Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/5815/2024 Доповідач - Ратнікова В.М.
м. Київ Справа № 367/7649/16-ц
26 лютого 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Ратнікової В.М.
суддів: Борисової О.В.
Левенця Б.Б.
при секретарі: Колесник А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» адвоката Васюка Миколи Миколайовича на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Шестопалової Я.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» про визнання правочинів неукладеними, -
12 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Ірпінського міського суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» про визнання правочинів недійсними.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 09 жовтня 2015 року ОСОБА_1 дізнався про те, що рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 19 червня 2013 року, залишеним без змін Апеляційним судом Київської області ухвалою від 15 жовтня 2013 року по справі № 367/1605/13-ц, позовні вимоги ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» задоволено та визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
З огляду на ту обставину, що на момент укладення додаткової угоди від 06 грудня 2011 року до договору купівлі-продажу майнових прав №C 158- К2_ИП від 25 жовтня 2010 року та договору відступлення права вимоги віл 05 грудня 2011 року не було дійсного волевиявлення позивача, спрямованого на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, вважає, що зазначені договори є недійсними з моменту їх укладення.
У зв'язку з чим, вважав за необхідне в судовому процесі встановити факт недійсності додаткової угоди від 06 грудня 2011 року до договору купівлі-продажу майнових прав №C 158- К2_ИП від 25 жовтня 2010 року та договору відступлення права вимоги від 05 грудня 2011 року, на підставі яких було визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .
01.02.2022 року ОСОБА_1 до Ірпінського міського суду Київської області було подано заяву про зміну предмету позову до якої приєднано нову редакцію позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» про визнання правочинів неукладеними.
Зазначав, що у 2015 році позивач дізнався про те, що 19.06.2013 року Ірпінським міським судом Київської області та 15.10.2013 року Апеляційним судом Київської області по справі 367/1605/13-ц позовні вимоги ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» задоволено та визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 повідомляв суд, що додаткової угоди від 06.12.2011 року до договору продажу майнових прав № С 158-К2_ИП віл 25.10.2010 року та договору відступлення права від 05.12.2011 року , на підставі яких було визнано право власності на квартиру за ОСОБА_2 він не вчиняв. А відтак, на підставі ч. 1 ст. 202 ЦК України, просив суд визнати вказані правочини неукладеними.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» про визнання правочинів неукладеними, задоволено.
Визнано неукладеною додаткову угоду від 06 грудня 2011 року до договору купівлі-продажу майнових прав № С 158-К2_ИП від 25 жовтня 2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «АВЕРС-СІТІ», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Визнано неукладеним договір відступлення права вимоги від 05 грудня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та Товариством з обмеженою відповідальністю «АВЕРС-СІТІ» щодо прав вимоги за договором купівлі-продажу майнових прав № С 158-К2_ИП від 25 жовтня 2010 року.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-сіті» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 275,60 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі у розмірі 275,60 грн.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 14 листопада 2023 року представник відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» адвокат Васюк Микола Миколайович подав апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» про визнання правочинів неукладеними.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» не погоджується з оскаржуваним рішенням з огляду на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Вказує на те, що 01.02.2022 року позивач звернувся до суду з заявою про зміну предмету позову та у додатках надав позовну заяву (нова редакція) від 01.02.2022 року. Проте, вказану заяву позивачем подано без доказів надсилання іншим учасникам справи, а відтак заява про зміну предмету позову мала була повернута її заявнику без розгляду, адже позивач позбавив відповідачів права знати про подання заяви про зміну предмету позову.
Крім того, позивачем у заяві про зміну предмету позову визначено іншу правову підставу для задоволення позовних вимог, а саме- ст. 207 ЦК України, а також вказано нові обставини та нові правові висновки, на які він не посилався у первісній позовній заяві. Крім того, подана позивачем заява містить нову позовну вимогу, яка не була заявлена позивачем під час первісного звернення до суду із позовною заявою. Враховуючи те, шо у заяві про зміну предмету позову позивачем зазначена нова матеріально-правова вимога (визнання неукладеним договорів) та одночасно на її обґрунтування наведені інші обставини (інші правові висновки Верхового Суду), які не були зазначені при поданні первісної позовної заяви, тому вказана заява не могла бути прийнята Ірпінським міським судом Київської області до розгляду.
Також, на думку апелянта, позивачем було обрано неправильний (неефективний) спосіб захисту з метою відновлення його порушеного права, оскільки вимога про визнання договору неукладеним не є способом захисту прав i законних інтересів, який передбачений положеннями ЦК України, не визначена відповідна вимога як такий спосіб і іншими законами України. Відтак, вимога позивача про визнання договору неукладеним є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, а тому рішення підлягає скасуванню. Крім того, позивачем не було подано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження факту не укладення договору.
Окрім вище зазначеного, вважає, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки про можливе порушення своїх прав ОСОБА_1 дізнався 05.12.2011 року, а з даним позовом звернувся до суду 28.09.2016 року .
15 лютого 2024 року представником позивача ОСОБА_1 адвокатом Вальком Ігорем Вікторовичем до Київського апеляційного суду подано відзив на апеляційну скаргу.
У вказаному відзиві представник зазначає, що позиція відповідача апелянта є суперечливою, оскільки при розгляді справи відповідач визнав позов, а в апеляційній скарзі просить рішення скасувати. Відповідач також визнавав факт не укладення оспорюваних правочинів. Матеріали справи містять письму позицію відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» з питання не укладення правочинів, де відповідач констатує не підписання ним оспорюваних документів.
Зазначає, що матеріали справи містять докази відправлення копій зміненої позовної заяви відповідачам. Також, як і у первісній позовній заяві, так і в заяві про зміну предмета позову позивач посилався на норми ст. 207 ЦК України, а підстави позовних вимог не змінювалися. Звертаючись зі зміненими позовними вимогами, позивач обрав той спосіб захисту, який мав захистити його права. Це фактично є зміна предмету позову. Позивач скористався цим правом на підготовчій стадії судового процесу, як передбачено Цивільним процесуальним Кодексом, тому, порушень законодавства позивачем не допущено. Крім того, в суді першої інстанції відповідачем жодних заперечень щодо прийняття зміненого позову не подавалося, хоча і про зміну позову, і про призначення розгляду по суті цього позову відповідач знав.
Зазначає, що заявлена позивачем вимога про визнання угод неукладеними спрямована на встановлення юридичного факту, а саме того, що позивач не був учасником правочинів. У постанові Великої Палати Верховного Суду віл 19.01.2021 по справі № 916/415/19 зазначено, що визнання права, як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов'язку), є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності. Подібна логіка може бути застосована щодо такого способу захисту, як визнання факту, так і визнання відсутності факту.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом, у визначених законом випадках (абзац 12 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Підписання договорів від імені позивача невідомою особою є протиправним. Ніхто не може користуватися правами особи без довіреності, відповідного договору або іншого документу чи норми закону, яка дає право на таке доручення. Підписаний невстановленою особою договір покладає на позивача певні обов'язки, як договірні, так і, зокрема, податкові. Звертаючись з позовом до відповідачів позивач бажає отримати юридичну визначеність встановлення неукладеності ним вказаних правочинів.
За загальним правилом договір є дійсним, поки не буде встановлено його недійсності, зокрема, нікчемності, а в даному випадку неукладеності. Доки судом не встановлено неукладеність, це покладає на особу нічим не обґрунтований обов'язок нести наслідки неукладеного нею договору.
У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину), який не вчинено».
Вважає, що в даній справі Ірпінський міський суд прийшов до висновку, що «в інший спосіб позивач не має можливості ефективно захистити своє порушене право». І це відповідає дійсності.
Також, зазначає, що до вимог позову в редакції від 01.02.2022 року відповідач заяв про визнання строку позовної давності суду не подавав. А в березні 2018 року відповідачем подано заяву про застосування строку позовної давності, яка в червні 2019 року була змінена заявою про визнання позову. Водночас, строк позовної давності для позову з первісними вимогами не був пропущений.
В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача ОСОБА_1 адвокат Валько Ігор Вікторович проти доводів апеляційної скарги заперечував, провис її відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідач ОСОБА_2 та представник Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» в судове засідання не з'явились, про день та час слухання справи судом повідомлялись у встановленому порядку, відповідач ОСОБА_2 причину своєї неявки суду не повідомив, представник Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» Рудніцький О.Л. 26 лютого 2024 року подав до с заяву про розгляд апеляційної скарги без участі представника товариства. Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає можливим розгляд справи у ї відсутності.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення представника позивача, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 25.10.2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу майнових прав №С 158-K2_ИП від 25 жовтня 2010 року на квартиру АДРЕСА_1 .
05.12.2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» було укладено договір відступлення права вимоги, за яким ОСОБА_1 відступив ОСОБА_2 право вимоги за договором купівлі-продажу майнових прав №С 158-K2_ИП від 25 жовтня 2010 року.
06.12.2011 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду до договору купівлі-продажу майнових прав № С 158-К2_ИП від 25 жовтня 2010 року.
З преамбули вказаної додаткової угоди вбачається, що у зв'язку з укладанням договору відступлення права вимоги від 05.12.2011 року щодо відступлення ОСОБА_1 ОСОБА_2 права вимоги за договором купівлі-продажу майнових прав №С 158-K2_ИП від 25 жовтня 2010 року, Товариство з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» та ОСОБА_2 уклали цю додаткову угоду до договору купівлі-продажу майнових прав №С 158-К2_ИП від 25 жовтня 2010 року та домовились викласти договір у редакції вказаної додаткової угоди.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 19 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 15 жовтня 2013 року по справі № 367/1605/13-ц, позовні вимоги ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» задоволено та визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 квітня 2014 року касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» задоволено частково, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 19.06.2013 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 жовтня 2013 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 12 листопада 2014 року позовну заяву ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» про визнання права власності залишено без розгляду.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» про визнання правочинів неукладеними, суд першої інстанції вказав на те, що для укладення додаткової угоди від 06.12.2011 року до договору купівлі-продажу майнових прав № С 158-К2_ИП від 25.10.2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «АВЕРС-СІТІ», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та договору відступлення права вимоги від 05.12.2011року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та Товариством з обмеженою відповідальністю «АВЕРС-СІТІ» щодо прав вимоги за договором купівлі-продажу майнових прав № С 158-К2_ИП від 25 жовтня 2010 року, не було дійсного волевиявлення позивача ОСОБА_1 , спрямованого на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, правочини не були ним підписані, а тому зазначені правочини є неукладеними з дати вказаної в них.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року не відповідає.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).
За положеннями пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині третій статті 203 ЦК України закріплено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Отже, відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права (правова позиція Великої Палати Верховного Суду висловлена в постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц).
Відповідно до вимог статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Аналіз зазначених норм дає можливість дійти висновку про те, що цивільно-правовий договір можна вважати укладеним за наявності таких умов: 1) сторони повинні досягти згоди з усіх істотних умов договору; 2) сторони мають досягти такої згоди у передбаченій законом формі.
Момент укладення договору визначено у частині перші статті 638 ЦК України, у якій зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Подібного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 року у справі №575/476/16 (провадження №14-306цс18).
За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
У постанові від 10 березня 2021 року по справі № 607/11746/17 Верховний Суд вказав на те, що з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.
Крім того, якщо спірний договір його сторонами виконується та/або частково виконано, це виключає кваліфікацію договору, як неукладеного. Зазначена обставина також виключає можливість застосування до спірних правовідносин такого правового інституту, як визнання договору неукладеним (таким, що не відбувся), оскільки визнання договору неукладеним може мати місце на стадії укладання договору, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних його умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.
Близька за змістом правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 11.10.2018 року у справі №922/189/18, від 06.11.2018 року у справі №926/3397/17, від 09.04.2019 року у справі №910/3359/18, від 29.10.2019 року у справі №904/3713/18, від 19.02.2020 року у справі №915/411/19). Аналогічної правової позиції також дійшов Верховний Суд України в постановах від 23.09.2015 року у справі № 914/2846/14 та від 06.07.2016 року у справі № 914/4540/14.
З викладеного вище вбачається, що якщо сторони на стадії укладення договору згоди щодо істотних умов договору не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
В свою чергу порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто, у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання неукладеними договорів посилаюсь на те, що додаткової угоди від 06.12.2011 року до договору купівлі-продажу майнових прав № С 158-К2_ИП віл 25.10.2010 року та договору відступлення права вимоги від 05.12.2011 року, на підставі яких було визнано право власності на квартиру за ОСОБА_2 не вчиняв, тобто, не підписував, умови їх не погоджував.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Отже, неукладений (невчинений) правочин у тому разі, коли недійсність за недотримання вимог щодо форми не встановлено, але відповідний договір повинен вчинятися в письмовій формі і сторона правочину не виявляла своєї волі для вчинення правочину (наприклад, не підписала правочин - постанова Велика Палата Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц); а вчинений правочин, а наявність заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків (абз. 2 ч. 1 ст. 218 ЦК України).
Колегія суддів вирішуючи спір, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим доказам, дійшла до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивач не довів встановлених законом підстав для визнання оспорюваних договорів неукладеними.
До матеріалів справи позивачем долучено договір відступлення права вимоги від 05.12.2011 року, підписаний ОСОБА_1 .
Ні суду першої, ні суду апеляційної інстанції позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження того, що підписи, які містяться в договорі відступлення права вимоги від 05.12.2011 року виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою. Під час розгляду справи ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції клопотання про призначення почеркознавчої експертизи позивачем не заявлялося.
Згідно з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 11 серпня 2021 року у справі № 344/2483/18, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним (таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків), доки ця презумпція не буде спростована.
Застосовуючи доктрину «venire contra factum proprium» (заборона суперечливої поведінки), враховуючи презумпцію правомірності правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010), правила тлумачення принципу «contra proferentem» (слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав), а також з урахуванням принципів цивільного права, зокрема добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) мають тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» про визнання правочинів неукладеними.
Колегія суддів також, звертає увагу на те, що факт визнання відповідачем позовних вимог в повному обсязі під час розгляду справи в суді першої інстанції, не є безумовною підставою для задоволення позову, з огляду на наступне.
Частиною шостою статті 263 ЦПК України передбачено, що якщо одна із сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.
Відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи.
Тобто, повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову, які в даному випадку відсутні.
Вказана правова позиція зазначена в постановах Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 588/1311/17 (провадження № 61-39156св18), від 15 липня 2020 року у справі № 524/10054/16 (провадження № 61-21748св18).
Враховуючи зазначене, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» адвоката Васюка Миколи Миколайовича підлягає задоволенню, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» про визнання правочинів неукладеними.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін по суті спору, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Згідно вимог ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 цієї статті, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно п.1 ч.2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на відповідача в разі задоволення позову.
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
За результатами апеляційного перегляду даної справи апеляційну скаргу представника відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» адвоката Васюка Миколи Миколайовича було задоволено, рішення суду першої інстанції було скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» про визнання правочинів неукладеними.
З урахуванням того, що при подачі апелянтом було сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 1653,60 грн, то колегія суддів приходить до висновку, що з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору в сумі 1653,60 грн.
Керуючись ст.ст. 6, 11, 15, 16, 202, 203. 205, 207, 215, 627, 638, ЦК України, ст.ст. 81, 89, 141, 206, 263, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» адвоката Васюка Миколи Миколайовича задовольнити.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» про визнання правочинів неукладеними залишити без задоволення.
Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» (код ЄДРПОУ 33939099) 1653,60 грн у відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 04 березня 2024 року.
Головуючий Судді: