Справа №756/548/22 Головуючий в суді І інстанції Жук М.В.
Провадження № 22-ц/824/2266/2024 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.
08 лютого 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Мельника Я.С.,
суддів: Матвієнко Ю.О., Гуля В.В.,
за участі секретаря Медведчук Д.Ю.,
розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рябикіна Алла Анатоліївна, про визнання договору дарування квартири недійсним, визнання незаконним та скасування державної реєстрації права власності на квартиру, визнання права власності та витребування квартири із чужого незаконного володіння,
У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, який обґрунтовував тим, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 його матері він успадкував квартиру АДРЕСА_1 , в якій проживав.
У зв'язку із захворюванням опорно-рухового апарату потребував сторонньої допомоги, яку добровільно йому надавали ОСОБА_3 та її син ОСОБА_2 , що проживали по сусідству.
Так як він не міг самостійно пересуватись, попросив ОСОБА_3 допомогти домовитись із нотаріусом з приводу написання заповіту, яким хотів заповісти належну йому квартиру своєму сину - ОСОБА_4 та 03.11.2011 року підписав у нотаріуса Рябикіної А.А. декілька документів, які вважав заповітом.
Оскільки в 2019 році він дізнався, що 03.11.2011 року замість заповіту на користь сина він підписав договір дарування належної йому квартири на користь ОСОБА_2 , вважає, що цей договір ним укладено під впливом помилки, а також внаслідок обману зі сторони ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
У зв'язку з вищевикладеним, просить суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 03.11.2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 34434721, визнати за ним право власності на цю квартиру та витребувати спірну квартиру із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 .
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 27 липня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішення, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом усіх обставин справи, однобічність, формалізм під час ухвалення оскаржуваного рішення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження недійсності спірного договору дарування з підстав вчинення його під впливом омани чи помилки.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, згідно свідоцтва про право на спадщину від 09.09.2011 року ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 після смерті його матері - ОСОБА_5 (а.с. 85 з.б.).
03.11.2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, згідно якого ОСОБА_1 подарував ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .
У п.п. 7 та 8 Договору дарувальник та обдарований підтвердили, що цей договір не носить характер фіктивного та удаваного правочину, зміст ст.ст. 334 та 722 ЦК України сторонам роз'яснено (а.с. 84).
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 16.11.2011 внесено запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 34434721(а.с.4).
Як вбачається із листа Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації від 28.11.2019 року, в зв'язку зі зверненням ОСОБА_1 19.11.2019 року до Київської міської державної адміністрації здійснено комісійне обстеження двокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2 , де ОСОБА_1 зареєстрований та проживає з ОСОБА_3 та з'ясовано, що у 2011 році ОСОБА_1 перебуваючи у стані цивільної процесуальної дієздатності, добровільно уклав договір дарування квартири із сином ОСОБА_3 - ОСОБА_2 . Вказано, що в органі опіки та піклування як недієздатний або обмежено дієздатний ОСОБА_1 не перебуває (а.с. 30).
Листами Оболонського УП ГУ НП у м. Києві від 22.09.2021 року, 15.06.2021 року та 08.2021 року ОСОБА_1 повідомлено, що при розгляді його звернень ознак кримінальних правопорушень не виявлено, у зв'язку із чим підстав на здійснення досудового розслідування, передбаченого КПК не має (а.с. 27-29).
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
Згідно ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Як вбачається з ч. 1 ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
У ч. 1 ст. 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Аналіз вказаної правової норми дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі № 293/780/18 (провадження № 61-10328св19), від 28 квітня 2020 року у справі № 263/16688/17 (провадження № 61-16584св19), від 02 жовтня 2019 року у справі № 140/2589/15-ц (провадження № 61-16847св18), від 17 лютого 2022 року у справі № 307/3807/19 (провадження № 61-19275св21), від 01 листопада 2023 року у справі № 317/2213/21 (провадження № 61-10790св23).
Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Як роз'яснено у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно п. 20 цієї постанови правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Таким чином, перевіривши наявні у матеріалах справи докази в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які було оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку та встановивши, що позивачем не доведено факту введення його в оману з боку відповідача при укладанні спірного договору, який був вчинений за добровільної згоди сторін, і що позивач добре розумів та усвідомлював умови, зміст та правову природу цього правочину, суд першої інстанції дійшов правильного і обґрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним з огляду на недоведеність обставин його помилки чи обману зі сторони відповідача, передбачених статтею 230 ЦК України.
Доводи апеляційної скарги про те, що він вважав, що підписує заповіт, оцінюються колегією суддів критично з огляду на те, що з матеріалів справи вбачається, що в органі опіки та піклування як недієздатний або обмежено дієздатний ОСОБА_1 не перебуває, належних та допустимих доказів на підтвердження того що, укладаючи оспорюваний правочин, він помилився щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов'язків сторін за цим договором ним не надано.
Інші доводи апелянта зводяться до суперечливого тлумачення норм матеріального права та незгоди із висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою, а тому не можуть бути підставою для скасування обґрунтованого рішення суду першої інстанції.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга та зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст. 376 ЦПК України могли б бути підставою для його скасування, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 375 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 липня 2023 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Судді: