П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
28 лютого 2024 р.м. ОдесаСправа № 540/225/22
Головуючий І інстанції: Хурса О.О.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 червня 2023 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення суду - 12.06.2023р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
11.01.2022р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 стосовно не проведення йому повного розрахунку при звільненні;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 17.07.2019р. по 27.10.2021р. у розмірі - 282 045,47 грн., без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов'язкових платежів.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що 17.07.2019р. його було виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, однак йому не було здійснено всі належні виплати в день звільнення. Так, відповідач виплатив належні виплати позивачу не в день звільнення, а з суттєвою затримкою. У той же час, відповідач не нарахував і не виплатив позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, передбачений ст.117 КЗпП України, що, власне, і стало підставою для звернення до суду.
Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 червня 2023 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність відповідача стосовно не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 17.07.2019р. по 27.10.2021р. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 17.07.2019р. по 27.10.2021р. у розмірі 4707,99 грн. В решті позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач 14.07.2023р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21.06.2023р. та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Ухвалою судді П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12.07.2023р. дану апеляційну скаргу - залишено без руху.
20.07.2023р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 14.08.2023р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
Позивач, належним чином повідомлений про розгляд даної справи, правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
Позивач - старший солдат ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді водія - санітара медичного пункту (з фондом 25 ліжок).
19.06.2019р. наказом командира 11 окремої бригади армійської авіації (по особовому складу) за №162 ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за пп. «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
17.07.2019р. наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №162 позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Однак, позивачу не здійснено всі належні виплати в день звільнення.
19.07.2021р. рішенням Херсонського окружного адміністративного суду (справа №540/2045/21) Військову частину НОМЕР_1 було зобов'язано нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 18.07.2016 до 28.02.2018.
Відповідачем 27.10.2021р. виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення у сумі - 4725,67 грн.
Не погоджуючись бездіяльністю Військової частини НОМЕР_1 стосовно нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позов, суд 1-ї інстанції, враховуючи принципи справедливості та співмірності, дійшов висновку, що позивачу підлягає відшкодуванню сума у розмірі - 4707,99 грн.
Колегія суддів, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухвалені оскарженого рішення, виходить із наступного.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Аналогічні положення фактично містяться і в ч.1 ст.2 КЗпП України.
За правилами абз.2 ст.233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Так, проходження військової служби визначено Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992р. №2232-ХІІ та відповідними положеннями про проходження військової служби, про що свідчить ч.1 ст.2 даного Закону.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я та віком громадян України іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, і незалежності та територіальної цілісності.
Частиною 4 ст.2 Закону №2232-ХІІ визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Указом Президента України від 10.12.2008р. № 1153/2008 було затверджене «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України», яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, а також регулює питання, пов'язані з проходженням служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
У відповідності до п.242 Положення №1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
Слід зазначити, що Положенням №1153/2008 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.
На відміну ж від зазначеного спеціального законодавства, КЗпП України не регулює питання проходження військової служби. Зокрема, у ст.3 КЗпП України визначено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
При цьому, Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-ХІІ не передбачає такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
У той же час, такі питання врегульовані КЗпП України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з ч.1 ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Положеннями ч.1 ст.117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Однак, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ч.2 ст.117 КЗпП України).
З аналізу наведених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум.
При дотриманні вказаних вище умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Так, Конституційний Суд України у рішенні від 22.02.2012р. №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст.117,237-1 цього Кодексу роз'яснив, що відповідно до ст.47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, ст.116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені у ст.117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка, в першу чергу, є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, Верховним Судом у постановах від 16.07.2020р. у справі №400/2884/18, від 16.07.2020р. у справі №812/1259/17, від 16.07.2020р. у справі №825/1540/17, від 30.04.2020р. у справі №140/2006/19 та від 13.08.2020р. у справі №808/610/18.
Згідно з ч.1 ст.117 КЗпП України, обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Оскільки відповідач не провів із позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок (виплата індексації грошового забезпечення), ОСОБА_1 дійсно має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Водночас, варто зазначити, що для задоволення позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні необхідно точно визначити період такої затримки.
Для точного визначення періоду затримки розрахунку при звільненні необхідно встановити день фактичного розрахунку, як кінцеву дату нарахування середнього заробітку за час затримки всіх виплат при звільненні.
Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 30.04.2020р. у справі №140/2006/19.
Отже, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Як встановлено із матеріалів справи, остаточний розрахунок з позивачем було проведено лише 27.10.2021р. (дана обставина сторонами не заперечується та підтверджується банківською випискою), а тому відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні - середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за період затримки, обрахований згідно з «Порядком обчислення середньої заробітної плати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. за №100).
Пунктом 2 Порядку №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку із навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За п.8 цього Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період .
Як зазначено в п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999р. №13, задовольняючи позовні вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні конкретні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.
Оскільки справляння та сплата прибуткового податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, суд має визначити зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів.
При вирішенні даного питання колегія суддів, зокрема, враховує такі обставини, як розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат такого працівника; співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні; інші обставини справи, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах.
Як вбачається зі змісту наявної у матеріалах даної справи довідки Військової частини НОМЕР_1 від 27.05.2023р. №862/1740 про розміри грошового забезпечення позивача, за два останні місці перед звільненням йому нараховане грошове забезпечення у розмірі 20521,88 грн. (травень 2019р. - 10260,94 грн. та за червень 2019р. - 10260,94 грн.), а тому середньомісячне грошове утримання - 10260,94 грн., а його середньоденна заробітна плата, із урахуванням індексації - становить 336,42 грн. (20653,73 грн./61 дні).
При цьому, період затримки виплати належних позивачу сум при звільнені з військової служби складає - 832 календарний день та обраховується з першого дня після його остаточного звільнення з посади (18.07.2019р.) до дня остаточного розрахунку, тобто по - 26.10.2021р. включно (останній день затримки перед днем виплати).
З огляду на викладене вище, колегія суддів не повною мірою погоджується з висновками суду першої інстанції в частині визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача, виходячи з кількості днів відповідної затримки за період з 18.07.2019р. по 26.10.2021р. включно, що становить - 832 день (за обрахунком суду першої інстанції складає - 833 дні), та середньоденної заробітної плати позивача за відповідний період - 336,42 грн.
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (п.71 постанови від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи з середнього заробітку за весь час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати (п.91 постанови від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, із чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
За обставин цієї справи, судова колегія погоджується з висновком суду попередньої інстанції про необхідність застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного згідно зі ст.117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.
Обрахована судом апеляційної інстанції на підставі Порядку №100 сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату позивачу індексації грошового забезпечення, становить - 279901,44 грн. (336,42 грн. х 832).
Зокрема, відсоток невчасно виплаченого грошового забезпечення позивача (істотність частки) в порівнянні із середнім заробітком за весь час затримки розрахунку складає 1,69 % (4725,67 грн. (грошове забезпечення позивачу, виплачене йому з порушенням термінів) / 279901,44 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку (832 дні)) х 100).
Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню 4730,33 грн. (1,69% від 279901,44 грн.).
Таким чином, виходячи з принципу пропорційності, належним та достатнім способом захисту порушених прав позивача є стягнення на його користь 4730,33 грн. як середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Як наслідок, судова колегія не погоджується з рішенням суду 1-ї інстанції в повній мірі (в частині обрахунку та визначення остаточного розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні) та не може залишити його в силі у відповідній частині.
До того ж, аналогічний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 30.11.2020р. у справі №480/3105/19 та від 23.12.2020р. у справі №803/1768/17.
Отже, доводи апеляційної скарги відповідача частково знайшли своє підтвердження.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову, що, у свою чергу, не було відповідним чином реалізовано апелянтом при розгляді справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій.
У силу вимог п.2 ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити судове рішення.
Як передбачено ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду 1-ї інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або ж зміни рішення є:
1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Згідно з ч.4 ст.317 КАС України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або ж зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Підсумовуючи вищевикладене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно встановив обставини справи та надав їм юридичну оцінку, разом із тим обрав неналежний спосіб відновлення порушеного права (в частині визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача, виходячи з кількості днів відповідної затримки), що є підставою для часткової зміни резолютивної рішення суду 1-ї інстанції.
Керуючись ст.ст.308,311,315,317,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 червня 2023 року - змінити та викласти абзац 3 його резолютивної частини в наступній редакції:
«Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.07.2019 року по 26.10.2021 року включно у розмірі - 4730,33 грн. (чотири тисячі сімсот тридцять гривень 33 копійки)».
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 червня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 28.02.2024р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко