18 січня 2024 року місто Київ №640/16096/22
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Білоноженко М.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовомгромадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1
доЦентрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області
провизнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії,
Громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва із позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, код ЄДРПОУ 42552598), в якому просить суд (з урахуванням уточнених позовних вимог):
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 18.07.2022 №80112300015104 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання;
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київської області від 17.08.2022 №341 про скасування дозволу на імміграцію в Україну;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , національний паспорт НОМЕР_2 , виданий 25.09.2017) про обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 20.07.2012;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 20.07.2012, громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , національний паспорт НОМЕР_2 , виданий 25.09.2017).
В обгрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що є громадянином Республіки Таджикистан. На підставі рішення від 28.12.2007 йому відповідно до Закону України "Про імміграцію" надано дозвіл на імміграцію в Україну та видано посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 20.07.2012 року строком дії - безстроково. Підставою його звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну було набуття громадянства України його сина. Під час такого звернення підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну позивачу були відсутні. Вважає, що відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення від 18.07.2022 року не дотримано порядку скасування дозволу на імміграцію та не було враховано народження у позивача дитини на території України, яка має українське громадянство.
Окружним адміністративним судом міста Києва відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
Законом України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 № 2825-IX (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
На виконання вимог Закону №2825-IXупровідним листом від 17.08.2023 №03-19/23888/23 матеріали справи №640/16096/22 передано до Київського окружного адміністративного суду.
Згідно відмітки про прийняття матеріалів справи, позовна заява надійшла до суду 20.11.2023 (вх.№53801). Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями Київського окружного адміністративного суду, справу №640/16096/22 передано до розгляду судді Білоноженко М.А.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2023 року справу прийнято до свого провадження суддею Білоноженко М.А.
Відповідач, не погоджуючись із доводами позивача, надав відзив на позовну заяву, в якому вказав, що під час проведення перевірки за заявою позивача про обмін посвідки на постійне проживання було встановлено, що при зверненні позивача на отримання дозволу на імміграцію у 2007 році, ним не було надано документів, які б підтверджували наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбачених ст. 4 ЗУ «Про імміграцію». Відтак, вважає, що оскаржувані рішення були прийняті правомірно.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
28 грудня 2007 року Управлінням ГІРФО ГУМВС України в. Києві громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 було надано дозвіл на імміграцію в Україну у відповідності до Закону України «Про імміграцію».
15 січня 2008 року на підставі наданого дозволу на імміграцію в Україну громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_4 в подальшому, у порядку обміну серії КИ № 0011469/116562 від 27 травня 2011 року та серії НОМЕР_3 від 20 липня 2012 року, строк дії - безстроково.
06 липня 2022 року позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області через уповноваженого суб'єкта ДП «Документ» (код ЄДРПОУ 32735236) із заявою про обмін посвідки на постійне проживання, серія НОМЕР_3 від 20 липня 2012 року у зв'язку із непридатністю для подальшого використання.
Не отримавши станом на 14 вересня 2022 року вищезазначених послуг та іншої інформації щодо своєї заяви про обмін обміну посвідки, позивач звернувся до адвоката за правовою допомогою.
14 вересня 2022 року адвокатом в інтересах ОСОБА_1 було направлено адвокатський запит до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області з метою встановлення обставин відносно розгляду заяви ОСОБА_1 на обмін посвідки на постійне проживання.
22 вересня 2022 року на адвокатський запит від Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області було отримано відповідь № 8010.6.1-27941/80.1-22 від 22.09.2022 року, до якої було додано:
-копія рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання від 18.07.2022 року № НОМЕР_5 ;
-копія висновку перевірки матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 від 17.08.2022 року;
-копія рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 17.08.2022 року № 341.
Незгода позивача із прийнятими рішеннями, зумовила його звернення до суду із даним позовом, при вирішенні якого суд виходить із наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначені Законом України "Про імміграцію" від 07.06.2001 №2491-III (далі - Закон №2491-III; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Приписами статті 1 Закону №2491-III надано визначення наступних термінів:
імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;
іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;
квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;
дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію;
посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.
Згідно з частинами першою та другою статті 4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 7) особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років з дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом з ними.
Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; 2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України; 3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням; 4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України; 5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України (частина третя статті 4 Закону №2491-III).
Відповідно до статті 9 Закону №2491-III встановлено, що заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання. За неповнолітніх осіб, а також осіб, яких у встановленому порядку визнано недієздатними, заяву про надання дозволу на імміграцію подають їх законні представники.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи:
1) три фотокартки;
2) копія документа, що посвідчує особу;
3) документ про місце проживання особи;
4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі);
5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Перелік документів, які подавалися відповідно до кожної з вказаних категорії визначені частинами 5, 7, 8 статті 9 Закону України «Про імміграцію» та пунктом 11 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983.
Суд дослідивши документи, що були подані для отримання позивачем дозволу на імміграцію у 2007 році, встановив наявність наступних: заява встановленого зразку; копія паспорта з нотаріально засвідченим перекладом на українську мову; свідоцтво про народження ОСОБА_2 , серії НОМЕР_6 , виданого 19.01.2006 Відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві; медичні довідки; довідка форми № 3; заяви (згоди) власників житла на проживання та реєстрацію громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 на території України; довідка про несудимість на території Республіки Таджикистан без і нотаріально засвідченого перекладу на українську мову.
Будь-яких зауважень з боку управління ГІРФО УМВС України в Чернігівській області щодо наданих позивачами документів, - їх нестачі, підробки, чи їх невідповідності встановленому зразку чи належність іншій особі, на момент розгляду цих документів у 2011 році - зазначено не було.
Як зазначає відповідач, з переліку наданих документів, позивачем не підтверджено жодним із поданих документів наявність у іноземця підстав для отримання дозволу на імміграцію.
Суд, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, не погоджується із таким висновком відповідача з огляду на наступне.
Відповідно до статті 4 Закону №2491-III поза квотою дозвіл на імміграцію надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
Наданими документами для отримання дозволу на міграцію підтверджено, що син позивача має право на отримання дозволу на імміграцію за територіальним походженням (п. 3 ч.3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію»), та як наслідок громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 має право на дозвіл на імміграцію на підставі п.6 ч.2, п. 3 ч.3 ст.4 ЗУ «Про імміграцію», як один із батьків іммігранта.
Крім того, суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).
Відповідно до підпункту 2 пункту 2 Порядку № 1983, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.
Згідно з пунктом 12 Порядку №1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію:
формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;
надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;
здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
З наведених норм вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Пунктом 21 Постанови №1983 передбачено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом за місцем його видачі. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Відповідно до пункту 22 Постанови №1983 для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Згідно з пунктом 23 Постанови №1983 для ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.
З аналізу положень Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень випливає, що процедура розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію є досить складною та серед іншого, має часові рамки (подання ініціатора скасування дозволу на імміграцію розглядається у місячний строк), передбачає також надсилання запитів для отримання додаткової інформації ініціатору подання, іншим органам виконавчої влади, відповідним юридичним і фізичним особам, а також запрошення для надання пояснень самих іммігрантів, стосовно яких розглядається таке питання.
Суд вважає, що відповідачем порушено обов'язок щодо всебічності та повноти отримання необхідної інформації з різних передбачених законодавством джерел, в т.ч. позивача, у цьому випадку, також було позбавлено процесуальних гарантій щодо безпосередньої участі у проведенні процедури про скасування дозволу на імміграцію в Україну.
Судом встановлено, що відповідачем не було дотримано встановлену Порядком №1983 процедуру розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію у повному обсязі, оскільки під час прийняття оскаржуваного рішення не було запропоновано позивачу надати відповідні пояснення. Позивача взагалі не було проінформовано про проведення перевірки законності надання дозволу на імміграцію в Україну .
Суд зазначає, що право бути почутим є ключовим принципом належного управління в демократичній державі. У тих випадках, коли існує прямий або несприятливий вплив на права чи інтереси будь-якої особи, її потрібно своєчасно та належно проінформувати про це, для того, щоб вона мала можливість підготувати відповідні звернення. Такі звернення можна підготувати письмо або висловити усно на слуханнях або зустрічах. У будь-якому разі такі звернення можуть містити документальні докази, висновки та/або заяви. Важливо, щоб особи мали достатньо часу для надсилання звернень до ухвалення рішення суб'єктом владних повноважень.
Перевірка адміністративними судами дотримання суб'єктами владних повноважень права особи "бути почутою" є обов'язковою, що безпосередньо закріплено в пункті 9 частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Суд зауважує, що оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень від 17.08.2022, в разі набрання законної сили, неминуче призведе до негативних наслідків для позивача. Такими наслідками відповідно до статті 13 Закону №2491 є обов'язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа, яка не виїхала протягом місяця, підлягає видворенню в порядку, законодавством України.
Отже, враховуючи існування загрози настання таких серйозних для позивача наслідків, суд вважає, що забезпечення його права взяти участь при прийнятті цього рішення є обов'язковою передумовою його правомірності.
Натомість, матеріали справи свідчать, що позивач не був запрошений для надання пояснень до моменту прийняття спірного рішення, у зв'язку з чим було порушено його право "бути почутим".
Визначаючись щодо законності та обґрунтованості юридичної підстави, покладеної відповідачем в основу рішення №341 від 17.08.2022 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Таджикистану ОСОБА_1 , скасування посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 ВІД 20.07.2012, а саме правомірності застосування відповідачем положення пункту 1, 6 статті 12 Закону України "Про імміграцію", суд зазначає таке.
Згідно положень ст. 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Аналіз положень підпункту 1 частини 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію" свідчить про те, що при вирішенні питання про скасування дозволу на імміграцію з'ясуванню на предмет неправдивості, підробки чи втрати чинності підлягають відомості та документи, які існували на момент надання особі дозволу на імміграцію.
Отже, відповідач, скасовуючи дозвіл на імміграцію, повинен довести наявність неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, які були підставою для надання особі дозволу на імміграцію на момент отримання особою такого дозволу.
Суд звертає увагу, що при наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну та видачі посвідки на постійне проживання в Україні у 2007 році, орган, який на той час виконував функції щодо прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання йому дозволу на імміграцію в Україну, внаслідок чого він законно перебував на території України весь час з моменту отримання такого дозволу.
Проте, відповідач за наявності тих самих обставин, що слугували підставою для надання позивачу дозволу на імміграцію, без встановлення будь-яких винних дій з боку позивача, прийняв рішення про скасування такого дозволу.
Частина 2 статті 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У пунктах 70, 71 рішення від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" (заява №29979/04) Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
За таких обставин, принцип належного урядування передбачає, що допущені державними органами помилки не можуть виправлятися за рахунок інших осіб та тягнути для них негативні наслідки, а тому навіть за умови неправомірного надання позивачу дозволу на імміграцію та документування його посвідкою на постійне проживання в Україні, ці обставини не можуть бути виправлені за рахунок позивача та мати для нього негативні наслідки у вигляді скасування дозволу на імміграцію.
Суд наголошує, що матеріали справи не містять будь-яких даних про те, що станом на час звернення позивача до УГІРФО УМВС України в м. Києві із заявою про надання йому дозволу на імміграцію в Україну, а також на час прийняття таким органом рішення від 28.12.2007 року про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну, останній надав неправдиві відомості або фальшиві документи.
Отже, відповідач під час розгляду справи не надав суду належних доказів того, що на момент прийняття рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію ним були надані свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність.
Суд відзначає, що до компетенції відповідача не віднесено вирішення питань щодо визнання незаконними рішень інших органів державної влади та місцевого самоврядування.
Водночас, відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з'явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені ст. 12 Закону України "Про імміграцію".
Суд зазначає, що порушене право позивача на законне проживання в Україні охоплюється статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини в пункті 43 рішення у справі "Курочкін проти України" (Kurochkin v. Ukraine) від 20 травня 2010 року (заява № 42276/08) зазначив, що втручання у право на повагу до сімейного життя становить порушення статті 8, якщо воно здійснюється не "згідно із законом", не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8, а також не є "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення такої цілі чи цілей (див. рішення від 7 серпня 1996 р. у справі "Йогансен проти Норвегії" (Johansen v. Norway), Reports 1996-III, с. 1001- 1002, п. 52). Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (див., наприклад, згадане вище рішення у справі "Кутцнер проти Німеччини", п. 60, та рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтями 8-10 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом.
Натомість, матеріали справи свідчать, що спірне рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачу було прийнято за відсутності визначеної Законом України "Про імміграцію" підстави для його прийняття, що свідчить про необґрунтоване втручання держави у право позивача, гарантоване йому статтею 8 Конвенції.
За таких обставин суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення відповідача від 17.08.2022 №341 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 не відповідає вимозі щодо обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, оскільки не містить фактичних обставин та доказів на підтвердження того, що дозвіл на імміграцію від 28.12.2007 був виданий на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, що має наслідком задоволення позову в частині вимог про визнання протиправним та скасування рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київської області від 17.08.2022 №341 про скасування дозволу на імміграцію в Україну.
Щодо скасування оскаржуваним рішенням відповідача посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 20.07.2012 , виданої громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.
Перевіркою матеріалів справи відносно позивача встановлено, що дозвіл на імміграцію він отримав 28.12.2007 відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України "Про імміграцію", оскільки його дитина є громадянином України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 визначено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (далі - Порядок №321; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 1 Порядку №321 посвідка на постійне проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Згідно з пунктом 7 Порядку №321 обмін посвідки здійснюється у разі: 1) зміни інформації, внесеної до посвідки; 2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки; 3) закінчення строку дії посвідки;4) непридатності посвідки для подальшого використання 5) досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія).
Документи для оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміну подаються до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центру надання адміністративних послуг (далі - уповноважений суб'єкт), територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС, за місцем проживання іноземця або особи без громадянства (пункт 16 Порядку №321).
Працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, на якого згідно з його службовими обов'язками покладаються функції з оформлення посвідки, вчиняє дії, передбачені пунктами 36 і 37 цього Порядку, і приймає до розгляду заяву-анкету та додані до неї документи (пункт 42 Порядку №321).
До таких дій пунктом 37 Порядку №321 віднесено перевірку чинності дозволу на імміграцію, копія якого надана іноземцем або особою без громадянства, яка перевіряється шляхом вивчення матеріалів справи про надання такого дозволу.
Рішення про оформлення, обмін посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих ними документів та у разі відсутності підстав для відмови в її оформленні (пункт 43 Порядку №321).
Після проведення перевірок, підтвердження факту оформлення та видачі посвідки, ідентифікації іноземця або особи без громадянства керівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС приймає рішення про оформлення посвідки або про відмову в її оформленні (пункт 46 Порядку № 321).
Пунктом 64 Порядку №321 визначені підстави скасування посвідки територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав.
Так, підпунктом 1 пункту 64 Порядку №321 передбачено, що посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію".
Отже, підставою для скасування посвідки на постійне проживання від 20.07.2020 стало скасування відповідачем дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 .
Приймаючи до уваги висновок суду про протиправність та скасування рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київської області від 17.08.2022 №341 про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 , вимога про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 18.07.2022 №80112300015104 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання, як похідна, підлягає задоволенню.
Щодо вимог позивача про зобов'язання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 про обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 20.07.2012 та зобов'язання здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 20.07.2012, суд зазначає наступне.
Згідно з ч.3 ст.245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною 4 статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному п.4 ч.2 цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р., під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
У разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Суд зауважує, що Порядком №321, відповідна процедура щодо обміну посвідки на постійне проживання складає з послідовних етапів, на кожному з яких відбувається перевірка та оцінка поданих документів, з'ясування певних обставин та відповідно до їх результатів відповідачу надається вибір варіантів дій та рішень.
Враховуючи вищевикладене, повноваження щодо обміну посвідки на постійне проживання є дискреційними.
Як встановлено судом, зазначені вище процедури відповідачем в повній мірі не були дотримані, тому з огляду на законодавчо встановлені повноваження територіального органу Державної міграційної служби України та територіального підрозділу Державної міграційної служби України щодо перевірки відповідності оформлення поданих документів вимогам законодавства України та правових наслідків такої перевірки, тощо - у суду в межах цієї справи немає підстав для дослідження правомірності дій відповідача щодо суті порушеного позивачем у заяві питання та зобов'язання відповідача прийняти конкретне рішення про обмін посвідки на постійне проживання.
Виходячи з наведеного, позовні вимоги позивача зобов'язального характеру підлягають задоволенню частково, а саме шляхом зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 про обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 20.07.2012, з урахуванням викладених у рішенні суду висновків.
Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
У відповідності з ч. 2 ст. 74 КАС України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Проте, відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідно до ч.1 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За результатами розгляду справи суд дійшов висновку, що оскаржувані рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київської області від 18.07.2022 та від 17.08.2022 року не відповідають критеріям правомірності рішення суб'єкта владних повноважень, що визначені частиною 2 статті 2 КАС України, відтак підлягають скасуванню, а адміністративний позов - задоволенню частково.
Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки за результатами розгляду справи суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у сумі 2977,20 грн.
Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов Громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 18.07.2022 №80112300015104 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання.
3. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київської області від 17.08.2022 №341 про скасування дозволу на імміграцію в Україну.
4. Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , національний паспорт НОМЕР_2 , виданий 25.09.2017) про обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 20.07.2012.
5. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
6. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) сплачений судовий збір у розмірі 2977,20 грн. (дві тисячі дев'ятсот сімдесят сім гривень двадцять копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, код ЄДРПОУ 42552598).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя Білоноженко М.А.