м.Чернівці
01 березня 2024 року Справа № 926/19/24
Господарський суд Чернівецької області у складі судді Гушилик С.М., за участю секретаря судового засідання Петровської В.С. розглянувши справу №926/19/24
За позовом Фізичної особи-підприємиці ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
До відповідача Фізичної особи-підприємиці ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 )
Про стягнення заборгованості в сумі 295957,21 грн
За участю представників:
Від позивача: Чечелюк О.Ю адвокат (ордер АС №1080278 від 27.12.2023р.)
Від відповідача: не з'явився
Судове засідання проведене в режимі відеоконференції в системі відеоконференцзв'язку «EasyCom».
СУТЬ СПОРУ: Фізична особа-підприємиця ОСОБА_1 звернулась до Господарського суду Чернівецької області з позовом до Фізичної особи-підприємиці ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором транспортної експедиції від 14.08.2023 року в сумі 295957,21 грн.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що між сторонами 14.08.2023 року укладено договір транспортної експедиції. Відповідно до якого ФОП ОСОБА_1 перевозить заявлені ФОП ОСОБА_2 вантажі, а остання оплачує послуги перевізника. Позивачка надала відповідачці транспорті послуги по маршрутам Аліага (Туреччина) - м.Липовець Вінницька обл. (Україна) на загальну суму 260000,00 грн, за які відповідачка не розрахувалася. За порушення умов договору позивачка нарахувала пеню в сумі 28835,06 грн, 3% річних в сумі 2414,79 грн та інфляційних витрат в сумі 4707,36 грн за період з 05.09.2023 року по 27.12.2023 року, які просить стягнути в судовому порядку.
02.01.2024 року відділом документального та інформаційного забезпечення суду зареєстровано матеріали позовної заяви за вх.№19.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.01.2024 року позовну заяву передано судді Гушилик С.М.
Ухвалою суду від 03.01.2024 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного провадження та призначено розгляд справи по суті на 23.01.2024 року.
Ухвалою суду від 15.01.2024 року задоволено клопотання представника позивача про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції (вх.№161).
У зв'язку із нез'явленням представника відповідача у судове засідання, ухвалою суду від 23.01.2024 року відкладено розгляд справи по суті на 13.02.2024 року.
23.01.2024 року через систему Електронний суд уповноваженим представником позивача подано до суду клопотання (вх.№118), в якому останній надає додаткові засоби зв'язку з відповідачем.
13.02.2024 року відповідачкою через систему Електронний суд подано відзив на позов (вх.№306), в обгрунтування якого остання зазначає, що вказаний договір в рамках якого укладалися договори-заяви, не є договором транспортної експедиції, оскільки перевізник виконує перевезення не за рахунок відповідача, а за рахунок коштів третьої сторони - замовника. Замовник за перевезення кошти не сплатив відповідачці, а тому вона змушена була звернутися до Господарського суду Дніпропетровської області про стягнення з замовника коштів, відтак, відповідачка просить суд зупинити провадження у справі №926/19/24 до вирішення справи №904/5452/23.
Ухвалою суду від 13.02.2024 року відмовлено у клопотанні відповідачка про зупинення провадження у справі та відкладено розгляд справи по суті на 01.03.2024 року.
У судовому засіданні, 01.03.2024 року, представник позивачки підтримав позовні вимоги у повному обсязі та підтвердив, що ним подані всі наявні та допустимі докази.
Представник відповідачки не з'явився, причини не з'явлення суду не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про розгляд справи.
Пунктом 1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України визначено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Враховуючи, що судом було здійснено всі заходи, щодо належного повідомлення відповідачки про дату, час та місце розгляду справи, суд дійшов висновку про те, що неявка в судове засідання представника відповідача не перешкоджає розгляду справи по суті.
Відповідно до п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950) кожен має право на судовий розгляд своєї справи упродовж розумного строку. Строки, що встановлюються судом (наприклад, строк для усунення недоліків позовної заяви чи апеляційної скарги), повинні відповідати принципу розумності. Визначаючи (на власний розсуд) тривалість строку розгляду справи, суд враховує принципи диспозитивності та змагальності, граничні строки, встановлені законом, для розгляду справи при визначенні строків здійснення конкретних процесуальних дій, складність справи, кількість учасників процесу, можливі труднощі у витребуванні та дослідженні доказів тощо. Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Судом враховується, що за приписами ст.129 Конституції України, ст.2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції.
З метою розумності строку розгляду справи та за умови достатності наявних у справі матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, суд здійснює розгляд справи за відсутності представника відповідача та за наявними матеріалами.
Частиною 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Заслухавши представника позивачки, розглянувши матеріали справи, встановивши фактичні обставини у справі, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, дослідивши та оцінивши в сукупності надані докази, проаналізувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини між сторонами, суд, -
14.08.2023 року між фізичною особою-підприємницею ОСОБА_2 (далі - експедитор/замовник) та фізичною особою-підприємницею ОСОБА_1 (далі - перевізник) було укладено договір транспортної експедиції (далі - договір).
Відповідно до п.1.1 договору, перевізник, діючи від свого імені, за дорученням і за рахунок коштів третьої сторони - замовника, залучає перевізника для перевезення вантажів автомобілями в приміських, міських, міжміських, міжобласних і міжнародних сполученнях, перевізник перевозить заявлені експедитором вантажі, а експедитор сплачує послуги перевізника з коштів замовника на узгоджених нижче умовах.
Відповідно до п.2.1 договору, експедитор діючи на підставі договору замовника до початку міжнародного перевезення надає перевізнику електронною поштою або іншими видами зв'язку транспортну заявку, завірену підписами та печатками експедитора. Усі транспортні заявки між експедитором та перевізником є невід'ємною частиною цього договору.
У транспортній заявці експедитор вказує дату завантаження, адреси завантаження і вивантаження, контактні телефони та адреси відповідальних осіб на місцях завантаження і вивантаження автомобіля, найменування і вагу вантажу, тип автотранспорту (рухомого складу) та інші відомості, що не врегульовані цим Договором (п.2.3 договору).
Згідно з п.3.1 договору, перевізник зобов'язаний доставити вантаж за адресою, вказаною в транспортній заявці і товарно-транспортній накладній і в строки, встановлені експедитором.
Відповідно до п.3.14 договору перевізник, на письмовий запит експедитора, зобов'язаний надати останньому при необхідності (в будь-який момент) копії (сканкопії) наступних документів: копії ТТН (СМК) з відмітками (печаткою/штампом) вантажовідправника, компетентних органів, вантажоодержувача про отримання ватажу, дозвіл на перевезення (спецдозвіл), схему завантаження, бланки перепусток, акт про порушення, розрахунок плати за проїзд, платіжні доручення (оплата штрафів, оплата за актами, оплата спецстоянки, оплата евакуатора, і інше), документ узгодження маршруту перевезення з усіма погодженнями та інші супровідні документи на вантаж, які були видані/отримані перевізником в ході виконання перевезення.
Сторони узгодили у п.3.15 договору, що будь-які дії з вантажем, що виходять за рамки транспортної заявки перевізник здійснює тільки при наявності від експедитора письмових розпоряджень та/або інструкцій, посвідчених печаткою та підписом останнього.
Відповідно до 4.1 договору вся відповідальність сторін - учасників перевезення - визначаються Конвенцією про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (КДПВХ чинним законодавством України, а також законодавством тих країн, на території яких здійснюється перевезення. Додаткова відповідальність викладена нижче).
Пунктом 5.6 договору, у випадку затримки оплати, вказаної у пунктах 3.1, 4.1 даного договору, замовник виплачує перевізнику неустойку у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожну добу затримки оплати та штрафні санкції в розмірі 0,5% від суми заборгованості за кожну добу затримки оплати. Неустойка у вигляді штрафних санкцій нараховується за весь час існування заборгованості.
Відповідно до п. 5.11 договору, у випадку не оплати замовником послуг перевезення більше ніж на 30 (тридцять) календарних днів з моменту настання такого обов'язку, останній додатково сплачує штраф на користь у розмірі подвійної облікової ставки НБУ на кожен день прострочки зобов'язання.
За фактом виконання перевезення сторони складають та підписують акт виконаних робіт (п.8.2 договору).
Згідно з п.8.7 договору, у випадку якщо відправлений перевізником замовнику акт виконаних робіт ним не підписаний і не заперечений на протязі 5 банківських днів з моменту його отримання замовником, акт вважається прийнятим замовником без змін та підлягає оплаті в повному об'ємі.
Всі суперечки, які можуть виникнути при виконанні цього договору, передаються на розгляд господарського суду відповідно до норм чинного законодавства України (п.7.1 договору).
Даний договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2022 року. Якщо жодна із сторін за два місяці до закінчення строку дії договору не попередить іншу сторону про припинення/розірвання договору, то даний договір зберігає свою силу кожного разу ще на один календарний рік (п.8.3 договору).
Докази визнання договору недійсними матеріали справи не містять.
14.08.2023 року сторонами були підписані договори-заяви на перевезення вантажу у міжнародному повідомленні №79 та №80 за маршрутом м. Аліага (Туреччина) - м.Липовець Вінницька обл. (Україна). Загальна вартість перевезень по двом заявкам становить 260000,00 грн (130000,00 грн по кожній із заявок). У заявці визначено, що експедитор за послуги перевезення здійснює оплату в розмірі 90% по вивантаженню та 10% по оригіналам документів (до 7 банківських днів).
На виконання умов договору та заявок, перевізником надані послуги з міжнародного перевезення вантажу, що підтверджується відповідними міжнародними товарно-транспортними накладними (СМК) від 16.08.2023 року з відміткою про одержання вантажу вантажоодержувачем в пункті розвантаження.
26.08.2023 року на виконання умов заявок №79 та №80 на адресу, зазначену експедитором для листування поштовим перевізником службою «Нова Пошта» (м. Чернівці, відділення Нової Пошти №15, вул. Комарова, 9-А) відправлено пакет оригіналів документів по обох заявках для виконання своїх зобов'язань експедитором.
Згідно експрес-накладної №59001013733188 документи експедитор отримав 04.09.2023 року. Однак, в обумовлений термін оплата послуг експедитором не проведена. У зв'язку з чим, у ФОП ОСОБА_2 існує заборгованість з оплати транспортних послуг у розмірі 260000,00 грн.
Сторонами 23.08.2023 року складено та підписано акти виконаних робіт №134 та №135, які підтверджують послуги, які були надані перевізником на суму 260000,00 грн.
В обгрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що відповідачем не виконані умови договору, а саме: останній не оплатив за виконані послуги по актам виконаних робіт №134 від 23.08.2023 року та №135 від 23.08.2023 року, у зв'язку із чим заборгував позивачу 260000,00 грн, що стало підставою для нарахування пені в сумі 28835,06 грн, 3% річних в сумі 2414,79 грн та інфляційних втрат в сумі 4707,36 грн.
Відповідач у свою чергу проти позову заперечує, посилаючись на те, що замовник перевезення повинен був йому сплатити кошти, однак вартість за надані послуги не оплатив, що і призвело до виникнення заборгованості.
Правовідносини, які виникають у процесі надання послуг по транспортної експедиції регулюються Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України та міжнародно-правовими актами.
Згідно з ч.1, п.1 та ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч.1 ст.174 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Згідно із ст.902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.
Частиною 1 статті 903 ЦК України встановлено, що якщо договором передбачено надання послуг за оплату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ч.1 ст.909 ЦК України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Згідно із ст.914 ЦК України перевізник і власник (володілець) вантажу в разі необхідності здійснення систематичних перевезень можуть укласти довгостроковий договір; за довгостроковим договором перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу - передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. У довгостроковому договорі перевезення вантажу встановлюються обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків, а також інші умови перевезення.
Приписами ч.1 ст.306 ГК України встановлено, що перевезенням вантажів у цьому кодексі визнається господарська діяльність, пов'язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами. Відповідно до ч.2 вказаної статті суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі.
Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобільний вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній флот, авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транспорт, інші види транспорту (ч.3 ст.306 ГК України).
Допоміжним видом діяльності, пов'язаним з перевезенням вантажу, є транспортна експедиція (ч.4 ст.306 ГК України).
Згідно із ч.1 ст.307 ГК України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транспортної накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства. Перевізники зобов'язані забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень (ч.2 ст.307 ГК України).
Відповідно до чч.3, 4 ст.307 ГК України вантажовідправник і перевізник у разі необхідності здійснення систематичних впродовж певного строку перевезень вантажів можуть укласти довгостроковий договір, за яким перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а вантажовідправник - подавати до перевезення вантажі у погодженому сторонами обсязі. Залежно від виду транспорту, яким передбачається систематичне перевезення вантажів, укладаються такі довгострокові договори: довгостроковий - на залізничному і морському транспорті, навігаційний - на річковому транспорті (внутрішньому флоті), спеціальний - на повітряному транспорті, річний - на автомобільному транспорті. Порядок укладення довгострокових договорів встановлюється відповідними транспортними кодексами, транспортними статутами або правилами перевезень.
Згідно із ч.5 ст.307 ГК України умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а також відповідальність суб'єктів господарювання за цими перевезеннями визначаються транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами. Сторони можуть передбачити в договорі також інші умови перевезення, що не суперечать законодавству, та додаткову відповідальність за неналежне виконання договірних зобов'язань.
Згідно положень ч.1 ст.929 ЦК України, яка кореспондується зі ст.316 ГК України та ч.1 ст.9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
Відповідно до ч.1 ст.11 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» експедитор зобов'язаний надавати транспортно-експедиторські послуги згідно з договором транспортного експедирування і вказівками клієнта, погодженими з експедитором у встановленому договором порядку.
Перелік документів, що підтверджують приймання вантажу до транспортування визначено ст.9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність».
Так, відповідно до ч.11, 12 ст.9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» перевезення вантажів супроводжується товарно-транспортними документами (міжнародна автомобільна накладна CMR тощо), складеними мовою міжнародного спілкування залежно від обраного виду транспорту або державною мовою, якщо вантажі перевозяться в Україні. Факт надання послуги при перевезенні підтверджується єдиним транспортним документом або комплектом документів (залізничних, автомобільних, авіаційних накладних, коносаментів тощо), які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про автомобільний транспорт» міжнародним перевезенням визнається перевезення вантажів автомобільним транспортом з перетином державного кордону.
Організацію міжнародних перевезень вантажів здійснюють перевізники відповідно до міжнародних договорів України з питань міжнародних автомобільних перевезень (ст.53 вказаного Закону).
Одним із основних міжнародних документів, який регулює відносини сторін при виконанні міжнародних перевезень вантажів автотранспортом, є Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, підписана в Женеві 19.05.1956 року (далі - Конвенція).
За приписами ст.9 Конституції України та ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Законом України «Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів» закріплено, що Україна приєдналася до зазначеної Конвенції, а згідно листа Міністерства закордонних справ України від 16.05.2007 року № 72/14-612/1-1559 «Щодо набуття чинності міжнародними договорами» ця Конвенція набрала чинності для України 17.05.2007 року.
Згідно статтею 1 Конвенція застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки, знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною, незважаючи на місце проживання і громадянство сторін.
Тлумачення цього положення дає підстави зробити висновок, що якщо договір перевезення передбачає, що місце завантаження і місце доставки знаходяться на території різних країн, Конвенція застосовуватиметься до відносин сторін за договором, тому, враховуючи, що обставини даного спору виникли з факту міжнародного перевезення вантажу автомобільним транспортом, то на спірні правовідносини сторін поширюються положення Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів, що підписана в Женеві 19.05.1956 року.
З урахуванням ст.9 Конституції України та ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України», ст.4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) до спірних правовідносин застосовуються положення Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів, які мають пріоритет над правилами, передбаченими законодавством України.
Стаття 4 Конвенції передбачає, що договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної, зокрема, наданою сторонами СМR, якою підтверджується прийняття вантажу до перевезення. Відсутність, неправильність чи утрата вантажної накладної не впливають на існування та чинність договору перевезення, до якого й у цьому випадку застосовуються положення цієї Конвенції.
Статтею 9 Конвенції встановлено, що вантажна накладна є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником.
Судом з достовірністю встановлено, що фактом надання позивачем та отримання відповідачем послуг міжнародного перевезення є підписані сторонами акти приймання-передачі виконаних робіт №134 та №135 від 23.08.2023 року на загальну суму 260 000 грн. та СМК, що складені за результатами перевезень.
Отже несплаченою залишається вартість здійсненого позивачем перевезення на суму 260000,00 грн, яка підлягає стягненню.
За таких обставин, враховуючи, що відповідач основну заборгованість у розмірі 260000,00 грн не оплатив, суд дійшов висновку щодо задоволення позову в цій частині.
Крім того, сторона позивача звертає увагу суду, що згідно з ч.1 ст.611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
У відповідності до норм ч.1 ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Відповідно до ч.3 ст.549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання зобов'язання.
Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.
Відповідно до п.5.6 договору, у випадку затримки оплати, вказаної у пунктах 3.1, 4.1 даного договору, замовник виплачує перевізнику неустойку у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожну добу затримки оплати та штрафні санкції в розмірі 0,5 % від суми заборгованості за кожну добу затримки оплати. Неустойка у вигляді штрафних санкцій нараховується за весь час існування заборгованості.
Судом встановлено, що 26.08.2023 року на виконання умов заявок №79 та №80 на адресу, зазначену експедитором для листування поштовим перевізником службою «Нова Пошта» (м.Чернівці, відділення Нової Пошти №15, вул.Комарова, 9-А) відправлено пакет оригіналів документів ОСОБА_2 .
Згідно витягу із сайту Нова Пошта, а саме: експрес-накладної №59001013733188 вказані документи експедитор отримав 04.09.2023 року. А відтак, штрафні санкції почали нараховуватися з 05.09.2023 року.
Так, позивачка просить стягнути з відповідачки 4707,36 грн інфляційних втрат, 2414,79 грн - 3% річних та 28835,06 грн - пені, за період з 05.09.2023 року - 27.12.2023 року.
За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (ч.2 ст.193, ч.1 ст.216 та ч.1 ст.218 ГК України).
Одним із видів господарських санкцій згідно з ч.2 ст.217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (ч.1 ст.230 ГК України).
Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Системний аналіз положень чинного законодавства вказує, що забезпечення виконання зобов'язання має своєю правовою метою надання контрагентам можливості передбачити у відповідному правочині правові наслідки неналежного виконання обов'язків за відповідним правочином.
Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 ЦК України, частиною шостою статті 231 ГК України, статтями 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» та частиною шостою статті 232 ГК України.
Згідно зі ст.ст.1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін; розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Перевіривши правомірність та правильність здійсненого позивачем детального розрахунку пені у розмірі 28835,06 грн, суд зазначає, що здійснене нарахування також відповідає обставинам справи, вимогам законодавства, розрахунок виконано арифметично вірно, з урахуванням чого, позовна вимога про стягнення пені у розмірі 28835,06 грн, визнається судом обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Приписами статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина 2 статті 626 ЦК України).
Разом з тим, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням інфляційних витрат на суму боргу та процентів річних виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки за порушення виконання зобов'язання.
Отже, в даному випадку, за порушення виконання грошового зобов'язання на відповідача покладається відповідальність відповідно до статті 625 ЦК України, яка полягає у приєднанні до невиконаного обов'язку, нового додаткового обов'язку у вигляді відшкодування матеріальних втрат позивача від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми.
Перевіривши правомірність та правильність здійснено позивачем детального розрахунку 3% річних та інфляційних втрат, суд зазначає, що подані нарахування у повній мірі відповідають обставинам справи, вимогам законодавства, розрахунки виконано арифметично вірно, а тому позовна вимога про стягнення 3% річних у розмірі 2414,79 грн, а також інфляційних втрат у розмірі 4707,36 грн, є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Варто відмітити, що обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно із ст.77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Відповідно до ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Вказані вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію ст.13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
З урахуванням наведеного, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді усіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позовна заява підлягає задоволенню в повному обсязі.
Відшкодування витрат зі сплати судового збору відповідно до статті 129 ГПК України покладається на відповідача з вини якого спір доведено до судового розгляду.
Керуючись статями 2, 4, 5, 12, 13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, 194, 232, 233, 236 - 238, 240 - 241, 247 - 252 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1.Позов Фізичної особи-підприємиці ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Фізичної особи-підприємиці ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) про стягнення заборгованості в сумі 295957,21 грн - задовольнити в повному обсязі.
2.Стягнути з Фізичної особи-підприємиці ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , код НОМЕР_1 ) на користь Фізичної особи-підприємиці ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 ) суму основного боргу в розмірі 260000,00 грн, пеню в сумі 28835,06 грн, 3% річних у сумі 2414,79 грн, інфляційні втрати в сумі 4707,36 грн та судовий збір в сумі 4439,37 грн.
Відповідно до статті 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до статті 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 257 ГПК України).
Повний текст рішення складено та підписано 06.03.2024 року
Суддя С.М. Гушилик