Справа № 644/1350/19 Номер провадження 22-ц/814/529/24Головуючий у 1-й інстанції Яковенко Н.Л. Доповідач ап. інст. Абрамов П. С.
27 лютого 2024 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Головуючого судді: Абрамова П.С.
Суддів: Одринської Т.В., Пікуля В.П.,
за участю секретаря судового засідання - Сальної Н.О.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - адвоката Дзюбенко В.О.,
представника відповідача ( ОСОБА_2 ) - адвоката Гур'єва А.А.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 , адвоката Дзюбенко В.О., на рішення Київського районного суду м. Полтави від 03 липня 2023 року та додаткове рішення Київського районного суду м. Полтави від 10 липня 2023 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Харківської міської ради, ОСОБА_2 , треті особи - Четверта Харківська міська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство «Харківське міське бюро технічної інвентаризації», про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання частково недійсним наказу органу приватизації, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, визнання недійсними договорів дарування, визнання права власності на нерухоме майно та вселення,
коротко змісту позовних вимог і рішення суду першої інстанції;
21.02.2019 ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом (уточнивши його в ході розгляду справи, а.с. 106-109 т. 1, 242-249 т. 1, 124-125 т. 5), відповідно до якого прохала:
- визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на житло від 21.02.2020, видане органом приватизації житлового фонду ВАТ «Харківський верстатобудівний завод» згідно з наказом по органу приватизації ВАТ «ХВЗ» № 228 від 18.02.2000, зареєстрованого в КП «БТІ» за реєстровим номером В-31273 від 22.02.2000.
- визнати частково недійсним наказ по органу приватизації житлового фонду ВАТ «Харківський верстатобудівний завод», зареєстрованого за № 228 від 18.02.2000 про приватизацію квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
- визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- визнати частково недійсним договір дарування квартири від 11.06.2019 на ОСОБА_2 ;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на 63/300 часток квартири за адресою: АДРЕСА_1 в порядку приватизації житла та вселити її у квартиру;
- визнати недійсним договір дарування від 22.03.2021, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в частині дарування 69/300 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову вказувала, що вона народилася у 1976 році, її батьками є ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . У 1990 році на склад сім'ї, яка складалася з неї, її батьків і брата ОСОБА_4 , було надано дві кімнати житловою площею 28,8 кв.м у трикімнатній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . З 15.09.1992 вона у встановленому законом порядку зареєструвала своє місце проживання за вказаною адресою. Вона знала про приватизацію квартири та вважала себе співвласником.
У 1995 році вона зареєструвала шлюб у зв'язку з чим у лютому 2000 року зареєструвала своє постійне місце проживання за іншою адресою - у селі Моначинівка.
У подальшому вона дізналася, що щодо квартири було вчинено ряд правочинів.
На даний час вона не має можливості користуватися квартирою, відповідачі заперечують ту обставину, що вона є співвласником квартири.
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 03 липня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Харківської міської ради, ОСОБА_2 , треті особи - Четверта Харківська міська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство «Харківське міське бюро технічної інвентаризації», про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання частково недійсним наказу органу приватизації, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, визнання недійсними договорів дарування, визнання права власності на нерухоме майно та вселення - відмовлено.
Додатковим рішення Київського районного суду м. Полтави від 10 липня 2023 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правову допомогу в розмірі 15 000 грн; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу в розмірі 25 000 грн.
коротко змісту вимог апеляційної скарги; узагальнених доводів особи, яка подала апеляційну скаргу;
Із вказаними рішеннями не погодилась позивач, ОСОБА_1 , та оскаржила їх в апеляційному порядку через свого представника (адвоката).
В апеляційній скарзі прохала рішення та додаткове рішення Київського районного суду м. Полтави скасувати та ухвалити у справ і нове рішення про задоволення її позовних вимог.
Вказувала, що рішення місцевого суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.
Зазначила, що місцевий суд не врахував ту обставину, що вона у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 на час приватизації відповідачами даної квартири була зареєстрована, мала ключі від квартири до 2018 року, та права на користування житлом вона не втратила, а не проживання у цій квартирі з 1995 року було обумовлено поважними причинами.
Вважає, що місцевим судом невірно було надано оцінки довідці про склад сім'ї, що подавалась до органу приватизації, в якій її не було зазначено, та що ця довідка є невірною. Таким чином, вважає, що станом на 2 000 рік вона була зареєстрована за адресою за адресою: АДРЕСА_1 .
Щодо витрат на правничу допомогу зазначила про те, що стягнутий з неї розмір витрат відповідача на правничу допомогу є необґрунтованим, непропорційним за обсягом виконуваної роботи та неспівмірним зі складністю справи та наданими адвокатом послугами.
узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи;
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 , адвокат Гур'єв А.А., прохав рішення місцевого суду залишити без змін.
встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини; доводи, з якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу;
Місцевим судом установлено, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 станом на 1997 рік була квартирою спільного заселення.
24.11.1997 органом приватизації житлового фонду Харківського верстатобудівельного заводу на ім'я ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на житло, реєстровий номер 449, за яким згідно Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у власність ОСОБА_2 передано кімнати у квартирі АДРЕСА_2 (31/100 частка) спільного заселення у АДРЕСА_3 , загальною площею 17,9 кв.м, свідоцтво видане на підставі розпорядження органу приватизації № 449 від 30.11.1997.
Право ОСОБА_2 на 31/100 частку у праві власності на квартиру АДРЕСА_4 було зареєстровано в державному реєстрі.
За договором дарування від 19.11.2013 ОСОБА_2 безоплатно передала у власність ОСОБА_3 31/100 частку комунальної квартири АДРЕСА_4 .
21.02.2000 органом приватизації державного житлового фонду ВАТ «Харківський верстатобудівний завод» видано свідоцтво про право власності на житло на 69/100 частин квартири АДРЕСА_4 , згідно з яким співвласниками відповідних часток в праві власності на квартиру на праві приватної спільної власності є ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Квартира приватизована згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», загальна площа квартири складає 39,3 кв.м. Свідоцтво видане згідно наказу органу приватизації ВАТ «ХВЗ» (розпорядження) № 228 від 18.02.2000.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Його спадкоємцем є ОСОБА_5 , який отримав свідоцтво про право на спадщину частки в праві власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
За договором дарування від 11.06.2019 ОСОБА_5 подарував ОСОБА_2 належну йому частку в праві власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з договором дарування від 22.03.2021 ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 69/100 частки трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, місцевий суд дійшов висновку, що позивачка у справі у зв'язку із реєстрацією шлюбу у 1995 році вибула на інше постійне місце проживання до іншого населеного пункту - у село Моначинівка Куп'янського району Харківської області та втратила право користування жилим приміщенням з дня вибуття. Тому її позовні вимоги є безпідставними.
Ухвалюючи додаткове рішення про розподіл судових витрат, місцевий суд встановив наступне.
Відповідачем у справі, ОСОБА_3 , були понесені та документально підтверджені витрати на правничу допомогу на суму 15 000 грн.
Відповідачем ОСОБА_2 були понесені та документально підтверджені витрати на правничу допомогу на суму 25 000 грн.
Суд приймає до уваги положення частини третьої статті 141 ЦПК України, згідно з якою при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим, а також критерій розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи.
Враховуючи наданий відповідачами розрахунок витрат на правову допомогу, пов'язаність їх з розглядом справи, обґрунтованість та розумність визначення, місцевий суд дійшов висновку, що розмір понесених витрат є обґрунтованим. У зв'язку із відмовою в задоволенні позовних вимог, понесені відповідачами судові витрати на правову допомогу відповідно до норм ст. 141 ЦПК України підлягають стягненню з позивача.
Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Відповідно до частини другої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Частинами третьою, п'ятою статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачає, що метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ (частина друга статті 1 Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду»).
Відповідно до частин першої, другої статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.
Частиною четвертою статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.
З аналізу змісту наведених норм Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» можна дійти висновку, що право на приватизацію житла мають лише особи, які фактично проживають у займаних квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитках, кімнатах у комунальних квартирах, за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в зазначених приміщеннях, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло.
З таких же висновків виходив Верховний Суд у постановах від 01 червня 2020 року у справі № 520/14902/17 (провадження № 61-21727св19), від 19 лютого 2021 року у справі №176/1698/17 (провадження №61-6510св19).
Згідно з ч. ч. 1-3 ст. 8 Закону № 2482-XII приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
Згідно з п. 20 та 21 «Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян», затвердженого Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству 15.09.1992 № 56 (Положення), яке діяло на час спірних правовідносин, при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім'ї та займані приміщення (додатки 4, 5). У довідці вказуються члени сім'ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.
Щодо втрати позивачкою права на користування житловим приміщенням
Відповідно до статті 107 ЖК Української РСР, та у роз'яснені п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.04.85 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім'ї в будь-який час розірвати договір найму. У разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це.
У постанові Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі №489/2492/18 підтверджено правильність висновку щодо застосування зазначених норм права, викладених у постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі №6-125цс12, зокрема Верховний Суд зазначив, що право особи на приватизацію житла першочергово пов'язується з правом на житло та фактом проживання у квартирі, а не з фактом реєстрації (прописки) особи у спірній квартирі.
У постанові від 14 серпня 2019 року у справі №489/2492/18 (провадження №61-10571св19) Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про визнання незаконним та скасування розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на житло, які зводились до того, що позивач не проживає в спірній квартирі більше 20 років, вселитися у спірну квартири не намагався, проживає з дружиною в іншому житлі, а тому приватизація квартири була проведена у відповідності до чинного законодавства, підстави для її скасування відсутні. При цьому, скасовуючи постанову апеляційного суду про задоволення позову із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, Верховний Суд виходив з того, що суд апеляційної інстанції помилково пов'язав право позивача на приватизацію з фактом реєстрації вказаної особи у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а не з його правом на житло та фактом проживання у квартирі. Тобто, за обставинами цієї справи позивач був зареєстрований у квартирі, проте на момент її приватизації у ній постійно не проживав.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується позивачкою ОСОБА_1 , у 1995 році вона одружилася і переїхала на постійне місце проживання до іншого населеного пункту - у село Моначинівка Куп'янського району Харківської області.
У лютому 2000 року позивачка знялася з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 .
Про ці обставини позивачка зазначила в позовній заяві та долучила довідку форми А-8, в якій зафіксовано факт зняття її з реєстрації 22.02.2000. (т. 1 а.с. 3, 8)
До часу пред'явлення позову, у 2019 році позивачка більше 20 років жодних дій щодо її права на користування спірною квартирою не вчиняла.
За таких обставин, враховуючи факт втрати позивачкою права на користування спірним житлом з дня вибуття, місцевий суд дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Місцевий суд повно та всебічно дослідив обставини справи та надав вірну оцінку доказам у справі, у тому числі довідці про склад сім'ї.
Доводи апеляційної скарги правильності висновків місцевого суду не спростували та зводяться до незгоди із наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів.
Щодо стягнутих витрат на правничу допомогу.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28.11.2002 "Лавентс проти Латвії" за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, зазначено, що за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Ніколова проти Болгарії" та "Єчюс проти Литви", пункти 79 і 112 відповідно).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України» (заява № 19336/04, пункт 268) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Основними критеріями визначення та розподілу судових витрат є їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін. Схожі правові висновки викладені в пунктах 33, 34 та 37 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з ч. 3 статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
У частині четвертій статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята, шоста статті 137 ЦПК України).
З матеріалів справи вбачається, що правові послуги у справі відповідачці ОСОБА_2 надавалися адвокатом Гур'євим А.А. з березня 2021 року (а.с. 22 т. 2), а відповідачці ОСОБА_3 - з 22 травня 2023 року (а.с. 161 т. 5).
ОСОБА_2 у відзиві на позов (а.с. 147-151 т. 2), що був поданий її представником, адвокатом Гур'євим А.А., було зазначено, що у зв'язку із подачею позову ОСОБА_2 понесла витрати на правничу допомогу у сумі 20 000 грн та заявлено, докази додаткових судових витрат будуть надані до суду у порядку до ч. 8 ст. 141 ЦПК України. До відзиву долучено: ордер адвоката Гур'єва А.А. від 29.03.2021; договір про надання ОСОБА_2 адвокатом Гур'євим А.А. правової допомоги № 05/03/2021 від 26.03.2021, умовами якого (розділом 10) визначено, що розмір гонорару (винагороди) та порядок його сплати визначається додатковою угодою, а остаточний розмір гонорару - шляхом підписання Акту; додаткові угоди: № 1 від 26.03.2021, № 1/1 від 26.01.2021 (у яких узгоджено види правничих послуг (надання консультацій, складання, оформлення та подача відзиву на позовну заяву, представництво інтересів в районному суді) та розмір гонорару на загальну суму 20 000 грн та строки його сплати частинами); Акт прийому-передачі наданих послуг № 1 від 26.03.2021 на суму 8 000 грн; Акт прийому-передачі наданих послуг № 1 від 26.03.2021 на суму 8 000 грн; Акт прийому-передачі наданих послуг № 2 від 27.04.2021 на суму 7 000 грн; Акт прийому-передачі наданих послуг № 3 від 12.08.2021 на суму 5 000 грн. Також, надано докази надіслання цих доказів іншім учасникам, зокрема позивачці поштовим відправленням з описом вкладеного. (а.с. 174 т. 2)
07.07.2023, в межах передбаченого ч. 8 ст. 141 ЦПК України строку (п'яти днів з дня ухвалення рішення судом першої інстанції), адвокатом Гур'євим А.А. подано заяву про ухвалення додаткового рішення у справі про стягнення з позивачки на користь відповідачки ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу у справі у сумі 25 000 грн, та долучено до вказаної заяви: додаткову угоду № 1/2 від 07.02.2023, відповідно до якої сторони погодили залишкову частину гонорару у сумі 5 000 грн, а також Акт прийому-передачі наданих послуг № 4 від 04.07.2023 на суму 5 000 грн; квитанції до прибуткового касового ордеру на загальну суму 25 000 грн (а.с. 210-215 т. 5). Також, надано докази надіслання цих доказів іншім учасникам, зокрема позивачці поштовим відправленням з описом вкладеного.
Також, адвокатом Гур'євим А.А. здійснювалось представництво інтересів відповідачки ОСОБА_3 на підставі ордеру від 25.05.2023 та Договору про надання правової допомоги від 22.05.2023 (а.с. 166-168 т. 5).
ОСОБА_3 у відзиві на позов (а.с. 159-160 т. 5), що був поданий її представником, адвокатом Гур'євим А.А., було зазначено, що у зв'язку із подачею позову ОСОБА_3 понесла витрати на правничу допомогу у сумі 15 000 грн та заявлено, що докази таких витрат будуть надані до суду у порядку до ч. 8 ст. 141 ЦПК України. До відзиву долучено: ордер адвоката Гур'єва А.А. від 25.05.2023; Договір про надання професійної правничої допомоги від 23.05.2023, умовами якого (розділом 10) визначено, що розмір гонорару (винагороди) та порядок його сплати визначається додатковою угодою, а остаточний розмір гонорару - шляхом підписання Акту; додаткову угоду: № 1 від 22.05.2023, у якій узгоджено види правничих послуг (надання консультацій, складання, оформлення та подача відзиву на позовну заяву, представництво інтересів в районному суді) та розмір гонорару на загальну суму 15 000 грн та строки протягом п'яти днів з дня ухвалення рішення.
07.07.2023, в межах передбаченого ч. 8 ст. 141 ЦПК України строку (п'яти днів з дня ухвалення рішення судом першої інстанції), адвокатом Гур'євим А.А. подано заяву про ухвалення додаткового рішення у справі про стягнення з позивачки на користь відповідачки ОСОБА_3 витрат на правничу допомогу у справі у сумі 15 000 грн та долучено докази таких витрат: Акт прийому передачі наданих послуг від 04.07.2023 на суму 15 000 грн та квитанцію до прибуткового касового ордера про оплату 15 000 грн. Також надано докази надіслання цих доказів іншім учасникам, зокрема позивачці поштовим відправленням з описом вкладеного. (а.с. 202 - 208 т. 5)
Місцевий суд, при ухваленні додаткового рішення, дійшов вірного висновку, що належними у справі доказами відповідачами підтверджено понесені ними витрати на професійну правничу допомогу у справі; такі витрати є обґрунтованими та пропорційними до предмета спору.
Під час розгляду справи в місцевому суді позивач ОСОБА_1 про зменшення розміру таких витрать сторони відповідача у зв'язку із їх неспівмірністю, як передбачено ч. ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України, не заявляла.
Згідно з ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За таких обставин, у суду першої інстанції, відповідно і в суду апеляційної інстанції, відсутні підстави для зменшення таких витрат на підставі критеріїв співмірності відповідно до ч. 4 ст. 137 ЦПК України.
З урахуванням викладеного, доводи апеляційної скарги правильності висновків місцевого суду не спростували.
висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції;
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи те, що рішення місцевого суду ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для їх зміни чи скасування - відсутні.
Оскільки в задоволенні апеляційної скарги необхідно відмовити, підстави для відшкодування судових витрат, понесених скаржником під час апеляційного перегляду справи, - відсутні.
Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 , адвоката Дзюбенко В.О., - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Полтави від 03 липня 2023 року та додаткове рішення Київського районного суду м. Полтави від 10 липня 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, яким є Верховний Суд.
У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, строк на касаційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 05 березня 2024 року.
Головуючий суддя П.С. Абрамов
Судді Т.В. Одринська
В.П. Пікуль