Справа №592/3172/18 Головуючий у суді у 1 інстанції - Бичков
Номер провадження 11-кп/816/703/24 Суддя-доповідач - ОСОБА_1
Категорія - Грабіж
Іменем України
10 січня 2024 року колегія суддів Сумського апеляційного суду в складі:
судді-доповідача - ОСОБА_1 ,
суддів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_4 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в залі суду в місті Суми кримінальне провадження № 592/3172/18 за апеляційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_5 на ухвалу Ковпаківського районного суду м. Суми від 23.11.2023 про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою,
учасників судового провадження:
прокурора - ОСОБА_6 ,
обвинуваченого - ОСОБА_7 ,
захисника - адвоката ОСОБА_8 ,
установила:
В поданій апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_9 просить скасувати ухвалу суду та постановити нову ухвалу, якою відмовити у задоволенні клопотання прокурора і змінити йому запобіжний захід з тримання під вартою на інший більш м'який запобіжний захід, оскільки розгляд зазначеного клопотання відбувся без його участі, у сторони обвинувачення відсутні докази щодо наявності ризиків, передбачених п. 1, 3, 5 ч. 1 ст. 177 КПК.
У Ковпаківському районному суді м. Суми знаходиться кримінальне провадження про обвинувачення ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 186, ч. 1 ст. 121 КК, розгляд якого до закінчення дії попередньої ухвали суду про тримання під вартою не завершений, тому прокурор звернувся з відповідним клопотанням про продовження обвинуваченому запобіжного заходу у виді тримання під вартою у зв'язку з наявністю ризиків, передбачених п. 1, 3, 5 ч. 1 ст. 177 КПК.
Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 23.11.2023 продовжено строк дії обраного обвинуваченому ОСОБА_7 запобіжного заходу у виді тримання під вартою до 19.01.2024 включно. Своє рішення суд першої інстанції умотивував тим, що на даний час не зменшились і продовжують існувати ризики, передбачені п. 1, 3, 5 ч. 1 ст. 177 КПК, а також недостатністю застосування більш м'яких запобіжних заходів для їх запобігання.
Вислухавши суддю-доповідача про зміст оскарженого судового рішення, доводи обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_8 , які підтримали апеляційну скаргу і просили скасувати ухвалу суду, доводи прокурора ОСОБА_6 про залишення рішення суду без змін, а апеляційної скарги без задоволення, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи поданої апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга обвинуваченого підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Зокрема, обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою, однак в кожному випадку суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права обвинуваченого, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів; забезпечення таких стандартів вимагає від національного суду більшої суворості в оцінці порушень цінностей суспільства, право людини на свободу є основоположним, але не абсолютним та може бути обмежено з огляду на суспільний інтерес.
Під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення має право своєю ухвалою продовжити запобіжний захід щодо обвинуваченого; вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 КПК; за наявності клопотань суд під час судового розгляду зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження запобіжного заходу до закінчення двомісячного строку з дня його застосування; за результатами розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців; копія ухвали вручається обвинуваченому, прокурору та надсилається уповноваженій службовій особі до місця ув'язнення (ч. 1-3 ст. 331 КПК). При цьому порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, КПК та інших законів України (ч. 1-2 ч. 1 КПК).
Завданнями кримінального провадження, крім іншого, є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК), яка у даному конкретному випадку визначається і регламентується положеннями глави 18 КПК, зокрема ст. 176-213 цього Кодексу.
Так, відповідно ч. 1, 4, 5 ст. 199 КПК, прокурор має право подати клопотання про продовження строку тримання під вартою не пізніше ніж за п'ять днів до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою, а суд зобов'язаний розглянути це клопотання до закінчення строку дії попередньої ухвали згідно з правилами, передбаченими для розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу, а згідно ч. 1 ст. 193 цього Кодексу розгляд клопотання про застосування запобіжного заходу здійснюється за участю прокурора, обвинуваченого, його захисника.
Таким чином, аналізуючи вищенаведені норми кримінального процесуального закону вбачається обов'язкова участь обвинуваченого під час продовження йому судом строку дії запобіжного заходу в виді тримання під вартою. Проте, ігноруючи зазначену норму закону, питання про продовження запобіжного заходу було вирішено судом, в провадженні якого знаходиться судова справа про обвинувачення ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 186, ч. 1 ст. 121 КК, без участі останнього, незважаючи на те, що обвинувачений звернувся до суду із відповідним письмовим клопотанням про розгляд клопотання прокурора за його безпосередньої участі в режимі відеоконференції.
Судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим; законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно ст. 94 КПК; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення (ст. 370 КПК).
Прийняття суддею необґрунтованого та невмотивованого рішення є безумовною підставою для його скасування через порушення норм процесуального права, оскільки право на отримання належним чином умотивованого судового рішення є процесуальним елементом і складовою «права на справедливий суд», гарантованого ст. 6 Конвенції та національним законодавством України, які містить гарантії справедливого судочинства. «Право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони» (п. 29-30 рішення від 09.12.1994 у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain); інші рішення ЄСПЛ у справах «Ван де Гурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands); «Гарсія Руїс проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain); «Кузнєцов та інші проти Росії» (Kuznetsov and Others v. Russia).
Таким чином, ухвалу не можна вважати законною, обґрунтованою та належним чином умотивованою, оскільки при її постановленні суддею були допущені істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення та які тягнуть за собою безумовне (у будь-якому разі) скасування цього судового рішення згідно п. 3 ч. 1 ст. 409, п. 3 ч. 2 ст. 412 КПК, так як судове провадження здійснено за відсутності обвинуваченого.
Разом з тим, обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою, однак в кожному випадку суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права обвинуваченого, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів; забезпечення таких стандартів вимагає від національного суду більшої суворості в оцінці порушень цінностей суспільства, право людини на свободу є основоположним, але не абсолютним та може бути обмежено з огляду на суспільний інтерес.
Оскільки обвинувальний акт щодо ОСОБА_7 переданий до суду в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом, то він згідно ч. 2 ст. 42 КПК має у кримінальному провадженні процесуальний статус обвинуваченого і користується відповідними правами.
ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 186, ч. 1 ст. 121 КК, і обґрунтованість цього обвинувачення може бути вирішена виключно при ухваленні судом першої інстанції вироку, а тому колегія суддів не уповноважена надавати будь-яку правову оцінку доказам як сторони захисту, так і сторони обвинувачення щодо винуватості чи невинуватості ОСОБА_7 , вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність пред'явленого йому обвинувачення, достовірність або недостовірність наявних у справі доказів, переваги одних доказів над іншими, застосування органом державного обвинувачення або суду першої інстанції того чи іншого закону України про кримінальну відповідальність, і може вирішувати тільки питання щодо наявності або відсутності встановлених ч. 1 ст. 177 КПК ризиків і необхідності (доцільності) тримання під вартою обвинуваченого для їх запобігання до закінчення судового розгляду по суті кримінального провадження.
Висновки про ступінь ризиків та неможливості запобігання їм більш м'якими запобіжними заходами, мають бути зроблені судом за результатами сукупного аналізу фактичних обставин кримінального правопорушення та особистих даних обвинуваченої особи (характеру, моральних якостей, способу життя, сімейних зв'язків, постійного місця роботи, утриманців тощо), її поведінки під час досудового розслідування кримінального правопорушення (наявність або відсутність спроб ухилитись від органів влади, способу життя взагалі, способу самозабезпечення, системності злочинної діяльності, наявності злочинних зв'язків тощо). При цьому ризиком у контексті кримінального провадження є певна ступінь можливості, що особа вдасться до вчинків, які будуть перешкоджати досудовому розслідуванню та судовому розгляду або ж створить загрозу суспільству. Хоч КПК і не вимагає доказів того, що обвинувачений обов'язково (поза всяким сумнівом) здійснюватиме відповідні дії, однак вимагає доказів того, що він має реальну можливість їх здійснити у конкретному кримінальному провадженні в майбутньому.
Мають місце заявлені у клопотанні прокурора ризики того, що обвинувачений через тяжкість покарання, що йому загрожує в разі визнання його винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, може переховуватися від суду, незаконно впливати на потерпілих, свідків та вчиняти інші кримінальні правопорушення.
Урахування тяжкості кримінального правопорушення у цьому випадку має свій раціональний зміст, оскільки вона свідчить про ступінь суспільної небезпечності особи та дозволяє спрогнозувати з достатньо високим ступенем імовірності її поведінку, беручи до уваги, що майбутнє покарання за вчинене кримінальне правопорушення підвищує ризик того, що обвинувачений може ухилитися від суду та іншим чином перешкоджати встановленню істини у кримінальному провадженні, що узгоджується з правовою позицією ЄСПЛ, згідно якої «небезпека ризику переховування від органів досудового розслідування і суду може вимірюватися суворістю можливого покарання в сукупності з інформацією про матеріальний, соціальний стан особи та інше».
Ризик втечі має оцінюватись у контексті чинників, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейним зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідування (рішення ЄСПЛ у справі «Бекчиєв проти Молдови», §58). Серйозність покарання є ревалентною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти (рішення у справах «Ідалов проти Росії», «Гарицьки проти Польщі», «Храїді проти Німеччини»).
Тяжкість обвинувачення дійсно не є самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами, зокрема, з огляду на обставини вчинення злочину, вчиненому за попередньою змовою групою осіб, поєднаному з проникненням у житло збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту, а «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів» (рішення ЄСПЛ від 26.07.2001 у справі «Ілійков проти Болгарії» (заява № 33977/96).
При встановленні ризику незаконного впливу на потерпілих та свідків, необхідно враховувати встановлену КПК процедуру отримання показань від цих осіб, а саме після направлення обвинувального акта до суду показання отримуються на стадії судового розгляду усно шляхом безпосереднього допиту особи в судовому засіданні усіма сторонами кримінального провадження (ч. 1, 2 ст. 23, ст. 224 КПК). У зв'язку з цим, суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо отримав під час судового розгляду, або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК, тобто допитаних на стадії досудового розслідування слідчим суддею у порядку ч. 4 ст. 95 цього Кодексу, і не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.
Тому ризик впливу на потерпілих та свідків, також існує не лише на початковому етапі кримінального провадження при первинному зібранні доказів, а й на стадії судового розгляду до моменту безпосереднього отримання судом показань від зазначених осіб та дослідження їх судом безпосередньо в судовому засіданні, надання їм оцінки у нарадчій кімнаті.
Враховуючи кількість епізодів кримінальних правопорушень, за вчинення яких обвинувачується ОСОБА_7 , обґрунтованим є і ризик, передбачений п. 5 ч. 1 ст. 177 КПК.
Вирішуючи питання про ув'язнення, колегія суддів враховує і наявність об'єктивної потреби у цьому, зважуючи на всі обставини, що свідчать «за» і «проти» наявності справжнього публічного інтересу, який з урахуванням презумпції невинуватості, виправдовує відступ від принципу поваги до особистої свободи. При цьому згідно положень ст. 5 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, а також судової практики ЄСПЛ, обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. В кожному випадку суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права обвинувачених, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів. Забезпечення таких стандартів вимагає від національного суду більшої суворості в оцінці порушень цінностей суспільства; право людини на свободу є основоположним, але не абсолютним та може бути обмежено з огляду на суспільний інтерес.
Оскільки установлені вище обставини свідчать про наявність всіх передбачених законом підстав для продовження відносно ОСОБА_7 запобіжного заходу у виді тримання під вартою, то після скасування ухвали суду першої інстанції колегія суддів вважає необхідним постановити нову ухвалу, якою продовжити відносно обвинуваченого запобіжний захід у виді тримання під вартою.
Керуючись ст. 404, 405, 407, 418, 419, 422-1 КПК України,
постановила:
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_5 задовольнити частково.
Ухвалу Ковпаківського районного суду м. Суми від 23.11.2023 відносно обвинуваченого ОСОБА_5 скасувати у зв'язку із істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та постановити нову ухвалу.
Клопотання прокурора ОСОБА_10 задовольнити.
Продовжити відносно обвинуваченого ОСОБА_11 запобіжний захід у виді тримання під вартою до 19 січня 2024 року включно.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3