Дата документу 05.03.2024Справа № 554/14348/22
Провадження № 2/554/2742/2024
05.03.2024 року м. Полтава
Октябрський районний суд м. Полтави у складі:
Головуючого судді - Материнко М.О.,
за участю секретаря судових засідань - Литвин А.С.,
представника відповідача - Мужевської Є.Л.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційного банку «Приват Банк», про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що він наказом АТ КБ «Приватбанк» від 15.08.2022р. № Є.28.0.0.0/1-7333328 був поновлений на посаді керівника відділу правового забезпечення АТ КБ «ПриватБанк», відділу правового забезпечення Центрального макрорегіонального управління відповідача.
Позивач просить суд стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в період з 29 квітня 2022р. по 31 травня 2022р. в розмірі 69492,43 гривен, 20000,00 гривень моральної шкоди, 12974,62 гривен відшкодування витрат на правничу допомогу.
13.09.2023р. за вх. № 57565/23Вх від позивача надійшла заява про допуск до негайного виконання судового рішення у справі № 55414348/22 в частині виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один календарний місяць.
28.01.2023р. за вх. № 5750 та 20.03.2023р. на адресу суду надійшли відзив на позовну заяву та додаткові пояснення, в яких відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог позивача повністю з огляду на те, що оскільки рішення Октябрського районного суду від 18 листопада 2021 року у справі № 554/8601/21 не було допущене до негайного виконанняв частині поновлення на роботі, позивач не звертався і на до відповідача, а ні до органів виконавчої служби чи приватних виконавців з виконавчим листом про поновлення на роботі, вказане рішення суду було виконано відповідачем лише після набрання ним законної сили після розгляду справи в порядку апеляційного провадження, з боку відповідача відсутні дії чи бездіяльність та відсутня вина. Крім того у відзиві на позов відповідач зазначає, що згідно з розрахунком, проведеним відповідно до Порядку № 100 середньоденна заробітна плата позивача складає 1147,60 грн, що підтверджується довідкою, виданою позивачем для цілей розрахунку середнього заробітку, якою і слід керуватися. Крім того під час визначення додатковим рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 28.04.2022р. у справі № 554/8601/21 середньоденної заробітної плати позивача допущено помилки у такому розрахунку. Також відповідач стверджує про відсутність підстав для відшкодування моральної шкоди за відсутності всіх обов'язкових складових для такого відшкодування у діях відповідача - шкоди, протиправності діяння її заподіювача, причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останього в заподіянні. Крім того відповідач вказує на те, що позивачем під час звернення до суду пропущено строк позовної давності, встановлений статтею 233 КЗпП України. У додаткових пояснення представник відповідача додатково зазначає, що позивачем безпідставно визначений розмір середньоденної заробітної плати в розмірі 3021,41 гривен з додаванням нарахованих та утриманих податків та зборів, оскільки її розмір 2519,73 грн. визначений додатковим рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 28.04.2022р. у справі № 554/8601/21. Крім того, оскільки позивач не скористався свої процесуальним правом на оскарження рішення у справі № 554/8601/21 з підстав неправильного визначення судом першої інстанції суми стягнення або розміру середньої заробітної плати, у нього відсутні жодні правові підстави для визначення розміру середньоденної заробітної плати у розмірі 3021,41 грн. всупереч визначеному рішенням суду розміру 2519,73 грн. Також від відповідача надійшла заява про відмову в відшкодування витрат на правничу допомогу.
Згідно ч. 8 ст. 279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Суд згідно з принципом juranovitcuria ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо правової кваліфікації спірних правовідносин.
Суд, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до наступного висновку.
Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч. 2-6 ст. 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, серед іншого, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Обставини справи, що згідно ч. 3 ст. 274 ЦПК України, мають значення для вирішення питання про можливість розгляду справи в порядку спрощеного провадження, також свідчать про наявність підстав для розгляду цієї справи в спрощеному порядку.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У справі Bellet v. France Суд зазначив, що "стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".
Правилами ст. 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до вимог ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У відповідності до ч. 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Із змісту вказаної норми права вбачається, що відомості про факти, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи, повинні бути одержані із зазначених у законі джерел і передбаченими у законі способами.
Враховуючи викладене суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог виходячи з наступного.
Позивач з 06 листопада 2001 року працював на посаді керівника відділу правового забезпечення АТ КБ «ПриватБанк», відділу правового забезпечення Центрального макрорегіонального управління відповідача.
Наказом № Э.DN-УВ-2021-7112961-п від 09.08.2021 позивача було звільнено згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України за скороченням штату із виплатою вихідної допомоги в розмірі середнього заробітку.
Рішенням Октябрського районного суду від 18 листопада 2021 року у справі № 554/8601/21 визнано незаконним та скасований наказ відповідача за № Э.DN-УВ-2021-7112961-п від 09.08.2021 року про звільнення позивача та поновлено позивача на роботі у підповідача на посаді начальника Відділу правового забезпечення Центрального макрорегіонального управління Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк".
Постановою Полтавського апеляційного суду від 27.07.2022р. у справі № 554/8601/21 рішення від 18.11.2021р. залишено в силі.
Згідно ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи.
Наказом відповідача від 15.08.2022р. № Є.28.0.0.0/1-7333328 було скасовано наказ про звільнення позивача (п. 1 наказу), поновлено позивача на попередній роботі на посаді (п. 2 наказу), встановлено робоче місце позивача за АДРЕСА_1 у приміщенні банку (п. 6 наказу).
Викладені обставини свідчать про наявність триваючого вимушеного прогулу з боку позивача з вини відповідачаз дати звільнення 09 серпня 2021 року по дату поновлення позивача на попередній роботі 15 серпня 2022 року.
Згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 16.12.2020р. в справі № 761/36220/17 (провадження № 61-3100 св 20) системний аналіз та тлумачення положень статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції.
Аналогічні правові висновки були викладені Верховним Судом у постанові від 16 грудня 2020 року в справі № 541/1700/17 (провадження № 61-24472св18).
Причиною виникнення вимушеного прогулу з боку позивача є незаконне звільнення, що перешкоджає виконанню працівником трудової функції, обумовленої трудовим договором.
В даному випадку вимушеність прогулу позивача є наслідком протиправних дій/бездіяльності відповідача, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов'язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не мав можливості вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії/бездіяльність відповідача як роботодавця.
Враховуючи викладене посилання відповідача на те, що оскільки рішення Октябрського районного суду від 18 листопада 2021 року у справі № 554/8601/21 не було допущене до негайного виконання в частині поновлення на роботі позивача, останній не звертався і на до відповідача, а ні до органів виконавчої служби чи приватних виконавців з виконавчим листом про поновлення на роботі, вказане рішення суду було виконано відповідачем лише після набрання ним законної сили після розгляду справи в порядку апеляційного провадження, з боку відповідача відсутні дії чи бездіяльність та відсутня вина, не заслуговує на увагу.
Вказані обставини свідчать про порушення з боку відповідача положень ст. 2-1 КЗпП України щодо рівності трудових прав позивача як громадянина України, недопущення дискримінації у сфері праці в частині прямої дискримінація у сфері праці, в тому числі порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження трудових прав позивача, як працівника, залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, соціального походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому громадському об'єднанні, звернень до суду та інших органів за захистом своїх прав, надання підтримки іншим працівникам у захисті їхніх прав та іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Структура заробітної плати, визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» Конституційний Суд України зазначив, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 КЗпП України і статті 1 Закону України «Про оплату праці», та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону України «Про оплату праці».
Враховуючи незаконність звільнення позивача з посади останній внаслідок триваючого вимушеного прогулу був позбавлений отримувати винагороду за трудові успіхи та винахідливість у вигляді доплат, надбавок, премій, інших заохочувальних та компенсаційних виплати формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Відповідачем порушено право позивача на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, яка включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Стороною відповідача не спростовано встановлені судом обставини порушення прав позивача у в частині наявності триваючого вимушеного прогулу, а його доводи та докази надані на їх підтвердження, спрямовані на виправдання дій останнього, а не підтвердження відсутності вини відповідача.
Таким чином, виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов'язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю.
Оплата вимушеного прогулу у встановлених вказаними статтями КЗпП України випадках є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю. Підставою матеріальної відповідальності роботодавця є трудове майнове правопорушення, тобто винне протиправне порушення роботодавцем своїх трудових обов'язків, унаслідок чого заподіюється майнова шкода працівникові.
Склад трудового майнового правопорушення утворюють його елементи, що одночасно є умовами матеріальної відповідальності роботодавця, а саме неналежне виконання роботодавцем своїх трудових обов'язків (протиправні дії або бездіяльність); наявність майнової шкоди у вигляді втраченої працівником заробітної плати; причинний зв'язок між неналежним виконанням роботодавцем трудових обов'язків і заподіяною шкодою; вина роботодавця.
Для притягнення роботодавця до матеріальної відповідальності відповідача наявні необхідні усі чотири вищезазначені умови.
Оскільки вимушений прогул з часу оформлення відповідачем Наказу від 15.08.2022р. № Є.28.0.0.0/1-7333328 про поновлення позивача на попередній роботі відбувся з вини відповідача, тому за весь час вимушеного прогулу позивач, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій, має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
На думку Великої Палати Верховного Суду, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи. Тобто держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування.
Оскільки відповідач допустив вимушений прогул позивача слід стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу виходячи з наступного.
Мотивувальна частина додаткового рішення від 28.04.2022р. Октябрського районного суду м.Полтави у справі № 554/8601/21 містить встановлені обставини щодо розміру середньоденної заробітної плати позивача за останні два календарні місяці роботи, що передували дню звільнення позивача, який становить 2519,73 гривен з виключення сум відрахування на податки.
Встановлені Додатковим Рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 28.04.2022р. у справі № 554/8601/21, яке залишено в Постановою Полтавського апеляційного суду від 27.07.2022р. у справі № 554/8601/21 та яке набрало законної сили, не потребують доказування як преюдиціальні, тобто встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, - при розгляді цієї справи, у яких беруть участь ті самі особи позивач ОСОБА_1 , відповідач АТ КБ «Приватбанк», щодо яких ці обставини встановлено.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акту, який вступив в законну силу.
Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
Для рішень судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні суду, є суб'єктний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Аналогічна положення містяться у Постановах Пленуму Верховного суду, згідно яких не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Верховний суд в постанові від 21 липня 2021 року у справі № 462/1586/19, провадження № 61-22593св19, вказав, що розмір середньої заробітної плати є обставиною, яка належить до предмета доказування.
У постанові Великої плати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17, провадження № 12-144гс18, вказано, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійснений іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Сторонами у справі № 554/8601/21 є одні й ті самі учасники - позивач ОСОБА_1 , відповідач АТ КБ «Приватбанк», що і у справі № 554/14348/22.
Враховуючи викладене посилання відповідача на те, що застосування розміру середньої заробітної плати, визначеного додатковим рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 28.04.2022р. у справі № 554/8601/21внаслідок допущення помилки у такому розрахунку не підкріплено жодною нормою чинного законодавства і є необґрунтованим, є помилковим
Щодо стягнення з відповідача розміру середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Конституційний Суд України у Рішенні від 15 травня 2019 р. № 2-р(II)/2019 констатував, що обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб.
Додатковим Рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 28.04.2022р. у справі № 554/8601/21 встановлено, що середньоденна заробітна плата позивача обчислена виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передували дню звільнення позивача з роботи, в період з 10.06.2021р. по 09.08.2021р. без врахування нарахованих та утриманих сум податків і зборів із суми заробітної плати.
Середньоденна заробітна плата позивача, обчислена шляхом ділення загального розміру виплат за останні два календарні місяці роботи, що передували дню звільнення позивача з роботи, на число відпрацьованих робочих днів за останні два календарні місяці роботи встановлена місцевим судом в розмірі 2519,73 гривен без врахування нарахованих та утриманих сум податків і зборів із суми заробітної плати.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 27.07.2022р. у справі № 554/8601/21 рішення від 18.11.2021р. та додаткове рішення від 28.04.2022р.Октябрського районного суду м.Полтави у справі № 554/8601/21 залишені в силі.
Тому середньоденна заробітна плата позивача за останні два календарні місяці роботи, що передували дню звільнення позивача з роботи визначена вказаним додатковим рішенням суду в розмірі 2519,73 гривен/робочий день з виключенням сум відрахувань на податки.
Статтею 67 Конституції України визначено, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Оскільки справляння і сплата податку з доходів фізичних осіб є обов'язком працівника, податковим агентом якого в силу закону виступає відповідач, суд, задовольняючи вимоги про оплату праці, визначає суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що вказує в резолютивній частині рішення.
Додатковим рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 28.04.2022р. у справі № 554/8601/21 розмір середньоденної заробітної плати позивача встановлений у сумі 2519,73 гривен вже після утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що вказує в резолютивній частині рішення..
Пунктом 164.6 статті 164 ПК Українивизначено базу оподаткування, згідно якої під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, - обов'язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які відповідно до закону сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності.
Відповідно до пункту 167.1 Податкового Кодексу України при кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен утримувати (відраховувати) по кожному працівнику податок на доходи фізичних осіб (ПДФО) 18 %
Відповідно до Закону України від 31.07.2014р. № 1621 "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів" та пп. 1.3 п. 161 Перехідних положень Податкового кодексу України при кожній виплаті заробітної плати роботодавець також повинен утримувати (відраховувати) по кожному працівнику військовий збір (ВЗ) 1,5 %.
У додатковому Рішенні Октябрського районного суду м.Полтави від 28.04.2022р. у справі № 554/8601/21 до розрахунку середньої заробітної плати позивача судом взяті фактично виплачені позивачу суми за останні два календарні місяці роботи, що передували дню звільнення позивача з роботи без урахування додатково нарахованих та утриманих відповідачем, як податковим агентом, 18 % податку на доходи фізичних осіб, 1,5 військового збору із суми заробітної плати позивача.
Позовні вимоги у справі № 554/8601/21 були обраховані позивачем саме з таких виплат за останні два календарні місяці роботи, що передували дню звільнення позивача з роботи з виключенням нарахованих та утриманих сум податків і зборів із суми заробітної плати, про що зазначено в додатковому рішенні Октябрського районного суду м.Полтави від 28.04.2022р. у справі № 554/8601/21.
Згідно п. 3 р. III Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору. Суми нарахованої заробітної плати за підсумками роботи за певний період враховуються без виключення сум відрахування на податки.
Аналіз додаткового рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 28.04.2022р. у справі № 554/8601/21 свідчить про те, що розмір позовних вимог у цій справі був обрахований судом виходячи з фактично отриманих позивачем виплат за останні два календарні місяці роботи, що передували дню звільнення позивача з роботи без урахування нарахованих та утриманих відповідачем, як податковим агентом, сум податків і зборів із суми заробітної плати, що зазначено у вказаному додатковому судовому рішенні.
В Постанові Верховного Суду від 18.01.2021 у справі №607/2699/17 (провадження №6115999св20) (https://reyestr.court.gov.ua/Review/102563123) викладений висновок про те, що системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів; усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо.
Аналогічні правові висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц, від 07 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19, від 16 листопада 2020 року у справі № 607/3509/17, від 23 грудня 2021 року у справі № 607/1429/17.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2020 року у справі № 607/3509/17 (провадження № 61-12609св20) зазначено, щооскільки справляння і сплата податку з доходів фізичних осіб є обов'язком працівника, податковим агентом якого в силу закону виступає роботодавець, суд, задовольняючи вимоги про оплату праці, визначає суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що вказує в резолютивній частині рішення.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц (провадження № 61-14794св18) зазначено, щоусі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання/виключення сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.
Крім того, відрахування податків і обов'язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори.
Додатковим рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 28.04.2022 року у вказаній справі стягнуто з АТ КБ «Приват Банк» на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 2519 грн. 73 коп. без врахування (з виключенням) нарахованих та утриманих податків і зборів.
При цьому середньоденна заробітна плата, яка враховувалася судом для обрахунку середнього заробітку, обчислена на підставі Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою КМУ від 08.02.1995 року № 100, та визначена у розмірі 2519 грн. 73 коп. була здійснена місцевим судом з даних, що містяться із виписки по картці/рахунку позивача та розрахункових листів.
В даному випадку, оскільки рішенням суду присуджено середній заробіток без врахування податків і зборів, відрахування таких податків і зборів з платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу погіршує фінансове становище позивача, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, він міг отримати заробітну плату в більшому на суми нарахованих податків і обов'язкових платежів розмірі.
Додатковим рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 28.04.2022р. у справі № 554/8601/21 розмір середньоденної заробітної плати позивача встановлений у сумі 2519,73 гривен. Тому посилання позивача на застосування до розрахунку середньоденної заробітної плати в розмірі 3021,41 гривен є помилковими.
Для обчислення загального розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу в період з 29 квітня 2022р. по 31 травня 2022р. в даному випадку судом як розрахунковий чинник приймається розмір середньоденної заробітної плати в розмірі 2519,73 гривен та застосовується для обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача.
Нарахування загальної суми середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу з 29 квітня 2021 року по 31 травня 2021 року з вини відповідача обчислюється наступним чином: 2519,73 грн.*23 днів, що дорівнює 57953,79гривен з квітень (29-го число) 2022року - 1 робочий день, травень 2022 року - 22 робочих дні.
У своїй Постанові від 28 січня 2021 року у справі № 908/1833/19 Верховний Суд вказав наступне.
Вирішуючи кожний конкретний спір на підставі всіх установлених обставин, суд повинен установити, на захист якого права подано відповідний позов, чи порушене, не визнане або оспорене таке право відповідачем (відповідачами), а також з'ясувати, чи призведе задоволення заявлених вимог до реального та ефективного поновлення порушеного права, та залежно від з'ясованого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Під ефективним поновленням слід розуміти реальний позитивний вплив судового рішення про задоволення позову на виявлену під час судового розгляду обставину порушення/невизнання/оспорення або запобігання виникненню спору щодо права, на захист якого був поданий позов.
Водночас відмова в позові з підстав обрання неефективного способу захисту може мати місце тоді, коли в судовому процесі відсутній будь-який сенс у розрізі питання щодо реальної можливості захисту прав позивача в обраний ним спосіб.
У своїй Постанові від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 Верховний Суду вказав, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Внаслідок цього захисту має реально відбуватися припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта та відновлення порушених прав; спосіб захисту розглядається як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення мети цього захисту права; Конституція гарантує можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагається, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим - тобто порушення дійсно повинно мати місце і стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів позивача. Отже, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/ захисту в обраний спосіб. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16 та від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18.
Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, ніж тим, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Стаття 129 Конституції України як одну із основних засад судочинства визначає змагальність сторін та свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Так, з урахуванням імперативних вимог ч. 1 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Відповідно до ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Враховуючи положення ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Доказами в розумінні ч. 1 ст. 76 ЦПК України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
Відповідно до положень ст. 264 ЦПК України суд, ухвалюючи судове рішення, зобов'язаний встановити, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувались вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 3 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 10 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.
Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи."
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Заперечення відповідача у додаткових пояснення про те, що позивачем безпідставно визначений розмір середньоденної заробітної плати в розмірі 3021,41 гривен з додаванням нарахованих та утриманих податків та зборів, оскільки її розмір повинен становити 1147,60 грн. суперечить висновку, викладеному в додатковому рішенніОктябрського районного суду м.Полтави від 28.04.2022р. у справі № 554/8601/21.
У межах розгляду цієї справи відповідач, всупереч зазначеним вимогам закону, намагається змінити обставину, яка була встановлена рішенням суду, що набрало законної сили.
Оскарженні судового рішення є правом, а не обов'язком сторони у справі. Крім того вказаним додатковим рішенням визначена середня заробітна плата в розмірі 2519,73 грн. без врахування податків і зборів, про що зазначено у вказаному рішенні. Крім того визначення середньоденної заробітної плати здійснено місцевим судом виходячи з інформації, що міститься у виписці по картці/рахунку позивача та розрахункових листів.
В свою чергу при обчисленні середньої заробітної платизгідно п. 3 р. III Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. № 100, враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору. Суми нарахованої заробітної плати за підсумками роботи за певний період враховуються без виключення сум відрахування на податки.
Враховуючи викладене судзадовольняє позивні вимоги в частині стягнення з відповідача стягнення середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу за період з 29 квітня 2021 року по 31 травня 2021 року з розрахунку 2519,73 гривень *23 робочих дні в розмірі 57953,79 гривен, яка підлягає виплаті без утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 430 ЦПК України, суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.
Таким чином, рішення в частині негайного виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати громадянину ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 в межах платежу за один місяць в розмірі 55424,06 гривен з розрахунку 22 робочих дні*2519,73гривен підлягає негайному виконанню.
Враховуючи вище викладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 57953,79 гривен та в тому числі 55424,06 гривен до негайного виконання рішення в частині виплати заробітної плати згідно п. 2 ч. 1 ст. 430 ЦПК України.
Щодо посилання відповідача на пропуску строку позовної давності на звернення до суду суд зазначає наступне.
Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору визначено статтею 233 КЗпП України.
У рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, ст. ст. 1, 12 Закону України "Про оплату праці" вказано, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч. 2 ст. 233 КЗпП України, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Таким чином, поняття "грошове забезпечення", "індексація грошового забезпечення" та "заробітна плата", які використано у чинному законодавстві, що регулює трудові правовідносини, є рівнозначними, а тому спір у цій справі охоплюється застосованим у ч. 2 ст. 233 КЗпП України визначенням "законодавство про оплату праці".
Аналогічні правові позицію Верховним Судом викладено у постановах від 13.03.2019 у справі № 807/363/18, від 25.04.2019 у справі № 804/496/18, від 26.06.2019 у справі № 820/4748/17, від 22.05.2020 у справі № 808/3200/17, від 04.02.2021 у справі № 160/5393/19.
У постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) Велика Палата Верховного Суду, з'ясовуючи питання про те, чи можна вважати середній заробіток за час вимушеного прогулу складовою заробітної плати та чи поширюється на вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу положення частини першої статті 233 КЗпП України про тримісячний строк звернення до суду, дійшла таких правових висновків.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.
Спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв'язку з незаконним звільненням працівника, є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.
Виходячи зі змісту частини другої статті 233 КЗпП України в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.
У постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, провадження № 14-47цс21, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Об'єднаної палати Касаційного Цивільного Суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18, провадження № 61-9664сво19, задля формування єдиної судової практики щодо застосування частини другої статті 233 КЗпП України, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці.
Враховуючи викладене право на заробітну плату, до якої віднесено середній заробіток за час вимушеного прогулу, не обмежується будь-яким строком щодо судового захисту і такий висновок прямо випливає з указаної норми.
Позовні вимоги у справі стосуються стягнення належної позивачу заробітної плати, яка відповідно до статті 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення до суду.
Посилання відповідача на пропуск позивачем строку позовної давності задоволенню не підлягають.
Крім того, внаслідок порушення законних прав позивач поніс моральну шкоду, яка підлягає стягненню з відповідача.
Розмір завданої відповідачем моральної шкоди позивач оцінює в сумі 20000,00 грн.
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, якою передбачене відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.
Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.
Враховуючи, що КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди у разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір такого відшкодування суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у житті та з урахуванням інших обставин справи.
Під час судового розгляду встановлено, що відповідачем порушено право позивача на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, яка включає можливість заробляти собі на життя працею, право на заробітну плату, внаслідок дій відповідача у вигляді незаконного звільнення та неможливості виконання ним своїх трудових функцій внаслідок триваючого вимушеного прогулу. Вказане позбавило позивача отримувати винагороду за трудові успіхи та винахідливість у вигляді доплат, надбавок, премій, інших заохочувальних та компенсаційних виплати формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, інших грошових і матеріальних виплат та призвело до порушення його законних прав, завдало йому переживань та страждань, пов'язаних з необхідністю вжиття додаткових зусиль для організації свого життя.
Частково задовольняючи позов в частині стягнення моральної шкоди суд виходить з того, що позивач працював у відповідача близько двадцяти років, перебуває у зареєстрованому шлюбі, його родина має статус багатодітної сім'ї, разом із дружиною виховує чотирьох дітей, які навчаються за денною формою здобуття освіти у закладах загальної середньої та вищої освіти, позивач є інвалідом третьої групи, якому протипоказані значні емоційні та фізичні навантаження, що вимагає витрачання частина доходу на профілактику захворювання та періодичне лікування. При визначенні розміру моральної шкоди суд також враховую те, що дружина позивача є лікарем-стоматологом, працює на 0,5 ставки в КП ''Полтавський обласний центр стоматології - стоматологічна клінічна поліклініка'' Полтавської обласної ради та має оклад в розмірі 5000,00 гривен на місяць. Вказані докази свідчать про те, що саме дохід позивач є основним джерелом утримання його родини.
Суд погоджується з позицією позивач про те, що можливість отримувати належну платню за роботу позбавило сім'ю позивача задовольняти необхідні соціально-матеріальні потреби його багатодітної родини на достатньому рівні та відобразилось на сімейних стосунках.
Твердження відповідача про відсутність підстав для відшкодування моральної шкоди за відсутності всіх обов'язкових складових для такого відшкодування у діях відповідача - шкоди, протиправності діяння її заподіювача, причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останього в заподіянні судом не враховуються.
Наявні в матеріалах справи докази свідчать про те, що позбавлення позивача з боку відповідача можливості отримувати винагороду за трудові успіхи та винахідливість у вигляді доплат, надбавок, премій, інших заохочувальних та компенсаційних виплати формі винагород за підсумками роботи за рік, премій, компенсаційних та інших грошових і матеріальних виплат , які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми внаслідок штучно створених умов праці у вигляді триваючого вимушеного прогулу позбавили позивача та його родину достойного доходу, необхідного для забезпечення проживання, харчування, лікування, що є прямим свідченням завданих значних моральних страждань, приниження честі, гідності, престижу та ділової репутації позивача.
В той же час, визначаючи розмір завданої позивачу моральної шкоди, суд враховує характер порушення його прав, тяжкість і істотність вимушених змін у житті внаслідок порушення трудових прав та зусиль, вжитих для їх відновлення, виходячи з засад розумності та справедливості, визначає розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 10000,00 грн.
Позивачем під час звернення до суду у позовній заяві додатково заявлено позовну вимогу про стягнення витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги в розмірі 12974,62 грн., яка складається з 9500,00 гривен на оплату послуг адвоката та 3474,62 грн. гонорару успіху адвоката.
Оцінюючи доводи позивачащодообґрунтованостівитрат на професійнуправничудопомогу адвоката та запереченнявідповідача з цього приводу, суд керуєтьсятакимиміркуваннями.
На підтвердження вказаних витрат позивачем долучено договір від 02 березня 2023р., проміжний акт від 02березня 2023 року на суму 9500,00 гривен, свідоцтво адвоката.
Згідно проміжного акту прийому-передачі виконаних робіт від 02.03.2023р. складених за договором про надання правової допомоги від 04.09.2022р. адвокат надав, а позивач отримав правові/адвокатські послуги у виглядіконсультацій, опрацювання законодавчої бази, розрахунок виплаченого доходу та середньої заробітної плати за періоди, опрацювання та збирання доказів, розрахунок моральної шкоди, складання процесуальних документів.
Сторонамипогоджено розмір гонорару адвоката, факт наданих послуг підтверджується актами наданих послуг, який підписується сторонами.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
У частині першій статті 59 Конституції України закріплено право кожного на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості: ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України таке право є гарантованою Конституцією України можливістю фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000). Це право є одним із конституційних, невід'ємних прав людини і має загальний характер; реалізація права на правову допомогу не може залежати від статусу особи та характеру її правовідносин з іншими суб'єктами права; вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати; конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість (абзаци третій, четвертий, п'ятий підпункту 3.1, абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частинирішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009).
Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, визначених законом, держава забезпечує надання професійної правничої допомоги безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу. Для надання професійної правничої допомоги діє адвокатура. Забезпечення права на захист від кримінального обвинувачення та представництво в суді здійснюються адвокатом, за винятком випадків, установлених законом. Витрати учасників судового процесу на професійну правничу допомогу відшкодовуються в порядку, визначеному законом (стаття 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року).
За змістом ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 зазначеного Закону).
Згідно 137 ЦПК України до складу витрат на правничу допомогу включаються: гонорар адвоката за представництво в суді; інша правнича допомога, пов'язана з підготовкою справи до розгляду; допомога, пов'язана зі збором доказів; вартість послуг помічника адвоката; інша правнича допомога, пов'язана зі справою.
Витрати на правничу допомогу визначаються сукупністю таких документів: договором про надання правничої допомоги та відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.
Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у ст. 137 ЦПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на не співмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Такаправовапозиціявикладена у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року (справа № 757/47925/15-ц), від 20 червня 2018 року (справа № 127/1284/14-ц), від 27 червня 2018 року (справа №554/9348/15-ц), від 25 липня 2018 року (справа № 522/4198/17-ц), від 15 квітня 2020 року (справа № 199/3939/18-ц), від 09 червня 2020 року (справа № 466/9758/16-ц).
Проаналізувавши фактичні обставини справи, пов'язані із наданням професійної правничої допомоги, та докази, надані в їх обґрунтування, суд вважає за необхідне зазначити таке.
З наявних документів судом установлено, що адвокат Кушнаренко С.А., який займається індивідуальною адвокатською діяльністю, залучався позивачем до надання правової допомоги, відповідно є стороною договору про надання правової допомоги.
Окрім того, первинні документи, надані у підтвердження витрат, пов'язаних із наданням професійної правничої допомоги, місять посилання на надані послуги, їх деталізацію та часу, затраченого на її надання, що дає суду підстави встановити співмірність вказаних витрат із часом, витраченим адвокатом на надання тієї чи іншої послуги. У той же час обсяг наданих адвокатом послуг, беручи до уваги фактичні обставини справи, є значним.
У силу вимог ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Окрім того, ч. 4 ст. 12 ЦПК України унормовано, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях у справах "Двойних проти України", "Гімайдуліна і інших проти України", "East/WestAllianceLimited" проти України", "Баришевський проти України" зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Тобто суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
У свою чергу, у кожній окремій справі суд виходить з конкретних особливих обставин, з доказів, поданих заявником клопотання про розподіл судових витрат, які можуть свідчити про підставність різних сум коштів, що потрачені заявником на правничу допомогу. Кожна справа має різну кількість судових засідань, як і різну кількість розглянутих клопотань, а отже і кількість виконаного адвокатом обсягу робіт з огляду на кількість вчинених процесуальних дій.
Ґрунтуючись на вказаному принципі, при здійсненні дослідження та оцінки наданих сторонами доказів суд враховує, зокрема, пов'язаність витрат на правову допомогу з розглядом справи, обґрунтованість витрат та їхню пропорційність до предмета спору.
Суд може зменшити розмір понесених витрат на правничу допомогу, якщо обсяг робіт і час, витрачений на підготовку документів, є явно неспівмірним із складністю виконаних адвокатом робіт.
Дослідивши матеріали справи, взявши до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, їх значення для спору, суд приходить до висновку про те, що заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 17974,62грн не є розумним та співмірним із складністю справи; виконаними адвокатом роботами (наданими послугами; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.
Так, спір у цій справі належить до категорій справ середньої складності, обсяг матеріалів справи достатнім. Вже була висловлена думка Верховного Суду в аналогічних справах даної категорії справ, тобто фактично сформована судова практика по спорам такої категорії, а тому усна консультація без вивчення документів, усна консультація з вивченням документів, опрацювання законодавчої бази, вивчення документів, проведення розрахунку сум обов'язкових податків і зборів ( податок на доходи фізичних осіб, військовий збір), які підлягають нарахуванню на середню заробітну плату, проведення розрахунку середнього заробітку, розрахунок моральної шкоди(кількість витраченого часу - 12 годин), по суті є однією дією яка входить до стадії сбору доказів та інформації для складання позову і за своєю суттю несе консультаційний характер, а тому кількість витрачених годин є завищеною та враховуючи що дана дія професійного досвідченого адвоката не становить надмірної складності та не потребує розробок стратегій, тому кількість витрачених годин підлягає зменшенню до 4 години або 2000,00 гривен.
Щодо складання процесуальних документів (позову, заперечень на відзив, заперечення про об'єднання справ, заява про уточнення позовних вимог, заява про негайне виконання рішення, клопотання про долучення доказів) для професійного досвідченого адвоката не становить надмірної складності, не потребує допомоги помічників, але тягне значних витрат часу та вимагає достатнього обсягу аналітичної й технічної роботи, тобто займає значний час на виготовлення процесуальних документів та збору додатків до них за суб'єктивним переконанням суду оцінюєтьс у 5000,00 гривень.
Таким чином, з урахуванням часу, витраченого адвокатом на підготовку і розгляд цієї справи часу та інших витрат стягненню підлягають витрат на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 7000,00 гривень від попередньо заявленої суми 12974,62 грн.
Враховуючи викладене позовні вимоги в частині стягнення витрат на оплату послуг адвоката (правничу допомогу) підлягають частковому задоволенню в розмірі 7000,00 гривень, який є справедливим та співмірним і відповідає критерію розумної необхідності таких витрат та їх документальному обґрунтуванню.
Вирішуючи вказане питання, суд також керується тим, що судовий розсуд - це право суду, яке передбачене та реалізується на підставі чинного законодавства, що надає йому можливість під час прийняття судового рішення (вчинення процесуальної дії) обрати з декількох варіантів рішення, встановлених законом, чи визначених на його основі судом (повністю або частково за змістом та/чи обсягом), такий, що є найбільш оптимальним в правових і фактичних умовах розгляду та вирішення справи, з метою забезпечення верховенства права, справедливості та ефективного поновлення порушених прав та інтересів учасників судового процесу.
У силу вимог ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача.
Зважаючи, що позов в частині стягнення з відповідача середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в розмірі 57953,79 грн. задоволено, відтак витрати, пов'язані із наданням правничої допомоги позивачу в сумі 7000,00 грн покладаються на відповідача.
Статтею 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
На підставі ст.ст. 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Згідно ч.1 та п.4 ч.3 ст.175 ЦПК України, у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач прос ить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Підсумовуючи вищенаведене, керуючись принципом верховенства права, виходячи із системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є такими, що підлягають до частково задоволення.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів.
Враховуючи вище викладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі гривен та в тому числі 55424,06 гривен до негайного виконання рішення в частині виплати заробітної плати згідно п. 2 ч. 1 ст. 430 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 12,13,81,141,259,263-265, 268,352,354 ЦПК України, суд,-
Позовну заяву ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційного банку «Приват Банк», про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити частково.
Стягнути із Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу в період з 29 квітня 2022р. по 31 травня 2022р. за включно у розмірі 57953,79 гивень, який підлягає виплаті без утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів, витрати за надання правничої допомоги у сумі 7000,00 гривень, 10000,00 гривень моральної шкоди, витрати щодо сплати судового збору у сумі 1073,60 гривень, а всього стягнути 76027,39 гривень.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 430 ЦПК України допустити негайне виконання рішення суду в частині виплати заробітної плати громадянину ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 в межах платежу за один місяць в розмірі 55434,06 гривень, який підлягає виплаті без утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Повний текст рішення виготовлено 11.03.2024 року.
Рішення суду може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.
Рішення може бути оскаржене в 30-денний строк з дня його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги до Полтавського апеляційного суду через суд першої інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи :
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 адреса проживання: АДРЕСА_2 .
Відповідач - Акціонерне товариство Комерційного банку «Приват Банк» ,01001,м.Київ, вул.Грушевського ,1 Д, код ЄДРПОУ 14360570.
Суддя М.О. Материнко