Справа № 367/4593/21
Провадження №2/367/1640/2023
20 грудня 2023 року Ірпінський міський суд Київської області у складі:
головуючого - судді Кравчук Ю.В.,
за участю:
секретаря судових засідань - Яцуна А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ірпені цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним,-
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, відповідно до якого просить визнати недійсним Договір позики за номером 12 від 08 січня 2019 року укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Мотивуючи позовні вимоги, зазначає, що 08 січня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено Договір позики посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пелих Ю.В., та зареєстрований в реєстрі за № 12. Відповідно пункту 1 Договору Позики Позикодавець передає у власність Позичальнику грошову суму у розмірі 1 643 200 грн., що в еквіваленті станом на дату укладання Договору за офіційним курсом Національного Банку України становить 52 000 Євро . Відповідно пункту 2 Договору позики Позичальник зобов'язується повернути Позикодавцеві суму позики визначену в п. 1 Договору позики не пізніше 30 вересня 2020 року, а також сплатити 12 % річних від суми позики у порядку визначеному договором. Відповідно пункту 3 Договору позики Позикодавець зобов'язується передати Позичальнику суму позики зазначену в пункті 1 Договору, а саме, 1 643 200 грн., що в еквіваленті станом на дату укладання Договору за офіційним курсом Національного Банку України становить 52 000 Євро до 24 вересня 2020 року.
Зазначає, що в п. 2 та п. 4 даного Договору зазначено, що позика видається під 12 % річних, що є грубим порушенням Цивільного права України та зокрема Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», додатково зазначивши, що виплата відсотків у розмірі 12 % річних здійснюється одноразово до 30 вересня 2020 року.
Також зазначає, що в даному Договорі існують умови до яких всупереч із Цивільним Законодавством України, що у випадку зміни у бік збільшення курсу гривні до курсу Євро від зазначеного курсу в Договорі, позика підлягає поверненню таким чином, щоб розмір повернутої позики або її частини відповідав Євро еквіваленту суми позики за офіційним курсом продажу встановленим Національним Банком України, що в свою чергу порушує права Позивача. Наведена таблиця в пункті 4 Договору зазначена в Євро, що також підтверджується заявою про проведення розрахунків від 05 серпня 2019 року, в якій прописано, що повернення розрахунків здійснюється в Євро.
Позивач вважає Договір позики такими, що порушує його права як Позичальника, таким чином, що дані умови прописані з порушенням Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Цивільного Законодавства України, Закону України «Про захист прав споживачів», та вважає їх незаконними.
Позивач додає, що за межами офісу Відповідача та нотаріуса в нього з'явилася можливість ознайомитися з умовами вже підписаного Позивачем Договору Позики більш детально, після ознайомлення йому стало зрозуміло, що, якби Позикодавцем було надано правдиву, доступну інформацію щодо даної угоди, та роз'яснено Позивачу наслідки даних пунктів то Позивач б не погодився на її підписання даного договору.
Наголошує, що в Договорі Позики від 08 січня 2019 року, Позикодавець ( ОСОБА_2 ) не зазначає, що надання позики не є видом підприємницької діяльності, а отже дану позику можна вважати як фінансовою послугою, яка безпосередньо регулюється ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». З вищевикладеного можна дійти висновку, що надання коштів у позику під відсоток, саме під відсотки є фінансовою послугую, і у даному випадку ставка відсотків складає 12 %, що більше ніж облікова ставка річних НБУ, що складає 7,5 %. З вищевикладеного можна дійти висновку, що Договір Позики є недійсним оскільки Відповідач/Позикодавець в розріз із діючим законодавством для своєї вигоди зазначив процентну ставку в розмірі 12 % річних.
Також позивач посилається на ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Так, враховуючи все вищевикладене, позивач вважає, що є достатні правові підстави вважати Договір Позики від 08 січня 2019 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вчинений з порушенням вимог законодавства та такий, що має бути визнаний недійсним.
Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 12 липня 2021 року провадження у справі відкрито з призначенням справи до підготовчого судового засідання.
Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 08 листопада 2022 року закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним. Призначено справу до судового розгляду по суті.
08 листопада 2022 року від представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Саєвич І.І. надійшли письмові пояснення щодо позовних вимог позивача, в яких зазначає, що Договір позики укладено фізичними особами, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, отже, висновок Позивача про те, що надання позики з відсотковою ставкою 12% є фінансовою послугою, є невірним. В той же час, посилається на ч.1 ст. 1048 ЦК України, відповідно до якої позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Зазначає, що цивільне законодавство дозволяє сторонам договору позики самостійно визначити умови про одержання процентів. Обмежень щодо розміру таких процентів ЦК України не містить, а сам по собі факт їх нарахування за договором не відносить позику до фінансових послуг. Отже, стверджує, що висновок Позивача про те, що надання процентної позики Позивачу регулюється законодавством про ринок фінансових послуг є невірним.
Додає, що згідно зі ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» даний закон регулює відносини між споживачами, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг. З аналізу ст.1 та ст.11 закону випливає, що обов'язковою умовою застосування до певних правовідносин законодавства про захист прав споживачів є те, що один із їх учасників - виробник/продавець товарів, виконавець робіт чи надавач послуг - повинен бути суб'єктом господарювання, проте, у даному випадку сторони Договору є фізичними особами, які не здійснюють підприємницьку діяльність, отже, застосування ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» до правовідносин Позивача та Відповідача є безпідставними.
Крім того, зазначає, що згідно з п.1 Договору Позикодавець передав у власність Позичальнику, а Позичальник одержав грошові кошти у сумі 1 643 200 (один мільйон шістсот сорок три тисячі двісті) гривень, що становило еквівалент 52 000 (п'ятдесяти двох тисяч) Євро за офіційним валютним курсом Національного банку України, встановленим на дату укладення Договору, так на думку Позивача, визначення суми позики у еквіваленті до курсу Євро суперечить цивільному законодавству та є підставою для визнання Договору недійсним, однак, законодавство, що регулює порядок укладення та виконання договорів, предметові яких є грошові зобов'язання, не містить обмежень щодо визначення грошового еквіваленту таких зобов'язань в іноземній валюті.
Посилаючись на ст.524 ЦК України, зазначає, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Таким чином, визначення в договорі позики грошового еквіваленту в іноземній валюті не суперечить цивільному законодавству та не є підставою для визнання Договору позики недійсним.
Звертає увагу, що Договір було укладено з дотриманням вимог цивільного законодавства, правоздатність, розуміння його умов, дійсність намірів сторін перевірено та посвідчено нотаріально, та доводи Позивача, викладені у позовній заяві, не знайшли свого підтвердження. Правові норми, якими Позивач обґрунтовує свої вимоги, не стосуються правовідносин, що склались між ним та Відповідачем на підставі Договору позики. Таким чином, стверджує, що позовні вимоги про визнання договору позики №12 від 08.01.2019 недійсним та застосування наслідків недійсності правочину є безпідставними.
Додає, що Києво-Святошинським районним судом Київської області розглядається справа №369/8429/21 від 17.06.2021 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за Договором позики.
Вважає, що звернення Позивача до суду з даним позовом про визнання договору позики недійсним є намаганням уникнути виконання зобов'язання з поверненням суми позики.
Представник позивача та представник відповідача подали до суду заяви про розгляд справи без їх участі.
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши зібрані по справі докази у їх сукупності, суд приходить до наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється порядку іншого судочинства.
Відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є: свобода договору, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.
У відповідності до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов'язки, які покладаються на них за договором.
Відповідно до ст. 1046 Цивільного кодексу України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Згідно вимог ч. 2 ст. 1047 Цивільного кодексу України на підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Судом встановлено, що 08 січня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського округу Пелих Ю.В. та зареєстрований в реєстрі за № 12.
Відповідно до п.1 Договору Позикодавець передав у власність Позичальнику, а Позичальник одержав грошові кошти у сумі 1 643 200,00 (один мільйон шістсот сорок три тисячі двісті) гривень, що становило еквівалент 52 000 (п'ятдесяти двох тисяч) Євро за офіційним валютним курсом Національного банку України, встановленим на момент укладення даного Договору, а позичальник , своїм підписом на цьому договорі підтверджує одержання цих коштів та зобов'язується їх повернути Позикодавцю у порядку й строки, визначені цим договором.
Згідно із п. 2 Договору позичальник зобов'язується повернути Позикодавцеві суму позики, визначену в п. 1 даного Договору, не пізніше ніж 30 вересня 2020 року, а також сплатити 12 % річних від суми Позики у порядку й строки, визначені цим договором. За домовленістю Сторін виплата процентів за користування грошовими коштами здійснюється Позичальником одноразово - в момент повернення усієї суми позики.
Відповідно до п. 3 договору, зазначену суму позики, а також виплату процентів за користування коштами Позичальник зобов'язується повернути Позикодавцеві готівкою в строк до 24:00 години 30 вересня 2020 року.
Згідно із п. 4 Договору позики, сторони домовилися про такий порядок повернення позики: повернення позики здійснюватиметься у національній в валюті України - гривні, частинами готівкою Позикодавцеві щомісяця, не пізніше останнього дня у поточному місяці у розмірі та у строк складеного графіку. Сторони дійшли згоди, що сплата процентів за користування грошовими коштами у розмірі 12 % річних від суми Позики за користування здійснюється Позичальником не пізніше 30.09.2020 р. та нараховуватиметься у розмірі 12 (дванадцять) % річних від залишку Позики за фактичний період користування у днях.
В п. 10. Договору зазначено, що у разі прострочення виконання зобов'язання Позичальником, або чергового платежу (траншу) за даним Договором, Позичальник зобов'язаний сплатити Позикодавцю суму боргу, проценти за користування Позикою згідно умов цього договору, а також додатково 6 (шість) процентів річних від простроченої суми.
ОСОБА_1 до позовної заяви долучено копію заяви посвідченої приватним нотаріусом нотаріального округу Букановим О.О. про проведення розрахунків від 05 серпня 2019 року зареєстрованого в реєстрі за № 1362, з якого видно, що станом на дату підписання цього документу наявна заборгованість із повернення Позики у сумі, що становить гривневий еквівалент 2500 Євро , а саме черговий платіж, що підлягав сплаті 31 липня 2019 року.
Також, ОСОБА_1 до позовної заяви долучено копію заяви посвідченої приватним нотаріусом нотаріального округу Букановим О.О. про проведення розрахунків від 30 березня 2020 року зареєстрованого в реєстрі за № 357, з якого видно, що сума заборгованості за Договором Позики станом на 30 березня 2020 року становить гривневий еквівалент 33 512 Євро, враховуючи відсотки та пеню, а також враховуючи чергові платежі у сумі що становить гривневий еквівалент 10 000 Євро.
Згідно з ч.1 ст.5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. При цьому, зі змісту ст.ст.55, 124 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод випливає, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Статтею 202, 204 ЦК визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.
З огляду на п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. При чому виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.
Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст.207 ЦК - правочин уважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або декількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договорів та інших правочинів.
За загальним правилом, викладеним у ч.1 ст.627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст.628 ЦК України).
Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Як вбачається з п.1 Договору ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_1 , а ОСОБА_1 одержав грошові кошти у сумі 1 643 200 (один мільйон шістсот сорок три тисячі двісті) гривень, що становило еквівалент 52 000 (п'ятдесяти двох тисяч) Євро за офіційним валютним курсом Національного банку України, встановленим на момент укладення даного Договору, а позичальник, своїм підписом на цьому договорі підтвердив одержання цих коштів та зобов'язався їх повернути ОСОБА_2 у порядку й строки, визначені цим договором.
Частиною першою ст.1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Аналізуючи наведені положення закону, суд зауважує, що договір позики за своєю суттю є двостороннім правочином та одностороннім договором, оскільки після його укладення всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором лише права.
Отже, до істотних умов договору позики віднесено умови щодо: суми позики, обов'язку позичальника повернути позику та строк позики.
У ч.1-5 ст.203 ЦК України закріплено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави й суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У відповідності до вимог ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається . У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Позивач, оспорюючи договір позики, вказує на те, що договір, укладений між сторонами, є таким, що порушує його права як Позичальника, таким чином, що дані умови прописані з порушенням Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Цивільного Законодавства України, Закону України «Про захист прав споживачів» у зв'язку із цим просить визнати договір недійсним.
Проте, зазначене спростовується самим Договором від 08 січня 2019 року з якого вбачається, що сторони досягли згоди з усіх істотних умов, які визначені законом для договорів позики, договір підписаний сторонами та засвідчений приватним нотаріусом.
Також, суд враховує, що позивачем порушено питання недійсності досліджуваного правочину більш ніж через два роки після його укладення, що також ставить під сумнів твердження щодо укладення спірного договору позики без внутрішньої волі позивача як одержувача позики.
Із Договору позики від 08 січня 2019 року слідує, що ОСОБА_1 засвідчив факт отримання від ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 1 643 200,00 (один мільйон шістсот сорок три тисячі двісті) гривень, що становило еквівалент 52 000 (п'ятдесяти двох тисяч) Євро за офіційним валютним курсом Національного банку України, встановленим на момент укладення даного Договору, які зобов'язувався повернути до 30 вересня 2020 року, зазначений догорів скріплено підписами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а також посвідчено нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстровано в реєстрі за № 12.
В ході розгляду справи встановлено, що доводи позивача побудовані виключно на його поясненнях, жодних інших належних та допустимих доказів останнім суду не надано.
Так, згідно положень ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч.1 ст. 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Статтею 219 ЦК України визначено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Відповідно до п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06 листопада 2009 року, оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Відповідно до п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06 листопада 2009 року вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Відповідно до частин першої, п'ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно вимог ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу, який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу.
Враховуючи встановлені обставини та оцінивши наявні у справі докази, а також враховуючи змагальність цивільного судочинства, суд приходить до висновку, що в ході розгляду даної цивільної справи ОСОБА_1 не довів наявність будь-яких обставин, які, відповідно до статей 203, 215, 638, 1046, 1051 ЦК України, що є підставами для визнання оспорюваного правочину недійсним, у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що позивач не спростував у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконав встановленого процесуальним законом обов'язку доведення обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Згідно положень ст. 141 ЦПК України, судові витрати, у разі відмови у задоволенні позовних вимог, покладаються на позивача.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11, провадження № 61-175сво21: «У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання таке судове засідання не проводиться. У цьому випадку судове рішення не проголошується (частина четверта статті 268 ЦПК України) і датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення (друге речення частини п'ятої статті 268 ЦПК України); у передбачених нормами ЦПК України випадках повне судове рішення може відображати дату судового засідання, яким завершено судовий розгляд (відповідна дата вказана у вступній частині судового рішення) та дату складення повного судового рішення (відповідна дата вказана у резолютивній частині або після резолютивної частини судового рішення). У випадках, коли відбувається проголошення судового рішення, датою такого судового рішення є дата судового засідання, яким завершено судовий розгляд. І навпаки, якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з'явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з'явились всі учасники такої справи; з урахуванням розумності положення частини п'ятої статті 268 ЦПК України слід розуміти таким чином: у разі ухвалення судового рішення за відсутності учасників справи, суд повинен зазначати датою ухвалення ту дату, на яку було призначено розгляд справи, та вказувати у резолютивній частині дату складення повного судового рішення. Проте у разі зазначення судом датою ухвалення судового рішення дати складення повного судового рішення, внаслідок чого дата судового засідання та дата ухвалення судового рішення не співпадатимуть, це не є порушенням прав сторін.».
Керуючись ст. ст. 12, 133, 141, 258-259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи в мережі Інтернет за веб-адресою сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України - https://court.gov.ua/sud1013/ та в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням - http://reyestr.court.gov.ua
Суддя Ю.В. Кравчук