Справа № 643/21939/21 Номер провадження 22-ц/814/555/24Головуючий у 1-й інстанції Черняєва Т.М. Доповідач ап. інст. Кузнєцова О. Ю.
29 лютого 2024 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Кузнєцової О.Ю.
суддів: Абрамова П.С., Карпушина Г.Л.,
секретар: Буйнова О.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14 червня 2023 року, ухвалене суддею Черняєвою Т.М.
по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,-
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що вона перебувала із відповідачем у зареєстрованому шлюбі із 08.06.1974 року по 24.02.2020 року.
У період шлюбу вони придбали квартиру АДРЕСА_1 .
Враховуючи викладене просить визнати за нею право власності на спірну квартиру.
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 14 червня 2023 року в задоволенні позву ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що оскільки ОСОБА_1 заявлена позовна вимога про визнання за нею права власності на всю квартиру АДРЕСА_1 , що суперечить вимогам ст. ст. 63,70 СК України, тому задоволення позовних вимог спричинило б порушення прав відповідача.
Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_1 , просила скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги та визнати за нею право власності на частину спірної квартири, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи та порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга обгрунтована тим, що перед початком війни нею була виявлена помилка в прохальній частині позову, було пропущено цифрове визначення частки майна, а саме частина, що підлягає поділу.
22 лютого 2022 року нею було направлено засобами поштового зв'язку до Московського районного суду м. Харкова уточнену позовну заяву в якій виправлено даний недолік. Вказала, що вона була впевнена, що направлені нею документи отримані судом та приєднані до матеріалів справи. Зазначила, що їй не відомо де ці документи, в рішенні суду свого відображення вони не знайшли.
Відзиву на апеляційну скаргу в порядку, передбаченому ст. 360 ЦПК України, до суду апеляційної інстанції не надходило.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення місцевого суду не повною мірою відповідає вказаним вимогам.
Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, 08 червня 1974 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 (а.с. 6).
Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 24 лютого 2020 року у справі № 643/16462/19 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а.с. 7).
Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 29.01.2007 року ОСОБА_2 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 (а.с. 12).
Вказане свідоцтво видано на підставі рішення Виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова № 465/81 від 26.12.2006 року, яким вирішено оформити та видати свідоцтво про право власності на вищевказану квартиру на ім?я ОСОБА_2 (а.с. 14).
Відомості про реєстрацію підтверджено Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно Комунального підприємства Харківське міське бюро технічної інвентаризації № 13689793 від 25.02.2007 року (а.с. 13).
Відповідно до технічного паспорта на квартиру АДРЕСА_1 , виготовленого на замовлення ОСОБА_2 , квартира складається із 3-х кімнат, загальною площею 65,3 кв.м (а.с. 15-16).
Згідно висновку ФОП ОСОБА_3 від 22.11.2021 року, ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 становить 730593,00 грн. (а.с. 17).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 4 ЦПК України гарантовано право особи на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності до положень частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способом захисту цивільних прав може бути визнання права.
Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України.
Згідно частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Таким чином, сам по собі факт набуття у власність одного із подружжя спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Такий правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 07.09.2016 року у справі № 6-801цс16.
Відповідно ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Положеннями ЦПК України передбачено обов'язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються, перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки, оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Згідно з вимогами ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов'язки.
Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Недоведеність обставин, на існуванні яких наполягає позивач, є підставою для відмови у позові і, відповідно, якщо не доведені обставини, на яких наполягає відповідач - це є підставою для відхилення його заперечень проти позову.
У випадку невиконання учасником справи його обов'язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків.
Даний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07 лютого 2024 року справа № 383/821/22, провадження № 61-5935св23.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19, провадження № 12-57гс21).
Згідно з роз'ясненнями, викладеними в п.п. 23-25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Аналіз вказаних норм дає підстави дійти висновку про те, що при вирішенні питання про визнання майна подружжя їх спільною сумісною власністю чи особистою приватною власністю з'ясуванню підлягають, як підстави й час набуття такого майна, так і джерела його придбання.
Разом з тим, позивачем не надано правовстановлюючих документів на квартиру чи інших документів з яких можна було б встановити правову природу набуття відповідачем права власності на спірну квартиру та виключити підстави приналежності спірного майна до особистої приватної власності чоловіка, які закріплені у статті 57 СК України.
Надані позивачем документи, зокрема рішення виконавчого комітету Московської районної ради м. Харкова № 465/81 від 26.12.2006 про видачу свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_2 ; витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно не підтверджують факт придбання квартири за спільні сумісні кошти подружжя.
Окрім того представник ОСОБА_1 адвокат Адамова І.Х в судовому засіданні пояснила, що інші документи на квартиру відсутні і вона не може пояснити правову природу набуття відповідачем права власності на квартиру.
Таким чином, доводи ОСОБА_1 про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя є необґрунтованими та недоведеними, що є підставою для відмови в позові.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною 4 ст. 376 ЦПК України передбачено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи вищевикладене, рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом зміни його мотивувальної частини.
Керуючись ст. 367, ст. 374 ч. 1 п. 2, ст. 376 ч. 1 п. 3, 4, ч. 4, ст. 382 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14 червня 2023 року змінити.
Мотивувальну частину рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14 червня 2023 року викласти в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14 червня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий: О. Ю. Кузнєцова
Судді: П. С. Абрамов
Г. Л. Карпушин