Справа №359/5801/21 Головуючий в суді І інстанції Журавський В. В.
Провадження № 22-ц/824/2146/2024 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.
18 січня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Мельника Я.С.,
суддів: Матвієнко Ю.О., Гуля В.В.,
за участі секретаря Медведчук Д.Ю.,
розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна,
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, який обґрунтовував тим, що в період часу з 2016 по 2020 роки він проживав однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 і 15 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу садового будинку з господарчими, побутовими будівлями та спорудами, який розташовується в АДРЕСА_1 , а також договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0777 га з кадастровим номером 3220882903:03:038:0058, яка розташована в Київській області, Бориспільський район, Головурівська сільська рада, СТ «Парус».
Зазначає, що за усною домовленістю між ним та ОСОБА_2 вказані об'єкти нерухомого майна були оформлені на ім'я відповідача у зв'язку з тим, що він обіймав посаду директора ТОВ «Долина-Центр» та відносно нього було відкрито два кримінальних провадження. Тому з метою уникнення можливих негативних наслідків було ним прийнято рішення щодо фіктивного оформлення нерухомого майна на відповідача.
Вказує, що ці об'єкти нерухомого майна були придбані виключно за його грошові кошти і саме він проводив усі перемовини щодо умов укладених договорів та розрахунки за договорами купівлі-продажу і в подальшому за власні кошти провів всі необхідні ремонті роботи у будинку, придбав будівельні матеріали, меблі, побутову техніку, здійснював утримання будинку шляхом сплати житлово-комунальних послуг.
У зв'язку з цим, ОСОБА_1 просив суд визнати частково недійсними у частині покупця договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 15 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Діонісьєвою А.Е., зареєстрований в реєстрі за №715, та договір купівлі-продажу садового будинку, укладений 15 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Діонісьєвою А.Е., зареєстрований в реєстрі за №714, перевівши права покупця за цими договорами на нього.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 червня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішення, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом усіх обставин справи.
Обґрунтовує доводи апеляційної скарги тим, що судом першої інстанції не враховано, що він звернувся з позовом про визнання договорів купівлі продажу садового будинку та земельної ділянки недійсним в частині покупця, а не визнання їх удаваними правочинами в частині покупця, а відтак вважає, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 217, 655 ЦК України, які суд першої інстанції не застосував.
Вказує, що судом не взято до уваги та не надано належної правової оцінки юридичним фактам, з якими пов'язані певні правові наслідки, що потягло порушення норм процесуального права, судом не надано правової оцінки показанням продавця спірної нерухомості і не враховано його фінансової можливості для придбання, витрат на ремонт та утримання спірного майна.
Від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона вказує на необґрунтованість доводів апеляційної скарги та просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту свої прав. Зокрема, нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони цього договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним/недійсним у частині сторони, оскільки це суперечить її положенням.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, 15 серпня 2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу садового будинку, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Діонісьєвою А.Е., зареєстрований в реєстрі за №714. За умовами якого ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_2 садовий будинок з господарчими, побутовими будівлями та спорудами за номером АДРЕСА_1 (т.1 а.с.53-56).
Крім цього, в той самий день між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений також договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Діонісьєвою А.Е., зареєстрований в реєстрі за №715. Відповідно до якого ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0777 га, з кадастровим номером 3220882903:03:038:0058, з цільовим призначенням для ведення садівництва, яка розташована за адресою: Київська область, Бориспільський район, Головурівська сільська рада, СТ «Парус» (т.1 а.с.57-63).
Рішенням приватного нотаріуса КМНО Діонісьєвої А.Е. №36632389 та №36632387 від 15 серпня 2017 року право власності на вищевказаний житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою: Київська область, Бориспільський район, Головурівська сільська рада, СТ «Парус» було зареєстровано за ОСОБА_2 , що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20 травня 2021 року (т.1 а.с.48-52).
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов'язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов'язок передати предмет договору наступному власнику.
Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п'ятої даної статті, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Положеннями статті 217 ЦК України визначено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідків недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був вчинений без включення до нього недійсної частини.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Тлумачення статті 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15 (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16 (провадження № 61-835св17).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.
У частині другій та третій статті 13 ЦК України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з'ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.
Заявляючи вимогу про визнання правочину недійсним (удаваним), позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Отже, удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61?14680сво20) зазначено таке: «висновки судів про те, що оспорювані договори купівлі-продажу земельних ділянок у частині покупця є удаваними, оскільки придбані Особа 1 за кошти та для потреб позивача (єпархії), без створення правових наслідків для себе, як фізичної особи, є безпідставними, так як нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням».
При цьому, Верховний Суд відступив від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, зокрема, у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 265/3310/17 (провадження № 61-2308св19), а також і від аналогічного висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 466/8968/19 (провадження № 61-1188св21), про те, що «при вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд повинен встановити, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає; вказаний договір відповідно до статей 235, 236 ЦК України може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір. Зокрема, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно».
На підставі викладеного, перевіривши наявні у матеріалах справи докази в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору.
Таким чином, суд першої інстанції об'єктивно оцінив обставини справи, застосував до спірних правовідносин принципи справедливості, добросовісності та розумності і загалом обгрунтовано відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Слід також зазначити, що позивачем не доведено ознак фіктивності договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного 15 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , та договору купівлі-продажу садового будинку, укладеного 15 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а також порушення цими правочинами його прав.
Подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08 червня 2023 року у справі № 522/13000/20 (провадження № 61-6424св23).
Доводи апеляційної скарги про те, що місцевим судом не надано правової оцінки показанням продавця спірної нерухомості, оцінюються колегія суддів критично, позаяк для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину, чого позивачем не було доведено, натомість дії, обумовлені неправомірною метою та пов'язані із недобросовісною поведінкою (недотримання норм моралі та позитивних норм, відсутність поваги до прав та інтересів інших осіб, нечесні дії тощо) не можуть отримати захист у судовому порядку.
Твердження апелянта про те, що він мав фінансову можливість для придбання майна за спірними договорами купівлі-продажу та брав участь у витратах на утримання цього майна, відхиляються колегією суддів, позаяк вказаним доводам надана належна оцінка судом першої інстанції, з якою погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Інші доводи апелянта зводяться до суперечливого тлумачення норм матеріального права та незгоди із висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою, а тому не можуть бути підставою для скасування обґрунтованого рішення суду першої інстанції.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга та зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи були допущені такі порушення норм матеріального чи процесуального права, які б відповідно до ст. 376 ЦПК України, могли б бути підставою для його скасування, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 375 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 червня 2023 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів
Головуючий: Судді: