22 лютого 2024 року
м. Харків
справа № 638/9725/21
провадження № 22-ц/818/358/24
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді: Тичкової О.Ю.,
суддів: Маміної О.В., Пилипчук Н.П.
за участю секретаря судового засідання Тітченко О.В.
сторони справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
третя особа - Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Куксін Станіслав Юрійович
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 05 жовтня 2023 року ухвалене у складі судді Яковлевої В.М.,
В червні 2021 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом про визнання недійсним договору позики укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 02 березня 2018 року.
Позовна заява мотивована тим, що 02 березня 2018 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Куксіним С.Ю. було посвідчено договір позики, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований в реєстрі за № 279, 280 (далі - Договір позики). За змістом зазначеного договору позивачка отримала від позикодавця гроші у розмірі 1 600 200 грн, що еквівалентно 60 000 доларів США за курсом Національного банку України, з строком повернення до 02 березня 2021 року. Проте фактично жодних грошей за цим договором вона не отримувала, що підтверджується матеріалами кримінального провадження № 120212200000478 від 02 березня 2018 року за ч. 3 ст. 190 КК Кримінального кодексу України (за фактом шахрайських дій при оформленні вказаного договору позики, та тим , що приватний нотаріус Харківського МНО Куксін С.Ю. при оформленні та реєстрації договору позики використовував ксерокопію недійсного паспорта позивачки, який був втрачений ще у 2015 році. Замість вказаного втраченого паспорту паспортно-візовим управлінням поліції Республіки Вірменія на ім'я ОСОБА_4 було видано паспорт Республіки Вірменія № НОМЕР_1 від 17 вересня 2015 року. Зазначене свідчить про те, що договір позики є фіктивним тобто таким, що був вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися ним, тому, згідно частини першої, другої статті 234 ЦК України підлягає визнанню судом недійсним.
Рішенням Дзержинського районного суду м.Харкова від 05.10.2023 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення обґрунтовано тим, що позивач не надала належних доказів на підтвердження підстав позову, а саме відсутності у сторін договору волевиявлення на його укладення, зважаючи, зокрема, на той факт, що сторонами не заперечувались обставини укладення договору, особисту присутність обох сторін договору, ОСОБА_1 так ОСОБА_2 , при його укладенні та сам факт його підписання. Суму договору позики позивачка також не оспорювала. Жодних заперечень під час та безпосередньо після його укладення сторони не висловлювали. Добровільні дії позивача були спрямовані на настання реальних наслідків, про що свідчить подання нотаріусу ними особисто всіх необхідних документів.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу в якій посилаючись на незаконність рішення просила його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд не повно встановив обставини, не надав належної оцінки наданим позивачкою доказам та як наслідок зробив помилкові висновки що не відповідають фактичним обставинам у справі та вимогам закону. А саме, суд проявив неоднаковий підхід у дослідженні обставин, якими сторони обґрунтовували свої правові позицію сторони у справі. . Так, позивачем двічі було подано клопотання про допит її в якості свідка, які суд залишив без задоволення. Водночас, незважаючи на відмову у задоволенні заяви про допит відповідачки в якості свідка, суд все ж надав можливість їй надати свої пояснення і відповіді на запитання суду щодо обставин укладення договору позики. Крім того, суд позбавив представника позивача - адвоката Горшкову Г.І. можливості задати питання відповідачу ОСОБА_2 , оскільки вона не могла бути присутньою у судовому засіданні 17.04.2023 у зв?язку з хворобою, про що направила суду заяву з проханням відкласти його на іншу дату і надала суду підтверджуючий медичний документ. Однак суд, незважаючи на її відсутність (також була відсутня і позивачка ОСОБА_1 ) провів вказане судове засідання і сам так ставив відповідачці питання, що вона не мали альтернативної відповіді. Судом помилково застосовано до спірних правовідносин вимоги ст. 228 ЦК України, оскільки позов пред'явлений з посиланням на вимоги ст. 234 ЦК України. Крім цього апелянт посилався на доводи аналогічні доводам позовної заяви.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін у справі, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
У відповідності до частин 1-5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи 02 березня 2018 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Куксіним С.Ю. було посвідчено Договір позики, укладений між позивачкою - ОСОБА_1 (позичальником), та ОСОБА_2 (позикодавцем), зареєстрований в реєстрі за № 279, 280 (далі - договір позики) (а. с. 5-6 том 1).
Відповідно до п. 1 договору позичальник отримала від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові гроші в сумі 1 600 200, 00 (один мільйон шістсот тисяч двісті) гривень, що на день передачі грошей відповідає еквівалентові суми 60 000, 00 (шістдесят тисяч) доларів США за курсом встановленим Національним банком України на 02 березня 2018 року, 1 долар США = 26,67 грн.
Передачу грошей було здійснено до підписання цього договору.
Умовами п. 5 договору визначено, що позичальник з однієї сторони та позикодавець з другої сторони, стверджують один одному та повідомляють усім зацікавленим у цьому особам, що:
- у момент укладення цього договору вони усвідомлювали (і усвідомлюють) значення своїх дій і могли (можуть) керувати ними;
- розуміють природу цього правочину, свої права та обов'язки за договором; володіють українською мовою, що дало їм можливість правильно та однозначно зрозуміти та тлумачити цей договір;
- при укладенні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними: договір укладається ними у відповідності зі справжньою їхньою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску;
- договір укладається на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких обставин;
- правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним):
цей правочин не приховує інший правочин (не є удаваним).
Також, відповідно до п. 7 Договору, вказано: «Про умови, позики, чинність правочину, порядок укладання договору позики та його правові наслідки, у тому числі (але не обмежуючись) - зміст ст. ст. 167,177,179, 375, 376, 533, 625,1046 - 1052 Цивільного кодексу, ст. 65 Сімейного кодексу України на ст. ст. 87, 88 Закону України «Про нотаріат» учасникам цієї угоди, нотаріусом доведено до відома.
Договір підписано сторонами у присутності нотаріуса. Особи сторін встановлено, їх дієздатність перевірено.
Відповідно до ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно зі ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі №759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно - правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (ч.3 ст.215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені ст.203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Предметом спору у цій справі є визнання недійсним договору позики від 02 березня 2018 року.
Згідно із ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч.1 ст.627 ЦК України).
Частиною 1 ст.638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним, строковим або безстроковим. Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_4 вказувала, що спірний договір позики є фіктивним оскільки кошти не були передані реально.
Відповідно до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для виду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач, який звертається до суду із позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі №6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі №379/1256/15-ц (провадження №61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі №756/9955/16-ц (провадження №61-835св17), від 21 травня 2020 року у справі №468/1736/17-ц (провадження №61-47845св18).
Як вище зазначалось, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний.
У постанові від 24 листопада 2021 року у справі №905/2030/19 Верховний Суд сформулював висновки про те, що фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного, виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що, в свою чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує. Оскільки на підставі фіктивного правочину немає можливості передання майна, restitutio in integrum виключається юридичною конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулася, правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і тому правило ст.234 ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором; усі сторони договору поінформовані про його фіктивність; письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами; мета вчинення фіктивного правочину не має значення.
Відповідно до ст.ст.79,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За правилами ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_4 у порушення ст.ст.79,81 ЦПК України не надала належних та допустимих доказів на підтвердження факту фіктивності договору позики.
Наведена в апеляційній скарзі для визнання недійсним договору позики підстава - відсутність у відповідача майнової змоги позичити відповідну суму коштів колегія суддів відхиляє за недоведеністю (стороною позивача не надано належних доказів про: майновий стан ОСОБА_2 саме на період укладення правочину; неможливість надходження коштів у власність останньої в інший, не пов'язаний із трудовою діяльністю спосіб, в тому числі, шляхом укладення договорів дарування, позики тощо з іншими особами).
Встановивши, що укладений між сторонами договір позики від 02 березня 2018 року (позичальником) підтверджує факт отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 грошових коштів із зобов'язанням повернути їх в строк, визначений договором, колегія суддів приходить до висновку про недоведеність позивачем фіктивності такого договору.
Отже, ухвалюючи оскаржене судове рішення, суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог.
Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності та обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань», стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства. Постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21).
Тому судова колегія відхиляє доводи апелянта про порушення судом норм процесуального права при допиті відповідача у справі, адже дані порушення не вплинули на правильність вирішення справи по суті.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам закону.
Підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін.
Питання щодо перерозподілу судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір» не вирішувалося.
Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційній суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 у - залишити без задоволення.
Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 05 жовтня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 27 лютого 2024 року.
Головуючий О. Ю.Тичкова
Судді О.В.Маміна
Н.П.Пилипчук