"20" листопада 2007 р.
Справа № 16-17-9/323-05-8890
Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:
Головуючого судді: Бєляновського В.В.,
Суддів: Ліпчанської Н.В.
Лавренюк О.Т.,
при секретарі - Волощук О.О.,
Склад колегії суддів змінено згідно з розпорядженням Голови Одеського апеляційного господарського суду № 164 від 20.11.2007 року.
за участю представників:
Від в/ч 1474: Павловський В.Р.
Від ТОВ фірми «Неком»: не з'явився
Від Ізмаїльської міської ради: не з'явився
Від виконкому: не з'явився
Від Фонду комунального майна: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні
апеляційні скарги Військової частини 1474 Державної прикордонної служби України та ТОВ фірми «Неком»
на рішення господарського суду Одеської області
від 11 вересня 2007 року
у справі № 16-17-9/323-05-8890
за позовом Військової частини 1474 Державної прикордонної служби України
до відповідачів:1) Ізмаїльської міської ради; 2) Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради; 3) ТОВ фірми «Неком»; 4)Фонду комунального майна Ізмаїльської міської ради;
про стягнення 40395,89 грн. та виселення
за зустрічним позовом: ТОВ фірми «Неком»
до Військової частини 1474 Державної прикордонної служби України
про стягнення 55050 грн.
У жовтні 2005 року військова частина 1474 Державної прикордонної служби України (далі -в/ч 1474) звернулася до господарського суду Одеської області з позовом до Ізмаїльської міської ради, виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради, Фонду комунального майна Ізмаїльської міської ради та ТОВ фірми «Неком», про визнання недійсним п. 2 та п. 3 рішення виконкому Ізмаїльської міської ради № 856 від 28.11.1995р., визнання недійсним типового договору оренди нежилих приміщень від 28.11.1995 року, укладеного між Управлінням житлово -комунального господарства та КТ «Неком», виселення КТ «Неком» з цокольного поверху нежитлового будинку по вул. Свердлова, 48, м. Ізмаїл та передати його в/ч 1474.
В процесі розгляду даної справи в/ч 1474 багаторазово уточнювала свої позовні вимоги і останньою заявою від 04.05.2007 року просила господарський суд виселити ТОВ «Неком» з цокольного поверху нежитлового будинку по вул. Свердлова, 48, м. Ізмаїл та передати його в/ч 1474, стягнути з виконкому Ізмаїльської міської ради, Фонду комунального майна Ізмаїльської міської ради, ТОВ «Неком» на користь позивача 40395 грн. 89 коп. солідарно.
Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що спірне нежитлове приміщення перебуває на балансі позивача, ТОВ «Неком» знаходиться в ньому без жодних правових підстав, а виконком Ізмаїльської міської ради своїм рішенням № 856 від 28.11.1995 року дозволивши УЖКХ укласти договір оренди з ТОВ «Неком» на зазначене приміщення позбавив позивача доходів, які він міг би одержати при наданні цього приміщення в оренду (упущена вигода). Розрахувавши упущену вигоду виходячи з загальної суми орендної плати за увесь термін користування ТОВ «Неком» нежитловим приміщенням, тобто з 28.11.1995 року по квітень 2007 року, позивач на підставі ст. ст. 22, 1173 ЦК України просив про задоволення позову.
ТОВ фірма «Неком» пред'явила зустрічний позов до в/ч 1474 про стягнення 55050 грн. у відшкодування витрат пов'язаних з утриманням та здійсненими поліпшеннями спірного нежитлового приміщення на підставі ч. 4 ст. 390 ЦК України.
Справа розглядалася судами різних інстанцій неодноразово.
Останнім рішенням господарського суду Одеської області від 11.09.2007 року у справі (суддя -Желєзна С.П.) первісний позов задоволено частково, виселено ТОВ фірму «Неком» із цокольного поверху нежитлового будинку, загальною площею 131.1 кв. м. по вул. Свердлова, 48 в м. Ізмаїлі, а в решті частини даного позову відмовлено, у задоволенні зустрічного позову відмовлено у повному обсязі з мотивів необґрунтованості позовних вимог.
В апеляційній скарзі ТОВ фірма «Неком» посилаючись на порушення та неправильне застосування судом норм матеріального права просить зазначене рішення в частині виселення ТОВ фірма «Неком» із спірного нежитлового приміщення скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову в/ч 1474 відмовити повністю.
В апеляційній скарзі в/ч 1474 посилаючись на те, що зазначене рішення прийнято судом з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права просить його скасувати в частині відмови у задоволенні первісного позову та прийняти нове рішення, яким первісний позов задовольнити повністю.
У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ фірми «Неком» військова частина 1474 заперечує проти її задоволення, вказуючи на необґрунтованість викладених у ній доводів.
Від інших учасників судового процесу відзиви на апеляційні скарги не надходили.
Про день, час і місце розгляду апеляційних скарг сторони були повідомлені заздалегідь належним чином, проте Ізмаїльська міська рада, виконком Ізмаїльської міської ради, Фонд комунального майна Ізмаїльської міської ради та ТОВ фірма «Неком» не скористалися наданим законом правом на участь своїх представників в засіданні суду.
Нез'явлення у судове засідання представників вказаних осіб не перешкоджає розгляду апеляційних скарг за наявними у справі матеріалами згідно з приписами ст. ст. 75, 101 ГПК України.
Обговоривши доводи апеляційних скарг та заперечення на них, вислухавши пояснення представника позивача за первісним позовом, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, нежитловий будинок по вул. Свердлова, 48 в м. Ізмаїлі належить до державної власності і в порядку правонаступництва з 15.05.2000 року перебуває на балансі в/ч 1474, що підтверджується постановою Одеського апеляційного господарського суду від 13.05.2005 року у справі № 30-31-17/158-04-4509. Вказаною постановою визнано недійсним п. 1 рішення виконкому Ізмаїльської міської ради № 856 від 28.11.1995 року в частині прийняття на баланс Управлінням житлово-комунального господарства нежитлової будівлі № 48 по вул. Свердлова, визнано недійсним рішення цього ж виконкому від 14.03.2001 року № 250 «Про оформлення права власності на будівлю № 48 по вул. Свердлова», визнано недійсним свідоцтво про право комунальної власності № 117 від 29.01.2002 року на нежитлову будівлю по вул. Свердлова, 48 в м. Ізмаїлі, виданого на підставі вищевказаного рішення виконкому, а також відмовлено Ізмаїльській міськраді у задоволенні позову про виселення в/ч 1474 з зазначеної будівлі.
Вказана постанова набрала законної сили та відповідно до ст. 35 ГПК України встановлені нею факти не повинні доводитися знову при вирішенні даного спору.
З грудня 1992 року ТОВ «Неком» користувалося спірним нежитловим приміщенням на підставі договорів оренди від 24.12.1992р., від 30.12.1993р., від 28.04.1994р. та від 30.04.1994р. укладених з Ізмаїльським відділенням морської інженерної служби, правонаступником якого на момент вирішення даного спору є в/ч №1474.
28.11.1995 року виконкомом Ізмаїльської міської ради було прийнято вищезгадане рішення № 856, яким доручено Управлінню житлово - комунального господарства прийняти на баланс нежитлове домоволодіння № 48 по вул. Свердлова та дозволено укласти договір оренди з ТОВ «Неком» на спірне нежитлове приміщення строком на 5 років.
На підставі даного рішення між Управлінням житлово - комунального господарства (орендодавець) та ТОВ «Неком» (орендар) 28.11.1995 року було укладено типовий договір оренди нежитлового приміщення площею 131.1 кв. м. розташованого у цокольному поверсі нежилого будинку по вул. Свердлова, 48 в м. Ізмаїлі для використання під торгову точку, строком на п'ять років.
У подальшому, 08.10.2002 року між Фондом комунального майна Ізмаїльської міської ради (орендодавець) та ТОВ «Неком» (орендар) було укладено договір оренди спірного нежитлового приміщення строком до 28.11.2005р.
Зазначений договір у встановленому законом порядку недійсним не визнавався.
Листом № 1197 від 07.11.2005 року Фонд комунального майна Ізмаїльської міської ради повідомив ТОВ «Неком» про те, що строк договору оренди спірного нежитлового приміщення закінчується 28.11.2005 року і на новий продовжуватися не буде, оскільки постановою Вищого господарського суду України від 07.09.2005 року (якою залишено без змін постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13.05.2005 року у справі № 30-31-17/158-04-4509) встановлено факт знаходження будівлі № 48 по вул. Свердлова у державній власності.
Відповідно до ч. 2 ст. 291 ГК України та ч. 2 ст. 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.
Отже, договір оренди від 08.10.2002 року, на підставі якого ТОВ «Неком» користувалося спірним нежитловим приміщенням припинився 28.11.2005 року у зв'язку з закінченням строку, на який його було укладено.
Частиною 1 ст. 785 ЦК України та ч. 1 ст. 27 вищевказаного Закону передбачено, що у разі припинення договору оренди орендар зобов'язаний негайно повернути орендодавцеві об'єкт оренди у стані, в якому він був одержаний, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено у договорі.
Згідно з ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Частиною 3 ст. 137 ГК України передбачено, що право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 13.05.2005 року встановлено, що будівля по вул. Свердлова, 48 в м. Ізмаїлі перебуває у державній власності та закріплена за в/ч 1474 на праві оперативного управління.
Таким чином, приймаючи до уваги, що на момент вирішення даного спору ТОВ «Неком» займає спірне нежитлове приміщення без будь -яких правових підстав, то позовні вимоги в/ч 1474 в частині виселення останнього з займаного приміщення є обґрунтованими і правильно були задоволені місцевим господарським судом.
За загальним принципом цивільного права особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування ( ч. 1 ст. 22 ЦК України).
Відповідно до ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Згідно з ч. 1 ст. 1190 ЦК України особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.
Між тим, правила щодо дії актів цивільного законодавства у часі встановлені ст. 5 ЦК України, згідно з якою акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відношення виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Отже, як випливає із приписів даної правової норми, Цивільний кодекс України регулює відносини, які виникли з дня набрання ним чинності.
Як вже було зазначено вище, в/ч 1474 просить стягнути з відповідачів солідарно упущену вигоду в сумі 40 395 грн. 89 коп. за період з 28.11.1995 року по квітень 2007 року включно. Таким чином, застосування позивачем до спірних правовідносин ст. 1173 ЦК України є порушенням ст. 5 ЦК України, оскільки ці правовідносини виникли до набрання чинності ЦК України.
Загальні підстави відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб на час виникнення спірних правовідносин були врегульовані ст. 442 ЦК УРСР в редакції від 18.07.1963 р., згідно з якою шкода, заподіяна громадянинові незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб при виконанні ними службових обов'язків у галузі адміністративного управління, відшкодовується на загальних підставах (статті 440 і 441 цього Кодексу), якщо інше не передбачено законом. За шкоду, заподіяну такими діями організаціям, відповідальність настає в порядку, встановленому законом.
Отже, наведеною нормою права було встановлено, що відповідальність державних і громадських організацій за шкоду заподіяну організаціям наступала лише у випадках, вказаних у спеціальних законах.
Частиною 2 п. 2 ст. 27 Закону України «Про підприємства в Україні» № 887-ХІІ від 27.03.1991 р., в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних відносин, було передбачено, що збитки (включаючи очікуваний і не одержаний прибуток), завдані підприємству в результаті виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, які порушили права підприємства, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємства, підлягають відшкодуванню за їх рахунок. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом або арбітражним судом відповідно до їх компетенції.
Частиною 6 ст. 15 Закону України «Про підприємництво« № 698-ХІІ від 07.02.1991 р., в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, було передбачено, що збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами чи їх службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом або державним арбітражем.
Проте, в/ч 1474 не є ані підприємством, ані підприємцем у розумінні вказаних Законів, окрім того ніяких вказівок відповідачів не виконувала.
Іншого спеціального закону, до якого відсилає ст. 442 ЦК УРСР і який би встановлював цивільну відповідальність державних і громадських організацій за шкоду, заподіяну державній організації чи установі, на момент виникнення спірних правовідносин не існувало.
Загальні підстави відповідальності за заподіяння шкоди на час виникнення спірних правовідносин було врегульовано ст. 440 ЦК УРСР, відповідно до якої шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством Союзу РСР. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини. Шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом.
Таким чином, як випливає з приписів вищенаведеної правової норми, юридичною підставою відповідальності за заподіяння шкоди є склад цивільного правопорушення, необхідні елементи якого є: шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вина. Фактичною підставою є вчинення правопорушення. Отже, хто зі своєї вини заподіяв іншому шкоду, зобов'язаний її відшкодувати. За таких обставин, розмір майнової шкоди визначає розмір цивільної відповідальності.
Згідно ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово. Таким чином, із приписів даної правової норми випливає, що обставини на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення господарського спору встановлюються господарським судом на підставі фактичних даних, якими є докази.
Разом з тим, належних та допустимих доказів у розумінні ст. 34 ГПК України, які б підтверджували наявність шкоди, протиправність дій усіх вказаних у позовній заяві відповідачів, їх вини та наявність причинного зв'язку між такими протиправними діями та шкодою позивачем за первісним позовом в порушення вимог ст. 33 ГПК України до суду не подано і таких доказів у справі не міститься.
Між тим, ст. 4 та частиною 2 ст. 7 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» № 1076 -ХІV від 21.09.1999 р., встановлено, що порядок надання дозволу військовим частинам на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду встановлюється Кабінетом Міністрів України, а порядок реєстрації військових частин, як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах України визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.05.2000 р. № 778 Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду, Дозвіл військовим частинам на передачу військового майна в оренду надається: щодо нерухомого військового майна - Міноборони або уповноваженими ним органами військового управління за погодженням відповідно з Фондом державного майна чи його регіональними відділеннями (представництвами); передача військового майна в оренду здійснюється виключно за результатами конкурсів, які проводяться Міноборони або уповноваженими ним органами військового управління чи безпосередньо військовими частинами; оцінка вартості військового майна проводиться комісіями, до складу яких входять фахівці (уповноважені особи) Міноборони або уповноважених ним органів військового управління та Фонду державного майна чи його регіональних відділень (представництв) відповідно Методики оцінки вартості об'єктів оренди, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. N 629; акти оцінки вартості майна, що передається в оренду, погоджуються з Фондом державного майна чи його регіональними відділеннями (представництвами) і затверджуються Міноборони; військові частини визначають переліки військового майна, яке без шкоди бойовій та мобілізаційній готовності може бути передано в оренду, і подають їх на затвердження Міністрові оборони; відомості про майно, яке включено до затверджених переліків, підлягають опублікуванню у засобах масової інформації. Зазначена інформація є підставою для проведення конкурсів на передачу в оренду відповідного військового майна.
Проте, в матеріалах справи відсутні належні докази, які б свідчили про можливість реального та неминучого одержання позивачем за первісним позовом доходів, які він міг би одержати при наданні нежитлового приміщення в оренду, а також докази того, що він вживав будь -яких заходів для одержання доходів і здійснював з цією метою приготування, а саме, що він отримав у встановленому порядку свідоцтво про реєстрацію як суб'єкта господарської діяльності у Збройних Силах та дозвіл на передачу в оренду спірного нерухомого майна, здійснював інші практичні дії спрямовані на передачу спірних нежитлових приміщень в оренду, тощо.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає правильним висновок місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для задоволення первісного позову в частині стягнення з виконкому Ізмаїльської міської ради, Фонду комунального майна Ізмаїльської міської ради та ТОВ фірми «Неком» на користь в/ч 1474 упущеної вигоди в сумі 40 395 грн. 89 коп. солідарно.
Посилаючись на те, що у 2003 році ТОВ фірма «Неком» понесла суттєві витрати на утримання і ремонт орендованого спірного приміщення загальною сумою 55050 грн., позивач за зустрічним позовом просить стягнути зазначені витрати з в/ч 1474.
Стосовно зустрічного позову колегія суддів відзначає наступне. Правила щодо правових наслідків припинення або розірвання договору оренди визначені ч. 2 ст. 27 Закону України “Про оренду державного та комунального майна», згідно якої орендар вправі залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди. Якщо орендар за рахунок власних коштів здійснив за згодою орендодавця поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, орендодавець зобов'язаний компенсувати йому зазначені кошти в межах збільшення в результаті цих поліпшень вартості орендованого майна, визначеної в установленому законодавством порядку, яке відбулося в результаті таких поліпшень, якщо інше не визначено договором оренди. Вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем без згоди орендодавця, які не можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає. Таким чином, як випливає з приписів вищенаведеної правової норми, якщо орендар за згодою орендодавця здійснив поліпшення майна, які неможливо відокремити без заподіяння шкоди майну, то орендодавець у випадку припинення договору оренди зобов'язаний компенсувати зазначені кошти в межах збільшення в результаті цих поліпшень вартості орендованого майна, якщо інше не визначено договором оренди.
Наявні у справі матеріали свідчать, що у 2003 році ТОВ «Неком»користувалося спірним нежитловим приміщенням на підставі договору оренди від 08.10.2002 року укладеного з Фондом комунального майна Ізмаїльської міської ради, який у встановленому законом порядку недійсним не визнавався.
Отже, в/ч 1474 не була орендодавцем на момент проведення ТОВ «Неком»ремонту орендованих приміщень.
Належних доказів, які б підтверджували, що ТОВ «Неком»отримувало згоду орендодавця на здійснення поліпшень орендованого майна у справі не міститься.
Відповідно до умов п. 5.2 договору оренди від 08.10.2002 року ТОВ «Неком» зобов'язалося після закінчення строку дії даного договору або ж у випадку його дострокового розірвання передати орендодавцю безкоштовно усі здійснені поліпшення, які неможливо відокремити від орендованого майна. При цьому, здійснені орендарем поліпшення, які можуть бути відокремлені від орендованого майна, є власністю орендаря.
Таким чином, умовами даного договору було прямо передбачено, що здійснені ТОВ фірмою «Неком» поліпшення орендованого майна відшкодуванню не підлягають.
Посилання позивача за зустрічним позовом в обґрунтування своїх доводів на ч. 4 ст. 390 ЦК України слід визнати помилковими, оскільки зазначеною нормою права врегульовано порядок проведення розрахунків при витребуванні майна з чужого незаконного володіння. Але права та обов'язки ТОВ фірми «Неком» у спірних правовідносинах були врегульовані договором оренди від 08.10.2002 року, а тому при вирішенні даного спору підлягають застосуванню норми Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та глави 25 ЦК УРСР.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що позовні вимоги ТОВ фірми «Неком» про стягнення з в/ч 1474 витрат пов'язаних з ремонтом та утриманням орендованого майна в сумі 55050 грн. є необґрунтованими і задоволенню не підлягають.
Безпредметні посилання в/ч 1474 в обґрунтування своїх доводів викладених в апеляційній скарзі на норми Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» та Закону України «Про оренду державного та комунального майна» не заслуговують на увагу, оскільки як вже було зазначено вище, доказів про те, що скаржник відповідно до вимог ст. 4 вказаного Закону зареєстрований у встановленому порядку як суб'єкт господарської діяльності у Збройних Силах у справі не міститься.
Інші доводи скаржників, що викладені в апеляційних скаргах, також не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновків місцевого господарського суду та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення цього спору.
Відповідно до ст. 11112 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції від 22.11.2006 року виконані господарським судом у повному обсязі.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що в процесі розгляду даної справи фактичні її обставини були встановлені місцевим господарським судом на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження наданих сторонами в обґрунтування своїх доводів і заперечень доказів, висновки суду відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду та є безпідставними, оскільки зводяться до намагання бездоказово переоцінити встановлені судом обставини, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення не вбачається.
Керуючись ст.ст. 99, 101-105 ГПК України, колегія суддів -,
Рішення господарського суду Одеської області від 11.09.2007 року у справі № 16-17-9/323-05-8890 залишити без змін, а апеляційні скарги ТОВ фірми «Неком» та Військової частини 1474 Державної прикордонної служби України - без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.
Головуючий суддя: Бєляновський В.В.
Судді: Ліпчанська Н.В.
Лавренюк О.Т.