Дата документу 20.02.2024 Справа № 335/6107/23
Є.У.№ 335/6107/23 Головуючий у 1 інстанції: Стеценко А.В.
№ 22-ц/807/160/24 Суддя-доповідач: Крилова О.В.
20 лютого 2024 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Крилової О.В.
суддів: Кухаря С.В.
Полякова О.З.
розглянувши в порядку спрощеного письмового провадження без виклику учасників справи цивільну справу заапеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 05 жовтня 2023 року у справі за позовом Концерну «Міські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води,
В липні 2023 року Концерн «Міські теплові мережі» звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води.
В обґрунтування позовних вимог зазначало, що Рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради № 25 від 21.01.2009, починаючи з 01.01.2009 позивача визначено виконавцем житлово-комунальних послуг з централізованого опалення, централізованого постачання гарячої води для населення, що мешкає в будинках, мережі яких безпосередньо приєднані до теплових мереж Концерну «МТМ».
У період з 01.11.2017 по 31.10.2021 позивач надав відповідачу житлово-комунальні послуги з централізованого опалення та гарячого водопостачання у квартиру АДРЕСА_1 на загальну суму 50113,12 грн.
Посилаючись на вищезазначене просило суд, стягнути з відповідача заборгованість перед ОСОБА_2 на загальну суму 49413,12 грн.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 05 жовтня 2023 року позовні вимоги задоволено повністю.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Концерну «Міські теплові мережі» заборгованість за надані послуги з централізованого опалення за період з 01 листопада 2017 року по 31 жовтня 2021 року в розмірі 49413 гривень 12 копійок.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Концерну «Міські теплові мережі» понесені судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 2684 гривні 00 копійок.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове рішення, про відмову у задоволенні позову.
В обґрунтування скарги зазначено, що суд не звернув уваги, що вимоги за період з 01.11.2017 року по 03.06.2020 року знаходяться поза межами строків давності, внаслідок чого не підлягають задоволенню, а також те, що у спірній квартирі зареєстровано дві особи.
Апелянт подав апеляційному суду також додаткові пояснення, аналогічні за змістом доводам апеляційної скарги.
Відповідач своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу ч. 3 цієї статті не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України, у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.
Згідно із частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі статтею 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради № 25 від 21.01.2009, починаючи з 01.01.2009 позивача визначено виконавцем житлово-комунальних послуг з централізованого опалення, централізованого постачання гарячої води для населення, що мешкає в будинках, мережі яких безпосередньо приєднані до теплових мереж Концерну «МТМ».
Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 з 19.05.1993, що підтверджується інформацією, наданою департаментом реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 12.07.2023 №04-46/4773 (а.с.13).
Згідно з розрахунком заборгованості (а.с. 7) відповідачеві в період з 01.11.2017 по 31.10.2021 у вищезазначену квартиру позивачем надані житлово-комунальні послуги з централізованого опалення на загальну суму 50113,12 грн. У зазначений період відповідачем сплачено позивачеві 700,00 грн у лютому 2021 року. Доказів належного виконання зобов'язання з оплати наданих позивачем послуг відповідачем суду не надано.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що строк позовної давності до вимог позивача не сплив внаслідок дії карантину, а тому позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води є обґрунтованими.
Із вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується, виходячи з наступного.
Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Положеннями статей 322 ЦК України, 162 ЖК України передбачено обов'язок власника утримувати майно, що йому належить, та оплачувати комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з п. п. 18,20 Правил, розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк. Плата за надані послуги вноситься споживачем відповідно до показань засобів обліку води і теплової енергії або затверджених нормативів (норм) споживання на підставі платіжного документа (розрахункової книжки, платіжної квитанції тощо) або відповідно до умов договору на встановлення засобів обліку.
Відповідно до ст.ст. 67,68, 162 ЖК УРСР (станом на час виникнення спірних відносин), плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, теплова енергія та інші послуги) береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Наймач (власник) зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги.
Згідно із ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.
Відповідно до ст.ст. 610, 611 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором чи законом.
На підставі вказаного слід зробити висновок, що квартира відповідача підключена до мережі централізованого опалення і постачання гарячої води, безперервну роботу і обслуговування якої забезпечує позивач. Ці послуги у зазначений період надавалися і споживалися, з приводу неналежної якості послуг або їх відсутності відповідач до позивача не звертався. Факт отримання вказаних послуг не спростований, докази того, що у квартирі відсутнє (відключене у встановленому порядку) централізоване опалення чи гаряче водопостачання відсутні, за спожиті послуги відповідно до особового рахунку позивачем нараховувалась помісячна плата, однак відповідач оплату за спожиту теплову енергію в повному обсязі не здійснював.
Вирішуючи позовні вимоги з урахуванням заяви відповідача про застосування строків давності, суд виходив з того, що позивачем такий строк не пропущено.
Посилаючись у апеляційній скарзі на неврахування судом положення п. 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, відповідач зазначив, що у межах позовної давності позивач має право на стягнення заборгованості по оплаті послуг з централізованого опалення, гарячого водопостачання, обов'язок сплати якої настав з 03.06.2020 року.
Досліджуючи доводи апелянта в цій частині, судова колегія виходить з наступного.
Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).
Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).
Відповідно до статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду з позовом 03 07.2023 року,в якому просив стягнути заборгованість, яка виникла з 01 листопада 2017 року по 31 жовтня 2021 року.
Таким чином, строк позовної давності для звернення з позовом до суду щодо платежів за листопад 2017 року сплив у грудні 2020 року.
До суду позивач звернувся 03 липня 2023 року (а.с.8), тобто з пропуском строку позовної давності щодо платежів, які мав сплачувати відповідач.
30 березня 2020 року Верховна Рада прийняла закон № 540-IX (набрав чинності 02.04.2020), який продовжив низку процесуальних та інших строків (зокрема, позовну давність) на строк дії карантину.
З урахуванням зазначеного, застосуванню підлягає строк позовної давності, щодо платежів, які мали бути сплачені до 2 квітня 2017 року.
З наданого позивачем розрахунку (а.с.6-7) вбачається, що за період з листопада 2017 року по 30 жовтня 2021 року відповідачу було нараховано 49 413,12 грн заборгованості, яку він не сплатив у встановлені строки.
Відтак, застосування строку позовної давності, про що просив відповідач по справі, не може підлягати задоволенню, оскільки із набранням чинності окремих положень Закону № 540-IX відбулася зміна строків давності.
Разом з тим, доводи апелянта знайшли своє підтвердження, з урахуванням чого апеляційна скарга підлягає задоволенню, позаяк судом першої інстанції не було враховано законодавчі положення щодо зміни строків позовної давності у зв'язку з введенням загальнодержавного карантину.
На підставі викладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними у повному обсязі.
Твердження апелянта щодо наявності другого співвласника спірної квартири відхиляються судовою колегією, оскільки матеріали справи не містять доказів такого. Відповідач не надав суду жодних доказів, які б підтверджували факт права власності на частину спірної квартири за ще однією особою, що давало б можливість суду пересвідчитися в такій інформації та, відповідно, вирішувати спір лише в частині заборгованості ОСОБА_1 відповідно до частки його права власності у квартирі.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов до правильних висновків про наявність правових підстав для задоволення позову.
Відтак, суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.
Ухвалюючи рішення по справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Законом України «Про судоустрій і статус суддів» регламентовано, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено із додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
При вирішенні справи судом першої інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, а також застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, а доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження.
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського районного суду Запорізької області від 05 жовтня 2023 року по цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Повний текст постанови складено 20 лютого 2024 р.
Головуючий О.В. Крилова
Судді: С.В. Кухар
О.З. Поляков