ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
22.12.2023Справа № 910/16307/23
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Ломаки В.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи
за позовом Приватного підприємства “Виробничо-дистрибьюторська компанія “Дім Вина “Скала”
до держави Україна в особі Державної казначейської служби України
про стягнення 57 110,34 грн.,
Без виклику (повідомлення) представників сторін.
ВСТАНОВИВ:
Приватне підприємство “Виробничо-дистрибьюторська компанія “Дім Вина “Скала” (далі - позивач, Підприємство) звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України (далі - відповідач, Служба) про стягнення з держави України через Службу грошових коштів у загальному розмірі 57 110,34 грн., з яких: 8 741,10 грн. - 3 % річних, 48 369,24 грн. - інфляційні втрати.
В обґрунтування пред'явлених вимог позивач посилався на те, що постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.10.2023 року в справі № 910/4014/16 за позовом Підприємства до Дніпровського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України та Служби про стягнення 1 896 091,00 грн. моральної шкоди та 1 151,60 грн. збитків, вимоги позивача були задоволені частково; стягнуто з Державного бюджету України на користь Підприємства 150 000,00 грн. завданої шкоди через підрив іміджу, знищення престижу та підрив довіри до діяльності. У задоволенні решти вимог відмовлено.
Оскільки вищевказане рішення господарського суду апеляційної інстанції було виконано відповідачем лише 05.10.2023 року, Підприємство вказувало на наявність правових підстав для стягнення на його користь з Державного бюджету України через Службу 8 741,10 грн. 3 % річних та 48 369,24 грн. інфляційних втрат, нарахованих на вищенаведену суму шкоди протягом періоду з 27.10.2021 року (день набрання законної сили відповідним судовим рішенням) до 05.10.2023 року (день його фактичного виконання).
Ухвалою від 23.10.2023 року господарський суд міста Києва залишив означену позовну заяву без руху з одночасним встановленням строку та способу усунення її недоліків.
25.10.2023 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва надійшла заява Підприємства від 25.10.2023 року № 2703 про усунення недоліків позовної заяви.
Враховуючи наведене, ухвалою від 30.10.2023 року господарський суд міста Києва відкрив провадження у справі № 910/16307/23 та вирішив здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.
06.11.2023 року через систему “Електронний суд” надійшов відзив Служби від 06.11.2023 року на позовну заяву, в якому остання заперечила проти задоволення вимог позивача з огляду на те, що 13.12.2021 року до Казначейства надійшла заява позивача від 10.12.2021 року № 1866 про пред'явлення до виконання наказу, виданого 07.12.2021 року господарським судом міста Києва на виконання постанови Північного апеляційного суду господарського суду в справі № 910/4014/16. Під час опрацювання документів Службою було встановлено, що постанова апеляційного суду в справі № 910/4014/16 прийнята з метою відшкодування шкоди, завданої “через підрив іміджу, знищення престижу та підрив довіри до діяльності” неправомірними діями органу МВС і прокуратури, які полягають у незаконному порушенні кримінальних справ відносно позивача. Відповідно до пункту 9 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” БК України відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою за рахунок коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) в межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Отже, опрацювання документів щодо виконання рішення суду в справі № 910/4014/16 здійснювалось Казначейством відповідно до розділу “Безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам” Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року № 845 (далі - Порядок № 845). Відповідно до пункту 36 Порядку № 845, листом від 17.12.2021 року виконавчий документ скеровано до органу Казначейства за місцем розташування заподіювача шкоди (органу МВС); 26.01.2022 року пакет документів, передбачений Порядком № 845, надійшов до Казначейства для виконання за бюджетною програмою КПКВК 3504030 “Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб”.
Згідно з пунктом 3 Порядку № 845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства. Аналогічний припис щодо виконання рішення про стягнення коштів державного бюджету винятково в порядку черговості міститься в підпункті 1 пункту 9 розділу VI Бюджетного кодексу України. Проте ані Порядок № 845, ані будь-який інший акт законодавства, не встановлюють для Казначейства строку для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно із судовими рішеннями про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Так само акти спеціального законодавства не передбачають можливості нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних у разі/після виконання рішення суду про відшкодування шкоди Державою.
