Провадження № 22-ц/803/1001/24 Справа № 643/1113/23 Суддя у 1-й інстанції - Наумик О.О. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.
20 лютого 2024 року м.Кривий Ріг
Справа № 643/1113/23
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Бондар Я.М., Тимченко О.О.
секретар судового засідання - Бортник В.А.
сторони:
заявник - ОСОБА_1
заінтересована особа - Московський районний відділ Державної міграційної служби України,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Лютянська Ніна Семенівна, на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 02 жовтня 2023 року, яке ухвалено суддею Наумик О.О. у місті Костянтинівці Донецької області та повне судове рішення складено 05 жовтня 2023 року, -
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення юридичного факту, заінтересована особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області.
Заява мотивована тим, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Владивосток. Після навчання у школі, 08.07.1989 його призвали до лав збройних сил СРСР. Після демобілізації, 28.06.1991 він одразу приїхав до батька за адресою: АДРЕСА_1 , де проживав постійно тривалий час, поки не повернувся його батько із закордонного відрядження, який 10.01.1994 зареєстрував його у належному йому будинку за вище згадуваною адресою.
Впродовж 32 років він територію України не полишав, проживав у різних містах та селах.
Після втрати у січні 2018 року паспорту СРСР (був викрадений з його грошима та речами) виникли проблеми з перебуванням на території України. Неодноразові звернення до різних установ для отримання паспорта громадянина України дієвих результатів не дали - усі одноголосно направляли його до суду, мотивуючи тим, що в законодавстві України є велика прогалина з цього питання.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення Незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1,2 частини першої статті 3 цього Закону.
Основною причиною встановлення факту його проживання на території України, станом на 1991 рік, є встановлення належності до громадянства України та отримання паспорта громадянина України.
Посилаючись на викладене, просив суд: установити факт того, що він, ОСОБА_1 , постійно, безвиїзно проживав на території України станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року по сьогоднішній день.
Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 02 жовтня 2023 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Лютянська Н.С., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неповне з?ясування судом обставин справи та невідповідність висновків суду обставинам справи.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не було враховано покази свідків, які підтвердили, що ОСОБА_1 постійно, безвиїзно проживав на території України станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року по сьогоднішній день. Заявник вважає покази свідків належними доказами, які, у своїй сукупності, підтверджують доводи його заяви про встановлення факту, що має юридичне значення.
У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, заінтересована особа Московський районний відділ Державної міграційної служби України покладається на розсуд суду.
Заслухавши суддю-доповідача, заявника ОСОБА_1 та його представника адвоката Лютнянську Н.С., які, кожне окремо, підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно копії дублікату військового квитка серії НОМЕР_1 , виданого Першотравневим районним військовим комісаріатом м. Владивостока 07.02.1994 (копія - на а.с.8,161-164), заявник ОСОБА_1 08.06.1989 був призваний на дійсну військову службу, звільнений (демобілізований) у запас 28.06.1991, знятий з військового обліку 14.12.1993 Першотравневим районним військовим комісаріатом м. Владивостоку рф. Військовий квиток містить запис про його видачу 07.02.1994, замість втраченого.
Згідно копії паспорта громадянина СРСР, виданого 07.03.1987 відділом внутрішніх справ Першотравневого райвиконкому м. Владивостоку (а.с.9-10), наявні дві відмітки про реєстрацію ОСОБА_1 у АДРЕСА_2 , - з 07.03.1987 по 12.03.1992 і з 12.03.1992. Із зазначеної адреси реєстрації у м. Владивостоку рф ОСОБА_1 знятий 14.12.1993, після чого 10.01.1994 зареєстрований у будинку АДРЕСА_1 .
На запит суду, за клопотанням заявника, Відділом реєстрації Костянтинівської міської ради повідомлено, що відомості про реєстрацію місця проживання та інші персональні дані відносно громадянина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в реєстрі Костянтинівської територіальної громади відсутні (лист за вих. №678/09 від 22.07.2023 - на а.с.72).
Батько завника - ОСОБА_2 помер у місті Костянтинівка Донецької області ІНФОРМАЦІЯ_2 (копія свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 - на а.с.7), а його мати ОСОБА_3 з 07.09.2005 зареєстрована на території України у місті Костянтинівка Донецької області (відповідний запис у паспорті серії НОМЕР_3 - на а.с.6).
Відмовляючи у задоволенні заяви суд першої інстанції виходив з того, що з матеріалів справи не вбачається, і в судовому засіданні не отримано достатніх доказів постійного проживання ОСОБА_1 на території України на момент проголошення незалежності станом на 24 серпня 1991 року, а також 13 листопада 1991 року. Заявник не зміг достовірно вказати на постійне проживання на території України саме станом на 24 серпня 1991 року, документальні підтвердження цього факту також не встановлені. Не надано жодних документальних підтверджень, що заявник постійно проживав на території України. При цьому, суд не взяв до уваги покази свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , як доказ постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року, з огляду на ту обставину, що свідки підтвердили факт торгівлі ОСОБА_1 овочами на ринках Олексіївський, Комунальний, Салтівський у м. Харкові у 1991 році, проте ними не доведений факт саме постійного проживання заявника на території України у зазначений період часу, що власно і є предметом доказування у справі. Таким чином факт постійного проживання заявника на території України, як станом на 24 серпня 1991 року, так і станом на 13 листопада 1991 року, не знайшов свого підтвердження.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Частиною першою статті 15 ЦПК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.
Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
При цьому суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.
Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та іншої мети - ні.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - із 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).
Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.
Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).
Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року.
Звертаючись до суду, заявник ОСОБА_1 , посилаючись на статтю 3 Закону України «Про громадянство України», просила суд встановити факт її постійного проживання на момент проголошення незалежності України - 24 серпня 1991 року та на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" 13 листопада 1991 року.
Цей факт має значення для встановлення належності заявника до громадянства України та в подальшому отримання паспорта громадянина України.
Указом Президента України №215 від 27 березня 2001 року, в редакції Указу Президента України № 588/2006 від 27 червня 2006 року, затверджений Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок).
Пунктом 7 Порядку визначено, що встановлення належності до громадянства України стосується: а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року, в тому числі: осіб, які за станом на 13 листопада 1991 року проходили строкову військову службу на території України і після її проходження залишилися проживати на території України; осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або за станом на 13 листопада 1991 року відбували покарання в місцях позбавлення волі на території України та перебували у громадянстві колишнього СРСР і до набрання вироком суду законної сили постійно проживали відповідно на території УРСР або проживали на території України; б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті «а» цього пункту; в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України.
Оформлення належності до громадянства України стосується осіб, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та дітей таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття.
Перевірка належності до громадянства України стосується осіб, які перебувають за кордоном і в яких відсутні документи, що підтверджують громадянство України, або якщо виникла необхідність перевірки факту перебування таких осіб у громадянстві України.
Згідно з пунктом 8 Порядку для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Пунктом 25 Порядку визначено, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону), подає документи, передбачені підпунктами «а»-«в» пункту 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи
на зазначених територіях.
Пунктом 44 Порядку визначено, що у разі відсутності документів,
що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Враховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство» і може пов'язуватися із фактом проживання або постійного проживання на території України в певний час і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення.
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20), від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19 (провадження № 61-16116св20), від 07 серпня 2023 року у справі № 756/16751/21 (провадження № 61-5793св23).
У частині четвертій статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування
(частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку
про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Заявник ОСОБА_1 у своїй апеляційній скарзі наголошував на тому, що він проживав на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року.
Разом з тим, жодних письмових доказів на підтвердження цього факту суду не надано, а покази свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , вірно не прийнято судом першої інстанції, як доказ постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року, з огляду на ту обставину, що ці свідки підтвердили факт торгівлі ОСОБА_1 овочами на ринках Олексіївський, Комунальний, Салтівський у м. Харкові у 1991 році, проте ними не доведений факт саме постійного проживання заявника на території України у зазначений період часу, що є предметом доказування у справі.
Отже врахувавши характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підставі для встановлення факту проживання заявником на території України станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року.
Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Лютянська Ніна Семенівна, - залишити без задоволення.
Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 02 жовтня 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 20 лютого 2024 року.
Головуючий:
Судді: