П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
12 лютого 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/29717/23
Головуючий в 1 інстанції: Бжассо Н.В. Дата і місце ухвалення: 22.11.2023р., м. Одеса
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду
у складі:
головуючого - Ступакової І.Г.
суддів - Бітова А.І.
- Лук'янчук О.В.
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії,-
31.10.2023 р. ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до НОМЕР_1 прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) в якій просила:
- визнати протиправними дії НОМЕР_1 прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військової частини НОМЕР_2 ) щодо нарахування та виплати при звільненні ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно пропорційно часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу НОМЕР_1 прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військової частини НОМЕР_2 ) відповідно до наказу про виключення зі списків особового складу військової частини від 25 травня 2018 року № 178-ос;
- зобов'язати НОМЕР_1 прикордонний загін Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військової частини НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 з відрахуванням раніше проведених виплат грошову компенсацію за належне, але не отримане протягом проходження військової служби речове майно відповідно до Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2016 № 178, без застосування пропорції часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу НОМЕР_1 прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військової частини НОМЕР_2 ).
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2023 р. адміністративний позов ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії - повернуто позивачеві.
Не погоджуючись з вказаною ухвалою, ОСОБА_1 подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не правильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу від 22.11.2023р. та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В своїй скарзі апелянт зазначає, що ніколи не отримувала розрахунок сплаченої їй грошової компенсації за належне, але не отримане протягом проходження військової служби речове майно, а відтак, не могла самостійно зробити висновок про наявність порушень при проведенні нарахування і виплати такої грошової компенсації, що є поважною підставою для поновлення пропущеного строку звернення до суду з цим позовом.
Апелянт вважає, що строк звернення до суду у цій категорії справ становить 3 місяці у відповідності до ч.1ст. 233 КЗпП та зазначає, що про порушення її права дізналась з листа відповідача від 01 травня 2023 року, однак з урахуванням перебування її закордоном та отримання нею відповіді з великою затримкою, вважає, що трьох місячний строк звернення до суду не пропущено.
Також, апелянт наголошує, що поширенням коронавірусної хвороби та запровадження з 24 лютого 2022 року на території України правового режиму воєнного стану завадило вчасному зверненню з позовом до суду, оскільки після повномасштабного вторгнення ОСОБА_1 зі своїм малолітніми дітьми виїхала з України і тимчасово перебуває в США в статусі біженця, про що надаються відповідні документи. У всіх зазначених країнах відсутні професійні юристи в галузі військового права України, а відтак позивач не мала можливості скористатись професійною юридичною допомогою та звернутись до суду у визначені строки.
Крім того, апелянт вважає, що звільнена від сплати судового збору на підставі п. 12 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».
Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.1 ч.1 ст.311 КАС України.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Предметом спору у цій справі є оскарження протиправних дій НОМЕР_1 прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військової частини НОМЕР_2 ) щодо нарахування та виплати при звільненні ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно пропорційно часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу НОМЕР_1 прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військової частини НОМЕР_2 ) відповідно до наказу про виключення зі списків особового складу військової частини від 25 травня 2018 року № 178-ос.
Тобто, звертаючись до суду з цим позовом позивач ОСОБА_1 фактично не погоджується з діями відповідача вчиненими 25.05.2018 р. під час виключення її зі списків особового складу військової частини, а саме щодо нарахування їй та виплати грошової компенсації за неотримане речове майно.
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду прийнято постанову від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, в якій вирішувалось питанням наявності чи відсутності підстав для застосування статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у разі невиплати (несвоєчасної виплати) військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
Для вирішення вказаного правового питання Верховний Суд у наведеній постанові визначив правову природу такої компенсації та строки її виплати.
Судова палата, проаналізувавши наведені законодавчі приписи та висновки Конституційного Суду України і Верховного Суду, дійшла до такого.
Зі змісту положень Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 29 квітня 2016 року № 232, висновується, що речове забезпечення не має характеру винагороди за виконану працю, а спрямоване насамперед на задоволення потреб військовослужбовців під час несення ними військової служби.
Такі гарантії щодо забезпечення військовослужбовців доречно порівняти із подібними категоріями трудового законодавства, а саме пунктом 3 частини першої статті 29 КЗпП України, відповідно до якого власник або уповноважений ним орган зобов'язаний до початку роботи за укладеним трудовим договором забезпечити працівника необхідними для роботи засобами.
Варто також мати на увазі, що речове майно може бути різноманітним: майном особистого користування (предмети військової форми одягу, взуття та спорядження, які видаються у власне користування військовослужбовців) та інвентарним майном, яке є власністю військової частини та використовується особовим складом тимчасово під час проведення спеціальних робіт, несення бойового чергування, варти тощо. Лише перший вид майна, у разі його неотримання, підлягає грошовій компенсації.
Отже, речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця.
Щодо правової природи компенсації за неотримане речове майно, судова палата зазначила, що таку слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум.
Як уже зазначено, стаття 116 КЗпП оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Чинне законодавство передбачає обов'язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу військової частини.
Умовою для виникнення такого обов'язку є подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби.
Отже, компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України.
Враховуючи визначену у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, правову природу грошової компенсації за неотримане речове майно визначено, що спеціальним строком звернення до суду з цим позовом є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постановах від 26 травня 2021 року у справі №380/5093/20, від 30 серпня 2021 року у справі №520/7668/20 та від 12 жовтня 2021 року у справі №380/6200/20, від 23 червня 2022 року у справі №540/2001/21.
Таким чином, доводи ОСОБА_1 викладені в апеляційній скарзі про те, що строк звернення до суду у цій категорії справ складає три місяці є помилковими.
Колегія суддів зауважує, що законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.
При цьому строк в один місяць визнано законодавцем достатнім для того, щоб у справах про проходження публічної служби особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, позивача ОСОБА_1 25.05.2018 р. згідно наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України №178-ОС виключено зі списків особового складу та наказано виплатити грошову компенсацію за неотримане речове майно з урахуванням отриманих податків та інших утримань у сумі 5193,28 грн.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернулась до суду з цим позовом 31.10.2023 р., пропуск строку звернення до суду становить майже п'ять з половиною років, при цьому згідно позиції викладеній в позовній заяві позивач зазначає, що їй при звільненні було нараховано та виплачено грошову компенсацію за неотримане речове пропорційно часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу НОМЕР_1 прикордонного загону, що також підтверджується матеріалами справи.
Таким чином, на момент звільнення зі служби та виключення зі списків особового складу, а саме з травня 2018 року, позивач знала про розмір нарахованої грошової компенсації за неотримане речове майно та під час подачі позовної заяви не заперечувала отримання такої компенсації.
Разом з тим в апеляційній скарзі апелянт зазначає, що ніколи не отримувала розрахунок сплаченої їй грошової компенсації, а відтак не могла самостійно зробити висновок про наявність порушень при проведенні нарахування і виплати такої грошової компенсації, однак колегія суддів такі доводи апелянта не приймає, оскільки вони не спростовують факт отримання 25.05.2018 р. компенсації за неотримане речове майно.
При цьому, відповідно до заяви позивача від 22.03.2023 року ОСОБА_1 вказала, що їй нарахована і виплачена грошова компенсація за неотримане майно пропорційно часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу НОМЕР_1 прикордонного загону, що, на думку ОСОБА_1 є протиправним, тобто, на момент звернення до відповідача із заявою від 22.03.2023 року позивач підтвердила, що саме при звільненні з військової служби їй нарахована та виплачена грошова компенсація за неотримане майно пропорційно часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу.
Таким чином, судова колегія критично ставиться до твердження позивача, що остання, лише, з відповіді від 01.05.2023 року дізналася про порушення її прав, оскільки знала про таке порушення під час звернення із заявою.
Доводи апеляційної скарги про те, що лише з відповіді відповідача від 01 травня 2023 року вона дізналась що їй було не вірно розраховано грошову компенсацію за неотримане речове майно свідчать лише про те коли позивач, знаючи про порушення своїх прав ще з травня 2018 року, вчинив активні дії на захист свого права, а саме лише через майже через п'ять років, що не може свідчити про розумність строку та поважність причин його пропуску.
Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами
Колегія суддів зазначає, що для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом місяця від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання такою особою строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Колегія суддів наголошує, що навіть з урахуванням того, як зазначає позивач вона дізналась про порушення своїх прав у березні та у травні 2023 р., до суду з цим позовом звернулась лише 31.10.2023 р., з пропуском місячного строку звернення до суду.
Посилання апелянта на введення 24 лютого 2022 року на території України правового режиму воєнного стану, судова колегія не вважає безумовною підставою для поновлення строку на звернення до суду, адже введення на території України воєнного стану 24 лютого 2022 не стосується пропущення позивачем строку з червня 2018 року.
При цьому, сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку. Питання поновлення строку у випадку його пропуску з причин, пов'язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку, виходячи з доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Однак, сам лише факт запровадження воєнного стану не може бути підставою для поновлення строку звернення до суду у всіх абсолютно випадках.
Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом в ухвалах від 23.06.2022 у справі № 380/7251/21, у справі № 520/8674/2020 та у справі №440/2822/20.
З аналогічних підстав суд вважає необґрунтованими посилання позивача, як на поважність підстав пропуску строку звернення до суду - на введення в Україні карантинних заходів через поширення коронавірусної хвороби, оскільки позивач не зазначає, яким чином зазначені обставини унеможливили звернутись до суду у строки визначені судом. При цьому, карантинні заходи були в веденні в Україні у березні 2020 р., тобто майже через два роки після звільнення позивача з військової служби.
Щодо питання сплати судового збору у цій категорії справ, колегія суддів не приймає доводи апелянта про те, що вона звільнена від сплати судового збору на підставі п.12 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», оскільки положення цієї статті передбачають звільнення від сплати судового збору військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, - у справах, пов'язаних з виконанням військового обов'язку, а також під час виконання службових обов'язків, однак матеріали справи таких доказів не містять, а доводи апелянта грунтуються не правильному розумінні норм законодавства.
Положеннями статті 1 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом.
Щоб адміністративний позов був прийнятий до провадження судом першої інстанції, позивачу необхідно дотримуватись порядку подання позовної заяви в межах реалізації права на звернення до суду та кореспондуючого права на повноважний суд з урахуванням положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 55 Конституції України, частини четвертої статті 5 КАС України.
Крім того, пунктами 6, 7 частини п'ятої статті 44 КАС України передбачено обов'язок учасників справи добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки, зокрема виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки, а також виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Наведеними положеннями КАС України чітко окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов'язує учасника справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у нього прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов'язків, встановлених законом, упродовж визначених для цього строків.
Отже, учасник справи, маючи намір добросовісної реалізації належного йому права на звернення з позовом до суду, повинен забезпечити неухильне і своєчасне виконання своїх процесуальних обов'язків, вимог закону і суду, зокрема стосовно належного оформлення позовної заяви, в тому числі щодо своєчасного пред'явлення позову для чого особа, зацікавлена у його поданні, має вчиняти усі можливі та залежні від нього дії, використовувати усі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством, а саме дотримання строку звернення до суду.
З огляду на викладене судом встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази наявності обставин, які були об'єктивно непереборними, не залежали від волевиявлення позивача та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду з цим позовом, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вказані позивачем в заяві причини пропуску строку звернення до суду є неповажними.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що ухвала суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
У контексті оцінки доводів апеляційної скарги апеляційний суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
А відтак, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на додаткове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а додаткове рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 379 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2023 залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення виготовлений 12 лютого 2024 року.
Головуючий: І.Г. Ступакова
Судді: А.І. Бітов
О.В. Лук'янчук