Справа № 369/11520/23
Провадження № 2/369/5305/23
РІШЕННЯ
Іменем України
29.12.2023 року м. Київ
Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:
головуючої судді Пінкевич Н.С.,
при секретарі Соловюк В.І.,
за участі представника позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за попереднім договором купівлі-продажу, -
ВСТАНОВИВ:
У липні 2023 року року позивач ОСОБА_3 звернулася до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу.
19 вересня 2023 року представником позивача подана заява про заміну первісного відповідача ОСОБА_5 належним відповідачем ОСОБА_4 , яка задоволена протокольною ухвалою суду від 20 вересня 2023 року та 25 вересня 2023 року представником позивача подана заява про зміну підстав позову з доказами її направлення відповідачеві, яка прийнята судом до розгляду.
Позовні вимоги, з урахуванням зміни підстав позову, обґрунтовані тим, що 24 березня 2021 року між нею як покупцем та відповідачем було укладено Попередній договір про укладення договору купівлі-продажу квартири (далі - Попередній договір).
Згідно пункту 1 Попереднього договору, Продавець у строк до 30.08.2021 року зобов'язувався передати у власність Покупця з укладенням договору купівліпродажу, а Покупець зобов'язується прийняти і оплатити квартиру АДРЕСА_1 Борщагівка, КиєвоСвятошинського району Київської області, по вулиці Шевченко, №29-Д.
Згідно пункту 4 Попереднього договору, на підтвердження намірів сторін Покупець передав, а Продавець прийняв передоплату у вигляді авансу в розмірі 6600 доларів США. Залишок суми у розмірі 6600 доларів США Покупець зобов'язується сплатити протягом 6 місяців з моменту підписання Попереднього договору. Згідно розписки Покупець сплатив залишок наступним чином: перший платіж 24.05.2021 року у розмірі 1100 доларів США, другий платіж 23.06.2021 року у розмірі 1100 доларів США, третій платіж 24.07.2021 року у розмірі 1100 доларів США, четвертий платіж 25.08.2021 року у розмірі 1100 доларів США, п'ятий платіж 24.09.2021 року у розмірі 2200 доларів США. Таким чином, була сплачена повна вартість квартири згідно Попереднього договору - 13200 доларів США.
Всупереч умовам Попереднього договору, Продавець не передав у власність Покупця з укладенням договору купівлі-продажу вказану квартиру як до 30.08.2021 року, так і станом на день подання цієї заяви.
При цьому зазанчає, що згідно статті 209 ЦК України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Власник нерухомого майна має право встановити (скасувати) вимогу нотаріального посвідчення договору (внесення змін до договору), предметом якого є таке майно чи його частина, крім випадків, якщо відповідно до закону такий договір підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно статті 635 ЦК України, попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. Попередній договір щодо купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва або майбутнього об'єкта нерухомості підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно частини четвертої статті 203 ЦК України, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Згідно частини другої статті 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Згідно частини першої статті 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Згідно частини першої статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
Згідно статті 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
Таким чином, позивач вважає, що оскільки Попередній договір не був нотаріально посвідчений, при цьому стосується купівлі квартири, він є недійсним відповідно до статті 215 ЦК України. Отже, обов'язок повернути кошти відповідно до статті 216 ЦК України лягає на особу, яка безпосередньо отримала кошти, незалежно від того, від кого вона діяла. Відповідно, ці кошти слід стягнути з ОСОБА_4 , який є отримувачем грошових коштів від Позивача, про що свідчить його підпис на недійсному Попередньому договорі, який має ознаки розписки.
Крім того, заявляє вимогу про стягнення з ОСОБА_4 три проценти річних за боргом, які обчислюються з дня його виникнення до дня прийняття рішення у справі, які станом на день подання позову складають 726 доларів США на користь ОСОБА_3 .
Також просить відшкодувати моральну шкоду у розмірі 50000 гривень, враховуючи, що родина позивачки вже майже 2 роки вимушена жити без власного житла, на яке вони розраховували. І це в умовах пандемії, а наразі - війни.
Остаточно просила суд стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 борг у розмірі 13 200 дол.США, три відсотки річних в розмірі 726 дол.США, на відшкодування моральної шкоди 50 000 грн.; судові витрати по сплаті судового збору в розмір 7294,83 грн. та витртати на правову допомогу в розмірі 12 000 грн. покласти на відповідача.
20 листопада 2023 року представником відповідача було подано відзив на позовну заяву, в якому він заперечує проти задоволення позовних вимоги. Вказує, що індентифікаційний номер позивачки, вказаний у попередньому договору, і вказаний у позовній заяві - не співпадають, тому це різні особи. Також звертає увагу суду, що ОСОБА_4 діяв від імені ОСОБА_5 , який надав йому для цього довіреність, посвідчена приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Київської області Михальченко М. М. та зареєстрована в реєстрі за номером 534. Звертає увагу, що в преамбулі договору чітко вказано, що ОСОБА_4 діє від імені ОСОБА_5 , хоч і допущена технічна помилка щодо реєстраційного номеру довіреності. Вказана помилка не впливає на дійсність договору. Стверджує, що текст другої сторінки не узгоджується з текстом першої сторінки договору, тому є обгрунтовані підстави вважати, що документ міг бути виготовлений шляхом монтажу з використанням комп'ютерної техніки.
Щодо розписок представник відповідача зазначає, що за ними отримувачами коштів був не відповідач, а інші особи, тому відсутні підстави щодо стягнення цих коштів саме з ОСОБА_4 . Просив відмовити у задоволенні позову.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд позов задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні у задоволенні позовних вимог заперечував, просив у задоволенні позову відмовити.
Заслухавши доводи сторін, дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено, що 24 березня 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було підписано Попередній договір про укладення договору купівлі-продажу квартири, який нотаріально не посвідчено. У преамбулі попереднього договору зазначено, що відповідач діяв від імені ОСОБА_5 на підставі довіреності. Оригінал попереднього договору оглянуто судом та відповідачем у судовому засіданні.
Згідно пункту 1 Попереднього договору, Продавець у строк до 30.08.2021 року зобов'язувався передати у власність Покупця з укладенням договору купівліпродажу, а Покупець зобов'язується прийняти і оплатити квартиру АДРЕСА_1 Борщагівка, КиєвоСвятошинського району Київської області, по вулиці Шевченко, №29-Д.
Згідно пункту 4 Попереднього договору, на підтвердження намірів сторін Покупець передав, а Продавець прийняв передоплату у вигляді авансу в розмірі 6600 доларів США. Залишок суми у розмірі 6600 доларів США Покупець зобов'язується сплатити протягом 6 місяців з моменту підписання Попереднього договору.Залишок коштів за договором, а саме покупець зобов'язується сплатити наступним чином: перший платіж у розмірі 3189 доларів США Покупець має сплатити через 3 місяці, другий платіж 2125 доларів США покупець має сплатити ще через 3 місяці.
Згідно доданої позивачем розписки вона сплатила залишок наступним чином: перший платіж 24.05.2021 року у розмірі 1100 доларів США, другий платіж 23.06.2021 року у розмірі 1100 доларів США, третій платіж 24.07.2021 року у розмірі 1100 доларів США, четвертий платіж 25.08.2021 року у розмірі 1100 доларів США, п'ятий платіж 24.09.2021 року у розмірі 2200 доларів США. Отримувачами кошті за цієї розпискою були ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .
За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно до ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно до ч. 1 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.
Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 663 ЦК України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Згідно вимог ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином і відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно вимог ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до п. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Принцип належного виконання зобов'язання, визначений чинним законодавством України, полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмету; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.
Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку ( у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 28.11.2022 року у справі № 127/13491/21-ц.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 року у справі № 922/3412/17 та від 13.02.2019 року у справі № 320/5877/17 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.
У особи виникає зобов'язання повернути отримане майно, зокрема, грошові кошти, згідно зі статтею 1212 ЦПК України, як безпідставно набуте, якщо особа отримала їх без правової підстави, за відсутності договірних правовідносин щодо цього майна.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26.04.2023 року у справі № 439/1683/18.
Доказів того, що між сторонами існують договірні правовідносини завірені нотаріально, матеріали справи не містять.
У постанові від 12.10.2021 року у справі № 910/17324/19 Велика Палата Верховного Суду вказала, що сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов'язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави, у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі від початку правовідношення, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
Положення частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах. Отримане однією із сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого отримання.
Отже, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 05.04.2023 року у справі № 357/8975/20.
Як вбачається з матеріалів справи, укладений між сторонами попередній договір купівлі-продажу квартири нотаріально не посвідчений, тому заявлені позовні вимоги повинні вирішуватися відповідно до статті 1212 ЦК України.
Отже, вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості про стягнення коштів в розмірі 6600 доларів США, переданих за нотаріально не посвідченим договором, підлягають задоволенню відповідно до статті 1212 ЦК України.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 31.05.2023 року у справі № 947/26577/19.
Позовні вимоги щодо стягнення грошових коштів в розмірі 6600 доларів США за розпискою суд залишає без задоволення, оскільки отримувачами цих коштів були інші особи, а не відповідач. Матеріали справи не містять доказів, що отримувачі цих коштів діяли в інтересах відповідача. Позивач не позбавлений можливості пред'явити позов про стягнення цих коштів безпосередньо до їх отримувачів за розпискою.
Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.
Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13.11.2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18.03.2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Згідно правової позиції ВП ВС, викладеної в постанові від 10.04.2018 у справі N910/10156/17, якою ВП ВС підтвердила аналогічний висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 15.04.2015 у справі №910/2899/14 та від01.06.2016 у справі N 910/22034/15, за змістом статей 625, 1212 ЦК України положення статті 625 ЦК України поширюють свою дію на всі види грошових pобов'язань, а тому в разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України
Відсоткова ставка 3% річних визначена позивачем за період з 01.02.2020 року по день ухвалення судового рішення (28.12.2023).
Розрахунок 3% річних здійснюється за формулою:
Сума санкції = С x 3 x Д : 365 : 100, де
С - сума заборгованості (6600 доларів США),
Д - кількість днів прострочення (з 01/02/2020 до 28/12/2023 - 1426 днів).
Таким чином сума трьох відсотків річних становить 773,56 доларів США (6600 x 3 % x 1426 : 365 : 100).
Оскільки відповідач грошові кошти не повертає, тому обгрнутовані є доводи позивача про стягнення на день ухвалення рішення трьох відсотків річних в розмірі 773,56 доларів США
Стосовно вимог про стягнення моральної шкоди, суд зазначає наступне.
Порядок та підстави відшкодування моральної шкоди визначено ст. ст. 23, 1167 ЦК України.
Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Виходячи з цих обставин, сума заявленої позивачами моральної шкоди в розмірі 10000,00 гривень не обґрунтована, а саме: - якими міркуваннями керувався позивач при визначенні розміру моральної шкоди; - чи можна вважати розумними вимоги в частині відшкодування моральної шкоди в такій сумі, виходячи з вимог ст. 23 ЦК України; - якими доказами підтверджується завдання позивачу моральної шкоди саме в такому розмірі.
Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болі та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що закріплені в п. п. 3, 9 постанови від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою фізичної особи слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб, при настанні інших негативних наслідків. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.
Суд вважає, що позивачами не надано належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, на які він посилаються як на такі, що завдали душевних страждань та переживань, а також не підтверджено доказами самого факту наявності у нього душевних страждань та переживань, у зв'язку з наявністю таких обставин. Крім того, позивач не довів суду наявності моральної шкоди в заявленому обсязі, так як будь-які докази спричинення відповідачем моральної шкоди в заявленому розмірі у справі відсутні.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).
Враховуючи викладене, аналізуючи зібрані по справі докази, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим в задоволенні цієї частини позовних вимог слід відмовити.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006 року).
Розподіл судових витрат суд здійснює на підставі ст.141 ЦПК України, з урахуванням того, що позовні вимоги задоволені частково.
Керуючись ст. ст. 141, 258-259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -
УХВАЛИВ:
Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошові кошти за недійсним попереднім договором купівлі-продажу в розмірі 6600 доларів США (шість тисяч шістсот доларів США), три відсотки річних в розмірі 773,56 доларів США (сімсот сімдесят три долари 56 центів США).
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір у розмірі 3647,42 грн. (три тисячі шістсот сорок сім грн. 42 коп.) та витрати на правову допомогу у розмірі 6000 (шість тисяч) гривень.
Інформація про позивача: ОСОБА_3 АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 .
Інформація про відповідача: ОСОБА_4 , АДРЕСА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 .
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення виготовлений 29 грудня 2023 року.
Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