22 лютого 2024 рокусправа № 380/27828/23
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гулкевич І.З., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовною заявою, в якій просить :
визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області від 23.10.2023 №262340022711 про відмову призначити ОСОБА_1 пенсію за віком;
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області зарахувати до страхового стажу роботи ОСОБА_1 , що дає право на отримання пенсії за віком відповідно до ст. 26 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, періоди роботи з 24.03.1982 по 29.03.1982, з 15.05.1993 по 30.11.1996 та призначити ОСОБА_1 пенсію за віком з 17.10.2023.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що звернувся із заявою від 17.10.2023 до Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві про призначення пенсії за віком. Рішенням від 23.10.2023 №262340022711 Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області відмовило у призначенні пенсії за віком, у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу, що обумовлено не зарахуванням періодів роботи у зв'язку із недоліками у заповненні трудової книжки. Позивач вказав, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка, при цьому відповідальність за ведення якої покладено на роботодавця; виявлені недоліки у заповненні трудової книжки не можуть бути підставою для відмови в зарахуванні стажу роботи у разі відсутності у відповідача доказів, які б спростували факт роботи на підприємстві. Окрім того, на переконання позивача, необґрунтоване неврахування зазначених вище періодів його трудової діяльності до страхового стажу суперечить нормам пенсійного законодавства та порушує його право на належний соціальний захист.
Ухвалою суду від 04.12.2023 провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами та відповідачу запропоновано надати суду відзив на позовну заяву у п'ятнадцятиденний строк, з дня отримання цієї ухвали.
Відповідач-1 подав відзив на позовну заяву, у якому повністю заперечує проти задоволення позову. Зазначає, що позивач звернувся до територіальних органів Пенсійного фонду із заявою про призначення пенсії за віком. За принципом екстериторіальності зазначена заява розглядалася Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області та за результатами розгляду якої було винесено рішення про відмову у призначенні пенсії за віком № 262340022711 від 23.10.2023. Відповідач 1 вказує, що при прийнятті даного рішення до страхового стажу позивача не зараховано періоди його роботи згідно трудової книжки НОМЕР_1 , а саме період роботи з 24.03.1982 по 29.03.1982, оскільки дата прийняття на роботу, а саме рік виправлений та не завірений належним чином та період роботи з 15.05.1993 по 30.11.1996, оскільки запис не звірений підписом відповідальної особи.
Відповідач 1 вказує, що враховуючи те, що позивач мав лише 28 років 01 місяць 18 днів страхового стажу із 30 необхідних років, ГУ ПФУ у Львівській області прийняло правомірне рішення про відмову у призначенні пенсії, у зв'язку з чим в позові просить відмовити.
Ухвалою суду 16.01.2024 залучено до участі у справі в якості співвідповідача Головне управління Пенсійного фонду України у м. Києві.
Відповідач 2 правом на подання відзиву не скористався.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
17.10.2022 позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві із заявою про призначення пенсії за віком.
Заяву позивача, за екстериторіальністю, розглянуто Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області №262340022711 від 23.10.2023 у призначенні пенсії позивачу відмовлено, оскільки відсутній страховий стаж.
Так, відповідно до вказаного рішення, згідно наданих документів, вік заявника 60 років, необхідний страховий стаж визначений статтею 26 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” становить не менше 30 років у 2023 році, страховий стаж заявника становить: 28 років 4 місяці 18 днів.
До страхового стажу не зараховано періоди роботи :
з 24.03.1982 по 29.03.1982 згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 09.02.1981, оскільки дата прийняття на роботу, а саме (рік) виправлений та не завірений належним чином;
з 15.05.1993 по 30.11.1996 згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 09.02.1981, оскільки запис не завірений підписом відповідальної особи.
Позивач не погодився з таким рішенням, звернувся до суду за захистом своїх прав.
Відповідно до ч. 1 ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Законом України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” визначаються періоди, з яких складається страховий стаж. Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше (ч. 4 ст. 24 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”).
Статтею 26 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, яка визначає умови призначення пенсії за віком, передбачено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення відповідного віку та за наявності відповідного страхового стажу, що визначений вказаною статтею.
Так, частиною 1 статті 26 вказаного Закону визначено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 30 років у 2023 році.
Статтею 62 Закону України “Про пенсійне забезпечення” передбачено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Також частиною 1 статті 48 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Пунктами 1, 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 (далі Порядок №637) визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
За відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи (п.3 Порядку).
Тобто, надання додаткових документів на підтвердження трудового стажу передбачено у разі відсутності трудової книжки або якщо записи про періоди роботи містять неправильні чи неточні записи саме про періоди роботи.
Згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 від 09.02.1981, що видана на ім'я ОСОБА_1 , позивач у спірний період працював:
з 24.03.1982 по 29.03.1982 (запис №4-5) слюсарем-ремонтником 3 розряду на заводі ім. Письменного (наказ №26-к від 25.03.1982 про прийняття та наказ №27-к від 29.03.1982 про звільнення);
з 15.05.1993 по 30.11.1996 (запис №15-16) водієм у малому підприємстві “Каштан” (наказ №24-к від 15.05.1993 про прийняття та наказ №86-к від 30.11.1996 про звільнення).
Дослідивши вказані записи трудової книжки, суд зазначає, що у записі №4, дата прийняття на роботу (рік) позивача містить наведення 1982, проте будь-які виправлення у записі не встановлено. У записі №5 щодо звільнення позивача наведень або виправлень не встановлено. При цьому чуть більше наведення власноручного запису не може вважатися виправленням. Поруч із записами наявний підпис уповноваженої особи та відтиск печатки цього підприємства.
Також слід зазначити, що у період оформлення трудової книжки позивача порядок ведення трудових книжок визначали постанова Ради Міністрів СРСР та Всесоюзної центральної ради професійних спілок від 06.09.1973 № 656 Про трудові книжки робочих і службовців (далі Постанова № 656), Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах та організаціях, затверджена Держкомпраці СРСР від 20.06.1974 № 162 (далі Інструкція 162), постанова Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 “Про трудові книжки працівників”, наказ Міністерства праці України за №58 від 29.07.1993, яким затверджено Інструкцію про порядок ведення трудових книжок працівників (далі Інструкція №58).
Абзацом 1 пункту 13 Постанови № 656 було передбачено, що при звільненні робочого чи службовця всі записи про роботу, нагородження та заохочення, внесені в трудову книжку за час роботу на цьому підприємстві, в установі, організації, засвідчуються підписом керівника підприємства, установи, організації або спеціально уповноваженою ним особою і печаткою.
Аналогічні вимоги були установлені абзацом 1 пункту 4.1. Інструкції № 162.
При цьому абзаци 1-2 пункту 18 постанови № 656 визначали, що відповідальність за організацію робіт з ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації. Відповідальність за своєчасне і правильне заповнення трудових книжок, їх облік, зберігання і видачу несе спеціально уповноважена особа, яка призначається наказом (розпорядженням) керівника підприємства, установи, організації.
Відповідно до пункту 1.1 Інструкції №58 трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації (далі - підприємство) усіх форм власності або у фізичної особи понад п'ять днів, у тому числі осіб, які є співвласниками (власниками) підприємств, селянських (фермерських) господарств, сезонних і тимчасових працівників, а також позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню. Згідно пункту 2.4 Інструкції №58 усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження). Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення. Відповідно до п.4.1 Інструкції №58 у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.
Разом з тим, обов'язок щодо внесення записів до трудової книжки покладається на роботодавців, що виключає провину особи, яка бажає призначити пенсію, у недоліках таких записів.
Також відповідно до п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 “Про трудові книжки працівників” відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб'єкта господарювання.
Таким чином, відповідальність за правильність заповнення трудових книжок покладалася на керівника або відповідальну особу підприємства, установи чи організації, а не на працівника.
Тобто, будь-які наведення, не можуть спричиняти для позивача негативні наслідки у вигляді недійсності відповідних записів у трудовій книжці, тому, вказаний вище період роботи, протиправно не зарахований до страхового стажу позивача.
Стосовно зауважень Пенсійного фонду по запису №15-16 в трудовій книжці що не завірений підписом відповідальної особи, суд зазначає, відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб'єкта господарювання.
За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
Суд враховує правову позицію Верховного Суду у постановах від 24.05.2018 у справі № 490/12392/16-а, відповідно до якої, працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини підприємства не може бути підставою для позбавлення особи конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань нарахування/призначення пенсії.
Отже, недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для працівника, а отже, й не може впливати на його особисті права.
Така позиція узгоджується з висновками Верховного Суду в постанові від 06.02.2018 у справі №677/277/17.
Слід зазначити, що не всі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 06.03.2018 під час розгляду справи в аналогічних правовідносинах № 754/14898/15-а, висновок якого суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин (частина 5 статті 242 КАС України).
Суд вважає, що відомостей зазначених в трудовій книжці позивача достатньо для встановлення факту роботи ОСОБА_1 з 24.03.1982 по 29.03.1982 та з 15.05.1993 по 30.11.1996.
Відтак рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області №262340022711 від 23.10.2023, яким позивачу було відмовлено у призначенні пенсії за віком, є протиправним та підлягає скасуванню.
З приводу позовної вимоги зобов'язального характеру, варто звернути увагу на таке.
При вирішенні цього спору суд також бере до уваги, що завданням адміністративного судочинства, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Тобто, дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.
Суд також зазначає, що згідно з пунктами 2, 3 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій.
Відповідно до частини 3 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
З системного аналізу вищезазначених норм слідує, що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача.
Так, Верховним Судом у справі №580/1617/19 зазначено, що адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями, зокрема, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Окрім цього, варто зауважити, що повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 24.12.2019 по справі №823/59/17.
Так, умови, за яких пенсійний орган відмовляє у призначенні пенсії визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен прийняти відповідне рішення про призначення пенсії. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - призначити або відмовити в такому призначенні, однак виключно у тому випадку, коли для цього є законні підстави. За законом в спірних правовідносинах у відповідача немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями.
Окрім цього, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).
Положеннями статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до частини першоїстатті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності.
Європейський суд з прав людини у справах “Щокін проти України” (заяви №23759/03 та 37943/06, рішення від 14.10.2010) та “Серков проти України” (заява №39766/05, рішення від 07.07.2011) зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак, суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку Європейського суду з прав людини, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу “якості закону”, передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.
Європейський суд з прав людини дійшов висновку про те, що, по-перше, національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі “якості” закону і не забезпечувало адекватного захисту осіб від свавільного втручання у права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування; по-третє, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимогу “якості закону”. В разі, коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.
Статтею 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права встановлено, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування.
Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 05.04.2005 “Афанасьев проти України” вказав, що спосіб захисту, що вимагається статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен бути “ефективним” як у законі так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Суд зазначає, що згідно з п.1 ч.1 ст. 45 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків: пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
Суд зауважує, що оскільки у разі настання визначених законодавством умов, пенсійний орган зобов'язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву особи у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. ПФУ не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у даному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб'єкта владних повноважень, а підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини.
Отже, єдиним ефективним засобом правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який повністю виключить для пенсійного органу можливість невиконання чи неналежного виконання рішення суду при призначенні пенсії, буде визнання частково рішення та дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, а саме: зарахувати позивачу спірні періоді до стажу, а також призначити пенсію за віком з 17.10.2023 - з дня звернення із заявою.
Водночас, суд враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у цьому провадженні), сформовану у рішенні від 21.01.1999 р. у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії”. Зокрема, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.
Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування у спорі покладається на відповідача - суб'єкта владних повноважень, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Враховуючи те, що судом встановлено протиправність рішення про відмову у призначенні пенсії №262340022711 від 23.10.2023, прийнятого Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області, з метою належного захисту прав позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві, за місцем його проживання та перебування пенсійної справи, зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 періоди роботи 24.03.1982 по 29.03.1982, 15.05.1993 по 30.11.1996 та, як наслідок, призначити пенсію за віком з 17.10.2023.
Підсумовуючи наведене вище суд вважає, що позов підлягає до задоволення.
Враховуючи приписи ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд присуджує за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, яким прийнято протиправне рішення, на користь ОСОБА_1 1073,60 грн сплачених судових витрат.
Керуючись ст. ст. 242-246, 250, 257-262 КАС України, суд, -
вирішив:
Позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області від 23.10.2023 №262340022711 про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 .
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу періоди роботи з 24.03.1982 по 29.03.1982, з 15.05.1993 по 30.11.1996 та призначити пенсію за віком з дня звернення із заявою - 17.10.2023.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області 1073 (одна тисяча сімдесят три) грн 60 коп. сплаченого судового збору.
Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
СуддяГулкевич Ірена Зіновіївна