Провадження № 22-ц/803/1587/24 Справа № 190/868/23 Суддя у 1-й інстанції - Кудрявцева Ю. В. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.
Категорія 48
31 січня 2024 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - Петешенкової М.Ю.,
суддів - Городничої В.С., Лопатіної М.Ю.,
при секретарі - Панасенко С.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Сербіна Богдана Олександровича
на рішення П'ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 20 листопада 2023 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошової компенсації вартості 1/2 частини майна в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя,-
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вищезазначеним позовом посилаючись на те, що за час перебування у шлюбі, подружжям за спільні кошти на підставі договору купівлі-продажу укладеного 11 січня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 придбано житловий будинок АДРЕСА_1 .
Оскільки після розірвання шлюбу сторони не можуть дійти згоди про розподіл спільного майна подружжя, просив суд визнати спільною сумісною власністю подружжя вказаний житловий будинок та стягнути з відповідача грошову компенсацію вартості 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , з урахуванням складеного звіту №270423-1 про оцінку майна, ринкова вартість якого становить 580109 грн.
Рішенням П'ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 20 листопада 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості частини житлового будинку АДРЕСА_1 , у розмірі 24979, 17 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 249,45 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 2651,10 грн.
Рішення суду мотивовано наявністю правових підстав для часткового задоволення позовних вимог, оскільки спірний будинок є спільним сумісним майном подружжя, а тому позивач має право на грошову компенсацію своєї частки у праві спільної сумісної власності, та враховуючи , що вартість будинку відповідно до договору купівлі-продажу складає 49958,34 грн., з відповідача на підлягає стягненню грошова компенсація вартості частини майна у розмірі 24979,17 грн.
Не погодившись з таким рішенням суду, представник ОСОБА_1 адвокат Сербіна Б.О. звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування судом норм матеріального права, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що при вирішенні цієї справи, судом першої інстанції застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постанові Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, постанові Верховного Суду від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц. Вказує, що вартість спірного майна що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи судом, отже, наданий звіт № 270423-1 про оцінку майна виконаний ТОВ “Центр надання послуг”, відповідно до якого вартість житлового будинку складає 580109,00 грн., є належним та допустимим доказом. Незважаючи на це, судом був визначений розмір грошової компенсації на підставі договорів купівлі-продажу.
У відзиві на апеляційна скаргу ОСОБА_2 просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 07 липня 2017 року, який розірвано рішенням П'ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 21 липня 2021 року. За час спільного проживання сторони придбали на ім'я ОСОБА_2 житловий будинок АДРЕСА_1 , вартість якого складає 49958,34 грн. Зазначені обставини знайшли своє підтвердження під час розгляду справи судом першої інстанції.
За правилами статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, нормою статті 60 СК України визначено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Частиною першою та другою статті 364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній власності, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу.
Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
В силу частини другою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Частиною третьою статті 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
З даної норми закону випливає, що сторони володіли вищезазначеним майном на праві власності в рівних частках.
Нормами частини першої статті 357 ЦК України визначено, що частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.
Відповідно до частини першої статті 71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно з частини другої, четвертої статті 71 СК України неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.
Відповідно до Рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року №17-рп/2012, власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Підставами набуття права спільної сумісної власності подружжя є юридично визначений факт шлюбних відносин або проживання чоловіка і жінки однією сім'єю, а особистої приватної власності кожного з подружжя є, зокрема, поділ, виділ належної частки за законом та спадкування.
Враховуючи, що житловий будинок АДРЕСА_1 набуто сторонами в період шлюбу та ведення спільного господарства, майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу.
Звертаючись до суду з цим позовом, на підтвердження заявлених позивачем вимог надано звіт №270423-1 про оцінку майна, виготовлений ТОВ «Центр надання послуг» за замовленням відповідача ОСОБА_2 відповідно якого станом на 27 квітня 2023 року ринкова вартість спірного житлового будинку АДРЕСА_1 , становить 580109,00 грн.
Правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів визначені у Законі України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
Згідно із частиною четвертою статті 3 зазначеного Закону процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звітів про оцінку майна та актів оцінки майна встановлено у статті 12 цього Закону.
Підставою для проведення оцінки майна є, зокрема, договір між суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання та замовником оцінки, який укладається в письмовій формі та може бути двостороннім або багатостороннім (частина перша статті 10, частина перша статті 11 Закону України Законі України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»).
У частині першій статті 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» встановлено, що звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності.
За змістом статті 3 зазначеного Закону оцінка майна - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами з оцінки майна, і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності.
Згідно із частиною шостою статті 9 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» положення (національні стандарти) оцінки майна є обов'язковими до виконання суб'єктами оціночної діяльності під час проведення ними оцінки майна всіх форм власності та в будь-яких випадках її проведення.
Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затверджений постановою Кабінету міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440 (далі - Національний стандарт № 1) є обов'язковим для застосування під час проведення оцінки майна та майнових прав суб'єктами оціночної діяльності, а також особами, які відповідно до законодавства здійснюють рецензування звітів про оцінку майна. Поняття, що вживаються у цьому стандарті, використовуються в інших національних стандартах.
Національний стандарт № 2 «Оцінка нерухомого майна», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 року № 1442 (далі - Національний стандарт № 2), також є обов'язковим для застосування під час проведення оцінки нерухомого майна (нерухомості) суб'єктами оціночної діяльності, а також особами, які відповідно до законодавства здійснюють рецензування звітів про оцінку майна та проводять державну експертизу звітів з експертної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності у разі їх продажу.
Отже, оцінка нерухомого майна має здійснюватись відповідно до Національного стандарту № 2 з урахуванням вимог Національного стандарту № 1, яким визначено загальні засади процедури оцінювання.
Згідно з положеннями пункту 50 Національного стандарту № 1 проведенню незалежної оцінки майна передує підготовчий етап, на якому здійснюється, зокрема, ознайомлення з об'єктом оцінки.
Відповідно до пункту 51 Національного стандарту № 1 незалежна оцінка майна проводиться у такій послідовності: укладення договору на проведення оцінки, ознайомлення з об'єктом оцінки, збирання та оброблення вихідних даних та іншої інформації, необхідної для проведення оцінки; ідентифікація об'єкта оцінки та пов'язаних з ним прав, аналіз можливих обмежень та застережень, які можуть супроводжувати процедуру проведення оцінки та використання її результатів; вибір необхідних методичних підходів, методів та оціночних процедур, що найбільш повно відповідають меті оцінки та обраній базі, визначеним у договорі на проведення оцінки, та їх застосування; узгодження результатів оцінки, отриманих із застосуванням різних методичних підходів; складання звіту про оцінку майна та висновку про вартість об'єкта оцінки на дату оцінки; доопрацювання (актуалізація) звіту та висновку про вартість об'єкта оцінки на нову дату (у разі потреби).
Згідно з пунктами 15, 16 Національного стандарту № 1 методи проведення оцінки, що застосовуються під час визначення ринкової вартості об'єкта оцінки у разі використання порівняльного підходу, повинні ґрунтуватися на результатах аналізу цін продажу (пропонування) на подібне майно. Визначення ринкової вартості об'єкта оцінки за допомогою порівняльного підходу ґрунтується на інформації про ціни продажу (пропонування) подібного майна, достовірність якої не викликає сумнівів в оцінювача. У разі відсутності або недостатності зазначеної інформації у звіті про оцінку майна зазначається, якою мірою це вплинуло на достовірність висновку про ринкову вартість об'єкта оцінки.
Відповідно до пункту 52 Національного стандарту № 1 оцінювач самостійно здійснює пошук інформаційних джерел (за винятком документів, надання яких повинен забезпечити замовник оцінки згідно з договором), їх аналіз та виклад обґрунтованих висновків. При цьому, оцінювач повинен проаналізувати всі інформаційні джерела, пов'язані з об'єктом оцінки, тенденції на ринку подібного майна, інформацію про угоди щодо подібного майна, які використовуються у разі застосування порівняльного підходу, та іншу істотну інформацію. У разі неповноти зазначеної інформації або відсутності її взагалі у звіті про оцінку майна зазначається негативний вплив цього факту на результати оцінки.
Зібрані оцінювачем вихідні дані та інша інформація повинні відображатися у звіті про оцінку майна з посиланням на джерело їх отримання та у додатках до нього із забезпеченням режиму конфіденційності згідно з умовами договору на проведення оцінки майна та з дотриманням вимог законодавства (пункт 54 Національного стандарту № 1).
За змістом пункту 56 Національного стандарту № 1 звіт про оцінку майна може складатися у повній чи у стислій формі. Звіт про оцінку майна, що складається у повній формі, повинен містити: опис об'єкта оцінки, який дає змогу його ідентифікувати; письмову заяву оцінювача про якість використаних вихідних даних та іншої інформації, особистий огляд об'єкта оцінки (у разі неможливості особистого огляду - відповідні пояснення та обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки), дотримання національних стандартів оцінки майна та інших нормативно-правових актів з оцінки майна під час її проведення, інші заяви, що є важливими для підтвердження достовірності та об'єктивності оцінки майна і висновку про його вартість.
Виходячи з наведених норм, підготовці та проведенню незалежної експертизи майна передує ознайомлення з об'єктом оцінки шляхом доступу до нього.
Згідно з частиною першою статті 11 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» замовники оцінки повинні забезпечити доступ суб'єкта оціночної діяльності до майна, що підлягає оцінці на законних підставах, отримання ним необхідної та достовірної інформації про зазначене майно для проведення його оцінки.
Відповідно до пункту 15 Національного стандарту № 1, - методи проведення оцінки, що застосовуються під час визначення ринкової вартості об'єкта оцінки у разі використання порівняльного підходу, повинні ґрунтуватися на результатах аналізу цін продажу (пропонування) на подібне майно.
Згідно звіту про оцінку вартості будинку, що розташований по АДРЕСА_1 , для порівнянн вартості майна оцінювачем були обрані в якості аналогів об'єкти із оголошень на сайті olx. При цьому адреси знаходження об'єктів: «Богородинській мкр.», «на Правом берегу, район остановки ВИТ», «возле Осипенковського микро-района», «на В.Хортице», без зазначення в якому регіоні знаходяться вказані об'єкти, жодного підтвердження того, що оцінювач майна ознайомлювався з об'єктом оцінки, матеріали звіту не містять.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується колегія суддів про те, що наданий суду звіт оцінки вартості житлового будинку не можна вважати належним доказом дійсної ринкової вартості житлового будинку, оскільки оцінювачем під час проведення оцінки порушено положення Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», Національного стандарту № 2 з урахуванням вимог Національного стандарту № 1, та єдиним вартісним показником, що не викликає сумніву у його достовірності є вартість будинку, яка зазначена у договорі купівлі-продажу.
Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Доводи апеляційної скарги про те, що звіт № 270423-1 про оцінку майна ринкової вартості житлового будинку, є належним та допустимим доказом у справі та підлягає врахуванню при вирішенні питання про стягнення 1/2 вартості частки спільного майна, оскільки саме звітом № 270423-1 встановлена дійсна вартість житлового будинку, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки матеріали справи не містять доказів, що оцінювач майна дійсно ознайомлювався з об'єктом оцінки, а відповідно до положень Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», Національного стандарту № 2 з урахуванням вимог Національного стандарту № 1, є підставою для визнання такої оцінки майна неправомірною.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції помилково встановлена дійсна ринкова вартість житлового будинку за договором купівлі-продажу від 11 січня 2019 року, а не звіт № 270423-1 про оцінку майна ринкової вартості житлового будинку, не заслуговують на увагу, оскільки маючи у справі два різні визначення вартості житлового будинку, для встановлення дійсної ринкової вартості житлового будинку на час розгляду справи, сторони мали право на заявлення клопотання про призначення судом відповідної експертизи, однак своїм право ні в суді першої ні апеляційної інстанції не скористались.
Висновки суду першої інстанції не суперечать правовим висновкам, викладеним Верховним Судом у зазначених в апеляційній скарзі постановах.
Відповідно до статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, оскільки підстави для його скасування відсутні.
Згідно зі статею 141 ЦПК України, судові витрати, у зв'язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Сербіна Богдана Олександровича - залишити без задоволення.
Рішення П'ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 20 листопада 2023 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: М.Ю. Петешенкова
Судді: В.С. Городнича
М.Ю. Лопатіна