Служба також зазначила, що поданий Підприємством виконавчий документ містить резолютивну частину про стягнення шкоди з Державного бюджету України. Таким чином, позивач не взяв до уваги, що правова регламентація відносин щодо виконання судових рішень, боржниками за якими є в одному випадку державний орган, а в іншому - держава (бюджет), відрізняється, і застосування Підприємством у позові нормативних положень з однієї сфери правовідносин до іншої є помилковим.
Разом із тим, 05.10.2023 року здійснено безспірне списання коштів державного бюджету в справі № 910/4014/16 за КПКВК 3504030 на користь позивача. Отже, виконання рішення суду в справі № 910/4014/16 здійснено Казначейством із неухильним дотриманням вимог законодавства, зокрема, принципу цільового використання бюджетних коштів та у порядку, визначеному пунктом 35 Порядку № 845.
Крім того, у відзиві на позовну заяву Служба просила суд розглядати справу в судовому засіданні.
Ухвалою від 09.11.2023 року господарський суд міста Києва відмовив у задоволенні клопотання Служби про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Інших клопотань чи заяв, у тому числі по суті справи, від сторін до суду не надходило.
Частиною 2 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.
При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення (частина 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва
ВСТАНОВИВ:
У березні 2016 року Підприємство звернулося до господарського суду міста Києва з позовною заявою до Дніпровського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, Головного управління Державної казначейської служби України в місті Києві про стягнення 351 871,00 грн. моральної шкоди та 1 151,60 грн. збитків.
Позовні вимоги обґрунтовані неправомірним порушенням кримінальних справ щодо позивача та його директора, з їх подальшим закриттям у зв'язку з відсутністю в події складу кримінального правопорушення.
Також Підприємство вказувало, що систематичні протиправні дії Дніпровського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві протягом січня-грудня 2012 року підірвали його імідж та ділову репутацію в очах ділових партнерів та виробників алкогольних напоїв, що, в свою чергу, призвело до зриву проведення з 13.11.2012 року по 17.11.2012 року міжнародного заходу - фестивалю вина “Україна виноробна “СКАЛА 2012”. У зв'язку з незаконним позбавленням позивача ліцензії на право здійснення роздрібної торгівлі алкогольними напоями у період з 18.10.2012 року по 18.12.2012 року, відбувся зрив зазначеного фестивалю та виставки-ярмарку.
Рішенням господарського суду міста Києва від 11.07.2016 року в справі № 910/4014/16 (суддя Цюкало Ю.В.) позовні вимоги задоволено частково; стягнуто з Державного бюджету України на користь Підприємства 200 000,00 грн. моральної шкоди.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.03.2017 року вищенаведене рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Підприємства відмовлено повністю.
Постановою Вищого господарського суду України від 02.08.2017 року касаційну скаргу Підприємства задоволено частково; рішення господарського суду міста Києва від 11.07.2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.03.2017 року в справі № 910/4014/16 скасовано, а справу передано на новий розгляд до місцевого господарського суду.
У вересні 2017 року Підприємство звернулося до господарського суду міста Києва із заявою про збільшення розміру позовних вимог, в якій просило суд стягнути з Державного бюджету України шляхом списання з відповідного рахунку Служби 3 779 312,87 грн., а саме: 1 151,60 грн. вартості вилучених алкогольних напоїв; 10 200,00 грн. реальних збитків (витрат, зроблених з метою відновлення порушеного права та сплачених за придбання комп'ютерної техніки та програмного забезпечення); 1 300 000,00 грн. грошового еквіваленту завданої шкоди через підрив ділової репутації (гудвіл); 691 200,00 грн. грошового еквіваленту завданої шкоди через підрив іміджу, зниження престижу та підрив довіри до діяльності; 915 045,00 грн. очікуваного та не отриманого доходу внаслідок втрати покупців; 348 377,69 грн. витрат, які слід зробити для відновлення порушеного права; 513 338,58 грн. не отриманого доходу (упущеної вигоди) внаслідок позбавлення права здійснювати роздрібну торгівлю алкогольними напоями у період з 18.10.2012 року по 18.12.2012 року та фактичного припинення діяльності з реалізації алкогольних напоїв.
В обґрунтування вказаної вище заяви Підприємством посилалося на те, що триваючі протиправні дії Дніпровського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві підірвали його імідж та ділову репутацію в очах ділових партнерів та виробників алкогольних напоїв, що призвело до систематичного стресового стану, необхідності позивачеві доводити свою невинуватість, захищати в судах та різних органах виконавчої влади свої інтереси. Як наслідок, позивач не міг виконувати свої зобов'язання перед контрагентами, йому була спричинена значна шкода, оскільки внаслідок обшуку мало місце повне зупинення роботи позивача, позбавлення ліцензії на право здійснення роздрібної торгівлі, розрив ділових відносин, контрактів, недовіра до позивача, як ділового партнера з боку виробників алкогольних напоїв та оптових постачальників напоїв тощо.
При новому розгляді справи № 910/4014/16 рішенням господарського суду міста Києва від 15.11.2017 року (суддя Трофименко Т.Ю.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.05.2018 року, позовні вимоги Підприємства задоволено частково; провадження у справі № 910/4014/16 в частині стягнення з Дніпровського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві на користь позивача 10 200,00 грн. реальних збитків (витрат, зроблених з метою відновлення порушеного права та сплачених за придбання комп'ютерної техніки та програмного забезпечення) припинено на підставі пункту 2 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у попередній редакції); стягнуто з Дніпровського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві на користь Підприємства 1 151,60 грн. В іншій частині вимог у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2018 року в справі № 910/4014/16 наведені судові рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволених позовних вимог змінено; абзац 3 резолютивної частини рішення господарського суду міста Києва від 15.11.2017 року викладено в редакції: “Стягнути з Державного бюджету України на користь Приватного підприємства “Виробничо-дистрибьюторська компанія “Дім вина “Скала” 1151 грн. 60 коп.”; постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.05.2018 року та рішення господарського суду міста Києва від 15.11.2017 року в справі № 910/4014/16 в частині позовних вимог про стягнення 1 300 000,00 грн. грошового еквіваленту завданої шкоди через підрив ділової репутації (гудвіл) та 691 200,00 грн. грошового еквіваленту завданої шкоди через підрив іміджу, зниження престижу та підрив довіри до діяльності скасовано; справу в цій частині направлено на новий розгляд до місцевого господарського суду. В іншій частині постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.05.2018 року та рішення господарського суду міста Києва від 15.11.2017 року в справі № 910/4014/16 залишено без змін.
При новому розгляді справи № 910/4014/16 рішенням господарського суду міста Києва від 25.08.2020 року в задоволенні позовних вимог Підприємства відмовлено.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.10.2021 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 09.06.2022 року, апеляційну скаргу Підприємства задоволено частково. Рішення господарського суду міста Києва від 25.08.2020 року в справі № 910/4014/16 змінено та прийнято нове судове рішення, яким позовні вимоги Підприємства задоволено частково; стягнути з Державного бюджету України на користь Підприємства 150 000,00 грн. завданої шкоди через підрив іміджу, знищення престижу та підрив довіри до діяльності. В іншій частині рішення господарського суду міста Києва від 25.08.2020 року в справі № 910/4014/16 залишено без змін.
07.12.2021 року на примусове виконання постанови Північного апеляційного господарського суду від 27.10.2021 року в справі № 910/4014/16 господарським судом міста Києва було видано відповідний наказ про стягнення з Державного бюджету України на користь Підприємства 150 000,00 грн. завданої шкоди.
Обґрунтовуючи позовні вимоги у справі № 910/16307/23, Підприємство посилалося на те, що вищенаведений наказ господарського суду міста Києва був фактично виконаний лише 05.10.2023 року.
Зважаючи на несвоєчасне виконання означеного судового рішення, позивач просив суд стягнути з держави України через Службу 8 741,10 грн. 3 % річних та 48 369,24 грн. інфляційних втрат, нарахованих на стягнуту постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.10.2021 року в справі № 910/4014/16 суму боргу у період з 27.10.2021 року (день набрання законної сили означеним судовим рішенням) до 05.10.2023 року (день його фактичного виконання).
Оцінюючи наявні у матеріалах справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
За умовами частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Пунктом 3 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Згідно з частиною 5 статті 11 Цивільного кодексу України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між суб'єктом, який таку шкоду завдав, і потерпілим. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Судове рішення про стягнення таких коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору).
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина 2 статті 625 Цивільного кодексу України).
Суд зазначає, що відповідно до частина 1 статті 5 Закону України “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень” № 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Цивільний кодекс України, прийнятий 16.01.2003 року, набрав чинності 01.01.2004 року, тоді як Закон № 4901-VI був прийнятий 05.06.2012 року та набрав чинності 01.01.2013 року. Стаття 625 Цивільного кодексу України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим кодексом. Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону № 4901-VI, який не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 Цивільного кодексу України, розмір процентів.
Основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України (частини перша та друга статті 4 Цивільного кодексу України).
Оскільки парламент прийняв Закон № 4901-VI після Цивільного кодексу України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж Цивільний кодекс України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього кодексу.
Аналогічного підходу дотримався Конституційний Суд України у рішенні від 13.03.2012 року № 5-рп/2012 (абзац сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Якщо Цивільний кодекс України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи Цивільного кодексу України.
Тотожна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 року в справі № 334/3161/17, від 18.01.2022 року в справі № 910/17048/17, від 29.06.2022 року в справі № 477/874/19.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена у розділі І “Загальні положення про зобов'язання” книги 5 Цивільного кодексу України. Тому приписи розділу І книги 5 Цивільного кодексу України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України). Отже, у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 року в справі № 758/1303/15-ц, від 16.05.2018 року в справі № 686/21962/15-ц, від 19.06.2019 року в справі № 646/14523/15-ц.
Як було зазначено вище, постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.10.2021 року, залишеною без змін постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.06.2022 року, апеляційну скаргу Підприємства задоволено частково. Рішення господарського суду міста Києва від 25.08.2020 року в справі № 910/4014/16 змінено та прийнято нове судове рішення, яким позовні вимоги Підприємства задоволено частково; стягнути з Державного бюджету України на користь Підприємства 150 000,00 грн. завданої шкоди через підрив іміджу, знищення престижу та підрив довіри до діяльності. В іншій частині рішення господарського суду міста Києва від 25.08.2020 року в справі № 910/4014/16 залишено без змін.
07.12.2021 року на примусове виконання постанови Північного апеляційного господарського суду від 27.10.2021 року в справі № 910/4014/16 господарським судом міста Києва було видано відповідний наказ про стягнення з Державного бюджету України на користь Підприємства 150 000,00 грн. завданої шкоди.
У позовній заяві Підприємство вказувало, що 10.12.2021 року воно звернулося до відповідача із заявою від 10.12.2021 року № 1866 про виконання виданого господарським судом міста Києва наказу від 07.12.2021 року № 910/4014/16.
Означена заява з доданими до неї документами надійшла до Казначейства та була зареєстрована 13.12.2021 року, що було визнано самим відповідачем у відзиві на позовну заяву.
З матеріалів справи вбачається, що зважаючи на факт заподіяння позивачу шкоди Дніпровським районним управлінням Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, листом від 17.12.2021 року № 5-08-08/26584 Служба перенаправила подану Підприємством заяву від 10.12.2021 року № 1866 разом з оригіналом наказу господарського суду міста Києва від 07.12.2021 року № 910/4014/16 та довідкою банку про відкриття рахунку від 08.02.2021 року до Головного управління Служби у місті Києві.
Листом від 29.12.2021 року № 04.1-02-10/18300 Головне управління Служби у місті Києві звернулося до Головного управління Національної поліції у м. Києві та Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві з проханням протягом 15 робочих днів надати документи (відомості), що можуть бути підставою для безспірного списання коштів державного бюджету та їх перерахування на рахунок стягувача.
