Головуючий у І інстанції Пінкевич Н.С.
Провадження № 22-ц/824/1940/2024 Доповідач у 2 інстанції Матвієнко Ю.О.
18 січня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Матвієнко Ю.О.,
суддів: Гуля В.В., Мельника Я.С.,
при секретарі: Ковтун М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 серпня 2023 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа ОСОБА_2 , про видачу обмежувального припису,
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської областііз заявою про видачу обмежувального припису для ОСОБА_2 , посилаючись на те, що в АДРЕСА_1 проживає його колишня дружина ОСОБА_3 , її мати - ОСОБА_2 , його син - ОСОБА_4 , 2013 року народження. Також за цією адресою зареєстрований і він - ОСОБА_1 .
Власником домоволодіння є ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 15 листопада 2019 року, укладеним на її користь ОСОБА_3 .
Заявник у заяві посилався на те, що судовими рішеннями був встановлений графік побачень його з дитиною, а також вселено його до вищевказаного будинку у с. Віта-Поштова. Рішення про вселення заявника було виконано 23 квітня 2021 року.
Разом з тим, з боку ОСОБА_2 постійно протягом кількох років вчиняється щодо заявника економічне насильство (починаючи з 20 лютого 2020 року та останній раз 23 травня 2023 року), яке полягає у тому, що ОСОБА_1 приїжджає до будинку з метою виконання рішення суду про побачення з сином та вселення, натомість ОСОБА_2 постійно за допомогою озброєної охорони не пускає його до помешкання, тобто умисно позбавляє його житла. Тому, на думку заявника, ОСОБА_2 є кривдником, а він - постраждалою особою.
У зв'язку з наведеними обставинами ОСОБА_1 просив суд: визнати ОСОБА_2 кривдником; внести ОСОБА_2 до Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства; внаслідок систематичних умисних дій ОСОБА_2 , що мають ознаки економічного насильства, винести строком на 6 місяців обмежувальний припис стосовно ОСОБА_2 , яким: заборонити ОСОБА_2 перебувати у місці спільного проживання (перебування) за адресою: АДРЕСА_1 ; обмежити ОСОБА_2 у спілкуванні з постраждалим - ОСОБА_1 ; заборонити ОСОБА_2 наближатись на відстань 500 м. до місця спільного проживання за адресою: АДРЕСА_1 ; заборонити особисто ОСОБА_2 вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_1 або контактувати з ним через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб. Також заявник просив проінформувати про видачу обмежувального припису для ОСОБА_2 у встановлений законом строк Фастівський РВ УМВС України для взяття кривдника на профілактичний облік.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 серпня 2023 року у задоволенні заяви відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням, заявник ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення, яким строком на 6 місяців визнати ОСОБА_2 кривдником та заборонити їй перебувати у місті спільного проживання (перебування) із заявником за адресою: АДРЕСА_1 .
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, заявник посилається на те, що рішення суду суперечить обставинам та доказам по справі, містить взаємовиключні тези, висновки суду не підтверджуються жодним доказом. Також зазначає, що суд неповністю встановив обставини, які мають значення для справи, та не застосував відповідні норми Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», які підлягали до застосування.
В судовому засіданні заявник ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з викладених у ній підстав.
Заінтересована особа ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважає за можливе проводити розгляд справи за її відсутності.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення заявника, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що 21 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції в м. Києві.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 лютого 2015 року шлюб між сторонами розірвано.
ОСОБА_3 та ОСОБА_1 мають неповнолітнього сина - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Після розірвання шлюбу та припинення спільного проживання між колишнім подружжям ОСОБА_3 та ОСОБА_1 склались вкрай негативні та напружені відносини щодо участі батька у вихованні спільної дитини, а також щодо поділу та користування майном, підтвердженням чого є численні судові рішення, які містяться в Єдиному реєстрі судових рішень, в тому числі також і заяви сторін щодо видачі обмежувальних приписів, постійні звернення до правоохоронних органів.
Зокрема, рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 червня 2016 року зобов'язано ОСОБА_3 не чинити перешкоди ОСОБА_1 брати участь у спілкуванні та вихованні з дитиною ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Встановлено участь батька ОСОБА_1 у вихованні та спілкуванні з малолітньою дитиною ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням суду: кожної неділі місяця з 10 години до 19 години в присутності матері ОСОБА_3 ; у подальшому: у вихідні дні: кожної неділі місяця з 10 години до 19 години (справа № 369/1687/16-ц).
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 квітня 2018 року визнано за ОСОБА_1 право на користування будинком за адресою: АДРЕСА_1 та усунуто перешкоди у користуванні зазначеним житловим будинком з боку ОСОБА_3 шляхом вселення ОСОБА_1 у житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (справа № 369/3971/17).
05 листопада 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Тобто, на час вирішення питання про видачу обмежувального припису власником домоволодіння є ОСОБА_2 (мати ОСОБА_3 ), а заявник ОСОБА_1 має зареєстроване місце проживання у вищевказаному будинку.
Згідно акту державного виконавця Києво-Святошинського районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 23 квітня 2021 року та пояснень ОСОБА_1 судом першої інстанції встановлено, що 23 квітня 2021 року рішення суду про вселення виконано, однак заявник не проживає за адресою реєстрації, постійно приїздить до будинку АДРЕСА_1 ; такі приїзди кожного разу закінчуються викликом охоронної компанії та працівників поліції.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з її недоведеності, і колегія суддів погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного.
Основним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.
Згідно з пунктами 3, 4, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Економічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.
Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров'ю особи.
Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.
Обмежувальний припис стосовно кривдника - встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов'язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Кривдником є особа, яка вчинила домашнє насильство у будь-якій формі (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).
Згідно ч. 2 ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов'язків: заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; усунення перешкод у користуванні майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; обмеження спілкування з постраждалою дитиною; заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб.
Згідно з частиною третьою статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.
У пункті 9 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).
Суди під час вирішення заяви про видачу обмежувального припису мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів учасників судового процесу, встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.
У постанові Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі № 756/3859/19 (провадження № 61-11564 св 19) зроблено висновок, що обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у Кодексі України про адміністративне правопорушення та Кримінальному кодексі України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях.
Згідно з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 28 квітня 2020 року у справі № 754/11171/19 (провадження № 61-21971 св 19), тимчасове обмеження права власності кривдника з метою забезпечення безпеки постраждалої особи при видачі обмежувального припису у порядку, визначеному Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», є легітимним заходом втручання у права та свободи особи. При вирішенні питання щодо застосування такого заходу суд на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства має оцінити пропорційність вручання у права і свободи особи враховуючи, що ці заходи пов'язані із протиправною поведінкою такої особи.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судом першої інстанції під час розгляду справи було встановлено, що між учасниками справи існують неприязні відносини, часто виникають конфліктні ситуації.
При цьому, судом не було здобуто доказів того, що заявник є жертвою домашнього насильства і як жертва домашнього насильства, з урахуванням та оцінкою наявних ризиків потребує захисту у порядку, передбаченому Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Неодноразові факти звернення заявника до органів поліції, ігнорування ОСОБА_2 вимог ОСОБА_1 щодо входження до житла, застосованих заходів впливу до неї, повторюваність вчинення нею подібних дій, не підтверджують вірогідності продовження чи повторне вчинення кривдником економічного насильства відносно заявника.
З огляду на викладене, правильними є висновки суду про те, що фактично між сторонами існує спір щодо користування майном, який має розглядатись у позовному провадженні, що, зокрема, підтверджується і тим, що після припинення спільного проживання колишнього подружжя, ОСОБА_1 самостійно переїхав до іншого помешкання, тривалий час проживає за іншою адресою, а колишня дружина та її родина не визнають право ОСОБА_1 на проживання у будинку.
Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що тривалість та системність протиправної поведінки підтверджує вірогідність вчинення кривдником економічного насильства щодо заявника, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Таким чином, правильним є висновок суду про те, що заявником не доведено, що існує вірогідність вчинення ОСОБА_2 щодо нього насильства та настання тяжких і особливо тяжких наслідків його вчинення, оскільки фактів протиправної поведінки ОСОБА_2 у розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» заявником не доведено, як не доведено і ризики, які можуть настати у майбутньому у разі незастосування відносно заінтересованої особи обмежувального припису, що є процесуальним обов'язком заявника у силу статей 12, 81 ЦПК України.
Аналізуючи викладене, колегія суддів вважає, що Києво-Святошинський районний суд Київської області, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису.
Доводи апеляційної скарги заявника не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди заявника з висновками суду. Судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, застосовано норми матеріального права, які регулюють правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об'єктивну оцінку наявним у справі доказам, як кожному окремо, так і у їх сукупності та взаємозв'язку, та з урахуванням недоведеності вимог заяви ОСОБА_6 обґрунтовано відмовлено у її задоволенні.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки Києво-Святошинським районним судом Київської області рішення від 01 серпня 2023 року ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування згідно вимог ч. 1 ст. 375 ЦПК України відсутні.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 серпня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий:
Судді: