05 лютого 2024 р. Справа № 520/6936/22
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.11.2022, головуючий суддя І інстанції: Супрун Ю.О., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022 по справі № 520/6936/22
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України
про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання виконати певні дії,
У серпні 2022 року ОСОБА_2 , діючи в інтересах ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 НГУ, апелянт), в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 НГУ щодо непроведення нарахування і виплати ОСОБА_1 додаткової винагороди за травень - липень 2022 року;
- зобов'язати ВЧ НОМЕР_1 НГУ нарахувати і виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду за травень - липень 2022 року відповідно до постанови КМ України від 28 лютого 2022 року № 168 у розмірі 90000,00 грн, з вирахуванням податків та зборів згідно з чинним законодавством.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 НГУ щодо непроведення нарахування і виплати ОСОБА_1 додаткової винагороди за травень 2022 року.
Зобов'язано ВЧ НОМЕР_1 НГУ нарахувати і виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду за травень 2022 року, відповідно до постанови КМ України від 28 лютого 2022 року № 168, з вирахуванням податків та зборів згідно з вимогами чинного законодавства.
В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ВЧ НОМЕР_1 НГУ на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 992 гривні 40 копійок.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2022 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт стверджує, що наказ командувача Національної гвардії від 29.03.2022 № 89 є нормативно-правовим актом, оскільки командувача Національної гвардії має право видавати накази, та він здійснює безпосереднє військове керівництво НГУ, який є одночасно начальником головного органу військового управління НГУ. Вказує, що факт відсутності реєстрації у Міністерстві юстиції не може свідчити, про те, що наказ командувача Національної гвардії від 29.03.2022 № 89 не є нормативно-правовим актом. Вказує, що позивача позбавлено доплати у розмірі 30000 грн лише за травень 2022 року за порушення статутів, а питання стовно виплати буде вирішуватися після набрання законної сили вироком суду.
Позивач подав до суду апеляційної інстанції письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України), суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Згідно з положеннями ч. 3 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та відзиві, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлені та підтверджені судом апеляційної інстанції такі обставини.
ОСОБА_1 , призваний по мобілізації та проходить службу у ВЧ НОМЕР_1 НГУ.
Позивачу з лютого 2022 року по квітень 2022 року виплачувалася додаткова винагорода, визначена постановою КМ України від 28 лютого 2022 року № 168.
У позовній заяві позивач стверджував, що починаючи з травня 2022 року та до моменту подання цього позову йому не нараховувалася та не виплачувалася додаткова винагорода, визначена постановою КМ України від 28 лютого 2022 року № 168.
Позивач, вважаючи протиправною невиплату вказаної допомоги звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач протиправно, без наявності законних підстав, не здійснив позивачеві виплату належної йому додаткової винагороди за травень 2022 року, відповідно до постанови КМ України від 28 лютого 2022 року № 168.
Відмовляючи у задоволенні іншої частини позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що до ухвалення рішення по суті спору відповідачем було виплачено спірну додаткову винагороду за усі періоди окрім травня 2022 року.
Колегія суддів, переглядаючи рішення суду в межах вимог апеляційної скарги відповідно до ч. 2 ст. 308 КАС України, погоджується з таким висновком суду першої інстанції та зазначає.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби
Закон України «Про Національну гвардію України» (надалі - Закон № 876-VII) визначає правові засади організації та порядку діяльності Національної гвардії України, її загальну структуру, функції та повноваження.
Національна гвардія України є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначено для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від кримінальних та інших протиправних посягань, охорони громадської безпеки і порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами - із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій. Національна гвардія України бере участь відповідно до закону у взаємодії зі Збройними Силами України у відсічі збройній агресії проти України та ліквідації збройного конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань територіальної оборони. (ст. 1 Закону № 876-VII)
Національна гвардія України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них нормативно-правовими актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами (ст. 4 Закону № 876-VII).
З введенням воєнного стану Національна гвардія України для виконання завдань з оборони держави приводиться в готовність до виконання завдань за призначенням і підпорядковується Головнокомандувачу Збройних Сил України, крім військових частин (підрозділів), які здійснюють конвоювання та охорону дипломатичних представництв. (ч. 3 ст. 6-1 Закону № 876-VII).
Отже, аналіз вказаних норм свідчить, що Національна гвардія України підпорядковується Міністерству внутрішніх справ України та Головнокомандувачу Збройних Сил України. При цьому, Національна гвардія України не є центральним органом виконавчої влади, а її керівник, відповідно не є керівником центрального органу виконавчої влади.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону № 876-VII держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців, членів їхніх сімей, працівників, резервістів Національної гвардії України, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали особами з інвалідністю під час проходження військової служби (виконання обов'язків служби у військовому резерві) або постраждали в полоні у ході бойових дій (війни), в умовах правового режиму надзвичайного стану, під час проходження військової служби за межами України в порядку військового співробітництва або під час участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.
Військовослужбовці Національної гвардії України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства (ч.2 ст. 21 Закону № 876-VII).
При цьому, спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі також - Закон № 2011-XII).
Приписами статті 9 Закону № 2011-XII встановлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Згідно з ч. 6 ст. 21 Закону № 876-VII грошове забезпечення військовослужбовців Національної гвардії України здійснюється в порядку та розмірах, що визначаються Кабінетом Міністрів України. Порядок і розміри грошового забезпечення та заохочення резервістів Національної гвардії України визначаються Кабінетом Міністрів України.
Аналіз наведених приписів чинного законодавства свідчить, що питання грошового забезпечення можуть бути врегульовані нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, Міністра оборони України, керівників центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
У цьому випадку грошове забезпечення військовослужбовців Національної гвардії України мають право врегульовувати своїми нормативно-правовими актами Кабінет Міністрів України, Міністр оборони України, Міністр внутрішніх справ України.
Аналіз наведених приписів у сукупності дає підстави для висновку про відсутність у керівника Національної гвардії України повноважень на ухвалення рішень стосовно порядку виплати грошового забезпечення, оскільки він не є керівником центрального органу виконавчої влади, що має у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи. Таким керівником є Міністр внутрішніх справ України.
Загальновідомим є факт введення воєнного стану в Україні Указом Президента України від 24 лютого 2022 р. № 64 “Про введення воєнного стану в Україні” (продовженого указами Президента України № 133/2022 від 14.03.2022, № 259/2022 від 18.04.2022, № 341/2022 від 17.05.2022, № 573/2022 від 12.08.2022, № 757/2022 від 07.11.2022).
На виконання Указів Президента України від 24 лютого 2022 р. № 64 “Про введення воєнного стану в Україні” та № 69 “Про загальну мобілізацію” Кабінетом Міністрів України ухвалено постанову від 28 лютого 2022 р. № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» (надалі - Постанова № 168).
Пунктом 1 Постанови № 168, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, установлено, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським, а також особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби, що розташовані в межах адміністративно-територіальних одиниць, на території яких надається допомога в рамках Програми “єПідтримка”, виплачується додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно, а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.
Аналіз вказаної норми, в контексті спірних правовідносин, дає підстави для висновку, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Національної гвардії виплачується додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно, а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.
Суд апеляційної інстанції перевіряє рішення суду першої інстанції лише в частині задоволення позову про невиплату позивачеві спірної винагороди лише за травень 2022 року.
Так, підставою відмови у виплаті позивачеві спірної винагороди за травень 2022 року відповідач, у поданих ним до суду документах, обґрунтовує наявність кримінального провадження щодо позивача та приписами Порядку підтвердження безпосередньої участі військовослужбовців у бойових діях або забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, під час безпосереднього перебування в районах ведення воєнних (бойових) дій, який був затверджений наказом командувача Національної гвардії України від 29.03.2022 № 89 (далі по тексту - Наказ №89).
Щодо посилання апелянта на необхідність застосовувати у спірних правовідносинах Наказ командувача Національної гвардії України №89, колегія суддів зазначає.
Постановою КМ № 793 від 07.07.2022, яка застосовується з 24 лютого 2022 року, Постанову № 168 доповнено пунктом 2-1, яким установлено, що порядок і умови виплати додаткової винагороди, а також одноразової грошової допомоги, передбачених цією постановою, визначаються керівниками відповідних міністерств та державних органів.
З приписів Законів України № 2011-XII та № 876-VII слідує, що грошове забезпечення військовослужбовців Національної гвардії України мають право врегульовувати своїми нормативно-правовими актами Кабінет Міністрів України, Міністр оборони України, Міністр внутрішніх справ України.
Отже, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про те, що Командувач Національної гвардії України, який не є керівником центрального органу виконавчої влади, не наділений повноваженнями визначати порядок і умови виплати додаткової винагороди в силу приписів ч. 6 ст. 21 Закону № 876-VII та ст. 9 Закону № 2011-XII, а також одноразової грошової допомоги, передбачених цією постановою.
Стосовно посилання апелянта на те, що Наказ командувача Національної гвардії України №89 є нормативно-правовим актом, колегія суддів зазначає.
Статтею 117 Конституції України передбачено, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.
Відповідно до п.п. 18-19 ч. 2 ст. 4 КАС України:
- нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування;
- індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" від 11 вересня 2003 року №1160-IV, (далі - Закон №1160-IV), регуляторний акт - це:
прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання;
прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом;
Регуляторний орган - Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний орган виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособово приймати регуляторні акти.
Отже, Наказ командувача Національної гвардії України №89 «Про окремі питання виплати військовослужбовцям Національної гвардії України» ознаки регуляторного акта, оскільки встановлюють норми права, передбачають неодноразове їх застосування щодо невизначеного кола осіб та здійснюють безпосередній вплив на грошове забезпечення військовослужбовців Національної гвардії України, так як спрямовані на правове регулювання відносин щодо умов та порядку їх виплати.
Відповідно до ст. 1 Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади" з 1 січня 1993 року нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації.
Статтею 3 вказаного Указу Президента України передбачено, що нормативно-правові акти, зазначені в статті 1 цього Указу, набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.
Статтею 25 Закону №1160-IV визначено особливості прийняття регуляторних актів органами виконавчої влади, їх посадовими особами та встановлено наступне.
Регуляторний акт не може бути прийнятий або схвалений уповноваженим на це органом виконавчої влади або його посадовою особою, якщо наявна хоча б одна з таких обставин:
- відсутній аналіз регуляторного впливу;
- проект регуляторного акта не був оприлюднений;
- проект регуляторного акта не був поданий на погодження із уповноваженим органом;
- щодо проекту регуляторного акта уповноваженим органом було прийнято рішення про відмову в його погодженні.
Окрім того, постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року №731 затверджено Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, (далі - Положення №731), відповідно до п. 3 якого, на державну реєстрацію подаються нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими на це суб'єктами нормотворення в електронній (через систему електронної взаємодії органів виконавчої влади) або паперовій формі в порядку, визначеному Мін'юстом, що містять норми права, мають неперсоніфікований характер і розраховані на неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами "Для службового користування", "Особливої важливості", "Цілком таємно", "Таємно" та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.
Згідно з пп. "б" п. 4 Положення №731, державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), якщо в них є одна або більше норм, що, зокрема, мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для інших міністерств, органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт.
Відповідно до п. 6 Положення №731, державну реєстрацію здійснюють, зокрема, нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади - Мін'юст.
За вимогами п. 15 Положення №731, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади направляють для виконання нормативно-правові акти лише після їх державної реєстрації та офіційного опублікування. У разі порушення зазначених вимог нормативно-правові акти вважаються такими, що не набрали чинності, і не можуть бути застосовані. При направленні на виконання та опублікуванні нормативно-правового акта посилання на дату і номер державної реєстрації акта є обов'язковим.
Наказ командувача Національної гвардії України №89 не був зареєстрований у Міністерстві юстиції України, а відтак вважаються такими, що не набрали чинності, і не можуть бути застосовані.
Отже, твердження апелянта про можливість існування нормативно-правового акту без його реєстрації спростовується вищенаведеними приписами Закон №1160-IV, Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади", Положення №731.
Посилання апелянта на п.5 Положення №731, колегія суддів вважає помилковими, оскільки у вказаному пункті перелічені акти індивідуальної дії, а не нормативно-правові акти. Більш того у пункті п. е) цього пункту йдеться про акти нормативно-технічного характеру (державні стандарти, будівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, форми звітності та інші), а наказ командувача Національної гвардії України №89 жодним чином не є актом нормативно-технічного характеру - не визначає ані державних стандартів, ані будівельних норм і правил, ані форм звітності тощо.
Також безпідставним є посилання апелянта на приписи п. 6 Дисциплінарного Статуту Збройних Силу України, відповідно до яких право командира - віддавати накази і розпорядження, а обов'язок підлеглого - їх виконувати, крім випадку віддання явно злочинного наказу чи розпорядження. Наказ має бути виконаний сумлінно, точно та у встановлений строк. Відповідальність за наказ несе командир, який його віддав. У разі непокори чи опору підлеглого командир зобов'язаний для відновлення порядку вжити всіх передбачених статутами Збройних Сил України заходів примусу аж до притягнення його до кримінальної відповідальності.
Аналіз вказаної норми свідчить про наявність у командира віддавати накази і розпорядження у формі виключно актів індивідуальної дії, який виданий (прийнятий) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк, а не нормативно-правового характеру - як акту управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
Отже, суд першої інстанції правильно визначив, що наведений наказ командувача Національної гвардії України №89 не є нормативно-правовим актом та ухвалений не уповноваженою на те особою, та, відповідно не може бути застосований до спірних правовідносинах.
Окрім того, колегія суддів зазначає , що відповідно до ст. 57 Конституції України Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.
Доказів оприлюднення наказу командувача Національної гвардії України №89, як і самого акту відповідачем не надано, а судом з відкритих джерел не встановлено, що додатково свідчить про безпідставність твердження апелянта про те, що цей наказ є нормативно-правовим актом.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач протиправно не виплатив позивачеві належну йому додаткову винагороду за травень 2022 року, відповідно до постанови КМ України від 28 лютого 2022 року № 168.
Колегія суддів зауважує, що жодним нормативно-правовим актом, чинним на момент виникнення спірних правовідносин не надавалося відповідачеві право не виплачувати позивачеві спірну додаткову винагороду за травень 2022 року, у тому числі за фактом наявності кримінального провадження.
Відповідно до ч. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства ("Stretch - United Kingdom" №44277/98).
У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 рішення Європейського суду з прав людини "Фон Мальтцан та інші проти Німеччини"). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність ("Von Maltzan and Others v. Germany" № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02).
За таких обставин, розповсюдження дії п. 2-1 Постанови № 168 (в частині надання встановлених законом суб'єктам видання нормативно-правових актів, які регулюють порядок та умови виплати додаткова винагорода, визначеної Постаново № 168) не може впливати на право позивача отримати додаткову винагороду у порядку та на умовах, чинних на момент саме виникнення такого права(за результатами травня 2022 року).
Також колегія суддів погоджується з урахуванням судом першої інстанції правової позицію Європейського суду з прав людини, викладеної у рішеннях по справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (PincovdandPine v. The Czech Republic), «Ґаші проти Хорватії» (Gashiv. Croatia), «Трго проти Хорватії» (Trgo v. Croatia) щодо застосування принципу «належного урядування», згідно якого державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
За таких обставин, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, в частині що переглядається.
Ухвалюючи це судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Підсумовуючи викладене колегія суддів дійшла висновку, що вимоги апеляційних скарг є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2022 року по справі № 520/6936/22 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк