Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
11.01.2024м. ХарківСправа № 922/82/20
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Буракової А.М.
при секретарі судового засідання Чабан А.А.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом заступника керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави, в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України
до 1) Східного міжрегіональне управління Міністерства юстиції , 2) Державного підприємства "Сетам" , 3) Товариства з обмеженою відповідальністю "Консалт-Буд 2011" , 4) фізичної особи-підприємця Мігунова Володимира Івановича треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - 1) Український державний науково-дослідний інститут проблем водопостачання, водовідведення та охорони навколишнього природного середовища "Укрводгео", 2) Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Прядко Олеся Сергіївна, 3) Державний реєстратор Комунального підприємства "Центр інвентаризації та реєстрації нерухомості" Протопопівської сільської ради Дергачівського району Харківської області Жбадинський Олег Михайлович і 4) Товариство з обмеженою відповідальністю “Агентство нерухомості "Рестріелт"
про визнання недійсними торгів, свідоцтва про право власності, скасування рішень та витребування майна
за участю :
прокурора - Владимирець А.О.
представника позивача - Суховолець У.А.
представника відповідача 1 - не з'явився
представника відповідача 2 - не з'явився
представника відповідача 3 - Мица Ю.В.
представника відповідача 4 - не з'явився
представника 1-ї 3-ї особи - не з'явився
представника 2-ї 3-ї особи - не з'явився
представника 3-ї 3-ї особи - не з'явився
представника 4-ї 3-ї особи - не з'явився
Заступник керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 звернувся до господарського суду Харківської області з позовом в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України до 1) Головного територіального управління юстиції у Харківський області 2) ДП "СЕТАМ", 3) ТОВ "Консалт-Буд 2011", 4) ФОП Мігунова Володимира Івановича, в якому прокурор, з урахуванням подальшої зміни предмета позову та учтонення позовних вимог, просить суд:
- визнати недійсними електронні торги щодо продажу частини нежитлової будівлі за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 6, проведені 06.01.2017 державним підприємством "Сетам" та оформлені протоколом проведення електронних торгів від 24.01.2017 № 230798;
- визнати недійсним свідоцтво про право власності від 17.02.2017 № 207, видане ТОВ "Консалт-Буд 2011" приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко Олесею Сергіївною;
- скасувати рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Прядко Олесі Сергіївни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 34670644 від 07.04.2017;
- скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства "Центр інвентаризації та реєстрації нерухомості" Протопопівської сільської ради Дергачівського району Харківської області Жбадинського Олега Михайловича від №40083589 від 13.03.2018 ;
- скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Центр інвентаризації та реєстрації нерухомості» Протопопівської сільської ради Дергачівського району Харківської області Жбадинського Олега Михайловича №40084930 від 13.03.2018;
- витребувати у фізичної особи - підприємця Мігунова Володимира Івановича (код НОМЕР_1 ) на користь держави в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України (код ЄДРПОУ 37472062) нежитлові приміщення підвалу №№112-132, 134-143 загальною площею 1154,5 кв.м.; 1-го поверху №№1-19 загальною площею 1035,9 кв.м.; частину приміщення 1-го поверху №20 загальною площею 70,8 кв.м.; 2-го поверху №№26-66 загальною площею 1208,1 кв.м.; 3-го поверху №№67-111 загальною площею 1226,0 кв.м. в літ. "А-2" за адресою: м. Харків, вулиця Шевченка, буд. 6.
Ухвалою суду від 21.01.2020 було відкрито провадження у справі № 922/82/20 в порядку загального позовного провадження.
Учасниками справи було надано до суду наступні заяви по суті справи:
- відзив ДП "Сетам" (відповідача-2) про відмову в задоволенні позову та розгляд справи за відсутності представника відповідача-2 (вх.№3883 від 13.02.20, т.2 а.с.1-6);
- відповідь позивача на відзив відповідача-2 - ДП "Сетам" (вх.№5238 від 27.02.20, т.2 а.с.98-104) про задоволення позову та розгляд справи за відсутності представника позивача;
- відзив ТОВ "Консалт-Буд 2011" (відповідача-3) про відмову в задоволенні позову (вх.№5272 від 27.02.20, т.2 а.с.107-119);
- відповідь прокурора на відзив відповдача-3 (вх.№6256 від 11.03.20, т.2 а.с.213-223);
- заперечення відповідача-3 на відповідь прокурора на відзив (вх.№6943 від 18.03.20, т.3 а.с.17-23);
- заява прокурора про зміну предмета позову (вх.№7058 від 19.03.20, т.3 а.с.47);
- відповідь позивача на відзив відповідача-3 (т.3, вх.№7892 від 30.03.20).
Рішенням Господарського суду Харківської області від 02.06.2020, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 22.10.2020, у позові відмовлено повністю.
Постановою Верховного Суду від 12.09.2023 касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задоволено частково, постанову Східного апеляційного господарського суду від 22.10.2020 та рішення Господарського суду Харківської області від 02.06.2020 у справі № 922/82/20 скасовано, справу № 922/82/20 направлено на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.
При цьому суд касаційної інстанції вказав на передчасність висновків судів першої та апеляційної інстанції з огляду на необхідність дослідити питання відповідності чи невідповідності спірних електронних торгів вимогам Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна».
На підставі автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду справи № 922/82/20 було призначено суддю Буракову А.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 16.10.2023 було прийнято на новий розгляд справу № 922/82/20 та постановлено розглядати її в порядку загального позовного провадження з повідомленням сторін.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 06.11.2023 було відмовлено в задоволенні клопотання Харківської обласної прокуратури про заміну позивача у справі правонаступником. Задоволено клопотання Харківської обласної прокуратури про заміну відповідача у справі правонаступником. Замінено відповідача у справі № 922/82/20 - Головне територіальне управління юстиції у Харківській області на його правонаступника - Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (код ЄДРПОУ 43316700). Підготовче засідання відкладено на 20.11.2023 о 11:15.
Протокольною ухвалою суду від 20.11.2023 було прийнято до розгляду уточнену позовну заяву прокурора вх.№ 30800 від 10.11.2023, у зв'язку з чим справа розглядається судом з її урахуванням.
Також, протокольною ухвалою суду від 20.11.2023 підготовче засідання було відкладено на 27.11.2023 о 12:30.
Представник відповідача ТОВ «Консалт-Буд 2011» подав до суду відзив на уточнений позов прокурора вх.№ 32426 від 27.11.2023, яким проти позову заперечив у повному обсязі, просив у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Протокольною ухвалою суду від 27.11.2023 строк підготовчого провадження було продовжено на 30 днів. Також, протокольною ухвалою суду від 27.11.2023 підготовче засідання було відкладено на 14.12.2023 о 11:30.
Протокольною ухвалою суду від 14.12.2023 підготовче засідання було відкладено на 18.12.2023 о 12:30.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 18.12.2023 поновлено Мінінфраструктурі строк на подання до суду пояснень від 08.12.2023 та долучено їх до матеріалів справи. Відмовлено в задоволенні клопотання Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України про заміну його як позивача у справі правонаступником. Закрито підготовче провадження та призначено справу № 922/82/20 до судового розгляду по суті на 28.12.2023 о 10:45.
При цьому позивач у письмових поясненнях від 08.12.2023 визнав позовні вимоги прокурора обґрунтованими та просив їх задовольнити.
Протокольною ухвалою суду від 28.12.2023 розгляд справи по суті було відкладено на 08.01.2024 о 10:15.
Також, протокольною ухвалою суду від 08.01.2024 розгляд справи по суті було відкладено на 11.01.2024 о 12:30.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 11.01.2024 було відмовлено в задоволенні клопотання позивача про залучення до участі у справі у якості позивача Фонду державного майна України, як правонаступника Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України.
Присутні у судовому засіданні 11.01.2024 прокурор та представник позивача просили суд задовольнити позов у повному обсязі. Представник 3-го відповідача просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Інші учасники справи у судове засідання 11.01.2024 не з'явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.
Заслухавши присутніх представників учасників справи, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, врахувавши вказівки, викладені у постанові суду касаційної інстанції, суд встановив наступне.
Відповідно до Свідоцтва про право власності на нерухоме майно 33396285, виданого 10.02.2015 року Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області, Державі Україна в особі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (правонаступником якого є позивач у справі) належало право власності на об'єкт нерухомості з реєстраційним номером 570454663101, який був розташований по вулиці Шевченка, 6 у місті Харкові й складався з нежитлових будівель літ. А-2 загальною площею 4 905,0 кв.м., літ. «Б-1» загальною площею 104,2 кв.м., літ. «В-1» загальною площею 111,2 кв.м., літ. «Г-1» загальною площею 11,4 кв.м., літ. «Д-1» загальною площею 28,6 кв.м., літ. «Е-1» загальною площею 124,5 кв.м., літ. «Ж-1» загальною площею 140,9 кв.м., літ. «З-1» загальною площею 144,0 кв.м., літ. «К-1» загальною площею 269,6 кв.м., літ. «Л-1» загальною площею 108,8 кв.м. Право власності Держави Україна в особі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України на вказаний об'єкт нерухомості було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно «10» лютого 2015 року Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області, номер запису про право власності: 8672824. Зазначений об'єкт нерухомості з реєстраційним номером 570454663101, який був розташований по вулиці Шевченка, 6 у місті Харкові, був закріплений за УДНДІ «Укрводгео» (третя особа-1) на праві господарського відання.
У подальшому 06 січня 2017 року Державним підприємством «СЕТАМ» (відповідач-2) Міністерства юстиції України було проведено електронні торги, переможцем яких стало ТОВ «КОНСАЛТ-БУД 2011» (відповідач-3). Результат вказаних торгів було оформлено протоколом проведення електронних торгів №230798. Зазначені електронні торги було проведено в межах здійснення зведеного виконавчого провадження №18535583 (Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області; державний виконавець Бойченко В.В.). Надалі 26 січня 2017 року за результатами проведених Державним підприємством «СЕТАМ» Міністерства юстиції України 06 січня 2017 року електронних торгів, результат яких оформлено протоколом проведення електронних торгів № 230798, було складено Акт про проведені електронні торги, затверджений керівником Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області. Відповідно до вказаного Акту про проведені електронні торги від 26.01.2017 р. ТОВ «КОНСАЛТ-БУД 2011» (відповідач-3) є переможцем електронних торгів з реалізації майна, а саме: частини нежитлової будівлі літ. «А-2» за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, буд. № 6, що складається з: приміщень підвалу №№ 112-132, 134-143, загальною площею 1154,5 кв.м.; приміщень 1-го поверху №№ 1-19, загальною площею 1035,9 кв.м.; частини приміщення 1-го поверху № 20, загальною площею 70,8 кв.м.; приміщень 2-го поверху №№ 26-66, загальною площею 1208,1 кв.м.; приміщень 3-го поверху №№ 67-111, загальною площею 1226,0 кв.м.
17 лютого 2017 року на підставі вищевказаного Акту про проведені електронні торги від 26.01.2017 р. приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко О.С. (третя особа-2) в порядку статті 72 Закону України «Про нотаріат» видано ТОВ «КОНСАЛТ-БУД 2011» (відповідач-3) Свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) за р.н. № 207. Відповідно до зазначеного Свідоцтва Товариству з обмеженою відповідальністю «КОНСАЛТ-БУД 2011», код ЄДРПОУ - 37574957, місцезнаходження юридичної особи: 61103, Харківська область, місто Харків, вул. Дерев'янка, буд. 16-А, належить на праві власності майно, що складається з: частини нежитлової будівлі літ. «А-2», що складається з приміщення підвалу №№ 112-132, 134-143, загальною площею 1154,5 кв.м.; приміщення 1-го поверху №№1-19, загальною площею 1035,9 кв.м.; частина приміщення 1-го поверху №20, загальною площею 70,8 кв.м.; приміщення 2-го поверху №№26-66, загальною площею 1208,1 кв.м.; приміщення 3-го поверху №№67-111, загальною площею 1226,0 кв.м., які розташовані за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 6, яке придбане Товариством з обмеженою відповідальністю «КОНСАЛТ-БУД 2011» за 4000000 (чотири мільйона) гривень 01 копійок, що раніше належало на праві власності Державі Україна в особі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України та на праві господарського відання Українському державному науково-дослідному інституту проблем водопостачання, водовідведення та охорони навколишнього природного середовища на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно 33396285, виданого «10» лютого 2015 року Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області.
У подальшому на виконання постанови Харківського окружного адміністративного суду від 09.03.2017 р. у справі № 820/779/17 право власності ТОВ «КОНСАЛТ-БУД 2011» (відповідач-3) на придбане на спірних електронних торгах нерухоме майно було зареєстроване відповідно до рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Прядко О.С. (третя особа-2) від 30.03.2017 р. №34550776.
За договором міни нерухомого майна від 07.04.2017 р., посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Прядко О.С. за р.н. 467, спірне нерухоме майно було передано ТОВ «КОНСАЛТ-БУД 2011» (відповідач-3) у власність фізичної особи - підприємця Мігунова Володимира Івановича (відповідач-4), право власності якого на відповідне нерухоме майно (частку у праві власності на нерухоме майно) зареєстроване 07.04.2017 р., про що свідчить витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 84538808 від 07.04.2017р. Реєстраційний номер зазначеного об'єкта нерухомого майна - 570454663101.
Відповідно до рішення господарського суду Харківської області від 11.12.2017р. у справі № 922/3711/17 здійснено поділ об'єкта нерухомості з реєстраційним номером 570454663101, що складається з нежитлових будівель: літ. «А-2» заг. площею 4905,0 кв.м, літ. «Б-1» заг. площею 104,2 кв.м, літ. «В-1» заг. площею 111,2 кв.м, літ «Г-1» заг. площею 11,4 кв.м, літ. «Д-1» заг. площею 28,6 кв.м, літ. «Е-1» заг. площею 124,5 кв.м, літ. «Ж-1» заг. площею 140,9 кв.м, літ. «З-1» заг. площею 144,0 кв.м, літ. «К-1» заг. площею 269,6 кв.м, літ. «Л-1» заг. площею 108,8 кв.м, які розташовані за адресою: Харківська область, місто Харків, вулиця Шевченка, будинок 6 (шість), на такі об'єкти об'єкти нерухомого майна:
- об'єкт нерухомого майна у складі частини нежитлової будівлі літ. «А-2», розташованої за адресою: м. Харків, вулиця Шевченка, будинок № 6 (шість), що складається з приміщень підвалу №№ 112-132, 134-143, загальною площею 1154,5 кв.м.; приміщень 1-го поверху №№ 1-19, загальною площею 1035,9 кв.м.; частини приміщення 1-го поверху № 20, загальною площею 70,8 кв.м.; приміщення 2-го поверху №№ 26-66, загальною площею 1208,1 кв.м.; приміщення 3-го поверху №№ 67-111, загальною площею 1226,0 кв.м.;
- об'єкт нерухомого майна у складі: частини нежитлової будівлі літ. «А-2», розташованої за адресою: м. Харків, вулиця Шевченка, будинок № 6 (шість), що складається з приміщень підвалу №№ 133, 144 загальною площею 55,2 кв.м.; частини приміщення 1-го поверху № 20 загальною площею 48,0 кв.м. та приміщень першого поверху №№ 21-25 загальною площею 127,2 кв.м., та нежитлових будівель літ. «Б-1» заг. площею 104,2 кв.м, літ. «В-1» заг. площею 111,2 кв.м, літ «Г-1» заг. площею 11,4 кв.м, літ. «Д-1» заг. площею 28,6 кв.м, літ. «Е-1» заг. площею 124,5 кв.м, , літ. «З-1» заг. площею 144,0 кв.м, літ. «К-1» заг. площею 269,6 кв.м, літ. «Л-1» заг. площею 108,8 кв.м, які розташовані за адресою: Харківська область, місто Харків, вулиця Шевченка, будинок 6 (шість);
- об'єкт нерухомого майна у складі нежитлової будівлі літ. «Ж-1» заг. площею 140,9 кв.м., яка розташована за адресою: Харківська область, місто Харків, вулиця Шевченка, будинок 6 (шість).
Також рішенням господарського суду Харківської області від 11.12.2017 р. у справі № 922/3711/17 визнано право власності фізичної особи - підприємця Мігунова Володимира Івановича на об'єкт нерухомого майна у складі частини нежитлової будівлі літ. «А-2», розташованої за адресою: м. Харків, вулиця Шевченка, будинок № 6 (шість), що складається з приміщень підвалу №№ 112-132, 134-143, загальною площею 1154,5 кв.м.; приміщень 1-го поверху №№ 1-19, загальною площею 1035,9 кв.м.; частини приміщення 1-го поверху № 20, загальною площею 70,8 кв.м.; приміщення 2-го поверху №№ 26-66, загальною площею 1208,1 кв.м.; приміщення 3-го поверху №№ 67-111, загальною площею 1226,0 кв.м.
На підставі вказаного рішення господарського суду Харківської області від 11.12.2017 р. у справі № 922/3711/17, а також постановлених господарським судом Харківської області в межах справи № 922/3711/19 ухвал від 20.02.2018 р. про роз'яснення рішення суду та від 28.02.2018 р. про встановлення порядку виконання рішення суду вчинено, зокрема, наступні реєстраційні дії:
- відповідно до рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Центр інвентаризації та реєстрації нерухомості» Протопопівської сільської ради Дергачівського району Харківської області Жбадинського Олега Михайловича №40083589 зареєстровано право власності фізичної особи - підприємця Мігунова Володимира Івановича на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1505007363101 у складі частини нежитлової будівлі літ. «А-2», розташованої за адресою: м. Харків, вулиця Шевченка, будинок № 6 (шість), що складається з приміщень підвалу №№ 112-132, 134-143, загальною площею 1154,5 кв.м.; приміщень 1-го поверху №№ 1-19, загальною площею 1035,9 кв.м.; частини приміщення 1-го поверху № 20, загальною площею 70,8 кв.м.; приміщення 2-го поверху №№ 26-66, загальною площею 1208,1 кв.м.; приміщення 3-го поверху №№ 67-111, загальною площею 1226,0 кв.м.;
- відповідно до рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Центр інвентаризації та реєстрації нерухомості» Протопопівської сільської ради Дергачівського району Харківської області Жбадинського Олега Михайловича №40084930 погашено право власності на поділений об'єкт нерухомості з реєстраційним номером 570454663101, що складався з нежитлових будівель: літ. «А-2» заг. площею 4905,0 кв.м, літ. «Б-1» заг. площею 104,2 кв.м, літ. «В-1» заг. площею 111,2 кв.м, літ «Г-1» заг. площею 11,4 кв.м, літ. «Д-1» заг. площею 28,6 кв.м, літ. «Е-1» заг. площею 124,5 кв.м, літ. «Ж-1» заг. площею 140,9 кв.м, літ. «З-1» заг. площею 144,0 кв.м, літ. «К-1» заг. площею 269,6 кв.м, літ. «Л-1» заг. площею 108,8 кв.м, які розташовані за адресою: Харківська область, місто Харків, вулиця Шевченка, будинок 6 (шість).
Відомості про вказані реєстраційні дії на підставі зазначених рішень державного реєстратора внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 13.03.2018 р.
Надаючи правову кваліфікацію відносинам учасників судового процесу суд, з урахуванням норм законодавства України, чинних станом на час виникнення спірних правовідносин, зазначає наступне.
Статтею 650 Цивільного кодексу України визначено, що особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства.
Порядок реалізації арештованого майна регулюється, зокрема, Законом України «Про виконавче провадження» і Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України № 2831/5 від 29.09.2016 р.
Відповідно до абз. 12 п. 1 Порядку реалізації арештованого майна електронні торги - це продаж майна за принципом аукціону засобами системи електронних торгів через Веб-сайт, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну.
Правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажі майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів, що передбачено п. 4 розділу X Порядку реалізації арештованого майна. Відповідно до п. 8 розділу X Порядку реалізації арештованого майна акт про проведені електронні торги є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, у випадках, передбачених законодавством. У випадку придбання нерухомого майна документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, є свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, яке видається нотаріусом на підставі акта про проведені електронні торги. Отже, складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, відтак, аукціон (електронні торги, публічні торги) є правочином.
Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ч. 4 ст. 656 ЦК України до договору купівлі-продажу на біржах, аукціонах (публічних торгах) застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
Ураховуючи те, що відчуження майна з електронних торгів належить до договорів купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених чч. 1- 3 та чч. 5, 6 ст. 203 ЦК України, зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства (ч. 1ст. 215 ЦК України).
Для застосування наслідків недотримання установлених чч. 1- 3 та чч. 5, 6 ст. 203 ЦК України, зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину Цивільного кодексу України та іншим актам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 215 цього Кодексу), при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити, по-перше, чи мало місце порушення вимог порядку проведення торгів з продажу арештованого майна та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів, а по-друге, чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів, а саме, чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів.
Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 15.03.2018 у справі 910/28435/15 та від 10.10.2019 у справі № 918/376/17, а також у постанові Верховного Суду України від 24.10.2012 у справі № 6-116цс12.
Крім того, виходячи з аналізу правової процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за їх результатами акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак є правочином, відповідно для визнання прилюдних торгів недійсними слід встановити порушення саме норм Порядку реалізації арештованого майна. Саме така правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від від 14.02.2018 р. у справі №490/5475/15, від 02.05.2018 року у справі №910/10136/17 та від 30.01.2020 у справі № 903/41/18, а також у постанові Верховного Суду України від 24.10.2012 у справі № 6-116цс12.
Разом з тим, під час розгляду справи прокурором та позивачем не доведено, що під час проведення спірних прилюдних торгів державним виконавцем було порушено вимоги чинного законодавства щодо порядку їх організації та проведення. Суд оцінює критично та відхиляє посилання прокурора на те, що на порушення приписів пункту 2 розділу ІІ, пункту 9 розділу ІІІ Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 №2831/5, державним виконавцем не було зазначено, яка саме частина майна виставляється на торги. Судом встановлено, що під час оформлення заявки на реалізацію арештованого майна від 07.10.2016 №18525583/07.01/В-3 державним виконавцем чітко визначено та подано до ДП «СЕТАМ» інформацію, яку вимагають приписи пункту 2 розділу ІІ, пункту 9 розділу ІІІ Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 №2831/5, що спростовує відповідні доводи прокурора.
