ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 грудня 2023 року м. Київ
Справа №752/6664/18
Провадження № 22-ц/824/13233/2023
Резолютивна частина постанови оголошена 20 грудня 2023 року
Повний текст постанови складено 29 грудня 2023 року
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Стрижеуса А.М.,
суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І.
секретаря: Мандрики О.П.
сторони: позивач ОСОБА_1 ,
відповідач ОСОБА_2 ,
третя особа Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Глушкова Валентина Олександровича на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 25 травня
2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, про визнання права власності, витребування майна, зобов'язання вчинити дії,-
ВСТАНОВИВ:
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції
у м. Києві, про визнання права власності, витребування майна, зобов'язання вчинити дії.
Позов мотивований тим, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2011 року за ОСОБА_1 визнано майнові права на квартиру
АДРЕСА_1 , визнано недійсним договір купівлі-продажу зазначеної квартири, укладений між Приватним акціонерним товариством «Торговий дім «Інтерсервіс» (далі - ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс») та ОСОБА_4 , скасовано державну реєстрацію договору, визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , видане
ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» 16 березня 2010 року, зобов?язано ОСОБА_4 повернути квартиру АДРЕСА_1 ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс», стягнено з ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» на користь ОСОБА_4 сплачені кошти за договором купівлі-продажу квартири та зобов?язано ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» виконати умови інвестиційного договору від 18 березня 2004 року № Т-25 та надати ОСОБА_1 акт приймання-передачі квартири
АДРЕСА_1 , довідку про сплату повної суми інвестиційних внесків.
Позивач зазначав, що звернувшись до Реєстраційної служби з метою реєстрації права власності на квартиру, йому було відмовлено у вчиненні зазначених дій, оскільки
в реєстрі наявна інформацію про право власності на дану квартиру, зареєстроване за відповідачем.
Зазначені обставини порушують права позивача на оформлення права власності на кв. АДРЕСА_1 , на яку у нього є майнові права і це встановлено рішенням суду.
Крім того, позивач зазначав, що на момент укладення договору купівлі-продажу квартири від 14 жовтня 2011 року між ОСОБА_4 , яка була власником квартири на підставі договору, що визнаний недійсним в судовому порядку, та ОСОБА_3 спірна квартира знаходилась під забороною відчуження у кримінальній справі № 20-3971, що виключало укладення будь-яких правочинів, а отже квартира була відчужена особою, яка не мала права вчиняти таких дій.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив:
- визнати право власності на двокімнатну квартиру
АДРЕСА_1 ;
- витребувати від добросовісного набувача ОСОБА_3 квартиру
АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 ;
- зобов?язати ОСОБА_3 звільнити квартиру
АДРЕСА_1 та передати її ОСОБА_1 або його представнику ОСОБА_5 ;
-зобов?язати Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м.Києві виключити відомості з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03 листопада 2011 року, реєстраційний запис № 45854 в книзі
603-211.
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 02 квітня 2018 року, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 березня 2021 року,заяву представника ОСОБА_1 про забезпечення позову у справі задоволено.
Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 до розгляду справи по суті.
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 02 квітня 2018 року відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче судове засідання у справі.
Протокольною ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 22 лютого 2019 року замінено первісного відповідача ОСОБА_3 на належного відповідача
ОСОБА_2 .
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 09 серпня 2019 року закрито підготовче провадження у справі. Призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні по суті.
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 16 квітня 2021 року провадження у справі № 752/6664/18 зупинено до набрання законної сили рішенням Голосіївського районного суду м. Києва у справі № 752/6196/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «Торговий дім «Інтерсервіс», ОСОБА_4 , третя особа - Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, про визнання права власності на об?єкт інвестування, зобов?язання виконати договірні зобов?язання, зобов?язати зареєструвати право власності, визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації.
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 19 листопада 2021 року,
з урахуванням ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 31 серпня 2022 року про виправлення описки, поновлено провадження у справі № 752/6664/18. Справу призначено до судового розгляду по суті.
У відзиві на позовну заяву, сторона відповідача вказувала, що позивач не
є власником майна, яке не може набувати на підставі рішення суду в даному випадку,
а отже і не може звертатись за захистом свого права в порядку положень статей 388, 392 ЦК України, а вимога позивача про скасування державної реєстрації права власності за відповідачем не є належним способом захисту прав.
Заперечуючи проти позовних вимог, представник ОСОБА_2 - адвокат
Дзецько Д. А. також подала до суду заяву про застосування позовної давності
(т. 1, а. с. 175-177).
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 25 травня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, про визнання права власності, витребування майна, зобов'язання вчинити дії задоволено частково.
Витребувано від добросовісного набувача ОСОБА_2 квартиру
АДРЕСА_1 , загальною площею 71,4 кв. м, житловою площею 36,4
кв. м на користь ОСОБА_1 .
У задоволені іншої частини позовних вимог відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що згідно позиції, викладеної в постановах Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, після виконання умов інвестиційного договору інвестор набуває майнові права на об'єкт інвестування, які після завершення будівництва об'єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації трансформуються у право власності інвестора на проінвестований об'єкт з необхідністю державної реєстрації інвестором такого права за собою, то забудовник позбавлений права відчужувати об'єкт інвестування на користь будь-якої іншої особи. Оскільки за ОСОБА_1 визнано майнові права на квартиру АДРЕСА_1 на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, у нього виникло право на об'єкт інвестування та його витребування
у особи, за якою таке право зареєстровано. ОСОБА_2 набув право власності на спірну квартиру на підставі договору дарування, укладеного з ОСОБА_3 , яка в свою чергу набула його на підставі договору купівлі-продажу квартири, укладеного
з ОСОБА_4 . Натомість, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від
19 вересня 2014 року визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_1 , укладений між ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» та ОСОБА_4 та скасовано державну реєстрацію зазначеного договору. Недійсний правочин не породжує будь-яких правових наслідків. В даному випадку, належним способом захисту прав власника майна у разі вибуття майна без достатньої правової підстави є витребування його.
Визнання права власності на об?єкт інвестування за даних обставин в судовому порядку не є ефективним способом захисту та такі вимоги не підлягають задоволенню
з огляду на те, що після внесення запису про припинення права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру до Реєстру речових прав на нерухоме майно, позивач не позбавлений можливості у визначений законом спосіб зареєструвати свої права на квартиру.
Вимоги позивача про зобов?язання відповідача звільнити та передати йому спірну квартиру є передчасними, оскільки право позивача в цій частині не є порушеним, а отже такі вимоги не підлягають задоволенню.
Не можуть бути задоволені також вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 29269597, оскільки рішення суду про витребування майна із чужого володіння є підставою для скасування реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_2
25 липня 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Глушков В. О. подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, просить скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 25травня 2023 року в частині витребування від добросовісного набувача ОСОБА_2 квартири
АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні цих позовних вимог.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно прийняв як преюдицію рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2014 року
у справі № 752/6196/13-ц (№ 2-3026/11), ухваленого за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2011 року, оскільки ні ОСОБА_2 ні його мати - ОСОБА_3 не брали участі у розгляді вказаної справи, а тому мали право надавати аргументи на спростування доводів позивача щодо набуття майнових прав на спірну квартиру. Вказує, що позивач не в повному обсязі сплатив вартість об?єкта інвестування (спірної квартири), інвестиційний договір є таким, що втратив свою чинність. Висновок суду першої інстанції про наявність заборони на відчуження спірної квартири в період часу з 19 серпня 2006 року до 03 листопада 2011 року, а також під час укладення договору купівлі-продажу між ОСОБА_4 і ОСОБА_3
є необґрунтованим, оскільки він не підтверджується жодним доказом, відповідної постанови органів досудового слідства в матеріалах справи немає. Факт відсутності заборони також підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна. Арешт на спірну квартиру було зареєстровано лише 27 лютого 2012 року, тобто коли вже власницею квартири була ОСОБА_3 . Підставою внесення такого запису була постанова СУ ГУМВС України в м. Києві від 20 лютого 2012 року, винесена в межах кримінальної справи № 20-3971. Вказаний арешт було скасовано рішенням Шевченківського районного суд ум. Києва від 06 вересня 2012 року у справі № 2610/14257/2012.
Заявник вказує, що позивачем пропущено позовну давність, оскільки про порушене своє право позивачу було відомо ще у 2011 році, коли він звернувся до суду з позовом до ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» з вимогою про визнання недійсним свідоцтва про право власності видане товариству. А з цим позовом ОСОБА_1 звернувся до суду
28 березня 2018 року, тобто позивачем пропущено трьохрічний строк позовної давності встановлений частиною першою статтею 257 ЦК України.
Заявник також вказує, що позовна заява подана особою, яка не має на це повноважень, оскільки в ордері не зазначено орган, в якому адвокат надає правову допомогу.
Крім того, звертає увагу на те, що позивачем обрано невірний спосіб захисту, оскільки вирішуючи спір у справі № 752/6196/13-ц суд визначив яким саме чином підлягають відновленню порушені права ОСОБА_1 .
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями
від 25липня 2023 року апеляційну скаргу передано судді-доповідачу.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 02 серпня 2023 року клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Глушкова В. О. про поновлення строку на апеляційне оскарження Голосіївського районного суду м. Києва від 25 травня 2023 року задоволено та поновлено його.
Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника
ОСОБА_2 - адвоката Глушкова В. О. на рішення Голосіївського районного суду
м. Києва від 25 квітня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції
у м. Києві, про визнання права власності, витребування майна, зобов'язання вчинити дії.
Витребувано з Голосіївського районного суду м. Києва матеріали справи
№ 752/6664/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, про визнання права власності, витребування майна, зобов'язання вчинити дії.
16 жовтня 2023 року матеріали справи № 752/6664/18 надійшли до Київського апеляційного суду.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року справу призначено до розгляду з викликом учасників справи.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_1 адвокат Швець В.Ю. заперечував проти доводів апеляційної скарги, вказавши що рішення суду є законним та обґрунтованим.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Глушков В.Д. підтримав доводи апеляційної скарги.
Представник позивача адвокат Швець В.Ю. в судове засідання не з'явися, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином (т.3 а.с.169), а тому колегія суддів у відповідності до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України вважає можливим розглянути справу за його відсутності.
Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише
у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише
у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 25 травня 2023 року оскаржується в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про витребування.
В іншій частині рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 25 травня 2023 року не оскаржується, а тому відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України в апеляційному порядку не переглядається.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла таких висновків.
Встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином російської федерації.
18 березня 2004 року між ОСОБА_1 і Закритим акціонерним товариством «Торговий Дім «Інтерсервіс» (далі - ЗАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс»), правонаступником якого є ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс») укладено інвестиційний договір № Т-25, з умовами якого ОСОБА_1 зобов?язався здійснювати фінансування будівництва житлової квартири АДРЕСА_2 , кількість кімнат -2, житлова площа -36,80 кв. м, загальна орієнтовна площа -69,77 кв. м в житловому будинку на
АДРЕСА_3 з метою отримання його у власність, а ЗАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» взяв на себе зобов'язання використати інвестовані, відповідно до Інвестиційного договору, кошти для будівництва об'єкту інвестування
з виконанням робіт передбачених проектом; сприяти будівництву об'єкта інвестування для введення його в експлуатацію у встановлені терміни; після введення будинку
в експлуатацію, надати позивачу необхідні документи, для послідуючого оформлення об'єкта у його власність.
16 березня 2010 року, на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 17 лютого 2010 року № 192-С/Ю, Головне управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видало ПрАТ «Торговий Дім» свідоцтво про право власності на квартиру
АДРЕСА_4 , яке зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 19 березня 2010 року у реєстрову книгу № 603-202 за реєстровим
№ 45854.
27 січня 2011 року між ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_4 , який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. за № 211.
У березні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс», ОСОБА_4 про визнання права власності на об'єкт інвестування, зобов'язання виконати договірні зобов'язання, зобов'язання зареєструвати право власності, визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації (справа
№ 752/6196/13-ц (№ 2-3026/11)).
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 жовтня
2011 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 лютого 2012 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 22 травня 2012 року рішення Апеляційного суду м. Києва від
21 лютого 2012 року скасовано, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від
31 жовтня 2011 року залишено в силі.
У квітні 2013 року ОСОБА_1 подав заяву про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2011 року.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2014 року за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами рішення Голосіївського районного суду м. Києва від
31 жовтня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення у справі.
Визнано за ОСОБА_1 майнові права на двокімнатну квартиру
АДРЕСА_4 , загальною площею
71,4 кв. м.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_4 , укладений між ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. 27 січня 2011 року за № 211.
Скасовано державну реєстрацію договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 , укладеного між ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. 27 січня 2011 року за № 211.
Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_4 , видане ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 16 березня 2010 року на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 17 лютого 2010 року № 192-С/Ю, зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 19 березня 2010 року у реєстрову книгу № 603-202 за реєстровим № 45854.
Зобов'язано ОСОБА_4 повернути квартиру АДРЕСА_4 ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс».
Стягнено з ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» на користь ОСОБА_4
453 741,00 грн у рахунок отриманих коштів за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 .
Зобов'язано ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» виконати умови інвестиційного договору від 18 березня 2004 року № Т-25, надати ОСОБА_1 акт прийому-передачі квартири АДРЕСА_4 та довідку про сплату ОСОБА_1 повної суми інвестиційних внесків.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 сплачена повна ціна інвестиційного договору, який не розірвано, сплата відбулась на рахунки, в сумах та у строки, що кореспондуються з умовами інвестиційного договору, що надає позивачу право на захист майнового права. Також судом першої інстанції установлено, що на момент укладення договору купівлі-продажу від січня 2011 року квартира перебувала під забороною відчуження у зв?язку із накладеним арештом і не могла бути продана на користь ОСОБА_4 .
Не погодившись із вказаним рішенням Голосіївського районного суду
м. Києва від 19 травня 2014 року, у січні 2021 року ОСОБА_2 , який не брав участі
у справі, подав апеляційну скаргу.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 травня 2021 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2014 року закрито на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Апеляційний суд виходив із того, що на час ухвалення судом першої інстанції рішення у розглядуваній справі, ОСОБА_2 не був власником спірної квартири, а отримав її в дар зі спливом значного періоду часу (12 квітня 2016 року), а отже судом вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції ОСОБА_2 не був та, відповідно, рішення суду не містить висновків про права та обов'язки ОСОБА_2 , як нового власника квартири.
Постановою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року касаційну скаргу
ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Глушков В. О., залишено без задоволення.
Ухвалу Київського апеляційного суду від 27 травня 2021 року про закриття апеляційного провадження залишено без змін.
Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції та додатково зазначив, що звертаючись до апеляційного суду ОСОБА_2 вказував, що діє саме як новий власник спірної квартири, а не як спадкоємець ОСОБА_3 , та не надавав доказів про те, що у встановленому законом порядку прийняв спадщину після її смерті. Не містить таких доводів і касаційна скарга.
У подальшому, ОСОБА_1 звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно з заявою про реєстрацію права власності на квартиру
АДРЕСА_1 , однак рішенням державного реєстратора Хафусова В.В. у вчиненні реєстраційних дій було відмовлено у зв?язку з наявністю в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про реєстрацію права власності на спірну квартиру за іншою особою.
03 листопада 2011 року було зареєстровано право власності на квартиру
АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 14 жовтня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Боднар Н.В., укладеного з ОСОБА_4 .
В подальшому, 12 квітня 2016 року право власності на квартиру
АДРЕСА_1 було зареєстрована за ОСОБА_2 на підставі договору дарування, виданого 12 квітня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою В.М.
Згідно довідки наданої Комунальним підприємством Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 13 липня 2023 року, яка долучена до матеріалів апеляційної скарги, квартира АДРЕСА_1 не перебувала під арештом (забороною) станом на 19 березня 2010 року, 04 лютого 2011 року та 03 листопада 2011 року. Об?єкт нерухомого майна за адресою:
АДРЕСА_3 у період часу з 19 серпня 2006 року до 06 вересня 2012 року під арештом (забороною) не перебував (інформація щодо арешту (заборони) в бюро відсутня).
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий
і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У пункті 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня
2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) зроблено висновок про те, що «за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України,
є неефективними».
Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження
№ 14-208цс18, пункти 115, 116), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80) та багатьох інших.
Цивільним законодавством передбачено такий спосіб захисту порушених прав, як віндикація.
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені
й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна
з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.
Таким чином, особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.
Власник із дотриманням норм статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та інших звернено увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року
у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) зроблено висновок, що якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є потрібними для ефективного відновлення порушеного права.
Подібні висновки викладено також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21), від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
Отже, в разі задоволення віндикаційного позову рішення суду про витребування майна забезпечуватиме ефективне відновлення порушених прав власника, оскільки таке судове рішення є підставою для державної реєстрації права власності, тому задоволення вимог щодо скасування записів про право власності не є потрібним для захисту порушених прав позивача.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) та від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження
№ 14-125цс20).
Як відомо з матеріалів справи, звертаючись до суду з позовними вимогами до ОСОБА_2 про витребування спірної квартири, ОСОБА_1 посилався на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2014 року яким:
- визнано за ОСОБА_1 майнові права на двокімнатну квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 71,4 кв. м;
- визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_4 , укладений між ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. 27 січня 2011 року за № 211;
- скасовано державну реєстрацію договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 , укладеного між ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. 27 січня 2011 року за № 211;
- визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_4 , видане ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 16 березня 2010 року на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 17 лютого 2010 року № 192-С/Ю, зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 19 березня 2010 року у реєстрову книгу № 603-202 за реєстровим № 45854.
- зобов'язано ОСОБА_4 повернути квартиру
АДРЕСА_4 ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс».
Тобто за доводами заявника квартира відчужена особою, яка не мала права її відчужувати, що встановлено рішенням суду, а тому він має право на її витребування за правилами статті 388 ЦК України.
Надаючи правову оцінку заявленим позовним вимогам в цій частині, Київський апеляційний суд враховує таке.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції застосовується з огляду на такі принципи: 1) у першому реченні першого абзацу закладається принцип мирного володіння майном, який має загальний характер;
2) принцип, викладений у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплений у другому абзаці принцип визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу
в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким,
а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом
і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine,заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору,
(див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі
№ 183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункт 100)). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частини перша та третя
статті 388 ЦК України).
Якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина п'ята статті 12 ЦК України).
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України
у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц),
а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
Подібний висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від
14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20).
Київським апеляційним судом встановлено, що 16 березня 2010 року, на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 17 лютого 2010 року
№ 192-С/Ю, Головне управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видало ПрАТ «Торговий Дім» свідоцтво про право власності на квартиру
АДРЕСА_4 , яке зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 19 березня
2010 року у реєстрову книгу № 603-202 за реєстровим № 45854.
27 січня 2011 року між ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_4 , який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. за № 211.
03 листопада 2011 року було зареєстровано право власності на квартиру
АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 14 жовтня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Боднар Н. В., укладеного з ОСОБА_4 .
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2014 року:
- визнано за ОСОБА_1 майнові права на двокімнатну квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 71,4 кв. м;
- визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_4 , укладений між ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. 27 січня 2011 року за № 211;
- скасовано державну реєстрацію договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 , укладеного між ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. 27 січня 2011 року за № 211;
- визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_4 , видане ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 16 березня 2010 року на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 17 лютого 2010 року № 192-С/Ю, зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 19 березня 2010 року у реєстрову книгу № 603-202 за реєстровим № 45854.
- зобов'язано ОСОБА_4 повернути квартиру
АДРЕСА_4 ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс».
12 квітня 2016 року право власності на квартиру
АДРЕСА_1 було зареєстрована за ОСОБА_2 на підставі договору дарування, виданого
12 квітня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою В. М.
Враховуючи наведені фактичні обставини справи, та те, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2014 року визнано за ОСОБА_1 майнові права на спірну квартиру; визнано недійсним договір купівлі-продажу від
27 січня 2011 року спірної квартири, який укладено між ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» та ОСОБА_4 ; зобов'язано ОСОБА_4 повернути квартиру АДРЕСА_4 ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс», Київський апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для витребування спірної квартири від ОСОБА_2 , оскільки за обставин цієї справи ОСОБА_4 не мала права нею розпоряджатись, а відтак вона вибула із власності позивача поза його волею, що у свою чергу дає суду підстави для застосування статті 388 ЦК України у спірних правовідносинах.
Заперечуючи проти позовних вимог, представник ОСОБА_2 - адвокат
Дзецько Д. А. просила застосувати позовну давність (т. 1, а. с. 175-177).
У пункті 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року
у справі № 755/13805/16-ц (провадження № 14-208цс21) вказано, що «суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушено, але позовна давність спливла,
і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року
у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від
14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року
у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 07 серпня
2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі
№ 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17-ц (пункт 28), від 29 червня 2021 року
у справі № 904/3405/19 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 129).
Оскільки Київський апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, Київський апеляційний суд вважає за необхідне надати оцінку позовній давності, про застосування якої просив відповідач.
Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі,
є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Наведене дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред'явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність судових рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача, причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 - 255 ЦК України.
Статтею 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
На віндикаційні позови поширюється загальна позовна давність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18)).
Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме, статей, 256, 257, 261 ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17 дійшов до правового висновку: «порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в частині першій статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від
22 лютого 2017 року № 6-17цс17».
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 07 серпня
2019 року у справі № 520/9169/15 (провадження № 61-25349св18), від 22 січня 2020 року
у справі № 522/68715/15 (провадження № 61-1563св17) та Верховний Суд України
у постанові від 21 травня 2014 року у справі № 6-7цс14.
Відступаючи від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 06 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, Велика Палата Верховного Суду у постанові від
26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) зробила висновок про те, що початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно.
Аналізуючи фактичні обставини цієї справи, Київський апеляційний суд зазначає, що оскільки право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру було порушено в момент її вибуття з власності ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» у володіння ОСОБА_4 , то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли ОСОБА_1 довідався або міг довідатися про порушення його права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття
з власності у володіння іншої особи.
Оскільки порушення прав позивача було предметом судового розгляду в іншій справі № 752/6196/13-ц (2-3026/11), то позивачу було відомо про таке порушення ще на час звернення позивача з позовом у зазначеній справі - березень 2011 року. Проте вимог, щодо витребування спірної квартири ним заявлено не було.
Зазначене свідчить про те, що позивачу було відомо про порушення його прав ще в березні 2011 року, що також було встановлено рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 19 травня 2014 року у справі №752/6196/13-ц(2-3026/11).
Разом з тим, з цим позовом ОСОБА_1 звернувся до суду лише 28 березня 2018 року,тобто з пропуском позовної давності.
У пунктах 7.20-7.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) зроблено висновок, що «Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не
є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб».
Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 28 червня
2023 року у справі № 511/2402/15 (провадження № 61-6218св23).
Ураховуючи наведене, обґрунтованість заявлених позовних вимог, та те, що відповідачем заявлено клопотання про застосування позовної давності, Київський апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову
у зв?язку з пропуском позовної давності.
Вирішуючи спір суд першої інстанції на наведене уваги не звернув, жодної оцінки заявленому клопотанню про застосування строків позовної давності не надав, у зв?язку із чим оскаржуване судове рішення слід скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Згідно з пунктом 2 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення
у відповідній частині або зміни судового рішення є: порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).
Перевіривши в межах апеляційної скарги правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права, Київський апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від
25травня 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції
у м. Києві, про витребування майна - скасувати та ухвалити у справі в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Згідно з підпунктом б), в) пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті апеляційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Оскільки Київський апеляційний суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги, скасування рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 25травня
2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна та ухвалення
у справі в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, судові витрати зі сплати судового збору, які понесені відповідачем
у сумі 7 293,00 грн. слід стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .
Керуючись статтями 367, 368, 369, 374, 376, 381, 382, 383 ЦПК України, суд,-
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Глушкова Валентина Олександровича - задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 25трав 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, про витребування майна скасувати і ухвали у справі в цій частині нове судове рішення наступного змісту.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, про витребування майна відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 (російська федерація, АДРЕСА_5 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_6 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 7 293,00 грн судових витрат, понесених у зв?язку з переглядом справи судом апеляційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя-доповідач: А.М. Стрижеус
Судді: Л.Д. Поливач
О.І. Шкоріна