Іменем України
13 березня 2024 рокум. ДніпроСправа № 360/110/24
Суддя Луганського окружного адміністративного суду Борзаниця С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
26 січня 2024 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - представник позивача) в інтересах ОСОБА_2 (далі - позивач) до Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідач), в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_2 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.10.2021 по 25.12.2023 включно;
- зобов'язати Луганський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.10.2021 по 25.12.2023 у сумі 288591,29 гривня відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100.
В обґрунтування вимог зазначено, що позивач з 24.10.2014 по 25.10.2021 проходив військову службу у Старобільсько-Новопсковському районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки та був зарахований на грошове забезпечення до Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Відповідно до наказу від 25.10.2021 №70 позивача з 25.10.2021 було виключено зі списків особового складу, справи та посаду здав, знято з усіх видів забезпечення.
24.12.2021 позивачем було направлено заяву до відповідача з проханням надати відомості про виплачене грошове забезпечення.
Відповідачем надано відомості про виплачене грошове забезпечення з яких стало відомо, що позивачу у період проходження військової служби грошове забезпечення виплачувалось не у повному обсязі.
Для вирішення спору позивач звернувся до суду.
26.12.2023 відповідачем на виконання рішення Луганського окружного адміністративного суду від 08.12.2022 у справі №360/1844/22 виплачено позивачу перерахунок грошового забезпечення у сумі 65403,54 грн (з урахуванням утриманого військового збору 1,5%), що підтверджується банківською випискою.
Таким чином повідомленням про надходженням коштів підтверджено факт несвоєчасного остаточного розрахунку з позивачем при звільненні.
Оскільки позивача було виключено зі списків особового складу 25.10.2021, а крайню виплату відповідачем здійснено 26.12.2023, то відповідачем затримано розрахунок з 26.10.2021 по 25.12.2023 на 791 день.
Ухвалою суду від 31 січня 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в письмовому провадженні).
Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти задоволення заявлених вимог з огляду на таке.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року по справі №360/1844/22 виконано відповідачем шляхом зарахування 26.12.2023 перерахунку грошового забезпечення у сумі 65403,54 грн на картковий рахунок позивача, що підтверджено самим позивачем.
Кодекс законів про працю України не поширюється на військовослужбовців, оскільки військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та господарювання, а проходять військову службу. Порядок проходження військової служби у Збройних Силах України та інших, військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов'язки та відповідальність. На цьому наголошує Міністерство соціальної політики України в листі від 24.07.2013 №774/13/84-13.
Крім того, підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 1 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільненні; відсутність спору щодо їх розміру; невиплата нарахованих сум в день звільнення.
Відповідачем проведено повний розрахунок з позивачем стосовно виплати йому перерахунку грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 25.10.2021.
Оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу сум, належних при звільненні, був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні.
Аналогічна правова позиція щодо не застосування статті 117 КЗпП України до правовідносин, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, викладена у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі №0940/1532/18 та у постанові Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі №822/2663/15.
Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08.04.2010 передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень норми статей 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Відтак, з прийняттям судового рішення, яким присуджено на користь позивача певні суми коштів, статті 116 та 117 КЗпП України не застосовуються, а зобов'язання роботодавця виплатити компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судове рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто положення КЗпП України не передбачають права на виплату середнього заробітку за затримку виплат, що мали місце після того, як їх сума була встановлена судом.
За таких умов відповідач вважає, що підстави для застосування до спірних правовідносин норм визначених ст. 117 КЗпП України відсутні, а тому у задоволенні позову слід відмовити.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-76, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд встановив таке.
ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) у період з 24.10.2014 по 21.10.2021 проходив військову службу у складі Біловодського районного військового комісаріату Луганської області (на теперішній час другий відділ Старобільського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Луганської області), що підтверджено довідкою відповідача від 08.02.2024 № ст/175.
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 08.12.2022 по справі № 360/1844/22, яке набрало законної сили 10.01.2023, позов ОСОБА_2 до Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо непроведення нарахування грошового забезпечення ОСОБА_2 з 29 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», станом на 01 січня 2020 року.
Зобов'язано Луганський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки здійснити ОСОБА_2 перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) з 29 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», станом на 01 січня 2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1-14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.
Визнано протиправною бездіяльність Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо непроведення нарахування грошового забезпечення ОСОБА_2 з 01 січня 2021 року по 25 жовтня 2021 року з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», станом на 01 січня 2021 року.
Зобов'язано Луганський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки здійснити ОСОБА_2 перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення з 01 січня 2021 року по 25 жовтня 2021 року, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», станом на 01 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1-14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Листом військової частини НОМЕР_2 від 27.11.2023 № 61/4745 у відповідь на звернення представника позивача на «гарячу лінію» Міністерства оборони України повідомлено, що відповідно до рішення по справі № 360/1844/22 відділом фінансового забезпечення Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки зроблені відповідні розрахунки, які 06.11.2023 надіслані до забезпечуючого фінансового органу (заявка на фінансування ВФЗ№11/6/1 від 06.11.2023. Після надходження цільового фінансування судове рішення, яке набрало законної сили, буде виконано у добровільному порядку.
26.12.2023 на картковий рахунок позивача було перераховано грошове забезпечення за судовим рішенням у справі № 360/1844/22 від 08.12.2022 у сумі 65403,54 грн, що підтверджується випискою АТ КБ «ПриватБанк» по находженням на рахунок позивача та відомістю відповідача зарахувань заробітної плати (грошового забезпечення, стипендії тощо).
Вирішуючи адміністративний позов по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Правовідносини з приводу грошового забезпечення військовослужбовців регулюються низкою спеціальних актів, а саме: Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанова Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», постанова Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій».
Водночас указані акти не містять норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку у зв'язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже спірні правовідносини врегульовані трудовим законодавством, зокрема, статтею 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні і здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».
А враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд вважає за можливим застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладено Верховним Судом, зокрема у постановах від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18, від 20.01.2021 у справі № 200/4185/20-а, від 20.01.2021 у справі № 240/12238/19, від 05.03.2021 у справі № 120/3276/19-а, від 31.03.2021 у справі № 340/970/20, від 24.06.2021 у справі № 480/2577/20, від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 висловлено правову позицію, яка підтримана Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, а саме: в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Водночас, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Положення частини першої та частини другої статті 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, водночас істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум.
Дійсно, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.
Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування, тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України.
Зрештою, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Судом встановлено, що на момент звільнення позивача зі служби існував спір щодо обчислення відповідачем грошового забезпечення позивача виходячи з прожиткового мінімуму, встановленого законом на 01 січня 2020 року та на 01 січня 2021 року.
Зазначений спір вирішений рішення Луганського окружного адміністративного суду від 08.12.2022 у справі № 360/1844/22 на користь позивача.
Заборгованість з грошового забезпечення, на виконання зазначеного рішення у розмірі 65403,54 грн була остаточно сплачена відповідачем позивачу 26.12.2023, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами.
Таким чином право на отримання суми середнього заробітку виник у позивача після набрання законної сили рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 08.12.2022 по справі № 360/1844/22, тобто 10.01.2023. Отже саме з цієї дати починається обчислення періоду затримки остаточного розрахунку з позивачем.
За таких обставин позивач має право на виплату середнього заробітку за період затримки такого розрахунку у відповідності до приписів статті 117 КЗпП України з 10.01.2023 по 25.12.2023 включно.
У відзиві на позов відповідач, керуючись судовою практикою Європейського суду з прав людини (справа «Меньшакова проти України»), зазначив, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень норми статей 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Також відповідач вказує на висновки Верховного Суду викладені у постановах від 18 листопада 2019 року у справі №0940/1532/18 та від 28 січня 2020 року у справі № 822/2663/15.
Суд з цього приводу зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року справа № 821/1083/17 та від 13 травня 2020 року справа №810/451/17 дійшла висновку, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
Таким чином зазначені доводи відповідача є помилковими та безпідставними.
Щодо вимоги про зобов'язання нарахувати та виплатити середній заробіток у конкретній сумі, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 117 КЗпП України сума середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку виплачується, а не стягується, а тому обов'язок розрахунку такої суми покладається на відповідача, у зв'язку з цим суд не проводить розрахунок суми середнього заробітку за весь час затримки та не стягує її.
За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 1994 року, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.
Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Оскільки позивач від сплати судового збору в силу пункту 1 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнений, враховуючи приписи статті 139 КАС України, судові витрати з цього приводу розподілу між сторонами не підлягають.
Керуючись статтями 2, 8, 9, 19, 20, 32, 72, 77, 90, 94, 132, 241-246, 250, 255, 262 КАС України, суд
Позовні вимоги Дяченка Олексія Володимировича в інтересах ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (код ЄДРПОУ: 07668758, місцезнаходження: вулиця Богдана Ліщини, будинок 38, місто Сєвєродонецьк, Луганська область, 93402) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_2 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10.01.2023 по 25.12.2023 включно.
Зобов'язати Луганський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки нарахувати та виплатити ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 10.01.2023 по 25.12.2023 включно.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя С.В. Борзаниця