Справа №760/74/21
2/760/114/23
13 грудня 2023 року м. Київ
Суддя Солом'янського районного суду м. Києва Козленко Г.О., за участю секретаря - Дубаніної О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом вселення та стягнення моральної шкоди та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Київська міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, -
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Солом'янського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 , згідно з яким просила:
- зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_1 у вищезазначену квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , та передати ОСОБА_1 ключі від вказаної квартири;
- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 000 євро, що станом на день звернення до суду з даним позовом за курсом НБУ 26,760 становить 133 800 грн. 00 коп.
Позовні вимог обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 з моменту народження зареєстрована у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , яка є неприватизованою.
При цьому наймачем вказаної квартири є відповідач - батько позивача ОСОБА_2 і позивач вселялась до цієї квартири як член сім'ї відповідача.
Разом з тим, позивач зазначає, що з серпня 2019 року вона не має можливості проживати за місцем своєї реєстрації, з огляду на наступні обставини в їх сукупності:
- у позивача сталися неприязні стосунки з співмешканкою відповідача - ОСОБА_5 , внаслідок чого погіршилися стосунки з відповідачем, а саме: в родині постійно виникали сварки та суперечки, створювалися нестерпні умови проживання для позивача, спрямовані на те, щоб остання виїхала з квартири;
- відповідач відібрав від позивача ключі від квартири і більше не повертав, а з вересня 2019 року неодноразово вчиняв спроби фізично не допустити позивача до квартири, про що свідчать неодноразові звернення до поліції, а також відповідні судові рішення;
- через відстутність ключів від квартири, позивач кожного разу, коли приходить додому - місце своєї реєстрації та постійного проживання, вимушена вмовляти відповідача, що він впустив її до квартири.
За вказаних обставин, а також посилаючись на наявність обмежень у здійсненні свого права користування квартирою без належної правової підстави, відсутність іншого житла, позивач звернулась до суду за захистом своїм житлових прав.
Крім того, в обґрунтування своїх вимог про стягнення моральної шкоди, позивач посилалась на те, що незаконне позбавлення її житла тяжко вплинуло на її моральний та душевний спокій, що, як наслідок, призвело до істотних порушень нормального життєвого ритму і зв'язків та необхідності докладати додаткових зусиль для організації свого життя.
Ухвалою суду від 11.01.2021 року позовну заяву залишено без руху.
27.04.2021 року до суду надійшло клопотання представника заявника про залученні до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Ухвалою суду від 01.06.2021 року відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче засідання.
08.11.2021 року до суду надійшов відзив ОСОБА_3 на позовну заяву, в якому він просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, відповідач жодним чином не порушував житлових прав позивача, а єдиним бажанням позивача э отримання у власність 1/3 частини квартири, що і є підставою для її звернення до суду з цим позовом.
08.11.2021 року до суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву, в якому він просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що з 2009 року позивач постійно проживала разом з її матір'ю - ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_2 . Разом з тим, починаючи з серпня 2019 року позивач приїхала за адресою проживання відповідача та повідомила, що хоче жити за цією адресою, на що він не погодився та повідомив, що йому та його родині необхідно подумати. У вересні 2021 року позивач неодноразово приїжджала до відповідача, влаштовували сварки та викликала поліцію. У зв'язку з зазначеним, відповідач перестав довіряти позивачу та прийняв рішення не вселяти позивача до своєї квартири, оскільки зрозумів, що остання не хоче жити разом із ним та його дружиною, а хоче лише прийняти участь у приватизації квартири, яку держава надала йому та його матері.
09.11.2022 року до суду надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , згідно з якою він просив: визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
В обгрунтування зустрічних позовних вимог позивач посилався на те, що до 2009 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 , від якого вони мають спільну дитину: ОСОБА_1 , яка з народження була зареєстрована ним у квартирі АДРЕСА_3 , але разом із батьками проживала за адресою: АДРЕСА_2 .
У 2009 році відповідач розлучився з дружиною, повернувся проживати до своєї квартири, а ОСОБА_1 залишилася проживати разом зі своєю матір'ю за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується численними судовими рішеннями.
При цьому, з 2011 році позивач за зустрічним позовом проживає однією сім'єю з ОСОБА_4 та її сином ОСОБА_8 , а також зі своїм сином - ОСОБА_3 .
Разом з тим, незважаючи на те, що після досягнення чотирнадцяти років ОСОБА_1 не зверталася до батька з проханням її вселити до спірного житла і продовжувала проживати разом із своєю матір'ю.
У свою чергу, з серпня 2019 року, тобто після закінчення шестимісячного строку, встановленого ст. 65 ЖК України, ОСОБА_1 в агресивній формі (що підтверджується довідками з поліції, аудіозаписом розмови з поліцією, відеозаписом, постановами про закриття адміністративних проваджень відносно ОСОБА_2 ), без згоди на те свого батька - наймача житлового приміщення намагалася вселитися до квартири батька, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
За вказаних обставин, а також посилаючись на те, що ОСОБА_1 не проживала за адресою реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 , понад шість місяців з дня досягнення чотирнадцяти років та не відносить себе до сім'ї ОСОБА_2 , останній звернувся до суду з цим зустрічним позовом, який просив задовольнити у повному обсязі.
Ухвалою суду від 21.03.2023 року прийнято до розгляду зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право на користування майном. Вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право на користування майном об'єднати в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом вселення та стягнення моральної шкоди.
21.09.23 ухвалою суду закрито підготовче провадження у справі та справа призначена до розгляду в судове засідання.
В судовому засіданні представник позивача за первісним позовом підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити первісний позов та відмовити у задоволені зустрічного позову.
Відповідач та представник за первісним позовом просили відмовити у задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний.
Інші сторони в судове засідання не з'явилися, про причини неявки суду не повідомили.
Сторони у судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повідомили.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши сторін, допитавши свідків, з'ясувавши повно і всебічно обставини справи, оцінивши докази на ствердження цих обставин в їх сукупності, суд приходить до наступного.
Як встановлено у судовому засіданні та вбачається з матеріалів справи, відповідно до ордеру на жиле приміщення серії А № 4993 від 26.01.1984 року, виданого Виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів, ОСОБА_9 із сім'єю у складі двох осіб, а саме - сином ОСОБА_2 , отримали право на зайняття жилого приміщення - квартири АДРЕСА_3 . Вказана квартира не приватизована та складається з двох кімнат.
Згідно з копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , є донькою ОСОБА_2 (відповідача за первісним та позивача за зустрічним) та ОСОБА_7 .
Відповідно до Витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва станом на 22.06.2020 року місце проживання ОСОБА_1 з 03.10.2002 року зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .
За даними Акту про не проживання особи за місцем реєстрації від 20.09.2019 року, складеного комісією у складі мешканців будинку АДРЕСА_4 та підписаного начальником ЖЕД-902 А. Євчук, ОСОБА_1 не проживає за адресою: АДРЕСА_1 , протягом сімнадцяти років.
Заперечуючи щодо вимог позивача про вселення до спірного житла та заявляючи зустрічні позовні вимоги про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, ОСОБА_2 посилався на те, що ОСОБА_1 не проживала за адресою реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 , понад шість місяців з дня досягнення чотирнадцяти років та не відносить себе до сім'ї ОСОБА_2 .
Так, відповідно до статті 9 ЖК України, ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.
В силу ст. 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутності поважних причин такого непроживання.
При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності, та враховувати принцип пропорційності втручання у право на повагу до житла, гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції про права людини 1950 року.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК України), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї, тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Отже при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням слід встановити, скільки часу відповідач не проживає у спірному приміщенні; які існують поважні причини його не проживання у жилому приміщенні понад шість місяців.
Таким чином, на позивача покладено тягар доказування тих обставин, що відповідач не проживає у спірному жилому приміщенні понад шість місяців до моменту звернення до суду із позовом.
У свою чергу, відповідач, має належним чином довести, що непроживання у спірному житлі понад шість місяців зумовлено поважними причинами.
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ст. 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.
Крім того, слід зазначити, що відповідно до вимог ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Однак, жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що позивач не проживала у спірній квартирі більше шести місяців без поважних на те причин, матеріали справ не містять.
Натомість, як встановлено судом, у тому числі й з пояснень учасників справи, підставою для не проживання позивача у спірній квартирі слугувало те, що після розлучення її матері з відповідачем у 2009 році, позивач, яка на той час була малолітньою особою, залишилась проживати з матір'ю. Вступ позивача до навчального закладу, який територіально знаходиться не далеко до спірної квартири, обумовило вселення позивача в квартиру саме 2019 року.
Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується самим відповідачем, з серпня 2019 року позивач намагалася вселитися до квартири за місцем своєї реєстрації, проте відповідач на це своєї згоди не надав та чинив перешкоди позивачу у вселенні, про що свідчать наявні у матеріалах справи звернення до правоохоронних органів, а також зустрічний позов, поданий останнім до суду про визнання вказаних відповідачів такими, що втратили право користування спірним житлом, перегляд відеозаписів наданих ОСОБА_2 .
Більш того, як встановлено, спірна квартира є єдиним житлом позивача, іншого житла вона не має.
Тобто, виходячи з вищенаведеного, позивач, як і відповідач, мають рівні права на передачу частини спірної квартири у власність шляхом приватизації і позбавлення такого права відповідачів є неприпустимим.
Також, суд зауважує, що, позивач народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У свою чергу, як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 19.05.2021 року по справі № 759/19579/17, малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування ним. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише при досягненні повноліття, оскільки в силу свого віку малолітня дитина не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Позбавлення дитини права користування житлом не відповідає інтересам дитини.
Відтак, оскільки строк, визначений ст.71 ЖК, може мати відлік лише після повноліття позивача, письмові докази, надані позивачем, щодо не проживання позивача в спірній квартирі протягом сімнадцяти років не є належними доказами у спорі про втрату позивачем права користування житлом, так як охоплюють період часу, коли позивач, як дитина, самостійно в силу закону не могла обирати своє місце проживання чи проживати самостійно в спірній квартирі.
Отже, суду окремо необхідно оцінити поважність причин не проживання відповідачки в спірній квартирі саме після свого повноліття, тобто з ІНФОРМАЦІЯ_1 , коли вона вже могла самостійно обирати своє місце проживання.
Разом з тим, як вже зазначалося вище, судом встановлено, з серпня 2019 року позивач намагалася вселитися до квартири за місцем своєї реєстрації, проте відповідач на це своєї згоди не надав та чинив перешкоди позивачу у вселенні, про що свідчать наявні у матеріалах справи звернення до правоохоронних органів, а також зустрічний позов, поданий останнім до суду про визнання вказаних відповідачів такими, що втратили право користування спірним житлом та відеозаписи надані ОСОБА_2 в якості доказів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та ч. 4 ст. 10 ЦПК України встановлено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її позбавлення права на житло було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Між тим, обставин, які є підставою для визнання позивача таким, що втратив право користування внаслідок відсутності без поважних причин понад встановлені законом строки у жилому приміщенні, судом не встановлено.
Натомість, достеменно встановлено те, що позивачем не втрачено інтересу до спірного житла, яке є єдиним для неї.
Свідки, допитані в судовому засіданні свідчили в рамках пояснень, які надавали сторони по справі, кожен із свідків на користь сторони, якою був заявлений для допиту в якості свідка, фактично підтверджуючи пояснення сторін.
За вказаних обставин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову та задоволення первісних позовних вимог шляхом вселення ОСОБА_10 в квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов'язання ОСОБА_2 передати ОСОБА_1 ключі від вказаної квартири.
Щодо позовних вимог позивача про відшкодування моральної шкоди, слід зазначити наступне.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема завдання моральної шкоди іншій особі (п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (п. 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України).
Відповідно до вимог ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду визначені в ст. 1167 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода може полягати як у фізичному болю та стражданнях, так і у душевних переживаннях, які фізична особа зазнала у внаслідок протиправної поведінки відносно неї.
Відшкодування моральної (немайнової) шкоди служить виключно меті захисту особистих немайнових прав, які є абсолютними, право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв'язку між порушенням та моральною шкодою.
З врахуванням того, що відповідачем не спростовано презумпцію його вини у настанні негативних наслідків для позивача, суд приходить до висновку, що внаслідок винних дій відповідача завдано моральної шкоди позивачу, яка виразилася в тому, що неправомірні дії відповідача призвели до необхідності докладати додаткових зусиль для організації свого життя, пошуку житла, що призвело до стану постійного стресу. Все це спричиняє позивачу не лише моральні страждання, а ще й змушує звертатися до суду та правоохоронних органів за захистом своїх порушених прав, що потребує не лише матеріальних витрат, а й витрат часу та емоційних затрат.
Як зазначає Верховний Суд у постанові від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20, при визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості.
Розмір відшкодування моральної немайнової шкоди не визначений на законодавчому рівні, а тому суд визначає його залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо). При цьому суд виходить із засад розумності, виваженості та справедливості, визначених ст. 3 ЦПК України.
Враховуючи викладене та виходячи із засад розумності та виваженості, з врахуванням тривалості часу моральних страждань, суд вважає, що моральна шкода підлягає частковому задоволенню з урахуванням обставин, що мають істотне значення для встановлення розміру такої, і на погляд суду, з врахуванням принципу справедливості, в конкретному випадку становить 50 000,00 грн, що на розсуд суду є справедливою сатисфакцією позивачу спричинених відповідачем моральних страждань.
Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 76-81, 89, 95, 141, 229, 258, 259, 263-266, 268, 273, 352, 354, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом вселення та стягнення моральної шкоди - задовольнити частково.
Вселити ОСОБА_1 в квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_1 та зобов'язати ОСОБА_2 передати ОСОБА_1 ключі від квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
В рахунок відшкодування моральної шкоди стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 50000 грн.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Київська міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житлом - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Г.О. Козленко