Ухвала
Іменем України
27 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 761/44764/19
провадження № 61-84ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 лютого 2022 року у складі судді: Рибака М. А., та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, відшкодування упущеної вигоди, захист цивільного права позивача,
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, відшкодування упущеної вигоди, захист цивільного права позивача.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 09 листопада 1997 року зареєстрували шлюб, під час якого набули спільне майно, саме: квартиру за адресою АДРЕСА_1 ; гаражний бокс № НОМЕР_1 у Громадській організації товариства «Надія-3», розташований за адресом м. Київ вул. Василя Степанченка, 4 ; гаражний бокс № НОМЕР_2 ряд 5 у Обслуговуючому кооперативі «Гаражно-будівельний кооператив «Нивки-3», що розташований за адресом м. Київ 04111, вул. Саратовська 61-А. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна, тому таке майно необхідно поділити між сторонами у рівних частках. Також позивач просив стягнути з відповідача упущену вигоду у розмірі 144 000,00 грн, яка була отримана відповідачем від здачі в оренду спільного майна. Позивач звертаючись до суду з даною вимогою, зазначив, що відповідачка відмовилась надати частину коштів позивачу. Крім того, позивач вказував, що відповідачка добровільно не бажає надавати позивачу, як непрацездатному пенсіонеру, члену сім'ї, батьку своїх дітей, допомогу, а тому позивач просив стягнути з відповідача 40% від частки отриманого відповідачкою доходу від підприємницької діяльності у розмірі 79 840,00 грн.
Позивач просив:
визнати право власності за позивачем та виділити у натурі позивачу частку квартири АДРЕСА_3 ;
визнати право власності за відповідачем та виділити у натурі відповідачу 1/2 частку квартири АДРЕСА_3 ;
визнати право власності за позивачем на гаражний бокс № НОМЕР_4 , блоку 2 у Громадській організації товариство «Надія-3», що знаходиться за адресом м. Київ вул. Василя Степанченка, 4 ;
визнати право власності за відповідачем на гаражний бокс № НОМЕР_2 ряд 5 в Обслуговуючому кооперативі «Гаражно-будівельний кооператив «Нивки-3», що розташований за адресом м. Київ 04111, вул. Саратовська 61 А;
стягнути з відповідачки на користь позивача суму упущеної вигоди у розмірі 144 000,00 грн від здачі нею в оренду житлового приміщення, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя;
стягнути з відповідачки на користь позивача 40% від частки отриманого нею доходу від підприємницької діяльності, здійсненою фізичною особою-підприємцем 2 групи за повні періоди з 2016, 2017, 2018 роки у розмірі 79 840,00 грн, для покриття позивачем збитків при сплаті вартості житлово-комунальних послуг помешкання (збереження майна від боргу), належного харчування і лікування та підтримки фактичного прожиткового рівня.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 лютого 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково:
в порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на частину квартири АДРЕСА_3 ;
визнано за ОСОБА_3 право власності на частину квартири АДРЕСА_3 ;
визнано за ОСОБА_1 право власності на частину гаражного боксу № НОМЕР_2 ряд 5 в Обслуговуючому кооперативі «Гаражний будівельний кооператив «Нивки-3» по вул. Саратовська, 61-А в м. Києві ;
визнано за ОСОБА_3 право власності на частину гаражного боксу № НОМЕР_2 ряд 5 в Обслуговуючому кооперативі «Гаражний будівельний кооператив «Нивки-3» по вул. Саратовська 61-А в м. Києві ;
у задоволенні решти позовних вимог відмовлено;
вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про поділ квартири та гаражного боксу мотивовано тим, що майно, яке набуте подружжям під час перебування у шлюбі, є об'єктом права спільної сумісної власності цього подружжя та у випадку вирішення питання про його розподіл підлягає поділу між сторонами у рівних частках. Оскільки за час перебування у шлюбі сторонами було придбано майно: квартиру АДРЕСА_3 ; гаражний бокс № НОМЕР_2 ряд 5 у Обслуговуючому кооперативі «Гаражно-будівельний кооператив «Нивки-3» за адресом м. Київ по вул. Саратовська 61-А , а тому указане майно підлягає поділу між подружжям в рівних частках шляхом визнання права на за кожною із сторін.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем права власності на гаражний бокс № НОМЕР_4 , блоку 2 у громадській організації товариство «Надія - 3», що розташований за адресою м. Київ вул. Василя Степанченка, 4 , про стягнення з відповідачки на користь позивача суми упущеної вигоди у розмірі 144 000,00 грн від здачі в оренду житлового приміщення, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, стягнення з відповідачки 40 % від частки отриманого нею доходу від підприємницької діяльності, здійсненою фізичною особою підприємцем 2 групи, за повні періоди з 2016, 2017, 2018 роки у розмірі 79 840,00 грн мотивовано тим, що:
гаражний бокс № НОМЕР_1 , за адресою м. Київ вул. Василя Степанченка, 4 на праві власності не належить ні позивачу, ані відповідачу, тому не може бути визнаний спільним майном подружжя та поділений у судовому порядку. Правовстановлюючі документи на зазначений гаражний бокс відсутні, право власності на нього не зареєстровано;
щодо вимоги про стягнення з відповідачки на користь позивача суми упущеної вигоди у розмірі 144 000,00 грн від здачі в оренду житлового приміщення, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя та стягнення 40 % від частки отриманого відповідачкою доходу від підприємницької діяльності у розмірі 79 840, 00 грн суд зазначив, що стороною позивача не було доведено належними та допустимими доказами те, що відповідачка отримує дохід від здачі в оренду спільного майна подружжя, а саме квартири та гаражного боксу;
щодо заявленої вимоги про стягнення з відповідача частини коштів, які були нею отримані від здійснення підприємницької діяльності, суд зазначив, що заявлені відповідачем кошти включають у себе не лише прибуток (заробіток) підприємця, який можна було б визнати об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а й кошти, які включають у себе собівартість виготовлення та реалізації продукції. При цьому позивачем не надано доказів про чистий прибуток, отриманий таким суб'єктом підприємницької діяльності за заявлений період.
Постановою Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 лютого 2022 року в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні позову залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
рішення суду першої інстанції позивачем оскаржується в частині відмови у задоволенні його позовних вимог про визнання за ним права власності на гаражний бокс № НОМЕР_1 у громадській організації товариство «Надія - 3», що розташований за адресою м. Київ вул. Василя Степанченка, 4 , вимоги про стягнення з відповідачки на його користь суми упущеної вигоди у розмірі 144 000,00 грн від здачі в оренду житлового приміщення, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, про стягнення з відповідачки 40 % від частки отриманого нею доходу від підприємницької діяльності, здійсненою фізичною особою підприємцем 2 групи за повні періоди з 2016, 2017, 2018 роки у розмірі 79 840,00 грн. В частині задоволених позовних вимог рішення суду позивач не оспорює, а тому рішення суду в цій частині не переглядається;
рішення суду першої інстанції в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні позову відповідає вимогам матеріального та процесуального закону, підстави для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, відсутні;
апеляційний суд зазначив, що відповідно до статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Отже, можна дійти висновку, що майно, яке набуте подружжям під час перебування у шлюбі, є об'єктом права спільної сумісної власності цього подружжя та у випадку вирішення питання про його розподіл підлягає поділу між сторонами у рівних частках. Згідно з правовою позицією Верховного Суду України у справі № 6-539цс16, до складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї;
апеляційний суд виходив з того, що шлюб між сторонами не розірвано. Позивач не дав відповіді на питання суду з якого часу він та дружина не підтримують подружні відносини та проживають окремо, мотивуючи тим, що відповідь на зазначене питання не впливає на суть спору, що виник між сторонами по справі. Позивачем не надано суду доказів того, що подружжя не підтримує шлюбно-сімейні відносини і проживає окремо.
таким чином апеляційний суд зробив висновок про те, що оскільки право власності на гаражний бокс № НОМЕР_1 , за адресою м. Київ вул. Василя Степанченка, 4 не оформлено, право власності на нього не зареєстровано, інших відомостей про реєстрацію права власності за зазначений вище гараж позивачем не надано як до суду першої інстанції, так і не додано таких доказів і до апеляційної скарги, а тому суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що даний гаражний бокс не може бути визнано спільним майном подружжя та поділений у судовому порядку;
також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у стягненні з відповідачки на користь позивача суми упущеної вигоди у розмірі 144 000,00 грн від здачі в оренду житлового приміщення, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя. Якщо ж майно є спільною сумісною власністю подружжя та передано третім особам відповідно до договору оренди, то і отриманий дохід є спільним та має бути розділений у відповідних частках. Коли гроші від орендаря отримує в повному обсязі один з подружжя, в іншого виникає право вимоги щодо стягнення коштів відповідно до його частки в праві власності на таке майно. Позивачем не доведено факту отримання відповідачкою коштів від здачі квартири в оренду (не доведено їх розміру) як не доведено і факту припинення між подружжям шлюбно-сімейних відносин та факту використання цих коштів саме відповідачкою, оскільки сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі. Неодноразові звернення позивача до Національної поліції не свідчать про те, що у подружжя відсутній спільний бюджет і що подружжя не веде спільного господарства. Апеляційний суд звернув увагу позивача на ту обставину, що хоч з копії витягу з ЄДР і вбачається, що відповідач здійснює підприємницьку діяльність Код КВЕД 68,20 - основний «Надання в оренду і експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна». Однак це ніяким чином не свідчить, що відповідач здавала в оренду приміщення, що є спільною власністю подружжя, одержувала доходи особисто, без згоди апелянта, а гроші витрачала на свої потреби, а не на потреби сім'ї, оскільки шлюб між сторонами не розірвано;
також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимоги позивача про стягнення з відповідача доходів, отриманих від здійснення нею підприємницької діяльності у розмірі 79 840,00 грн. Суд зазначив, що майно приватного підприємства чи фізичної особи-підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Відповідно до листа Державної податкової служби України від 06.11.2020 року №12254/5/99-00-04-07-05, задекларований дохід ОСОБА_3 , як суб'єкта господарювання як платника єдиного податку - фізичної особи-підприємця за 2016 рік складав - 98 600,00 грн, за 2017 рік - 61 400,00 грн та за 2018 рік - 58 200,00 грн. Дохід розраховується як загальна сума грошей, отримана від реалізації товарів або послуг, а прибуток - це дохід з вирахуванням податків, витрат на виробництво, придбання і збут товарів або послуг. Відповідно, не підлягають стягненню валові доходи, які надходять на рахунок, а підлягає розподілу прибуток, тобто гроші, які ФОП отримував у вигляді надлишку після сплати всіх податків, зборів і платежів. Ця обставина підлягає доказуванню на загальних підставах. Так, потрібно навести докази того, який дохід отримала особа, які податки, інші збори сплачено, вирахувати чистий прибуток. І саме він буде тим майном, яке підлягає поділу;
з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 30 вересня 2021 року у справі № 755/20605/15-ц, апеляційний суд зазначив, що позивач доводить отримання доходу від здійснення підприємницької діяльності відповідачем за допомогою податкової звітності, яку подавала ОСОБА_3 , як суб'єкт підприємницької діяльності. В той же час вказана звітність відображає валовий дохід фізичної особи-підприємця. Для цілей оподаткування такий дохід розраховується як загальна сума грошей, отримана в результаті реалізації товарів або послуг, в той час як прибуток - це дохід з відрахуванням витрат на виробництво, придбання і збут товарів або послуг. Таким чином заявлені позивачем кошти включають в себе не лише прибуток (заробіток) підприємця, який можна було б визнати об'єктом спільної сумісної власності подружжя, але й кошти, які включають в себе собівартість виготовлення та реалізації продукції. При цьому доказів, з яких можливо б було встановити чистий прибуток, отриманий таким ФОП за заявлений період, апелянтом як до Шевченківського районного суду так і до суду апеляційної інстанції подано не було, при цьому доводи апелянта про ту обставину, що ним зроблено компроміс для відповідача, оскільки ним заявлено до стягнення 40 % від частки отриманого ОСОБА_3 доходу, а не 50 %, апеляційний суд до уваги не прийняв. Окрім того, апеляційний суд зауважив, що позивачем жодним чином не підтверджено, що отримані ОСОБА_3 в якості доходу кошти, не надійшли в розпорядження ОСОБА_1 , тобто не були витрачені в інтересах саме сім'ї. В свою чергу це обумовлює відсутність підстав для стягнення таких коштів з відповідача на користь позивача.
ОСОБА_1 02 січня 2024 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року.
Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 17 січня 2024 року ці недоліки було усунуто, а саме: надано уточнену касаційну скаргу, у якій ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог та скасувати постанову апеляційного суду і ухвалити у цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
У клопотанні, яке міститься у касаційній скарзі, ОСОБА_1 просить поновити строк на касаційне оскарження, мотивуючи тим, що повний текст постанови апеляційного суду отримано ним поштою лише 05 грудня 2023 року. На підтвердження указаних обставин суду надано ксерокопію конверту, адресованого Київським апеляційним судом ОСОБА_1 із номером штрихкодового ідентифікатора № 0318633528020 та роздруківку з сайту АТ «Укрпошта» про вручення указаного поштового відправлення 05 грудня 2023 року.
Європейський суд з прав людини вказав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 3 квітня 2008 року).
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частина друга статті 390 ЦПК України)
Аналіз касаційної скарги та доданих до неї матеріалів свідчить, що строк на касаційне оскарження пропущений з поважних причин. Тому суд, на підставі статті 390 ЦПК України, поновлює його.
Ухвалою Верховного Суду від 27 лютого 2024 року повернуто касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року у зв'язку з не зазначенням підстав касаційного оскарження судових рішень в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем права власності на гаражний бокс № НОМЕР_4 блоку 2 у громадській організації товариство «Надія - 3», що розташований за адресою м. Київ вул. Василя Степанченка, 4 .
Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 в уточненій касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 13 жовтня 2021 року у справі № 908/2445/20; від 09 жовтня 2018 року у справі № 908/2261/17; від 31 липня 2019 року у справі № 910/15865/14; від 30 вересня 2021 року у справі № 922/3928/20; від 11 листопада 2021 року у справі № 910/7511/20; від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц; від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17; від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18; від 17 грудня 2018 року у справі № 810/1726/16; від 09 липня 2019 року у справі № 810/6839/13-а; від 24 листопада 2020 року у справі № 826/18170/16; від 19 лютого 2020 року у справі № 279/6459/14-ц; від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17; від 04 жовтня 2023 року у справі № 567/1471/21; від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 та постанові Верховного Суду України від 04 липня 2011 року у справі № 3-64гс11.
Уточнена касаційна скарга в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідачки на користь позивача суми упущеної вигоди у розмірі 144 000,00 грн від здачі в оренду житлового приміщення, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя мотивована тим, що:
на підтвердження свого права на упущену вигоду та частки отриманого відповідачкою доходу від підприємницької діяльності позивачем було надано суду всю необхідну інформацію з відповідними розрахунками та поясненнями. Відповідачка, у свою чергу, жодного доказу на підтвердження своїх тверджень не надала та не скористалася своїм процесуальним правом щодо заявлення клопотання про долучення якихось додаткових доказів до матеріалів справи, а також, не повідомивши причин, не з'явилася до суду у якості свідка;
Уточнена касаційна скарга в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідачки 40 % від частки отриманого нею доходу від підприємницької діяльності, здійсненою фізичною особою підприємцем 2 групи за повні періоди з 2016, 2017, 2018 роки у розмірі 79 840,00 грн мотивована тим, що:
питання доходів ФОП на спрощеному (єдиному) податку, які регулюють спірні правовідносини, та відповідно, чи підлягають застосуванню вимоги статті 177 ПК України або приписи статей 291-300 ПК України, які встановлюють правові засади застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності, а також справляння єдиного податку - у рішеннях судів були ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах;
судами було неправильно застосовані норми ЦК України, СК України та рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України, які регулюють відносини, що склалися між подружжям на момент підприємницької діяльності ОСОБА_3 , яка свою підприємницьку діяльність в якості ФОП здійснює за КВЕД надання в оренду й експлуатація власного чи орендованого нерухомого майна, роздрібна торгівля з лотків і на ринках і іншими товарами, за рахунок майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя і доходи витрачає на свої особисті потреби без вкладення у сімейний бюджет. Судами не було ураховано відсутність заперечень та пояснень з боку відповідача, а також відсутність в судових процесах, що указує на її згоду з вимогами. На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки;
суди не застосували необхідну норму законодавства, яку за таких обставин справи необхідно було застосувати для вирішення спірних правовідносин, тим самим порушили принцип верховенства права, закріплений у Конституції України і ЦК України.
У відкритті касаційного провадження на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідачки на користь позивача суми упущеної вигоди у розмірі 144 000,00 грн та 40 % від частки отриманого нею доходу від підприємницької діяльності у розмірі 79 840,00 грн слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 09 листопада 1979 року, що підтверджуються свідоцтвом про укладення шлюбу серія НОМЕР_6 від 09 листопада 1979 року. Шлюб між сторонами не розірвано.
Згідно листа Державної податкової служби України від 06 листопада 2020 року №12254/5/99-00-04-07-05 встановили, що задекларований дохід ОСОБА_3 , як суб'єкта господарювання платника єдиного податку - фізичної особи-підприємця за 2016 рік складав - 98 600,00 грн, за 2017 рік - 61 400,00 грн та за 2018 рік - 58 200,00 грн.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).
Тлумачення частини першої статті 71 СК України свідчить, що як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі:
договору подружжя;
рішення суду при наявності спору між подружжям.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України).Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (див. пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що:
«у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року по справі № 761/15857/16-ц (провадження № 61-5171св18) зазначено, що:
«судами встановлено, що за період дії договору оренди на рахунок ОСОБА_5 надійшло 708 320,00 грн. Відповідно до частин першою, другою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння і користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Згідно зі статтею 359 ЦК України плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Колегія суддів, погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що квартира на час здачі її в оренду перебувала у спільній сумісній власності подружжя без виділення часток або установлення порядку користування нею від здачі квартири в оренду отримувався дохід, який відповідно до статтей 58, 63 СК України належить кожному із подружжя в рівних частках».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року у справі № 359/10855/19 (провадження № 61-881св23) зазначено, що:
«…колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог про поділ доходів від підприємницької діяльності відповідача, оскільки ці доходи були у володінні подружжя під час шлюбу, отже сторони мали можливість та право розпорядитися ними спільно за взаємною згодою, а доказів того, що чоловік використав кошти, отримані від підприємницької діяльності, не в інтересах сім'ї позивачкою не надано.
Крім того, надані позивачем декларації відповідача, в яких відображено дохід відповідача за 2016-2018 роки у розмірі 2 214 769,00 грн, не можуть бути підставою для стягнення їх частини, оскільки дохід розраховується як загальна сума грошей, отримана в результаті реалізації товарів або послуг, в той час як прибуток - це дохід з відрахуванням витрат на виробництво, придбання і збут товарів або послуг. Таким чином заявлені позивачем кошти включають в себе не лише прибуток (заробіток) підприємця, який можна було б визнати об'єктом спільної сумісної власності подружжя, але й кошти, які включають в себе собівартість виготовлення та реалізації продукції. При цьому доказів, з яких можливо б було встановити чистий прибуток, отриманий таким суб'єктом підприємницької діяльності за заявлений період, до справи позивачем представлено не було.
Зазначене узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 30 вересня 2021 року у справі № 755/20605/15».
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, третя статті 12, частина перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суди встановили, що:
відповідно до листа Державної податкової служби України від 06 листопада 2020 року №12254/5/99-00-04-07-05, задекларований дохід ОСОБА_3 , як суб'єкта господарювання як платника єдиного податку - фізичної особи-підприємця за 2016 рік складав - 98 600,00 грн, за 2017 рік - 61 400,00 грн, за 2018 рік - 58 200,00 грн;
доказів, з яких можливо було б встановити чистий дохід, отриманий відповідачем від здійснення нею підприємницької діяльності за заявлений період, позивачем до суду не подано;
позивачем не доведено факту отримання відповідачкою коштів від здачі квартири в оренду (не доведено їх розміру). як і не доведено факту припинення між подружжям шлюбно-сімейних відносин та факту використання цих коштів саме відповідачкою, оскільки сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі.
За таких обставин, оскільки позивачем не доведено обґрунтованості вимоги про стягнення частки отриманого відповідачкою доходу від підприємницької діяльності у розмірі 79 840,00 грн, а також не доведено факту отримання відповідачкою коштів від здачі квартири в оренду у розмірі 144 000,00 грн, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог у цій частині.
Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 13 жовтня 2021 року у справі № 908/2445/20; від 09 жовтня 2018 року у справі № 908/2261/17; від 31 липня 2019 року у справі № 910/15865/14; від 30 вересня 2021 року у справі № 922/3928/20; від 11 листопада 2021 року у справі № 910/7511/20; від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц; від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17; від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18; від 17 грудня 2018 року у справі № 810/1726/16; від 09 липня 2019 року у справі № 810/6839/13-а; від 24 листопада 2020 року у справі № 826/18170/16; від 19 лютого 2020 року у справі № 279/6459/14-ц; від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17; від 04 жовтня 2023 року у справі № 567/1471/21; від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 та постанові Верховного Суду України від 04 липня 2011 року у справі № 3-64гс11 необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах) (пункт 5 частини другої статті 394 ЦПК України).
Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 лютого 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, відшкодування упущеної вигоди, захист цивільного права позивача.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков