07 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 761/5658/18
провадження № 61-3159св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» Славкіної Марини Анатоліївни, ОСОБА_2 ,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коба Наталія Володимирівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» Славкіної Марини Анатоліївни, ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коба Наталія Володимирівна, про визнання недійсними договорів про відступлення прав вимоги
за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Перепелиці Сергія Івановича на постанову Полтавського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Одринської Т. В., Пікуля В. П., Панченка О. О.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому, змінивши предмет позову, просила визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 11 січня 2018 року № 3739, за яким банк відступив на користь фізичної особи ОСОБА_2 право вимоги за кредитним договором від 24 квітня 2008 року № 731/08; визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 24 квітня 2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кобою Н. В. 11 січня 2018 року за реєстровим номером 124.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що 24 квітня 2008 року між ОСОБА_3 і Відкритим акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі - ВАТ «ВіЕйБі Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі - ПАТ «ВіЕйБі Банк»), був укладений договір кредиту № 731/08.
Того ж дня для забезпечення виконання кредитних зобов'язань між нею і ВАТ «ВіЕйБі Банк» був укладений договір іпотеки, за умовами якого в іпотеку банку передано квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 18 липня 2012 року задоволено позовні вимоги ПАТ «ВіЕйБі Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та достроково стягнено заборгованість за кредитним договором в розмірі 483 459,77 грн.
13 червня 2016 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 березня 2017 року, у справі № 641/5288/16-ц в задоволенні вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено через пропуск позовної давності, а тому ПАТ «ВіЕйбі Банк» втратило право на предмет іпотеки.
Однак 27 січня 2018 року засобами поштового зв'язку позивачка отримала: письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання від 12 січня 2018 року; копію повідомлення про продаж предмета іпотеки від 18 січня 2018 року; копію повідомлення про набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки від 12 січня 2018 року; копію додатка 2 до договору № 3739 про відступлення прав вимоги від 11 січня 2018 року; копію договору про відступлення права вимоги від 11 січня 2018 року за іпотечним договором, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кобою Н. В., зареєстрований за № 1446.
Також позивачка зазначала, що відбулася заміна кредитора - фінансової установи, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка в будь-якому випадку не може надавати фінансових послуг.
Посилаючись на вказані обставини, позивачка просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Комінтернівський районний суд м. Харкова рішенням від 26 липня 2021 року позов залишив без задоволення.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є необґрунтованими, оскільки Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної частини чи до додаткової вимоги кредитора за основним зобов'язанням.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Полтавський апеляційний суд постановою від 02 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнив. Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 липня 2021 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив. Визнав недійсним договір про відступлення права вимоги від 11 січня 2018 року № 3739, за яким банк відступив на користь фізичної особи ОСОБА_2 право вимоги за кредитним договором від 24 квітня 2008 року № 731/08. Визнав недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 24 квітня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кобою Н. В. 11 січня 2018 року за реєстровим номером 124.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що у спірному випадку відбулася заміна суб'єктного складу у частині кредитора на фізичну особу, яка не може надавати фінансових послуг. У зв'язку з цим суд дійшов висновку, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Також суд зазначив, що на момент укладення договору про відступлення права вимоги спливла позовна давність у зобов'язаннях ОСОБА_1 за іпотечним договором від 24 квітня 2008 року.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи
У березні 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Перепелиця С. І. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційними судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказував те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 та постановах Верховного Суду від 11 січня 2023 року у справі № 761/10510/20, від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19, від 16 лютого 2022 року у справах № 754/12759/17 та № 487/7748/18, від 13 травня 2022 року у справі № 303/1541/20, від 21 липня 2021 року у справі № 209/1998/19, від 11 лютого 2022 року у справі № 482/1561/20.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що продаж і відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов'язань у процедурі ліквідації банку може відбутися на конкурсних засадах на користь будь-якої особи. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що ОСОБА_2 як фізична особа не могла бути стороною договору купівлі-продажу майнових прав за кредитним договором та за договором іпотеки. Крім того, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, які визначають можливість укладення договору про відступлення права вимоги, позовна давність у зобов'язаннях яких спливла.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
25 квітня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Апеляційний суд встановив, що 24 квітня 2008 року між ВАТ «ВіЕйБі Банк» і ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 731/08.
Того ж дня для забезпечення виконання кредитних зобов'язань між ОСОБА_1 і ВАТ «ВіЕйБі Банк» був укладений договір іпотеки, за умовами якого в іпотеку банку передано квартиру АДРЕСА_1 .
13 червня 2016 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Рішенням Комінтернівського суду м. Харкова від 28 листопада 2016 року у справі № 641/5288/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 березня 2017 року, відмовлено у задоволенні позову. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, що з дати набрання законної сили рішенням Київського районного суду м. Харкова від 18 липня 2012 року, тобто з 29 липня 2012 року, розпочався перебіг позовної давності, який закінчився 29 липня 2015 року.
Зазначені судові рішення залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року.
11 січня 2018 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» і ОСОБА_2 був укладений договір № 3739 про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги, згідно з яким первісний кредитор відступив шляхом продажу новому кредитору права вимоги до позичальника ОСОБА_3 за кредитним договором від 24 квітня 2008 року № 731/08.
11 січня 2018 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» і ОСОБА_2 також був укладений договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором.
На підставі постанови правління Національного банку України від 20 листопада 2014 року № 733 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» до категорії неплатоспроможних», виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осібприйняла рішення від 20 листопада 2014 року № 123 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк», згідно з яким з 21 листопада 2014 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію в ПАТ «ВіЕйБі Банк». Тимчасову адміністрацію в ПАТ «ВіЕйБі Банк» запроваджено строком на три місяці з 21 листопада 2014 року до 20 лютого 2015 року.
На підставі постанови правління Національного банку України від 19 березня 2015 року № 188 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк», виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осібприйняла рішення від 20 березня 2015 року № 63 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», розпочала процедуру ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначила уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Славкіну М. А. терміном на 1 рік з 20 березня 2015 року до 19 березня 2016 року включно.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Згідно з частиною третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов'язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким відступається.
Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Договір факторингу передбачає, зокрема, те, що фактор передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).
Отже, за договором факторингу фактор має надавати фінансову послугу, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послуги з фінансування (надання позики або кредиту).
При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.
Водночас грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв'язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.
Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов'язково поєднує в собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.
Виходячи з цього, правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106)).
При цьому, якщо предметом і метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.
Саме таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) вкотре наголосила на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов'язань.
Водночас Велика Палата Верховного Суду погодилася з раніше викладеним у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) висновком про можливість відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами на користь не тільки фінансових установ, а й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги, місцевий суд виходив з того, що Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної частини чи до додаткової вимоги кредитора за основним зобов'язанням.
Задовольняючи позов та визнаючи оспорювані правочини недійсними, апеляційний суд виходив з того, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить вимогам закону, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, тобто кредитором може бути лише банк або інша фінансова установа.
Зазначений висновок є помилковим, оскільки у спірному випадку відступлення права вимог за оспорюваним договором відбулося за обставин, коли банк був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації і, відповідно, він міг відступити право вимоги фізичній особі (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21)).
У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17 (провадження № 61-21697св19) Верховний Суд зазначив, що законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов'язанням, з розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов'язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов'язань за відповідним договором, не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов'язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги.
Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов'язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов'язанням, що виникло на підставі кредитного договору.
Аналогічних за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, від 11 листопада 2022 року у справі № 761/4416/20.
З огляду на наведене помилковим є посилання апеляційного суду як на підставу задоволення позову на те, що на момент укладення договору про відступлення права вимоги спливла позовна давність у зобов'язаннях ОСОБА_1 за іпотечним договором від 24 квітня 2008 року.
Також безпідставним є висновок апеляційного суду про те, що не було дотримано форми правочину про відступлення права вимоги за іпотечним договором, оскільки, як встановив суд першої інстанції, і це видно з матеріалів справи, 11 січня 2018 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» і ОСОБА_2 був укладений нотаріально посвідчений договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором.
Апеляційний суд зазначених обставин не врахував, не встановив правової природи спірних правовідносин, тому дійшов помилкового висновку про часткове задоволення позову.
Водночас не може бути і залишене в силі рішення суду першої інстанції, оскільки місцевий суд відмовив у задоволенні позову, виходячи лише з того, що Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної частини чи до додаткової вимоги кредитора за основним зобов'язанням. Разом з цим суд не надав правової кваліфікації оспорюваним правочинам та не зробив висновків щодо правомірності їх укладення на користь фізичної особи.
Згідно зі статтею 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи наведене, оскаржувану постанову слід скасувати, а рішення місцевого суду змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатила судовий збір у розмірі 2 819,00 грн, а тому ці витрати підлягають стягненню з позивачки на її користь.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Перепелиці Сергія Івановича задовольнити частково.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року скасувати, рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 липня 2021 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 819 (дві тисячі вісімсот дев'ятнадцять) грн 00 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді:А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко В. М. Коротун
М. Ю. Тітов