Унікальний номер справи 361/2567/21
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/5561/2024
Головуючий у суді першої інстанції Петришин Н.М.
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
25 січня 2024 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
сторони
позивач Дочірнє підприємство «Житло» Орендного підприємства
«Броварипромжитлобуд»
відповідач ОСОБА_1
розглянувши у приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження (без повідомлення учасників справи (їх представників) апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 22 травня 2023 року,
У березні 2021 року до Броварського міськрайонного суду Київської області надійшла позовна заява Дочірнього підприємства «Житло» Орендного підприємства «Броварипромжитлобуд» (далі ДП «Житло» ОП «Броварипромжитлобуд») до ОСОБА_1 про стягнення боргу за житлово-комунальні послуги. В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що 13 липня 2020 року Броварським міськрайонним судом Київської області був виданий судовий наказ про стягнення з ОСОБА_1 боргу за житлово-комунальні послуги у розмірі 9821, 61 грн. за період з червня 2017 року по лютий 2020 року. Вказаний судовий наказ було скасовано судом на підставі заяви ОСОБА_1 . Оскільки ОСОБА_1 користувався житлово-комунальними послугами, що надавав позивач, та не оплатив їх, скарг щодо неналежної якості та кількості наданих послуг від відповідача не надходило, він зобов'язаний сплатити вартість отриманих житлово-комунальних послуг. Виконавцем послуг з утримання будинку та прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_1 є позивач. Згідно розрахунку боргу, у відповідача виникла заборгованість за період із червня 2017 року по лютий 2020 року в розмірі 9 821, 62 грн. З огляду на викладені обставини, позивач просив стягнути із відповідача на свою користь вищевказану заборгованість та судові витрати по оплаті судового збору.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 22 травня 2023 року позовні вимоги ДП «Житло» ОП «Броварипромжитлобуд» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за житлово-комунальні послуги задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ДП «Житло» ОП «Броварипромжитлобуд» борг за надані послуги з утримання будинку і прибудинкової території за період з червня 2017 року по лютий 2020 року у розмірі 9821, 62 грн. та судовий збір у розмірі 2270 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність, необґрунтованість ухваленого судом рішення, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судове рішення та постановити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що позивачем при зверненні до суду заявлено вимогу про стягнення боргу з пропуском позовної давності. Подавши позовну заяву до суду 29.03.2021, вимоги не можуть поширюватися на період раніше ніж з 29.03.2018. Однак, позивач включив у вимоги період, починаючи з червня 2017 року, безпідставно пославшись при цьому на висновок Верховного Суду України у справі №6-214цс14, згідно якого позовна давність переривається у разі пред'явлення позову до одного з кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Суд замінив безпідставне обгрунтування переривання позовної давності, надане позивачем, посиланням на висновок ВСУ по справі № 6-931цс15 від 13.01.2016, в якій встановлювалося переривання позовної давності при виданні судового наказу. Однак, на думку апелянта, такий висновок суду є помилковим, оскільки у постанові ВСУ ідеться про те, що викладене у постанові є вірним за умови встановлення судами попередніх інстанцій фактів періодичного часткового погашення відповідачем боргу, що свідчить про визнання цього боргу. Апелянт зауважує, що борг перед відповідачем ніколи не визнавав та не сплачував його навіть частково. Отже, при відміні судового рішення про видання судового наказу та відсутності визнання і оплати боргу у будь-якій частині, застосування висновків ВСУ про переривання позовної давності є безпідставним, оскільки умовами переривання позовної давності згідно ст. 264 ЦК України є вчинення дій, що свідчать про визнання боргу, подання позову до одного з кількох боржників, або якщо предмет позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Хибним, безпідставним та нелогічним є висновок суду про те, що датою перебігу позовної давності є дата складання судового наказу 19.01.2021, а не дата його видання, що випливає з мотивів та аргументів його рішення. Окрім того в рішенні суду невірно вказано дата подання позову 29.03.2016 замість 29.03.2021.
ДП «Житло» ОП Броварипромжитлобуд» подано відзив на апеляційну скаргу. Підприємство зазначає, що суд повно і всебічно дослідив усі обставини справи, надані письмові докази та пояснення сторін в результаті чого прийнято правильне по суті і справедливе рішення відповідно до норм матеріального права.
Зазначає, що відповідно до договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій від 20.01.2004 між позивачем та відповідачем виникло зобов'язання згідно якого позивач надав відповідачу житлово-комунальні послуги, а відповідач зобов'язувався їх оплачувати. Послуги були надані в повному обсязі та належної якості. Скарг з приводу ненадання чи неналежного надання послуг від відповідача на адресу позивача не надходило. Отже, відповідач був зобов'язаний оплатити спожиті послуги, а виконавець мав право вимагати від боржника виконання обов'язку щодо оплати наданих послуг.
У відповідності до вимог п. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України розгляд апеляційної скарги здійснюється апеляційним судом у письмовому провадженні, без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання, оскільки ціна позову у даній справі менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Враховуючи предмет та підставу заявленого позову, ціну позову, суд дійшов висновку про те, що дана справа не відноситься до тих справ, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
Суд перевірив доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах його апеляційного оскарження, дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
У частині першій статті 19 Закону №1875-ІV передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, разом з тим відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.
Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону №1875-ІV обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
13 листопада 2012 року рішенням виконкому Броварської міської ради за №526 визначено ДП «Житло» виконавцем послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, у тому числі по будинку АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності б/н від 22.01.2003 належить квартира АДРЕСА_1 .
Відповідно до договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій від 20.01.2004 між позивачем та відповідачем виникло зобов'язання, згідно якого позивач надає житлово-комунальні послуги, а відповідач ними користується та зобов'язаний їх оплачувати.
Згідно рішення виконкому Броварської міської ради «Про встановлення економічно обґрунтованих тарифів на послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій для ДП «Житло» від 28.03.2017 року № 208 тариф на послуги з утримання будинку і прибудинкової території становив 3,59 грн. за 1 м.кв.
Рішенням виконкому Броварської міської ради №238 від 10.04.2018 встановлений тариф на послуги 4,90 грн. за 1 м. кв.
Відповідно до рішення виконкому Броварської міської ради Київської області №322 від 15.05.2018 тариф на послуги з утримання прибудинкової території становив 5, 24 грн. за 1 м.кв.
Із розрахунків суми боргу, наданих «Броварипромжитлобуд», вбачається, що у ОСОБА_1 виникла заборгованість перед позивачем за надані житлово-комунальні послуги, з червня 2017 року по лютий 2020 року, яка становить 9 821, 62 грн.
Судом встановлено, що 13 липня 2020 року Броварським міськрайонним судом Київської області було видано судовий наказ про стягнення боргу за житлово-комунальні послуги з ОСОБА_1 на користь ДП «Житло» ОП «Броварипромжитлобуд»у розмірі 9 821, 61 грн. за період з червня 2017 р. по лютий 2020 р. Таким чином, ДП «Житло» ОП «Броварипромжитлобуд» звернулось до суду з заявою про видачу судового наказу про стягнення з відповідача заборгованості за житлово-комунальні послуги до 13 липня 2020 року.
Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 19 січня 2021 року скасовано вказаний судовий наказ на підставі заяви ОСОБА_1 .
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (частина перша статті 509 ЦК України).
Спірні правовідносини виникли у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг і регулюються, зокрема, Законом України від 24 червня 2004 року № 1875-IV "Про житлово-комунальні послуги" (далі - Закон).
Учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є власник, споживач, виконавець, виробник (частина друга статті 19 Закону). Власником Закон визначає фізичну або юридичну особа, якій належить право володіння, користування та розпоряджання приміщенням, будинком, спорудою, житловим комплексом або комплексом будинків і споруд, зареєстроване у встановленому законом порядку (абзац сьомий частини першої статті 1 Закону). А споживачем є фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу (абзац чотирнадцятий частини першої статті 1 Закону).
Відносини між учасниками у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах (частина перша статті 19 Закону).
За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).
Договір на надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою (частина перша статті 29 Закону).
Споживач зобов'язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (пункт 5 частини третьої статті 20 Закону).
Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, хоч у частині першій статті 19 Закону й передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі (аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16).
Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України).
Судом встановлено, що відповідач є одноосібним власником квартири. З огляду на це відповідач як власник квартири, в якій були отримані житлово-комунальні послуги, мав обов'язок оплатити позивачеві їхню вартість. Але, як установлено судом з червня 2017 року він не оплачував житлово комунальні послуги, надані позивачем, чим порушив його право, за захистом якого позивач звернувся до суду.
Отже, слід перевірити, за який період можливе стягнення заборгованості, яка виникла у відповідача.
Щодо переривання перебігу позовної давності.
Позивач звернувся до суду з позовом 29 березня 2021 року та заявив вимогу про стягнення боргу з утримання будинку і прибудинкової території за період з червня 2017 по лютий 2020 року (згідно з наданим розрахунком), вважаючи, що позовна давність стосовно оплати за надані послуги з утримання будинку і прибудинкової території, яку відповідач не вносив, починаючи з червня 2017 року, перервалася видачею судового наказу.
Суд першої інстанції вважав, що позовна давність за вимогою про стягнення заборгованості за вказаний період була перервана видачею Броварським міськрайонним судом 13 липня 2020 року судового наказу за яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ДП «Житло» ОП «Броварипромжитлобуд» борг за надані послуги з утримання будинку і прибудинкової території за період з червня 2017 по лютий 2020 року.
Апеляційний суд із таким висновком суду першої інстанції погоджується та вважає, що до спірних правовідносин вірно застосовано інститут переривання позовної давності.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16(пункт 138)).
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний закономінтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний закономінтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51)).
Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частини перша та друга статті 264 ЦК України). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина третя вказаної статті).
Отже, переривання перебігу позовної давності передбачає, що внаслідок вчинення певних дій (або підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов'язку, або подання кредитором позову до одного чи кількох боржників) перебіг відповідного строку, що розпочався, припиняється. Після такого переривання перебіг позовної давності розпочинається заново з наступного дня після підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов'язку або після подання кредитором позову до одного чи кількох боржників (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 663/2070/15-ц).
Відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та частини першої статті 160 ЦПК України у редакції, чинній з цієї дати, судовий наказ є особливою формою судового рішення за певними вимогами, зокрема, і про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму заборгованості (пункт 3 частини першої статті 96 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, пункт 3 частини першої статті 161 ЦПК України у редакції, чинній з тієї дати).
Верховний Суд України сформулював висновок про те, що оскільки судовий захист права кредитора (виконавця послуг) на стягнення коштів можна реалізувати у позовному провадженні та шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому ЦПК України, перериває перебіг позовної давності (постанови від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 і від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15). Аналогічно застосував приписи про переривання позовної давності і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 216/5756/15-ц.
Інститут наказного провадження був запроваджений у цивільному процесі України з 1 вересня 2005 року, коли набрав чинності ЦПК України. ЦК України набрав чинності 1 січня 2004 року. З того часу приписи статті 264 цього кодексу про переривання перебігу позовної давності залишаються незмінними, а перелік підстав такого переривання є вичерпним.
Наказне провадження як особливий спрощений вид провадження у цивільному судочинстві спрямоване на швидкий та ефективний захист безспірних прав особи шляхом видачі судового наказу, що одночасно є і судовим рішенням, і виконавчим документом, без судового засідання та без виклику заявника (стягувача) і боржника. Процес доказування для першого починається з моменту подання заяви про видачу судового наказу та закінчується прийняттям цієї заяви судом, тоді як для боржника цей процес розпочнеться, якщо він вирішить подати заяву про скасування судового наказу після отримання копії останнього. Звернення до суду із заявою про видачу судового наказу є правом, а не обов'язком особи, якій належить право вимоги, а також органів і осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 95 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, частина друга статті 160 ЦПК України у редакції, чинній з тієї дати).
Як встановлено судом першої інстанції, до звернення з позовом ДП «Житло» ОП «Броварипромжитлобуд»подало до суду заяву про видачу судового наказу щодо стягнення з відповідача заборгованості за період з червня 2017 року до лютого 2020 року. А 13 липня 2020 року Броварським міськрайонним судом Київської області було видано судовий наказ про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості.
Колегія суддів вважає, що видача Броварським міськрайонним судом Київської області 13 липня 2020 року судового наказу перериває позовну давність. Послуги надані відповідачу у червні 2017 року, відповідач мав оплатити до 20 липня 2017 року, (тобто позовна давність за вимогою про стягнення заборгованості за червень 2017року минала 21 липня 2020 року)а судовий наказ, який в подальшому був скасований судом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за надані послуги видано 13 липня 2020 року. Отже, висновок суду, що позивач має право на стягнення заборгованості з червня 2017 року є вірним.
Таким чином, ураховуючи надані позивачем докази, зважаючи на те, що у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів» відповідач ОСОБА_1 є споживачем комунальних послуг, проте належним чином не виконував свій обов'язок по оплаті наданих позивачем послуг, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог в частині покладення на відповідача обов'язку щодо сплати вартості отриманих послуг та уважає його законним. Розмір вказаної заборгованості відповідачем не спростовано під час розгляду справи, власних розрахунків ним суду не надано. Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, суд повинен всебічно і повно з'ясувати усі обставини, що складають предмет доказування, дослідити кожен доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості, окремо та всі докази у їх сукупності у порядку, передбаченому законом, що достеменно відображено у рішенні суду, яке оскаржується стороною відповідача в частині задоволення позовних вимог. Відхилення того чи іншого доказу, перевагу одного доказу над іншим має бути мотивованим.
Жодних доводів щодо невірності розміру заборгованості, визначеного судом, апелянт не навів. Не звертався останній і з приводу неправомірного нарахування заборгованості у справі та чи відсутності, ненадання послуг в спірний період. Таким чином, вірність розрахунку заборгованості наведеного судом відповідачем не спростовано.
Отже, суд встановив вказані обставини та дав належну оцінку доказам, наданим позивачем на підтвердження заявлених ним вимог в частині наявності заборгованості за спожиті послуги у вказаному у розрахунку заборгованості розмірі, у зв'язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову в цій частині та обов'язку відповідача по його сплаті.
Споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Відповідно до п. п. 4, 17 Правил користування приміщеннями житлових будинків та прибудинковими територіями, власник житла та наймач квартири зобов'язаний за рахунок власних коштів оплачувати всі витрати, пов'язані з утриманням житлового будинку і закріпленої прибудинкової території. Власники та наймачі квартир зобов'язані вносити на відповідний рахунок власника будинку плату за обслуговування і ремонт будинку.
Із зазначених положень випливає, що споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Отже, під час розгляду справи про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги визначальним є встановлення факту надання обслуговуючою організацією (позивачем) житлово-комунальних послуг особам, які є їх споживачами (відповідачу, відповідачам), та правильність нарахування заборгованості за житлово-комунальні послуги згідно з чинними тарифами.
Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції в цій частині матеріали справи не містять. Таких доказів не додано апелянтом до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).
Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Тобто Україна, як учасниця Конвенції, повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
У кожному конкретному випадку суд повинен ретельно оцінити докази й мотиви заявника, уважно вивчити обставини справи та надати мотивований висновок щодо судового спору.
При цьому колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з'ясував обставин справи, надав вірну оцінку доводам позиивача та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції в частині його перегляду є законним та обґрунтованим.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.
Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 залишає без змін, а апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати відповідача не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 22 травня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна