18 січня 2024 року
м. Київ
справа №990/84/23
адміністративне провадження №П/990/84/23
суддів Верховного Суду Стеценка С.Г. та Стрелець Т.Г. на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15 січня 2024 року у справі № 990/84/23 за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Сутність справи та рішення Верховного Суду.
18 квітня 2023 року ВРП, повторно розглянувши рекомендацію ВККСУ, матеріали про обрання ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області безстроково, та висновок члена ВРП ОСОБА_2 , прийняла рішення №365/0/15-23 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області», яким відмовила у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області.
Вважаючи протиправним рішення ВРП від 18 квітня 2023 року №365/0/15-23 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області», позивач звернувся до суду з позовом.
Верховний Суд рішенням від 15 січня 2024 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення Вищої ради правосуддя від 18 квітня 2023 року № 365/0/15-23 "Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області". Зобов'язав Вищу раду правосуддя повторно розглянути рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області.
Погоджуючись з окремими положеннями мотивувальної частини рішення Верховного Суду у вказаній справі, все ж вважаємо, що викладена в ньому позиція з основних питань є вразливою. Судом не використано всі можливості, надані процесуальним законодавством із витребування/перевірки доказів, аналіз яких міг би підтвердити / спростувати важливі обставини, які мають значення для справи, що у сукупності призвело до неповного з'ясування обставин справи. Мотиви непогодження - далі в окремій думці.
1. Відмова колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у долученні до матеріалів справи доказів, зокрема, звукозапису засідання ВРП від 18.04.2023, а також у прослуховуванні такого звукозапису, аналіз якого потенційно міг би «пролити світло» на обставини, що належало з'ясувати у справі.
20 жовтня 2023 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від ВРП надійшло клопотання про відтворення в залі судового засідання звукозапису засідання Вищої ради правосуддя від 18 квітня 2023 року, на якому розглядалось питання щодо внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області.
В судовому засіданні, призначеному на 15.01.2024, Суд поставив на обговорення клопотання відповідача щодо необхідності відтворення в судовому засіданні звукозапису засідання ВРП від 18.04.2023 в частині розгляду питання щодо внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області.
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, заслухавши в судовому засіданні думку учасників справи щодо клопотання про відтворення звукозапису засідання ВРП, дійшла висновку про те, що вказаний доказ поданий суб'єктом владних повноважень, рішення якого оскаржується у справі, без дотримання порядку та строків, передбачених статтею 79 КАС України, без обґрунтування причин пропуску строку, тому у відповідності до частини восьмої статті 79 КАС України, до розгляду судом не приймаються, у зв'язку з чим у задоволенні клопотання про відтворення звукозапису відмовлено.
Разом з тим, вважаємо, що дослідження вказаного доказу є важливим для правильної оцінки публічно-правового спору.
Європейським судом з прав людини зазначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах «Белеш та інші проти Чеської Республіки», «ЗУБАЦ ПРОТИ ХОРВАТІЇ» (ZUBAC v. CROATIA), (Beles and Others v. the Czech Republic), №47273/99, пп. 50-51 та 69, ЄСПЛ 2002 IX, та «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), №35787/03, п. 29, від 26 липня 2007 року).
Під час оцінки рішень суб'єктів владних повноважень суди повинні уникати надмірного формалізму. Вказане узгоджується із практикою Верховного Суду щодо застосування принципу правової визначеності та уникнення під час розгляду судами адміністративних справ надмірного формалізму, застосованого у постановах від 31 травня 2019 року у справі №826/9758/17, від 20 червня 2019 року у справі №809/1018/18, від 11 липня 2019 року у справі №182/634/17(6-а/0182/32/2018), від 11 липня 2019 року у справі №805/2621/18-а, від 10 серпня 2019 року у справі №640/1374/19, від 21 травня 2021 року у справі №1.380.2019.006107, від 22 липня 2021 року у справі № 340/141/21, від 13 серпня 2021 року у справі № 440/5178/20, від 16 вересня 2021 року у справі № 240/10995/20, від 17 грудня 2021 року у справі № 460/713/21, від 10 лютого 2022 року у справі № 560/11791/21, де Судом було зазначено, що формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Надмірний ж формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.
Отже, при застосуванні процесуальних норм потрібно уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, установлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду, на жаль, приділила недостатню увагу оцінці доказів, та проявила надмірний формалізм, відмовляючи відповідачу в долученні такого доказу, як звукозапис засідання ВРП від 18 квітня 2023 року. Вважаємо, що вказаний технічний запис міг підтвердити/спростувати обставини, на які посилалась ВРП у своєму відзиві та додаткових поясненнях на позов ОСОБА_1 , а тому цей доказ повинен був бути досліджений колегією суддів у судовому засіданні.
2. Оцінка правомірності рішення ВРП від 18.04.2023 №365/0/15-23 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області» з точки зору мотивування та підстав прийняття такого рішення.
Судовим розглядом встановлена відсутність підстав для скасування рішення ВРП від 18 квітня 2023 року № 365/0/15-23, передбачених пунктами 1, 2 частин 21 статті 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Відсутність таких підстав не оспорюється й позивачем. Зокрема, оскаржуване рішення ухвалено повноважним складом ВРП, підписано всіма її членами, які були присутні на засіданні, а ОСОБА_1 був належним чином повідомлений про засідання, розгляд подання відбувся за його присутності.
Водночас, в аспекті визначених законодавцем підстав оскарження рішення ВРП, Судом зазначено, що у рішенні відповідача від 18 квітня 2023 року відсутнє посилання на визначені законом (частина 19 статті 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів») підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду або мотивів, з яких ВРП дійшла до відповідних висновків.
В судовому засіданні представник відповідача пояснила, що мотивами прийняття cпірного рішення ВРП є відсутність 14 голосів членів ВРП «за» внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді. Фактичні ж обставини, що слугували підставою для голосування «проти», у даному випадку трьох членів Ради, відображені у рішенні у формі питань, поставлених позивачу під час засідання. Тобто саме зміст питань, на переконання відповідача, висвітлює мотиви такого голосування, а отже і прийняття рішення.
Разом з тим, автори окремої думки акцентують увагу на тому, що фактично оскаржуване рішення відповідача, враховуючи 13 голосів членів ВРП «за» внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді, є позитивним для позивача, оскільки більшість членів ВРП підтримали пропозицію щодо внесення Президентові України подання про призначення позивача на посаду судді. Однак, формально-юридично, результат такого рішення свідчить про зворотнє, а саме рішенням ВРП від 18 квітня 2023 року відмовлено у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області.
Разом з тим, відмова Суду у долученні такого доказу як звукозапис засідання ВРП від 18 квітня 2023 року, та, відповідно, недостатня увага до оцінки доказів, які були надані відповідачем (про що зазначалося в окремій думці вище) фактично спричинили неможливість для Суду об'єктивно оцінити правомірність оскаржуваного рішення.
3. Чи повинен Суд враховувати кількісний критерій, а саме, що ВРП після прийнятого 15 січня 2024 року Верховним Судом рішення буде втретє розглядати рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту, згідно з якою засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13 Конвенції, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.
Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18 грудня 1996 року у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24 липня 2012 року у справі "Джорджевич проти Хорватії", п. 101; рішення від 06 листопада 1980 року у справі "Ван Остервійк проти Бельгії", п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин кожної конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16 вересня 2015 року у справі №21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Верховний Суд у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що «ефективний засіб правового захисту» у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №826/14016/16, від 11 лютого 2019 року у справі №2а-204/12).
У справі, яка розглядається, Судом встановлено, що Указом Президента України від 12 березня 2012 року № 193/2012 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області строком на п'ять років. Повноваження судді ОСОБА_1 припинилися у березні 2017 року у зв'язку із закінченням строку, на який його було призначено.
09 червня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України із заявою про рекомендування його для обрання на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області безстроково.
Рішенням Комісії від 20 жовтня 2017 року №106/зп-17 призначено кваліфікаційне оцінювання 999 суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема судді Васильківського міськрайонного суду Київської області ОСОБА_1 .
Рішенням ВККС від 27 квітня 2018 року № 610/ко-18, прийнятим у складі колегії: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6, ОСОБА_7, суддю Васильківського міськрайонного суду Київської області ОСОБА_1 визнано таким, що відповідає займаній посаді.
ВККС рішенням від 05 червня 2018 року № 200/дс-18 рекомендувала ОСОБА_1 для призначення на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області (далі - рішення/рекомендація Комісії).
04 квітня 2019 року ВРП, розглянувши рекомендацію ВККС, матеріали щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області та висновок члена ВРП, прийняла рішення № 1045/0/15-19 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області.
ОСОБА_1 оскаржив рішення ВРП від 04 квітня 2019 року до суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 13 липня 2022 року позов у справі № 9901/230/19 задовольнив частково: визнав протиправним і скасував рішення ВРП від 04 квітня 2019 року № 1045/0/15-19 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області» та зобов'язав Вищу раду правосуддя повторно розглянути рекомендацію Комісії щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2022 року рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 липня 2022 року змінено шляхом виключення з його мотивувальної частини посилання на порушення ВРП пункту 7 частини другої статті 2 КАС України як на підставу для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . В іншій частині рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 липня 2022 року залишено без змін.
На підставі протоколу автоматизованого розподілу справи між членами Вищої ради правосуддя від 24 січня 2023 року рекомендацію Комісії щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області передано члену ВРП ОСОБА_2 для здійснення попереднього розгляду.
Після складання висновку від 06 квітня 2023 року, доповідачем призначено засідання ВРП, до якого включено питання щодо внесення Президенту України подання про призначення суддів на посади місцевих загальних судів, в тому числі ОСОБА_1 , про що повідомлено останнього листом від 07 квітня 2023 року за № 2615/0/9-23 та шляхом розміщення відповідного повідомлення на веб-сайті.
Судом встановлено, що відповідно до витягу з протоколу № 32 засідання ВРП відбулось 18 квітня 2023 року, на засіданні були присутні голова ВРП - ОСОБА_5 та 15 членів ВРП. Розгляд питання щодо внесення подання Президентові України про призначення ОСОБА_1 відбувся у присутності ОСОБА_1 . Судом встановлено, що після заслуховування пояснень ОСОБА_1 , зазначивши про відсутність отриманих у встановленому законом порядку відомостей, які ставлять під сумнів відповідність ОСОБА_1 критерію доброчесності чи можуть негативно вплинути на довіру до судової влади у зв'язку з його призначенням на посаду судді, доповідач - член ВРП ОСОБА_2 запропонувала Раді ухвалити рішення про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області.
У голосуванні за пропозицію доповідача - члена Вищої ради правосуддя ОСОБА_2 взяли участь 16 членів Вищої ради правосуддя. За результатами голосування 13 членів проголосувало «за» та 3 члени - «проти».
Як пояснила в судовому засіданні представник відповідача, передбаченою законом підставою для прийняття рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення позивача на посаду судді, є набрання менше 14 голосів членів ВРП за внесення такого подання.
Отже, відповідачем повторно розглянуто рекомендацію Комісії щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області на виконання рішення суду та прийнято рішення №365/0/15-23 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області», яким відмовлено у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області.
Тобто вже вдруге відповідач прийняв рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області.
Рішенням Верховного Суду від 15 січня 2024 року знову визнано незаконною у судовому порядку відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області з огляду на відсутність у ній обґрунтувань такої відмови.
Тобто фактично відповідач на виконання вказаного рішення суду вже втретє розглядатиме питання щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області.
Відтак вважаємо, що Судом не враховано кількісний критерій, а саме, що ВРП після прийнятого 15 січня 2024 року Верховним Судом рішення буде втретє розглядати рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Васильківського міськрайонного суду Київської області. Отже не можна говорити про те, що спосіб відновлення порушеного права є ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникне необхідність чергового звернення до суду.
Висновок
Таким чином, у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії наявні очевидні вади її судового розгляду (недостатня увага до оцінки доказів, неврахування принципу ефективності судового захисту). Це не дозволило Суду прийняти обґрунтоване рішення на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За умови усунення цих процесуальних недоліків, не виключено, що рішення Верховного Суду у цій справі могло би бути іншим.
С.Г. Стеценко
Т.Г. Стрелець
Судді Верховного Суду