Справа № 757/60448/18-ц Головуючий у суді І інстанції Новак Р.В.
Провадження № 22-ц/824/1196/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
21 лютого 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Першої київської державної нотаріальної контори про визнання права власності в порядку спадкування,
У грудні 2018 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Першої київської державної нотаріальної контори про визнання права власності в порядку спадкування.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер син позивачки - ОСОБА_6 , який був власником квартири АДРЕСА_1 та залишив заповіт на користь своєї доньки ОСОБА_2 .
Однак, у ОСОБА_6 залишилося три спадкоємиці за законом, які мають обов'язкову частку у спадщині, а саме: мати - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та неповнолітні діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Як зазначала позивачка, оскільки спадкоємців за законом після смерті ОСОБА_6 четверо, то відповідно до вимог статті 1241 ЦК України її обов'язкова доля складає 1/8 частки квартири АДРЕСА_1 .
22 червня 2018 року державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Кравченко Т.В. відмовлено позивачці у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на підставі неподання документу, який підтверджує право власності на частку квартири на ім'я померлого та не визначення частки квартири, яка належить померлому, а також у зв'язку з тим, що на вказану квартиру було накладено арешт.
ОСОБА_5 просила суд визнати незаконною постанову державного нотаріуса Кравченко Т.В. від 22 червня 2018 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії та визнати за нею право власності в порядку спадкування на 1/8 частку квартири АДРЕСА_1 .
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 02 липня 2020 року залучено до участі у даній справі правонаступника позивачки ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , - її дочку ОСОБА_1 .
У зв'язку з цим, ОСОБА_1 уточнила позовні вимоги та просила визнати незаконною постанову державного нотаріуса Першої київської державної нотаріальної контори Кравченко Т.В. від 22 червня 2018 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії та визнати за нею право власності в порядку спадкування на 1/8 частку квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 07 листопада 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо визнання права власності в порядку спадкування, ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального йнеправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити.
В доводах апеляційної скарги зазначає, що вона не погоджується із рішенням суду в частині відмови у визнанні права власності на 1/8 частину спірної квартири, вважає, що під час розгляду справи за правилами загального позовного провадження було порушено норми процесуального права, зокрема, не проведено жодного судового засідання, не встановлено обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме належність спірної квартири АДРЕСА_1 спадкодавцю (адже відсутній оригінал правовстановлюючого документу), взагалі не розглянуто вимогу про визнання права власності на 1/8 частину у спірній квартирі за позивачкою.
Відзиви на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції від учасників справи не надійшли. В силу вимог частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивачки - адвокат Мельничук І.В. підтримала апеляційну скаргу та аргументи, викладені в ній, просила скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про визнання права власності в порядку спадкування на 1/8 частину спірної квартири.
Відповідачі в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 причини неявки до апеляційного суду не повідомили, завідувач Першої київської державної нотаріальної контори надіслала заяву, в якій просила розглядати справу без представника нотаріальної контори, тому колегія суддів дійшла висновку, що неявка відповідачів відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника позивачки в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення в оскаржуваній частині не відповідає.
Суд першої інстанції при розгляді справи встановив, що 09 вересня 1993 року ОСОБА_7 та ОСОБА_6 отримали свідоцтво про право власності на житло - квартиру АДРЕСА_1 .Зазначена квартира належала їм на праві спільної сумісної власності і обидва власника проживали у цьому житлі.
ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_7 помер. ОСОБА_6 прийняв спадщину після смерті батька ОСОБА_7 відповідно до вимог статті 549 ЦК УРСР, фактично вступивши в управління та володіння спадковим майном.
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 , який на випадок своєї смерті залишив заповіт від 01 березня 2011 року на користь його дочки - ОСОБА_8 .
У ОСОБА_6 залишилося три спадкоємиці за законом, які мають обов'язкову частку у спадщині, а саме: мати - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та неповнолітні діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Всі спадкоємці за заповітом і законом звернулися до Першої київської державної нотаріальної контори зі заявами про прийняття спадщини у межах спадкової справи № 254/2018.
22 червня 2018 року державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Кравченко Т.В. було відмовлено ОСОБА_5 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на підставі неподання документу, який підтверджує право власності на частку квартири на ім'я померлого та не визначення частки квартири, яка належить померлому, а також у зв'язку з тим, що на вказану квартиру було накладено арешт.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відмова нотаріуса у видачі спадкоємцю свідоцтва про право на спадщину за законом з підстав відсутності правовстановлюючих документів на майно є окремою та самостійною підставою для нотаріуса відмовити спадкоємцю у видачі йому такого свідоцтва та підставою для звернення спадкоємця до суду з відповідним позовом.
Отже, суд зробив висновок, що позивачкою невірно визначено підстави звернення з позовом до суду щодо оскарження неправомірності вчинення нотаріусом нотаріальних дій. Державний нотаріус, відмовляючи у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом з підстав наявності накладених арештів на спадкове майно, діяла в поряду та у спосіб, визначений законом.
Наявність судового спору між позивачкою і державним нотаріусом та іншими спадкоємцями про визнання права власності в порядку спадкування у зв'язку з втратою та/або відсутністю правовстановлюючих документів на спірне спадкове майно може бути у випадку: відсутності накладених арештів на спадкове майно, що є предметом спору; відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом з підстав належних чи відсутності правовстановлюючих документів належних спадкодавцю на спірне спадкове майно.
Виходячи з наведеного, суд першої інстанції вважав, що на момент звернення позивачки до суду предмет спору відсутній. В даному випадку способом захисту прав позивачки повинно бути звернення з позовом про зняття арешту зі спадкового майна, а не оскарження дій нотаріуса.
Проте колегія суддів не може погодитись із такими висновками суду першої інстанції з таких підстав.
Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Важливим також є визначення правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин. Саме визначення цих правовідносин дає можливість суду остаточно визначитись, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18).
З урахуванням наведеного, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, одним із яких може бути визнання права.Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Колегія суддів враховує, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
У справі, яка переглядається, позивачка пред'явила позов на захист свого права на спадкування обов'язкової частки у спадщині, оскільки в позасудовому порядку оформити своє право на 1/8 частину спірної квартири не змогла.
Позов пред'явлений як до інших спадкоємців, так і до державної нотаріальної контори.
Вимоги щодо визнання неправомірною постанови державного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії були звернуті до державного нотаріуса.
Однак, позовні вимоги щодо визнання права власності на спадкове майно звернуті до інших спадкоємців.
Способом захисту порушеного права позивачка обрала як оскарження постанови державного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій, так і визнання права власності на спадкове майно.
Суд першої інстанції зосередився на правомірності постанови державного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій, а саме у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, однак залишив поза увагою, що заявлені позовні вимоги не є пов'язаними між собою і відмова у задоволенні однієї вимоги не виключає можливості задоволення іншої.
Так, суд виходив з того, що підпунктом 4.17 пункту 4 глави 10 розділу ІІ «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», який затверджений Наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 № 296/5 (в редакції від 07 листопада 2018 року), було встановлено, що якщо на спадкове майно накладено арешт судовим чи слідчими органами, видача свідоцтва про право на спадщину затримується до зняття арешту. Відтак, суд вважав, що сам по собі факт наявності арешту на спадкове майно виключає вирішення позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно за відсутності правовстановлюючих документів на це майно.
Такі висновки суду є неправильними, оскільки Порядок є обов'язковим для виконання лише нотаріусами, отже дії нотаріуса можуть бути визнані судом правомірними. Однак правомірна відмова нотаріуса у вчиненні нотаріальних дій не виключає можливість захисту прав особи на отримання спадкового майна в судовому порядку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 зазначено, що: «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 грудня 2022 року у справі № 759/7632/20 (провадження № 61-6222св22) зазначено, що: «під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. […] Позовні вимоги мають оцінюватися судом, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими».
В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а не окремих думок суддів Верховного Суду.
Колегія суддів вважає, що обраний позивачкою спосіб захисту порушеного права як оскарження постанови державного нотаріуса про відмову у вчинені нотаріальних дій є неефективним, оскільки навіть при задоволенні цієї вимоги її право на отримання спадщини не було би захищене, оскільки на підставі цього рішення у нотаріуса не виникло би обов'язку видати позивачці свідоцтво про право на спадщину.
Ефективним способом захисту в даному спорі є саме визнання права власності на спадкове майно.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок розглядати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі, та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Формування змісту й обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно в межах заявлених ними вимог і наданих доказів (див. постанову Верховного Суду від 02 червня 2022 року у справі № 602/1455/20).
Разом із тим, позивачкою було заявлено дві позовні вимоги, однак суд розглянув лише одну, тим самим не давши оцінку тому, чи має право позивачка на спадкування обов'язкової частки у спадщині після смерті свого сина ОСОБА_6 , чи належало ОСОБА_6 на час його смерті право власності майно, на спадкування якого претендує позивачка і чи може суд визнати за позивачкою право власності на це майно у вказаному нею розмірі.
Як вбачається із матеріалів справи, на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 09 вересня 1993 року Органом приватизації житлового фонду Старокиївського району, квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_7 та ОСОБА_6 (а.с. 23, 177).
Вказане свідоцтво не містить в собі визначення часток співвласників у спірній квартирі, утім відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про приватизацію житлового фонду» передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.
Отже, квартира АДРЕСА_1 могла належати або на праві спільної сумісної, або на праві часткової власності. Але в будь-якому випадку, оскільки у приватизації брали участь лише дві особи, кожному належало по 1/2 частки цієї квартири.
ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_6 (а.с. 21).
На момент його смерті у квартирі був зареєстрований і проживав його син ОСОБА_6 (а.с. 18, 28, 153, 173, 174).
Ураховуючи, що спадщина після смерті ОСОБА_7 відкрилась до ІНФОРМАЦІЯ_7 , слід застосовувати чинне на той час законодавство, зокрема правила ЦК УРСР 1963, у тому числі щодо підстав спадкоємства та прийняття спадщини.
Відповідно до статей 524, 529 ЦК УРСР , чинного на момент виникнення спірних правовідносин, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємцями за законом першої черги є, в рівних частках, діти та дружина померлого.
Статтею 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
Згідно з положеннями статі 549 ЦК УРСР визнавалося спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому чинним на момент такої нотаріальної дії законодавством.
Із наведених матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_6 після смерті батька ОСОБА_7 прийняв спадщину шляхом фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном, а саме 1/2 часткою квартири, однак за життя не оформив спадщину у встановленому законом порядку.
Відповідно до частини першої, п'ятої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкодавцеві з часу відкриття спадщини.
Таким чином, на час смерті ОСОБА_6 , яка мала місце ІНФОРМАЦІЯ_1 , йому на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 , про що також було зазначено в його заповіті від 01 березня 2011 року на ім'я дочки - ОСОБА_8 (а.с. 143).
Водночас спадкоємцями ОСОБА_6 за законом також були мати - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та неповнолітні діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Право на обов'язкову частку у спадщині врегульовано статтею 1241 ЦК України, частина перша якої передбачає, що право на обов'язкову частку у спадщині мають малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).
Право на обов'язкову частку - це суб'єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту.
Тобто, свобода спадкового розпорядження обмежується правом осіб, які закликаються до спадкування незалежно від волі спадкодавця, в силу прямої вказівки закону.
З врахуванням наявності чотирьох спадкоємців, позивачка має право на спадкування 1/8 частки спірної квартири, оскільки це є половиною від частки, яка б припадала на неї у разі спадкування за законом.
Згідно з усталеною судовою практикою свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину (частина перша статті 1296 ЦК України).
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 березня 2020 року у справі № 755/7103/18 (провадження № 61-13162св19).
За правилом частини першої статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Зі змісту цієї статті вбачається, що право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Указана норма не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах.
Верховний суд неодноразово зазначав у своїх постановах, що визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення у нотаріальному порядку.
Згідно із частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Зважаючи на вищезазначене, оскільки у позивачки існують обґрунтовані перешкоди для оформлення спадкових прав на 1/8 частину квартири у нотаріальному порядку, а відповідачі, як інші спадкоємці ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , не визнають її право на спірне нерухоме майно, з метою забезпечення реалізації її спадкових прав та відповідно до частини першої статті 392 ЦК України колегія суддів дійшла висновку, що порушене право ОСОБА_5 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , підлягає судовому захисту шляхом визнання за останньою права власності на 1/8 частку квартири АДРЕСА_1 .
Як вбачається з матеріалів справи, на спадкову квартиру були накладені обтяження у вигляді заборон і арештів у період з 2004 року по 2006 рік (а.с. 181).
Наявність цих обтяжень було правомірною підставою для відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, оскільки нотаріус діяв відповідно до пункту 4.17 глави 10 Порядку.
Колегія суддів звертає увагу на те, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову лише з тих підстав, що існують обтяження спадкового майна, а тому інші вимоги взагалі не розглядав.
Між тим, наявність обтяжень не може бути підставою для відмови у захисті права особи на визнання за нею права власності на спадкове майно, а може бути підставою для подальшого обмеження спадкоємця у розпорядженні отриманим у спадщину майном до зняття з нього арешту (заборони).
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» підставою для відмови в державній реєстрації прав є наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно.
Разом із тим відповідно до частини четвертої цієї ж статті відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно на підставі рішення суду щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно; державної реєстрації прав на підставі свідоцтва про право на спадщину.
За наведених обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності на 1/8 частину квартири в порядку спадкування.
На підставі викладеного та керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 листопада 2022 року скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на 1/8 частку квартири АДРЕСА_1 .
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 28 лютого 2024 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній