Справа № 758/4745/21
Категорія 57
22 січня 2024 року місто Київ
Подільський районний суд міста Києва у складі:
головуючого - судді Ларіонової Н.М.,
при секретарі судового засідання Валошиній А.М.,
за участю: представника позивача - адвоката Одінцова Е.В.,
представника відповідача - адвоката Руденко В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі районного суду в м.Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «1+1 ІНТЕРНЕТ» про захист честі, гідності та ділової репутації фізичної особи, -
В липні 2021 р. позивач ОСОБА_1 звернулася до Подільського районного суду з позовом до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «1+1 Інтернет», в якому просить: 1) визнати недостовірною та такою, що порочить честь і гідність та ділову репутацію, інформацію, яка поширена ТОВ «1+1 Інтернет» на сайті https://tsn.ua за посилання ІНФОРМАЦІЯ_1 в частині: « А це ОСОБА_6 , з Ужгорода» та видалити фото позивача;2) зобов'язати ТОВ «1+1 Інтернет» спростувати поширену неправдиву інформацію у той же спосіб, в який вона була поширена, - шляхом публікації статті на сайті https://tsn.ua наступного змісту: « ІНФОРМАЦІЯ_2 нами була поширена неправдива інформація в частині щодо затримання в Дубаї та участь у фотосесії в стилі ню ОСОБА_4 , оскільки ОСОБА_1 не було серед затриманих українок в Дубаї та участь у фотосесії в стилі ню вона не приймала» та додати фото, яке містилось в оскаржуваній статті;3) стягнути моральну шкоду в розмірі 30 000,0 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що розповсюджена інформація стосовно позивача не відповідає дійсності, порочить її честь, гідність та ділову репутацію. Твердження відповідача висвітлені у публікації є недостовірною інформацією, яка має бути ним спростована.
Ухвалою Подільського районного суду м.Києва (суддя Якимець О.І.) від 15.04.2021 р. вищевказаний позов переданий для розгляду за підсудністю до Оболонського районного суду м.Києва як суду за місцем знаходження відповідача.
Ухвалою Оболонського районного суду м.Києва від 03.09.2021 р. вищевказана заява прийнята до розгляду та відкрито провадження у справі з призначенням розгляду за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Оболонського районного суду м.Києва від 24.11.2021 р. в підготовчому засіданні цивільна справа за вищевказаним позовом передана для розгляду за підсудністю Подільському районному суду м.Києва, як суду за місцем знаходження відповідача.
На підставі протоколу автоматизованого розподілу справ від 27.01.2022 р. зазначена вище справа передана для розгляду судді Ларіоновій Н.М.
Ухвалою Подільського районного суду м.Києва від 31.01.2022 р. прийнято справу до свого провадження та призначено підготовче засідання в даній справі на 20.04.2022 р.
У серпні 2022 р. до суду надійшов відзив на позовну заяву від представника відповідача адвоката Заянчуковського С.О., в якому останній позовні вимоги не визнає в повному обсязі і в задоволенні позовних вимог просить відмовити, посилаючись на їх безпідставність.
Протокольною ухвалою в підготовчому засіданні 28.11.2022 р. закрито підготовче провадження у справі та призначено її до судового розгляду по суті.
Представник позивача в судовому засіданні підтримав позов та просив його задовольнити з викладених у позовній заяві підстав.
Представник відповідачав судовому засіданні заперечувала проти задоволення позову та просила відмовити в його задоволенні з підстав, наведених у відзиві.
Суд, вислухавши учасників справи та дослідивши матеріали справи, встановив наступні фактичні обставини та відповідні правовідносини.
06.04.2021 р. на веб сайті за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1опубліковано статтю під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_8».
Позовні вимоги мотивовано тим, що у вказаній статті зазначено про те, що в Дубаї затримано 40 людей за знімання відеоролика, в якому оголені дівчата стоять на балконі одного з хмарочосів міста. Серед затриманих виявили 11 українок. Деяких моделей вже вдалося ідентифікувати, серед яких і позивача.
Позивач зазначила, що до вищевказаної статті було прикріплені фото, серед яких містяться фото дівчат, які приймали участь у фотосесії в стилі ню та були затримані, а нижче містилось фото позивача з посилом на те, що позивача ідентифікували серед учасниць такої фотосесії. Наголосила на тому, що така інформація не відповідає дійсності, оскільки позивач участі в фотосесії в стилі ню не брала, на жодному фото в стилю ню позивача немає.
Позивач також вказувала про те, що хоча позивач перебувала в Дубаї з 01.04.2021 р. по 03.04.2021 р., проте серед затриманих учасниць фотосесії позивача не було, оскільки позивач 03.04.2021 р. вилетіла з аеропорту Дубаї до аеропорту Бориспіль. При цьому згідно вищезазначеної статті знімання відбулося 03.04.2021 р.
Також позивач зазначила, що жодного відношення до м.Ужгород не має, а оприлюднене фото було отримано з соціальної мережі Instagram.
Позивач вказала, що поширена відповідачем інформація є недостовірною та порушує її особисті немайнові права на повагу до честі, гідності та ділової репутації, дискредитує позивача в очах широкого загалу. Зазначає, що розповсюдження недостовірних відомостей, щодо неї завдає їй не лише репутаційних втрат, але і моральних страждань. Недостовірні матеріали провокують негативне ставлення суспільства до позивача.
На підтвердження позовних вимог позивачем надано витяг з сайту за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1 та роздруківку електронних авіа квитків.
Представник відповідача скористався процесуальним правом подачі відзиву на позовну заяву, в якому зазначає, що позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню у зв'язку з наступним.
Позивачем не доведено наявність юридичного складу правопорушення відповідно до пункту 15 постанови Пленуму Верховного суду України від 27.02.2009 р. №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи». Проголошення інформації «А це ОСОБА_6 , з Ужгорода» поруч з фотографією позивача, що знаходиться у вільному доступі, не становить юридичний склад правопорушення і тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Відповідач зауважив, що в оспорюваній статті не йдеться про участь позивача в фотосесії в стилю ню та її затримання.
На початку оспорюваної статті зазначено посилання на першоджерело: «Більш детально - у матеріалі ІНФОРМАЦІЯ_7». Тому відповідач не може нести відповідальність за поширення інформації, вперше оприлюдненої іншим засобом масової інформації.
На підтвердження своєї позиції відповідачем долучено витяг з сайту за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_1; витяг з сайту за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_5; витяг з сайту за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_9 .
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до частини четвертої статті 34 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Згідно зі статтею 10 Конвенції і частин другої та третьої статті 34 Конституції України кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
У статті 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.
Відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
Згідно зі статтею 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.
Так, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб - підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації має право пред'явити, зокрема, фізична особа в разі поширення про неї недостовірної інформації, що порушує її особисті немайнові права.
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277 ЦК України).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про інформацію» під інформацією слід розуміти будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Як роз'яснено у п.12 Постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
Відповідно до положень п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», а також згідно постанови Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 753/338/19 (провадження № 61-16277св20), при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням (пункт 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»).
Згідно із частиною другою статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Таким чином, відповідно до статті 277 ЦК України предметом судового захисту не можуть бути оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які як вираження суб'єктивної думки і поглядів відповідача не можна перевірити щодо їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції (зокрема, пункту 46 рішення від 08 липня 1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії»).
Згідно п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» спростування має здійснюватися у такий самий спосіб, у який поширювалася недостовірна інформація. У разі, якщо спростування недостовірної інформації неможливо чи недоцільно здійснити у такий же спосіб, у який вона була поширена, то воно повинно проводитись у спосіб, наближений (адекватний) до способу поширення, з урахуванням максимальної ефективності спростування та за умови, що таке спростування охопить максимальну кількість осіб, що сприйняли попередньо поширену інформацію.
Відповідно до ч. 5 п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Європейський суд з прав людини, практика якого відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейський суд з прав людини» є джерелом права в Україні, неодноразово наголошував, зокрема у рішенні від 28 березня 2013 року у справі «Нова газета» та Бородянський проти Росії», що втручання в свободу вираження власних думок та поглядів порушує свободу висловлення думки в трьох випадках: якщо воно здійснено не на підставі закону, якщо воно не переслідує допустимої мети або якщо воно порушує баланс між метою, заради якої здійснено втручання, і свободою вираження думки.
Європейський суд з прав людини також підтвердив, що правдивість оціночних суджень не припускає можливості доказування, і оціночні судження дійсно слід відрізняти від фактів, існування яких може бути підтверджене, та виділив три можливі варіанти фундаменту, на якому можна побудувати свою оцінку: факти, що вважаються загальновідомими; підтвердження висловлювання яким-небудь джерелом; посилання на незалежне дослідження.
Отже, фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність, як особистих немайнових прав.
Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності (частина друга статті 302 ЦК України).
Пунктом 2 частини третьої статті 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (в редакції на час існування спірних відносин) передбачено, що журналіст зобов'язаний подавати для публікації об'єктивну і достовірну інформацію.
Відповідно до частин першої та другої статті 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність.
Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана на вимогу заявника опублікувати спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу масової інформації або опублікувати його за власною ініціативою.
Згідно з частиною першою, пунктом 9 частини другої статті 41 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» редакції, засновники, видавці, розповсюджувачі, державні органи, організації та об'єднання громадян несуть відповідальність за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації.
Порушеннями законодавства України про друковані засоби масової інформації є порушення права вимоги щодо публікації спростування та порядку його публікації, передбачених статтею 37 цього Закону.
Відповідно до положень статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо: ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника (співзасновників); вони містяться у відповіді на запит на інформацію, поданий відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», або у відповіді на звернення, подане відповідно до Закону України «Про звернення громадян»; вони є дослівним відтворенням публічних виступів або повідомлень суб'єктів владних повноважень, фізичних та юридичних осіб; вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього; в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом; законом передбачено звільнення або непритягнення до відповідальності за такі дії.
Отже, положеннями статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» визначено вичерпний перелік випадків для звільнення журналіста та редакції від відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста.
У пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам роз'яснено, що наведені у статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» підстави звільнення від відповідальності за публікацію недостовірної інформації, яка порушує особисті немайнові права або являє собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації та правами журналіста, є вичерпними, а тому розширеному тлумаченню чи вільному редагуванню не підлягають.
При цьому в зазначених випадках засоби масової інформації звільняються лише від обов'язку щодо відшкодування збитків та моральної шкоди. Оскільки спростування поширеної недостовірної інформації не є способом цивільно-правової відповідальності, бо не має компенсаційного та майнового характеру, то на засоби масової інформації може бути покладено обов'язок опублікувати спростування.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015 року).
Судом встановлено, що на веб-сайті за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1 оприлюднено статтю під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_8» від 06.04.2021 р. Факт поширення вищезазначеної інформації в указаний спосіб сторонами не оспорюється. Доступ до вказаного веб-ресурсу вільний.
Досліджуючи змістовне навантаження інформації, судом встановлено, що на початку статті зазначено: «Більш детально - у матеріалі ІНФОРМАЦІЯ_7».
Судом також досліджено статтю на веб-сайті за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_5підназвою «ІНФОРМАЦІЯ_6» від 05.04.2021 р.
У вказаній статті міститься фото позивача, ідентичне тому, що оприлюднене в спірній статті.
Таким чином, фото позивача спочатку було оприлюднено інтернет-виданням ІНФОРМАЦІЯ_4 веб-сайті за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_5 , а згодом на веб-сайті за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Розміщення особою фото в соціальній мережі в інтернеті без обмеження кола користувачів, які можуть переглядати це фото, є публічним показом фото, який здійснює ця особа самостійно.
Тому використання таких фото іншими особами є правомірним, адже попереднє поширення (розміщення) у соціальній мережі було публічним і за згодою особи, яка своїми діями зробила таку інформацію відкритою.
У разі ж, якщо фото були відкриті лише для певного кола користувачів, то публічного розповсюдження таких фото не було, а, отже, їх використання без згоди особи є неправомірним.
Такий висновок зробив Верховний Суд у постанові від 19 липня 2023 року по справі № 214/11028/21.
Таким чином, розмістивши своє фото в соціальній мережі Instagram, позивач тим самим здійснила публічний показ фото, тому подальше його використання є правомірним.
У частині третій статті 277 ЦК України (у редакції, чинній станом на 28 березня 2014 року) передбачалося, що «негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного».
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації» № 1170-VII від 27 березня 2014 року, що набрав чинності 19 квітня 2014 року, частину третю статті 277 ЦК України виключено.
Тому чинне законодавство з 19 квітня 2014 року не містить презумпції добропорядності і відсутні підстави для застосування такої конструкції при вирішенні спорів про спростування недостовірної інформації.
Такий висновок зробив Верховний Суд у постанові від 09 червня 2023 року у справі № 761/14615/21.
Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідність застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягара доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
В даній справі суду не надано жодного належного, допустимого та достатнього доказу на підтвердження того, що поширення такої інформації порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає позивачу повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Також зі змісту спірної статті не вбачається повідомлення про участь позивача в фотосесії в стилі ню чи затримання позивача правоохоронними органами.
Із аналізу всього змісту поширеної відповідачем інформації вбачається, що вона стосується резонансних подій на початку квітня 2021 року.
Отже, судом встановлена відсутність порушення відповідачем особистих немайнових прав позивача, або таких, що перешкоджають позивачу повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право, що є підставою для відмови у позові.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «1+1 Інтернет» про визнання недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію інформацію та спростування недостовірної інформації.
Крім того, позивачем заявлено позовні вимоги про стягнення з відповідача завданої моральної шкоди у розмірі 30 000,00 грн.
При з'ясуванні фактів, з якими закон пов'язує відшкодування моральної шкоди, суд виходить з вимог ст. 1167 ЦК України, яка визначає підстави покладання обов'язку по відшкодуванню такої шкоди та обставини, які мають враховуватися при визначенні розміру відшкодування.
Стаття 23 ЦК України передбачає підстави моральної шкоди. Моральна шкода, зокрема, полягає у фізичному болі і стражданнях, що особа зазнала в зв'язку з каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, що фізична особа зазнала в зв'язку з протиправною поведінкою у відношенні його; у душевних стражданнях, що фізична особа зазнала в зв'язку з ушкодженням чи знищенням майна; у приниженні честі, достоїнства, а також ділової репутації. Моральна шкода стягується незалежно від стягнення майнової шкоди.
У пункті 3 постанови № 4 Пленуми Верховного Суду України від 31 березня 1995 року "Про судову практику по справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" указується, зокрема, порушення нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні відносин з оточуючими людьми, настання інших негативних наслідків. Звідси, потерпілий вважається зазнавшим моральну шкоду, якщо він перетерпів душевні страждання у виді негативних змін душевно-психологічного функціонування організму чи фізичні страждання у виді негативних змін біологічного функціонування організму.
Відповідно до роз'яснень, даних в п. 5 цієї постанови обов'язковому з'ясуванню при вирішенні справ про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діяннями її заподіювача та вина останнього в її заподіянні.
Відповідно до п.7 зазначеної постанови заподіяна моральна шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб.
Враховуючи роз'яснення, що містяться у п.9 постанови № 4 Пленуми Верховного Суду України від 31 березня 1995 року "Про судову практику по справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", суд визначає розмір відшкодування моральної шкоди, виходячи з характеру й обсягу фізичних, душевних і психічних страждань, що випробував позивач.
Оскільки позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди є похідними від позовних вимог про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності та ділової репутації, тому вони задоволенню не підлягають.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст.141 ЦПК України не підлягає стягненню сплачений позивачем судовий збір, оскільки суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.
На підстав викладеного, ст.ст.23,201, 277,297,299 ЦК України, керуючись ст.ст.4, 12, 13, 76-80, 81, 141, 258-259, 263, 264, 265, 268, 272, 273, 354 ЦПК України, -
В позові ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «1+1 ІНТЕРНЕТ» про захист честі, гідності та ділової репутації фізичної особи - відмовити в повному обсязі.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення.
Учасник справи, якому копія повного судового рішення не була вручена в день його складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом 30 днів з дня вручення йому копії повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне найменування сторін у справі:
Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 );
Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «1+1 ІНТЕРНЕТ» (місце знаходження: 04080, м.Київ, вул.Кирилівська, буд.23; код ЄДРПОУ 37726069).
Суддя Н. М. Ларіонова