Суд також зауважує, що відповідно до ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. дії, які не стосуються власне процедури проведення торгів, а належать лише до кола дій з їх організації та підготовки, не стосуються правил проведення електронних торгів та мають самостійний спосіб та строки оскарження, а відтак не можуть бути підставою для визнання електронних торгів недійсними, якщо їх не оскаржено та не визнано незаконними у спосіб, визначений Законом України «Про виконавче провадження» (саме така правова позиція однозначно сформульована у постанові Верховного Суду України від 24.10.2012 у справі № 6-116цс12 та постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 490/5475/15-ц, від 02.05.2018 у справі № 910/10136/17 та від 16.12.2020 у справі № 910/8302/18). Однак протягом усього здійснення зведеного виконавчого провадження №18525583 ані позивачем, ані прокурором в інтересах держави в особі позивача, ані боржником (УДНДІ «Укрводгео») будь-які дії державного виконавця не оскаржувалися.
Таким чином, суд вважає доведеним та встановленим, що під час призначення та проведення електронних торгів, результати яких були оформлені протоколом проведення електронних торгів №230798 від 24.01.2017, ані державним виконавцем Бойченко В.В., ані будь-ким з відповідачів не допущено порушень вимог законодавства України, що регламентують порядок організації та проведення торгів з реалізації арештованого майна. Зазначене саме по собі є достатньою підставою для відмови прокурору у пощові про визнання таких торгів недісними (див. Правову позицію, висловлену у пункті 5.12 постанови Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 903/41/18.
Стосовно посилань прокурора та позивача на порушення державним виконавцем приписів ст.ст. 1, 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» суд зазначає наступне.
За змістом ст. 1 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державного підприємства та господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 відсотків (далі - підприємства), до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» під примусовою реалізацією майна підприємств розуміється відчуження об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств, якщо таке відчуження здійснюється шляхом: звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, крім рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв'язку із трудовими відносинами, та рішень щодо зобов'язань боржника з перерахування фондам загальнообов'язкового державного соціального страхування заборгованості із сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості із сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
При цьому рішенням Конституційного Суду України від 10.06.2003 р. у справі №11-рп/2003 вказано, що за змістом статті 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» мораторій не поширюється на відчуження рухомого та іншого майна підприємств, що не забезпечує ведення їх виробничої діяльності.
Суд зауважує, що в матеріалах справи навпаки наявні докази того, в процесі виконавчого провадження боржник - УДНДІ «Укрводгео» - самостійно повідомив Відділ примусового виконання рішень Головного територіального управління юстиції у Харківській області, що УДНДІ «Укрводгео» не використовує відповідне нерухоме майно для здійснення виробничої діяльності, що підтверджується, зокрема, листом УДНДІ «Укрводгео» від 03.10.2016 р. за № 93. Натомість ані прокурором, ані позивачем не подано суду доказів того, яку саме діяльність УДНДІ «Укрводгео» забезпечувало спірне нерухоме майно і того, що така діяльність була саме виробничою.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 02.08.2018 у справі № 502/3008/14-ц, повідомлення юридичною особою, за якою закріплено державне майно (основні фонди), про невикористання такого майна у виробничій діяльності та надання органам Державної виконавчої служби документів для реалізації такого майна є вирішальним для висновку про те, чи забезпечує відповідне майно виробничу діяльність підприємства державної форми власності. аналогічну правову позицію також висловив і Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 30.01.2020 у справі № 903/41/18 (пункт 5.10), погодившись із судом апеляційної інстанції, який відмовив у позові про визнання недійсними електронних торгів та зобов'язання повернути майно (що заявлявся з посиланням на мораторій стосовно державного майна) з тих мотивів, що суду не були надані в порядку статей 74, 76-79 Господарського процесуального кодексу України докази того, що спірний об'єкт основних фондів державної власності використовувався державним підприємством, причому саме у виробничій діяльності. З огляду на наведене суд оцінює критично та відхиляє посилання прокурора та позивача на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 24.06.2015 у справі № 3-262гс15, адже останні, по-перше, не мають категоричного характеру (Верховний Суд України вказав, що «фактичне використання чи невикористання цього майна у господарській діяльності підприємства в силу Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" не має визначального значення», тобто по суті - може мати юридичне значення в конкретній правовій ситуації), а по-друге, суперечать вищевикладеним висновкам Верховного Суду, які краще відповідають змінам в умовах суспільства і тому мають застосовуватися переважно перед позиціями Верховного Суду України.
Таким чином, суд доходить висновку, що запроваджений Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» мораторій не можна вважати таким, що поширювався на нерухоме майно, продане на спірних електронних торгах, оформлених протоколом проведення електронних торгів №230798 від 24.01.2017, оскільки таке майно не забезпечувало ведення виробничої діяльності УДНДІ «Укрводгео», що в контексті дійсного змісту приписів абзацу першого статті 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» виключає застосування правил про мораторій до спірних правовідносин.
З урахуванням наведеного питання про дотримання під час проведення спірних електронних торгів правил, визначених абзацом другим статті 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» в частині дотримання меж спеціальних виключень за природою вимог стягувачів (пільгові вимоги щодо мораторію) має порівняно другорядне значення, адже мораторій взагалі не пошировався на спірні правовідносини в силу незабезпечення спірним майном ведення виробничої діяльності УДНДІ «Укрводгео»(абзац перший статті 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»).
Утім, суд вважає за необхідне з метою повноти дослідження доводів прокурора та позивача надати правову оцінку і цим обставинам.
Суд зауважує, що стверджуючи в уточненій позовній заяві про включення до числа рішень, які виконувалися у зведеному виконавчому провадженні № 18535583, більше половини рішень з непільговими (в розумінні приписів абз. 2 ст. 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна») вимогами, прокурор керується у своєму судженні фактом розподілу коштів за наслідками проведених торгів, тоді як в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 вказується на відсутність значення такого розподілу, за одночасного виключного значення мети - погашення заборгованості позивача перед його працівниками, як і те, що саме для цього проведений опис і арешт майна боржника.
Суд наголошує, що опис та арешт спірного нерухомого майна УДНДІ «Укрводгео» було проведено відповідно до постанови від 15.04.2016 у зведеному виконавчому провадженні №18535583, що на той час об'єднувало 120 виконавчих документів, з яких:
- 45 виконавчих документів щодо перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов?язкове державне соціальне страхування - на загальну суму 391 034,33 грн.;
- 3 виконавчих документа щодо стягнення єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (обов'язковий платіж до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, що справляється в Україні з метою забезпечення страхових виплат за поточними видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, уведений з 1 січня 2011 року, замінив собою чотири окремі відрахування: до Пенсійного фонду, до фондів страхування на випадок безробіття, із тимчасової втрати працездатності, від нещасних випадків на виробництві) - на загальну суму 1 465 765,50 грн.;
- 27 виконавчих проваджень щодо стягнення виконавчого збору Київським ВДВС ХМУЮ по виконавчим провадженням з виконання рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв'язку з трудовими відносинами, та рішень щодо зобов'язань боржника з перерахування фондам загальнообов'язкового державного соціального страхування заборгованості зі сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - на загальну суму 31 846,57 грн.;
- 28 виконавчих проваджень щодо стягнення судового збору по виконавчим провадженням з виконання рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв'язку з трудовими відносинами, та рішень щодо зобов'язань боржника з перерахування фондам загальнообов'язкового державного соціального страхування заборгованості зі сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - на загальну суму 4 018,87 грн.;
- 1 виконавче провадження щодо стягнення сум зобов'язань до фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування заборгованості зі сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року - на загальну суму 15 425,89 грн.;
- 14 виконавчих проваджень щодо стягнення заборгованості з виплати заробітної плати - на загальну суму 129 554,12 грн.;
- 1 виконавче провадження щодо стягнення сум податку на доходи фізичних осіб, які підлягають стягненню під час виплати заробітної плати - на загальну суму 98 789,56 грн.;
- 1 виконавче провадження щодо виконання наказу господарського суду - на загальну суму 12 562,47 грн.
У контексті викладеного суд зауважує, що згідно практики Європейського суду з прав людини, яка визнається в Україні джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог (зазначена правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 500/787/19). Підхід до тлумачення і застосування норм права, що характеризується надмірним формалізмом визнається однозначно неприпустимим у практиці Європейського суду з прав людини, адже може призвести до нерозумних і несправедливих результатів (див.: рішення ЄСПЛ від 25 січня 2000 року у справі «Miragall Escolano and Othersv. Spain» («Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії», заяви № 38366/97, № 38688/97, № 40777/98, № 40843/98, № 41015/98, № 41400/98, № 41446/98, № 41484/98, № 41487/98, № 41509/98) і у рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Pеrez de Rada Cavaniles v. Spain» («Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії», заява № 3256-57) тощо).
Суд наголошує, що згідно ч. 6 ст. 37 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (у редакції, чинній у період вчинення виконавчих дій у зведеному виконавчому провадженні № 18535583) зазначено, що різниця між сумою пенсії, призначеної відповідно до цього Закону, та сумою пенсії із солідарної системи, обчисленої згідно із Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», на яку має право науковий працівник, фінансується: для наукових (науково-педагогічних) працівників державних, комунальних наукових установ, організацій, підприємств та вищих навчальних закладів, а також інших наукових установ, які згідно із статтею 12 цього Закону включені до Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави, - за рахунок коштів державного бюджету з урахуванням надходжень від сплати єдиного внеску у розмірі, встановленому частиною дев'ятою статті 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» для цієї категорії працівників; для наукових (науково-педагогічних) працівників інших наукових установ, організацій, підприємств та вищих навчальних закладів - за рахунок коштів цих установ, організацій, підприємств та закладів. Тобто стягнення будь-яких сум на відшкодування наукових пенсій є таким, що стосується інших виплат, які належать працівнику у зв'язку з трудовими відносинами відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», що не суперечить ст. 2 «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна».
Суд також бере до уваги, що дії державного виконавця в межах зведеного виконавчого провадження №18535583 були спрямовані на реальне виконання рішень про стягнення на користь працівників сум, пов'язаних із трудовими відносинами. Тобто внаслідок успішного завершення зведеного виконавчого провадження №18535583 було реалізовано конституційні гарантії громадян на оплату праці (ст. 43 Конституції України) та забезпечено додержання у діяльності органів державної влади України права на справедливий суд, складовою якого є своєчасне та повне виконання судових рішень (стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод).
Крім того, суд зазначає, що вимоги щодо стягнення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження не можуть існувати та кваліфікуватися окремо від тих вимог, у зв'язку із виконанням яких вони стягуються, адже стягнення відповідних суд збору та витрат становить безумовний обов'язок державного виконавця.
Суд наголошує, що засади розумності та справедливості (пункт 6 статті 3 ЦК України) послідовно оцінюються в практиці Верховного Суду як фундаментальні принципи, норми прямої дії, які визначають зміст усіх інших норм цивільного законодавства та підходи до їх тлумачення і застосування (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.04.2022 у справі № 520/1185/16-ц, постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04.08.2022 у справі № 607/5148/20 тощо).
З цих причин суд, зокрема, визнає нерелевантними до розглядуваного спору висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18, адже обставини вказаної справи істотно відрізняються від розглядуваної: з пункту 61 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду однозначно випливає, що у справі № 233/4365/18 йшлося про виконавче провадження, у якому пільгові (в розумінні приписів абз. 2 ст. 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна») вимоги (тобто пов'язані з трудовими відносинами) становили сукупно 118 259,89 грн., тоді як стягнення за наказом господарського суду Донецької області сягало 1 362 926,21 грн. Натомість у розглядуваній справі ситуація є діаметрально протилежною - виконавчий документ на суму 12 562,47 грн. (наказ господарського суду Харківської області) становить лише 0,45 % від загальної суми задоволених вимог. Зазначене, на думку суду, свідчить про очевидне недодержання прокурором та позивачем принципу пропорційності, а також принципів справедливості, добросовісності та розумності, що належать до ключових засад правового регулювання цивільних відносин (п. 6 ст. 3 ЦК України).
Стосовно ж доводів прокурора про стягнення в межах зведеного виконавчого провадження №18535583 також і сум податку на доходи фізичних осіб, суд вважає за необхідне акцентувати увагу на двох аспектах вказаного питання.
По-перше, за прийнятої в Україні моделі оподаткування трудових виплат фізичним особам податок на доходи фізичних осіб повинен сплачуватися нерозривно з такими виплатами і навіть раніше за них. Тому суд вважає, що сплата такого податку є виплатою, нерозривно пов'язаною з трудовими відносинами фізичних осіб.
По-друге, суд наголошує, що прокурор відповідно до свого статусу завжди виступає в судовому процесі від імені та в інтересах держави Україна. Суд звертає увагу прокурора та позивача, що у спірних правовідносинах: торги були проведені державним підприємством за заявкою державного виконавця, тобто усі дії з відчуження спірного майна були вчинені державою Україна; податкові платежі стягуються на користь держави Україна; прокурор, виступаючи в суді в інтересах держави Україна, вимагає визнати недійсним аукціон, організований власне державою Україна в особі своїх повноважених органів, за результатами якого саме держава Україна отримала задоволення своїх вимог, що прокурор вважає протиправним (в частині фактичного стягнення сум податків). При цьому негативні результати задоволення позовних вимог прокурора він та позивач пропонують покласти на приватних осіб, які придбали спірне нерухоме майно з торгів і в подальшому, покладаючись на сумлінне виконання низкою органів та представників держави Україна своїх обов'язків.
Суд вважає очевидним, що вчиняючи так прокурор діє недобросовісно, зловживаючи своїми правами, всупереч доктрині «venire contra factum proprium».
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004). Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Одним з аспектів вказаного стандарту поведінки є доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності. У статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що приватно-правовий інструментарій не може використовуватися «на зло», зловживання правом є неприпустимим (постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 754/5841/17, від 18.05.2022 у справі № 303/7119/19 тощо). Водночас, принцип добросовісності є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) і його порушення у вигляді недодержання вимог доктрини «venire contra factum proprium» свідчить про зловживання, якому за жодних умов не можна потурати, адже зловживання правом забороняється і право, яким зловживають, судом не захищається (частини 4 - 6 статті 13 Цивільного кодексу України).
Суд також оцінює критично та відхиляє посилання прокурора та позивача на порушення державним виконавцем приписів ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності». З цього приводу суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» нерухоме майно об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не може бути відчужене, вилучене, передане до статутного капіталу господарських організацій і щодо такого майна не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути їх відчуження.
Разом з тим, абсолютно необхідно чітко розмежовувати дві різні групи правовідносин, у межах яких (крім процедур приватизації) може бути здійснено продаж майна, що є об'єктом права державної власності:
1) Правовідносини у сфері реалізації прав держави та уповноважених нею органів на здійснення повноважень управління господарською діяльністю державного підприємства та повноважень власника державного майна в межах господарської діяльності. Такі правовідносини врегульовані Законом України «Про управління об'єктами державної власності» та ст. 136 ГК України.
2) Правовідносини у сфері примусового виконання виконавчих документів щодо державних юридичних осіб Державною виконавчою службою України. Такі правовідносини регламентовані ст. 219 ГК України, Законом України «Про виконавче провадження» та Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», які є спеціальними законами.
Зважаючи на викладене, Закон України «Про управління об'єктами державної власності» жодним чином не обмежує і не може обмежувати діяльність органів Державної виконавчої служби щодо звернення стягнення на державне майно, закріплене за державними юридичними особами (у тому числі - на праві господарського відання). Інший підхід за наявності вже існуючих обмежень у вигляді мораторію на примусову реалізацію майна свідчив би про запровадження додаткових необґрунтованих привілеїв держави як власника й грубо суперечив би положенням ч. 4 ст. 13 Конституції України та ч. 2 ст. 318 ЦК України щодо рівності усіх суб'єктів права власності перед законом.
Суд зауважує, що складовою виконавчого провадження є звернення стягнення на майно боржника. Згідно статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» (у відповідній редакції) звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем.
Відповідно до ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» (у відповідній редакції) у разі відсутності у боржника - юридичної особи коштів в обсязі, необхідному для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне такому боржникові або закріплене за ним, у тому числі на майно, що обліковується на окремому балансі філії, представництва та іншого відокремленого підрозділу боржника - юридичної особи (крім майна, вилученого з цивільного обороту, або обмежено оборотоздатного майна, майна, на яке не може бути звернено стягнення), незалежно від того, хто фактично використовує таке майно.
Безпосередньо порядок продажу арештованого майна визначено статтею 61 Закону України «Про виконавче провадження», за якою реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. При цьому безпосередньо у Законі України «Про виконавче провадження» обмеження щодо реалізації державного майна в межах виконавчого провадження визначені лише тільки у пункті 10-1 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» і стосуються такі обмеження лише звернення стягнення на активи публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування.
Окремі обмеження щодо звернення стягнення на певні об'єкти права державної власності за певних умов запроваджено Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», яким введено законодавчу заборону - мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна; при цьому під примусовою реалізацією майна розуміється відчуження об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств, якщо таке відчуження здійснюється шляхом звернення стягнення на майно боржника, за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, крім рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв'язку з трудовими відносинами, та рішень щодо зобов'язань боржника з перерахування фондам загальнообов'язкового державного соціального страхування заборгованості із сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості із сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне страхування.
Крім того, судом встановлено, що державним виконавцем в межах зведеного виконавчого провадження №18535583 виконано вимоги ч. 3 ст. 66 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-ХIV (чинний у початковий період здійснення зведеного виконавчого провадження - до 05.10.2016, й відповідним чином повідомлено Міністерство регіонального розвідку, будівництва та житлово-комунального господарства України (правопопердника позивача), Фонд Державного майна України та ДПІ у Київському районі листом від 25.04.2016 р. за № 18535583/07-01/В-3. На вказане повідомлення надійшла відповідь Фонду державного майна України про те, що під час звернення стягнення на відповідне нерухоме майно державний виконавець має діяти відповідно до закону (лист від 26.05.2016 р. за № 10-52-9639).
Таким чином, судом достеменно встановлено, що у спірних правовідносинах мала місце примусова реалізація майна УДНДІ «Укрводгео» органом державної виконавчої служби в межах виконавчого провадження шляхом звернення стягнення на майно боржника, за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою. Через це до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення законодавства, яке регулює порядок примусової реалізації майна державних підприємств в межах виконавчого провадження, а не в межах нормальної господарської діяльності державного підприємства та управління відповідним державним майном.
Зазначене цілком узгоджується з правовою позицією, викладеною в аналогічній справі у постанові Вищого господарського суду України від 19.11.2013 у справі № 907/433/13, на яку вочевидь розумно та послідовно мав покладатися відповідач ТОВ «Консалт-Буд 2011» оцінюючи значення ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» для спірних торгів в період їх підготовки і проведення, адже на той момент вказана правова позиція ВГСУ була єдиною правовою позицією суду касаційної інстанції з приводу співвідношення правил Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна».
У контексті наведеного суд також враховує правову позицію, викладену в п. 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/22858/17, відповідно до якої Закон України «Про виконавче провадження» є спеціальним законом, який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентує порядок та особливості проведення кожної стадії (дії) виконавчого провадження і відповідних дій державних виконавців.
Зважаючи на викладене, суд відхиляє посилання прокурора в обґрунтування своїх доводів у відповідній частині на постанову Великої Палати Верховного Суду, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18, адже у цій постанові Велика Палата Верховного Суду прямо та недвозначно відмовилася виснувати щодо питання про співвідношення правил Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна».
Стосовно посилань прокурора та позивача на порушення державним виконавцем приписів ч. 3 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» суд вважає за необхідне зазначити таке.
За буквальним змістом ч. 3 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» керівник відповідного органу державної виконавчої служби подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів, лише у разі встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до пунктів 2 - 4, 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", а саме: якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа; законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення. Водночас, судом встановлено, що жодної з вказаних обставин під час здійснення зведеного виконавчого провадження №18535583 не було в наявності. У контексті наведеного суд враховує, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі № 910/8302/18, передумовою застосування визначеного ч. 3 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» механізму виконання рішення суду є саме встановлення державним виконавцем наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу у визначених нормами пунктів 2-4, 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" випадках.
Крім того, відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26.06.2013 по справі № 1-7/2013, виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, зазначив, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов'язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом (Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-рп (II)/2019). Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні також наголошує, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов'язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
У пункті 37 Рішення по справі «Деркач та Палек проти України» (заяви №№ 34297/02 та 39574/02) від 21.12.2004, остаточне з 06.06.2005, Європейський Суд з прав людини зазначив: «37. Суд знову наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право порушити в суді чи трибуналі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, пункт передбачає «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору. Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду однієї зі сторін. Важко уявити, щоб пункт 1 статті 6 детально описував процедурні гарантії, які надано сторонам, - справедливість, відкритість і оперативність проваджень, - і не передбачав би гарантій виконання судових рішень. Тлумачення статті 6 як положення, що лише гарантує право на звернення до суду та проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуації, несумісної з принципом верховенства права, який Високі Договірні Сторони зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, виконання судового рішення має розглядатися як невід'ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6 (рішення у справі «Бурдов проти Росії», заява № 589498/00, п. 34)».
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини право доступу до суду включає право на виконання судового рішення без надмірних затримок. За певних обставин така затримка може бути виправданою, але вона не може бути такою, що спотворює сутність гарантованого пунктом 1 ст. 6 Конвенції права (рішення у справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», заява № 22774/93, п. 74, ECHR 1999-V).
У рішенні від 17.05.2005 по справі «Чіжов проти України» (заява № 6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатись, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично.
Зважаючи на викладене, суд доходить висновку, що необхідність застосування під час здійснення виконавчого провадження приписів ч. 3 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» зумовлена метою і спрямованістю відповідної норми закону - забезпечити прискорене та гарантоване виконання судових рішень, за реальне виконання яких держава бере на себе позитивну відповідальність. Водночас, таке можливе лише у разі, коли відповідне судове рішення дійсно може бути виконане за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, як цього вимагає ч. 2 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Інше розуміння вказаних приписів законодавства матиме наслідком створення штучних перешкод та зволікань з виконанням судових рішень, що набрали законної сили, та інших виконавчих документів, що не узгоджуватиметься з принципами верховенства права (ст. 8 Конституції України), обов'язковості судових рішень (ст.129-1 Конституції України) і, найголовніше, із змістом діяльності держави як його визначає стаття 3 Конституції України.
Суд зауважує, що більшість виконавчих документів, виконання яких здійснювалося в межах зведеного виконавчого провадження №18535583 були видані у 2013-2014 роках, а значна частина - навіть у 2010-2011 роках, і станом на 2016 рік, як випливає з матеріалів справи, ці виконавчі документи ще не були виконані. При цьому ані прокурором, ані позивачем не було доведено, що у 2016 році відповідною бюджетною програмою взагалі були передбачені будь-які кошти для забезпечення виконання рішень суду. Не було доведено ані прокурором, ані позивачем також і того, що буквальне, без врахування дійсного змісту та мети закону, виконання державним виконавцем у межах виконавчого провадження приписів ч. 3 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» призвело б до скорішого та повнішого виконання відповідних судових рішень та інших виконавчих документів, аніж це було фактично зроблено державним виконавцем у спірних правовідносинах.
Вищевикладене, свідчить, що доводи прокурора та позивача про проведення спірних електронних торгів, оформлених протоколом проведення електронних торгів №230798 від 24.01.2017, з порушенням вимог чинного законодавства України є хибними й не відповідають дійсним обставинам справи. З цих причин позовні вимоги про визнання таких торгів недійсними не підлягають задоволенню.
Суд також зауважує, що Велика Палата Верховного Суду доволі однозначно вказала, що позовні вимоги про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу не є ефективними способами захисту інтересу та права позивача (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16).
Стосовно ж заявленого прокурором (з урахуванням уточнень) позову про витребування спірного майна з володіння відповідача ФОП Мігунова В.І. суд зауважує, що з урахуванням наведеного прокурором в уточненій позовній заяві правового обґрунтування відповідна вимога становить віндикаційний позов.
У цьому контексті суд звертає увагу учасників справи, що спірне майно було продане державним виконавцем на електронних торгах, в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження» і Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України № 2831/5 від 29.09.2016, тобто в порядку, встановленому для виконання судових рішень. При цьому суд вже зазначив, що прокурором та позивачем не доведено порушень порядку підготовки та проведення спірного електронного аукціону, які могли б бути підставою для визнання його недійсним.
Крім того, з урахуванням наведеного суд наголошує, що відповідно до приписів ч. 2 ст. 388 ЦК України національний правопорядок України закріплює широкий віндикаційний імунітет - майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
При цьому суд оцінює критично та відхиляє доводи прокурора на недобросовісність відповідачів ТОВ «Консалт-Буд 2011» та ФОП Мігунова В.І., висловлені з посиланням на презумпцію правознайомства (в частині приписів ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»). Суд вже вказував, що єдина правова позиція суду касаційної інстанції, яка існувала у період підготовки та проведення спірних електронних торгів (а так само - і подальшого набуття спірного майна ФОП Мігуновим В.І.), була викладена у постанові Вищого господарського суду України від 19.11.2013 у справі № 907/433/13, була чіткою, ясною та зрозумілою і зводилася до неприпустимості застосування обмежувальних приписів ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» до процедур примусового продажу державного майна у процедурах виконавчого провадження. Тому відповідачі, які могли знати про цю правову позицію й розумно покладатися на неї, не можуть бути визнані недобросовісними набувачами з підстав, що наведені прокурором. Більше того, у розглядуваному контексті суд також наголошує, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, покупець майна на прилюдних торгах позбавлений можливості перевірки дотримання спеціальною установою - ДП «Сетам» та державним виконавцем порядку проведення торгів, а тому не допускається покладання на такого покупця як сторону укладеного на торгах договору купівлі-продажу додаткового обов'язку перевіряти та аналізувати обставини правомірності вибуття майна з володіння з метою встановлення добросовісності чи недобросовісності такого покупця.
Будь-яких інших доводів та відповідних доказів на підтвердження недобросовісності відповідачів як набувачів спірного майна ані прокурор, ані позивач суду не надали. Суд зауважує, що відповідно до загальних для всіх видів цивільних правовідносин положень ч. 5 ст. 12 ЦК України особа вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. У свою чергу, судом не встановлено (а прокурором і позивачем - не доведено) жодних ознак недобросовісності чи нерозумності дій відповідачів ТОВ «Консалт-Буд 2011» та ФОП Мігунова В.І. як набувачів спірного майна.
Отже, як ТОВ «Консалт-Буд 2011», так і ФОП Мігунов В.І. є добросовісними набувачами спірного майна, яке вони придбали у власність оплатно, причому першому з них - ТОВ «Консалт-Буд 2011» - це майно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Суд наголошує, що зміст віндикаційного імунітету, закріпленого у ч. 2 ст. 388 ЦК України, не передбачає врахування обставин вибуття майна з володіння власника (за його волею чи поза нею), адже таке врахування властиве іншому віндикаційному імунітету - загальному імунітету добросовісності, що визначається ч. 1ст. 388 ЦК України. Суд враховує позицію Великої Палати Верховного Суду, яка неодноразово вказувала, що Європейський суд з прав людини зауважив, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення від 06 грудня 2007 року у справі "Воловік проти України" № 15123/03, § 45) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 145/1330/17 та від 16.11.2021 у справі № 904/2104/19). Тому суд вважає розумним та доречним в контексті правової оцінки спірних правовідносин зауважити, що відповідно до сучасних доктринальних позицій у вітчизняній науці цивільного (приватного) права для застосування віндикаційного імунітету, передбаченого ч. 2 ст. 388 ЦК України, не має значення, чи відразу вибуло майно з володіння власника або управненої ним особи безпосередньо внаслідок продажу на виконання судового рішення або спочатку таке майно вибуло з володіння цих осіб іншим шляхом, а вже після було продано в порядку виконання судового рішення. Тому наявність в «ланцюгу подальших відчужень» факту продажу спірної речі в порядку, встановленому для виконання судових рішень, надає усім наступним набувачам у складі такого «ланцюга» віндикаційний імунітет за правилами ч. 2 ст. 388 ЦК України, сутність якого полягає в тому, що спірна річ не підлягає витребуванню у добросовісного набувача: 1) навіть у тому випадку, якщо наявні підстави, які в силу ч. 1 ст. 388 ЦК допускають витребування речі у добросовісного набувача; 2) незалежно від того, відплатно чи безвідплатно була набута така річ добросовісним набувачем після того, як воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень; 3) незалежно від допущених під час продажу порушень; 4) незалежно від визнання недійсним відповідного правочину з продажу майна (у тому числі продажу на торгах) (див.: Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). - Т. 5: Право власності та інші речові права / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. - Х., 2011. - С. 500).
За вказаних умов спірне майно в будь-якому разі не може бути витребуване у відповідача ФОП Мігунова В.І. як таке, що було продане особі, від якої він його набув (ТОВ «Консалт-Буд 2011») в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Крім того, суд вважає за необхідне наголосити також і на існуванні деяких додаткових до вищевикладених обставин та міркувань, які також виключають можливість задоволення заявлених прокурором позовних вимог.
Перш за все, суд звертає увагу на існування таких, що набрали законної сили, судових рішень, які безпосередньо легітимують дії та правове становище відповідачів стосовно предмету спору.
Так, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 09.03.2017 у справі № 820/779/17 скасовано рішення про відмову у державній реєстрації прав від 17 лютого 2017 р. № 33910717, прийняте державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко Олесею Сергіївною; зобов'язано державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Прядко Олесю Сергіївну провести державну реєстрацію права спільної часткової власності з часткою 7894/10000 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 570454663101, що розташований за адресою: Харківська область, місто Харків, вулиця Шевченка, будинок 6, і складається з нежитлових будівель літ. А-2 площею 4905,0 кв.м., літ. Б-1 площею 104,2 кв.м., літ. В-1 площею 111,2 кв.м., літ. Г-1 площею 11,4 кв.м., літ. Д-1 площею 28,6 кв.м., літ. Е-1 площею 124,5 кв.м., літ. Ж-1 площею 140,9 кв.м, літ. З-1 площею 144,0 кв.м., літ. К-1 площею 269,6 кв.м., літ. Л-1 площею 108,8 кв.м., за Товариством з обмеженою відповідальністю «КОНСАЛТ-БУД 2011» (код ЄДРПОУ 35574957).
Суд зауважує, що саме на підставі вказаної постанови Харківського окружного адміністративного суду від 09.03.2017 у справі № 820/779/17 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко Олесею Сергіївною здійснено реєстраційні дії щодо державної реєстрації права спільної часткової власності з часткою 7894/10000 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 570454663101, що розташований за адресою: Харківська область, місто Харків, вулиця Шевченка, будинок 6, і складається з нежитлових будівель літ. А-2 площею 4905,0 кв.м., літ. Б-1 площею 104,2 кв.м., літ. В-1 площею 111,2 кв.м., літ. Г-1 площею 11,4 кв.м., літ. Д-1 площею 28,6 кв.м., літ. Е-1 площею 124,5 кв.м., літ. Ж-1 площею 140,9 кв.м, літ. З-1 площею 144,0 кв.м., літ. К-1 площею 269,6 кв.м., літ. Л-1 площею 108,8 кв.м., за Товариством з обмеженою відповідальністю «КОНСАЛТ-БУД 2011» (код ЄДРПОУ 35574957). Причому саме в межах здійснення вказаних реєстраційних дій, тобто саме на виконання вищевказаної постанови Харківського окружного адміністративного суду, приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко Олесею Сергіївною ухвалено рішення від 30.03.2017 №34550776.
Крім того, судом встановлено, що рішенням господарського суду Харківської області від 11.12.2017 у справі № 922/3711/17, яке набрало законної сили 21.12.2017 р., визнано право власності фізичної особи - підприємця Мігунова Володимира Івановича на об'єкт нерухомого майна у складі частини нежитлової будівлі літ. "А-2", розташованої за адресою: м. Харків, вулиця Шевченка, будинок № 6 (шість), що складається з приміщень підвалу №№ 112-132, 134-143, загальною площею 1154,5 кв.м; приміщень 1-го поверху №№1-19, загальною площею 1035,9 кв.м; частини приміщення 1-го поверху №20, загальною площею 70,8 кв.м; приміщення 2-го поверху №№ 26-66, загальною площею 1208,1 кв.м; приміщення 3-го поверху № 67-111, загальною площею 1226,0 кв.м.
Як зазначає Європейський суд з прав людини, дотримання принципів законності, остаточності та незмінності судового рішення, а також принципів правової визначеності та "res judicata" (остаточне рішення повноважного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін спору і не може бути переглянуте) є обов'язковими елементами права на справедливий суд, передбаченогостаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Практика Європейського суду з прав людини підтверджує необхідність дотримання національними судами принципу правової визначеності та остаточності і незмінності судового рішення. Так, у своєму рішенні у справі «Кехайя та інші проти Болгарії» Європейський суд з прав людини зазначив, що на думку Суду, принцип, згідно з яким остаточне рішення є res judicata («вирішена справа») і вирішує спір між сторонами остаточно, є основоположним елементом права на справедливий судовий розгляд, гарантованогостаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У цій справі Суд встановив, що повторне вирішення одного й того ж питання, яке вже було вирішено судом у іншій судовій справі, є порушенням принципу res judicata та принципу правової визначеності та, відповідно, права на справедливий суд.
Крім того, аналогічних висновків Суд дійшов у справі «Рябих проти Російської Федерації». Зокрема, у рішенні у цій справі Суд вказав, що Конвенція повинна тлумачитися в світлі Преамбули до Конвенції, яка у відповідній частині проголошує, що законність є частиною спільної спадщини договірних держав. Одним з основоположних аспектів законності є принцип правової визначеності, який вимагає, серед іншого, щоб якщо суди винесли остаточне рішення з питання, то рішення не ставилося б під сумнів. Правова визначеність передбачає повагу принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень.
Отже, також і зважаючи на викладені міркування вимоги прокурора про визнання недійсним свідоцтва про право власності № 207 від 17.02.2017 р., про скасування рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Прядко О.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 34670644 від 07.04.2017 р., а також про витребування у фізичної особи - підприємця Мігунова Володимира Івановича спірного нерухомого майна не можуть бути задоволені, адже це суперечило б принципам правової визначеності та res judicata, закріпленим ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, які є одним з фундаментальних аспектів верховенства права.
Суд також вважає за необхідне наголосити, що Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, що є правопопередником позивача у справі, було обізнано про існування зведеного виконавчого провадження №18535583 та наявність на боці УДНДІ «Укрводгео» значних сум заборгованості по заробтній платі та іншим пов'язаним з трудовими відносинами виплатам. Зазначене однозначно випливає з факту повідомлення позивача про це листом державного виконавця від 25.04.2016 р. за № 18535583/07-01/В-3, а також з факту участі представника позивача у судовому засіданні Харківського окружного адміністративного суду під час розгляду справи №820/6213/16. Однак всупереч приписам статті 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) позивач не вживав жодних заходів для відновлення платоспроможності УДНДІ «Укрводгео» й недопущення звернення стягнення на державне майно.
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Суд доходить висновку, що у розглядуваній справі підлягає застосуванню доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності. У статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Суд зауважує, що поведінка позивача, який протягом тривалого часу не вживав будь-яких заходів щодо виправлення фінансового становища УДНДІ «Укрводгео» як підприємства, що знаходиться в його управлінні, був обізнаним про існування зведеного виконавчого провадження №18535583 (адже був повідомлений про його існування державним виконавцем іще у квітні 2016 року), не подавав жодних скарг на дії державного виконавця у вказаному зведеному виконавчому провадженні, був учасником судового процесу в Харківському окружному адміністративному суді у справі № 820/6213/16 і заперечував проти того, щоб виступати боржником у виконавчому провадженні, а після спливу значного проміжку часу підтримує позовні вимоги прокурора про витребування придбаного на прилюдних торгах нерухомого майна, слід кваліфікувати як очевидне порушення позивачем принципу добросовісності, на якому ґрунтується доктрина «venire contra factum proprium».
Водночас, принцип добросовісності є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) і його порушення у вигляді недодержання вимог доктрини «venire contra factum proprium» свідчить про зловживання з боку позивача правом на захист, якому не можна потурати, адже зловживання правом забороняється і право, яким зловживають, судом не захищається (частини 4 - 6 статті 13 Цивільного кодексу України).
Отже, виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову.
При цьому суд зазначає, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
У справі "Руїз Торіха проти Іспанії" ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.
З урахуванням приписів ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору по даній справі покладаються на прокурора.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 124, 129 Конституції України, ст.ст. 4, 11, 12, 13, 20, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 123, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 316 Господарського процесуального кодексу України, суд
В задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення господарського суду може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного рішення.
Повне рішення складено "22" січня 2024 р.
Суддя А.М. Буракова
справа № 922/82/20