29 лютого 2024року м. Київ
Справа №381/3541/23
Апеляційне провадження №22-ц/824/3312/2024
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.
суддів: Мережко М.В., Поліщук Н.В.
за участю секретаря Бевзи А.М.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області, ухваленого під головуванням судді Соловей Г.В. 02 жовтня 2023 року в м. Фастів, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу,
У серпні 2023 року позивач звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 в якому просила:
§ розірвати шлюб укладений між нею та відповідачем 10 вересня 2010 року у Лівобережному відділі реєстрації шлюбів міста Києва з Державним центром розвитку сім'ї, актовий запис №1859
§ залишити неповнолітніх дітей доньку, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 проживати разом з нею.
Позов мотивувала тим, що між нею та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який був зареєстрований у. Від спільного шлюбу мають.
Спільне життя з відповідачем не склалося через різні характери та погляди на життя, із-за чого часто виникали непорозуміння, що призвело до втрати почуттів один до одного. Подружні відносини припинені майже чотири роки тому, спільно не проживають з початку 2019 року. Збереження сім'ї та примирення не можливе. Через цю обставину позивач змушена була звертатися до суду про розірвання шлюбу.
В обґрунтування вимог про визначення місця проживання разом з позивачем в позові вказано на те, що суперечок про місце проживання дітей немає, діти в подальшому будуть проживати з позивачем.
Заочним рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 02 жовтня 2023 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу - задоволено частково.
Шлюб, зареєстрований 10 вересня 2010 року Лівобережним відділом реєстрації шлюбів м. Києва з Державним центром розвитку сім'ї, актовий запис № 1859 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - розірвано.
В іншій частині позову відмовлено.
Відмовляючи в позові в частині місця проживання дітей, суд першої інстанції вказав, що у випадку виникнення питання про місце проживання дітей, даний спір може вирішуватись органом опіки та піклування або судом. Позивачем не було надано доказів того, що відповідачем чинились перешкоди відносно місця проживання дітей.
Не погодилась з судовим рішенням в частині відмовлених позовних вимог позивач, представником подано апеляційну скаргу, в якій він зазначає, що рішення прийнято з грубим порушенням норм процесуального матеріального права.
Вказує на те, що колишній чоловік самоусунувся від виконання сімейних обов'язків, позивач одноособово взяла на себе обов'язок щодо виховання та піклування дітей. Вважає, що дві позовні вимоги, які були заявлені нею в позові є нерозривними між собою та повинні розглядатись судом в одному судовому провадженні. Крім того, вказує, що матеріали справи не містять будь-яких письмових заяв чи заперечень з боку відповідача, а тому достеменно невідома його позиція щодо заявлених вимог. Також вказує, що їй незрозуміло, які докази того, що відповідачем чиняться перешкоди відносно місця проживання дітей вона повинна була надати.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, просить скасувати рішення суду в частині незадоволених позовних вимог та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Бублик А.В. підтримав апеляційну скаргу з підстав викладених у ній та просив про задоволення заявлених вимог.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлялася за відомою суду адресою, яка є зареєстрованим його місцем проживання. /а.с.15,16/ Проте конверт повернувся із зазначенням про те, що адресат відсутній, що в порядку п.4 ч.8 ст. 128 ЦПК України вважається врученням судової повістки. Тому, враховуючи положення ст. ст. 128,130 ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважала за можливе розглянути справу за його відсутності
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового засідання, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Перш за все, апеляційний суд звертає увагу, що рішення суду першої інстанції оскаржується позивачем виключно в частині вирішення позовних вимог про визначення місця проживання дітей, а отже виходячи з положень ч.1 ст. 367 ЦПК України, апеляційний суд здійснює перегляд справи в межах доводів апеляційної скарги. А тому рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про розірвання шлюбу не становить предмет перегляду.
Судом апеляційної інстанції, в межах оскаржуваної частини рішення, встановлені та підтверджуються матеріалами справи наступні обставини.
Сторони у справі батьками двох неповнолітніх дітей:
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження виданим 06 травня 2011 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції /а.с.5/
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження виданим 25 травня 2012 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції /а.с.6/
Відповідно до положень ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку передбачено ч. 5 цієї статті. Той з батьків хто проживає окремо зобов'язаний так само брати учать у вихованні та утриманні дитини, як і той хто проживає з дітьми, останній до того ж не має права перешкоджати у такій участі. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини
Статтею 160 СК України визначено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
В силу положень ч.ч. 4-5 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до положень ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Пунктами 6, 7 ч. 2 ст. 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції, клопотання особи, яка подала скаргу.
Згідно з ч.ч.1-3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц вказала на те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Верховний Суд у Постанові від 28 квітня 2022 року у справі № 521/10766/18 вказав на те, що згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.
З наведених обставин справи вбачається, що сторони у справі є батьками двох неповнолітніх дітей.
При зверненні до суду з вказаним позовом позивач, зокрема, просила залишити неповнолітніх дітей проживати разом з нею, в обґрунтування цих вимог вказано лише на те, що суперечок про місце проживання дітей немає, діти в подальшому будуть проживати з позивачем.
Виходячи з положень СК України питання про визначення місця проживання дітей може бути вирішено судом у разі якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина. Але все ж таки законодавець надає перевагу вирішення цього питання перш за батькам, і лише у разі наявності спору це питання може бути вирішено органом опіки та піклування чи судом.
А отже посилання суду першої інстанції на відсутність спору між сторонами щодо цього питання не є безпідставним.
До позовної заяви не були долучені і матеріали справи не містять даних про місце та умови проживання дітей, даних про місце їх навчання, даних про те хто з батьків забезпечує навчання та дозвілля дітей, тобто займається їх розвитком, хто з батьків проживає окремо, дані про участь кожного з батьків або одного з них у вихованні дітей, тобто ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків. Також відсутні дані про особисту прихильність кожної дитини до кожного з батьків, стан здоров'я дітей. Відсутні дані і про наявність самостійного доходу позивача, відсутність у неї шкідливих звичок, здійснення нею належним чином своїх батьківських обов'язків та інші обставини, які мають значення для визначення місця проживання дітей разом з нею. Вказані обставини, виходячи з положень СК України, є визначальними для визначення місця проживання дітей з одним із батьків, а їх відсутність унеможливлює вирішення цього питання судом.
Твердження позивача про те, що чоловік самоусунувся від виконання сімейних обов'язків, позивач одноособово взяла на себе обов'язок щодо виховання та піклування дітей, наведені позивачем лише в апеляційній скарзі, однак ці твердження не підтверджені відповідними доказами.
Позивач в апеляційній скарзі вказує на те, що вона не розуміє якими доказами вона має це підтвердити, однак при наявності представника такі твердження слід визнати безпідставними. Разом з тим, слід зазначити, що такими доказами можуть бути: дані з місця проживання, місця навчання (шкільного і позашкільного), лікування дітей; дані з місця роботи позивача про характеристику особи та дані дохід; психологічні дослідження дітей; дані правоохоронних органів щодо осіб батьків; висновки органу опіки та піклування, проведені на підставі повного дослідження умов проживання і виховання дітей та інше.
До того ж за змістом норм СК України при розгляді судом спорів щодо місця проживання дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування, який подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Однак, при зверненні до суду з позовом позивачем не було визначено в складі учасників справи відповідний орган опіки та піклування, представлений належною юридичною особою.
Доводи апеляційної скарги про те, що заявлені позивачем позовні вимоги є нерозривними між собою та повинні розглядатись судом в одному судовому провадженні є також безпідставними, оскільки при вирішенні питання про розірвання шлюбу дослідженню підлягають відносини, що склались між подружжям, а при вирішенні питання про визначення місця проживання дітей дослідженню підлягають відносини, що склались між дитиною та кожним з батьків.
Посилання позивача на відсутність в матеріалах справи будь-яких письмових заяв чи заперечень з боку відповідача, також не може бути прийнято до уваги, оскільки певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Як вже вказано вище, принцип змагальності урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.
Саме позивач заявляє вимоги про визначення місця проживання спільних з відповідачем дітей разом з нею, а тому саме вона має довести належними та допустимими доказами обставини необхідності визначення місце проживання дітей разом з нею і можливість у неї забезпечення їм належних умов проживання та виховання, а перекладення цього обов'язку на відповідача чи на суд нівелює застосування принципу змагальності.
За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи, дав їм належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду. Рішення суду відповідає вимогам чинного законодавства, наданим доказам, обставинам справи і підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів апеляційного суду не вбачає.
В порядку ст. 141 ЦПК України, враховуючи відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, понесені відповідачем витрати при зверненні з апеляційною скаргою компенсації не підлягають.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Заочне рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 02 жовтня 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В. Соколова
Судді: М.В. Мережко
Н.В. Поліщук
Повний текст постанови складений 08 березня 2024 року.