Проте, наказ господарського суду міста Києва від 07.12.2021 року № 910/4014/16 про стягнення з Державного бюджету України на користь Підприємства 150 000,00 грн. завданої шкоди був фактично виконаний Казначейством лише 05.10.2023 року, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією відповідної платіжної інструкції від 05.10.2023 року № 04/10/2023 на суму 150 000,00 грн.
Враховуючи вищенаведені обставини та наявні у матеріалах справи документи, суд дійшов висновку про те, що припис частини другої статті 625 Цивільного кодексу України застосовний до спірних правовідносин.
Разом із тим, при дослідженні матеріалів справи та перевірці наданого позивачем розрахунку заявлених до стягнення сум 3 % річних та інфляційних втрат, суд встановив, що законодавчі положення статті 625 Цивільного кодексу України, якими врегульовано питання стягнення компенсаційних виплат, підлягають застосуванню не з дати набрання законної сили постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.10.2021 року в справі № 910/4014/16, а з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення виконавчого документа до виконання і до дня повного виконання судового рішення у вказаній справі.
За таких обставин, стягненню на користь Підприємства підлягає 7 027,40 грн. 3 % річних та 40 069,60 грн. інфляційних втрат, нарахованих на суму основного боргу в розмірі 150 000,00 грн. у період з 14.03.2022 року (наступний день після спливу встановленого законом тримісячного строку на перерахування коштів за судовим рішенням про стягнення коштів) до 04.10.2023 року (день, що передує даті фактичного виконання наказу господарського суду міста Києва від 07.12.2021 року № 910/4014/16) включно.
Посилання відповідача на те, що позивач, всупереч пункту 36 Порядку № 845, надіслав виконавчий документ у справі № 910/4014/16 не до органу Казначейства за місцем розташування заподіювача шкоди (органу МВС), а безпосередньо до Казначейства, тоді як передбачений законодавством пакет документів надійшов до Казначейства від органу Казначейства лише 26.01.2022 року та з цієї дати взятий до обліку й виконання, не спростовують вищенаведених висновків суду з огляду, зокрема, на ненадання відповідачем належних доказів на підтвердження конкретної дати отримання відповідних документів саме органом Казначейства, тоді як заява Підприємства від 10.12.2021 року № 1866 про виконання виданого господарським судом міста Києва наказу від 07.12.2021 року № 910/4014/16 надійшла до Служби 13.12.2021 року. Крім того, ні Закон № 4901-VI, ні Порядок № 845 не пов'язують виникнення у стягувача права на компенсацію в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми (та інфляційних втрат) з датою отримання Казначейством від його органів певних документів чи інформації (листів).
Суд також звертає увагу відповідача на те, що за умовами частини 4 статті 3 Закону № 4901-VI перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей, саме до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування.
При цьому, слід зауважити, що відповідачем обґрунтованого контррозрахунку заявлених до стягнення сум компенсаційних виплат надано суду не було.
У відзиві на позов Служба посилалася на те, що поданий Підприємством виконавчий документ містить резолютивну частину про стягнення шкоди з Державного бюджету України. Таким чином, позивач не взяв до уваги, що правова регламентація відносин щодо виконання судових рішень, боржниками за якими є в одному випадку державний орган, а в іншому - держава (бюджет), відрізняється, і застосування Підприємством у позові нормативних положень з однієї сфери правовідносин до іншої є помилковим.
Однак, такі заперечення не беруться судом до уваги з огляду на те, що відповідач помилково розмежував у спірних правовідносинах виконання судових рішень про стягнення з держави коштів, що є грошовим еквівалентом завданої нею шкоди, й обов'язки держави щодо виконання судових рішень, за якими вона є боржником, а також відповідальність держави та відповідальність органу державної влади.
Так, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України). З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.
За змістом частини 2 статті 2 Цивільного кодексу України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина 1 статті 167 Господарського кодексу України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 Цивільного кодексу України). За змістом статті 173 Цивільного кодексу України, яка має назву “Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад”, у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади.
З огляду на вказані приписи, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (постанови від 20.11.2018 року в справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 року в справі № 915/478/18, від 26.06.2019 року в справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 року в справі № 698/119/18, від 18.03.2020 року в справі № 553/2759/18,від 06.07.2021 року в справі № 911/2169/20, від 23.11.2021 року в справі № 359/3373/16-ц, від 15.02.2022 року в справі № 910/6175/19, від 20.07.2022 року в справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 року в справах № 923/199/21 і № 922/1830/19, від 14.12.2022 року в справі № 2-3887/2009, від 18.01.2023 року в справі № 488/2807/17, від 21.06.2023 року в справі № 905/1907/21, від 12.07.2023 року в справі № 757/31372/18-ц.
Отже, помилковим є розмежування відповідальності держави як боржника у деліктних правовідносинах щодо відшкодування завданої нею шкоди у розмірі, підтвердженому в судовому рішенні, та відповідальності органу державної влади, який це рішення виконує. Органи державної влади, зокрема органи Міністерства внутрішніх справ України і ДКС України, є частиною апарату держави, виконують виключно її завдання та функції, представляють державу у правовідносинах, для участі в яких наділені відповідними повноваженнями та належними державі матеріальними засобами, зокрема і коштами.
Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанови від 27.02.2019 року в справі № 761/3884/18, від 26.06.2019 року в справі № 587/430/16-ц, від 23.11.2021 року в справі № 359/3373/16-ц, від 20.07.2022 року в справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 року в справах № 923/199/21 і № 922/1830/19, від 14.12.2022 року в справі № 2-3887/2009, від 18.01.2023 року в справі № 488/2807/17, від 21.06.2023 року в справі № 905/1907/21, від 12.07.2023 року в справі № 757/31372/18-ц. Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (постанови від 26.06.2019 року в справі № 587/430/16-ц, від 23.11.2021 року в справі № 359/3373/16-ц, від 05.10.2022 року в справах № 923/199/21 і № 922/1830/19, від 14.12.2022 року в справі № 2-3887/2009, від 12.07.2023 року в справі № 757/31372/18-ц.
У спірних правовідносинах органи держави є представниками її інтересів як боржника за судовим рішенням про відшкодування завданої нею ж шкоди, а не суб'єктами владних повноважень, які здійснюють щодо позивача публічно-владні управлінські функції (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.07.2023 року в справі № 757/31372/18-ц). Специфіка відносин із виконання таких судових рішень полягає у тому, що держава діє одночасно і як боржник, і як суб'єкт, який уповноважив на виконання відповідного рішення щодо себе певний орган влади, що діє від імені держави-боржника.
Держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 Цивільного кодексу України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати цих коштів є держава Україна. Тому як у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті, так і у спорі щодо прострочення виконання обов'язку з виплати такого відшкодування, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у судовому рішенні, суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 року в справі № 910/23967/16, від 22.09.2022 року в справі № 462/5368/16-ц, від 12.07.2023 року в справі № 757/31372/18-ц.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру, є частиною “права на суд” (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах “Горнсбі проти Греції” (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява № 18357/91) від 19.03.1997 року, “Бурдов проти Росії” (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява № 59498/00) від 07.05.2002 року). З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, не має жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Це право гарантоване і для тих випадків, коли право на справедливий судовий розгляд порушене невчасним виконанням судового рішення, зокрема через відсутність коштів (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі “Бурдов проти Росії” від 15.01.2009 року).
15.10.2009 року ЄСПЛ ухвалив пілотне рішення у справі “Юрій Миколайович Іванов проти України” (заява № 40450/04), яке набуло статусу остаточного 15.01.2010 року. У цьому рішенні ЄСПЛ визнав порушення Україною її зобов'язань за Конвенцією через систематичне невиконання державою рішень національних судів (пункт 1 статті 6 Конвенції, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції) і відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту від такого невиконання (стаття 13 Конвенції) (§ 2, 3 резолютивної частини рішення). ЄСПЛ зазначив, що ці порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає у систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв'язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту (§ 4 резолютивної частини рішення). Тому ЄСПЛ вказав, що Україна повинна невідкладно запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою ЄСПЛ (§ 5 резолютивної частини рішення).
05.06.2012 року Україна прийняла Закон № 4901-VI, намагаючись виконати пілотне рішення ЄСПЛ. На це вказує пояснювальна записка до проекту (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?pf3516=9127&skl=7). Однак Закон № 4901-VI, як надалі вказав Комітет Міністрів Ради Європи, не вирішив проблему невиконання рішень національних судів (див. рішення ЄСПЛ у справі “Бурмич та інші проти України” (заяви № 46852/13 та інші, § 125) від 12.10.2017 року.
Те саме стверджували заявники у тій справі (§ 138 зазначеного рішення ЄСПЛ). Крім того, вони звертали увагу ЄСПЛ, що хоч національне законодавство дозволяло кредиторам вимагати перерахунку боргу відповідно до встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та додатково три відсотки річних від будь-якої суми заборгованості у приватноправових відносинах, воно не передбачало жодних заходів відшкодування шкоди, завданої у публічно-правових відносинах внаслідок невиконання рішень національних судів. Інакше кажучи, відсоткова ставка за державними боргами була набагато нижчою, ніж ставка, яку застосували у цивільних і господарських відносинах. Тому заявники стверджували, що, присуджуючи відшкодування за статтею 41 Конвенції, ЄСПЛ має враховувати витрати, спричинені високим індексом інфляції в Україні за період невиконання рішень національних судів (див. рішення ЄСПЛ у справі “Бурмич та інші проти України”, § 137).
Усвідомлюючи необхідність поступу у вирішенні зазначеної проблеми та забезпечення належного виконання пілотного рішення ЄСПЛ у справі “Юрій Миколайович Іванов проти України”, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 року в справі № 686/21962/15-ц відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20.01.2016 року в справі № 6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України “Про виконавче провадження”, і до них не можна застосовувати приписи про цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 Цивільного кодексу України)), а також від 02.03.2016 року в справі № 6-2491цс15 (про те, що стаття 625 Цивільного кодексу України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 Цивільного кодексу України не дає підстав для застосування положень статті 625 Цивільного кодексу України за наявності деліктних, а не зобов'язальних правовідносин). Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (пункт 45 постанови).
Посилання відповідача на те, що Закон № 4901-VI не поширюється на спірні правовідносини, не беруться судом до уваги, оскільки такий підхід не узгоджується з висновком стосовно застосування приписів статті 625 Цивільного кодексу України до відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання (аналогічний висновок у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20.05.2020 року в справі № 522/8741/13).
Спір про присудження позивачу відшкодування шкоди та щодо загального розміру такого відшкодування суд уже вирішив у справі № 910/4014/16. У даній справі № 910/16307/23 спір виник з приводу прострочення виконання зобов'язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням у справі № 910/4014/16, та стосується гарантій виконання державою чинного судового рішення. Такі гарантії поширюються і на ті рішення суду, згідно з якими з держави стягнуті кошти, зокрема, для відшкодування завданої нею (незаконними діями її органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду) шкоди. Ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VI не обмежують дію статті 625 Цивільного кодексу України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов'язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об'єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 Цивільного кодексу України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.
Суд звертає увагу на те, що перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина 4 статті 3 Закону № 4901-VI).
З огляду на цей припис прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Отже, припис частини другої статті 625 Цивільного кодексу України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення. Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (зокрема неподання ним впродовж тривалого часу виконавчого документа до органу ДКС України задля отримання можливості додатково стягнути з держави 3 % річних та інфляційні втрати).
Суд наголошує на тому, що у разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 Цивільного кодексу України та частина 1 статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 року в справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22).
Вищенаведеними висновками спростовуються заперечення Служби проти позову, викладені у відзиві на позовну заяву.
Враховуючи наведені обставини, стягненню на користь Підприємства підлягають 7 027,40 грн. 3 % річних та 40 069,60 грн. інфляційних втрат, тоді як у задоволенні вимог позивача про стягнення з державного бюджету 1 713,70 грн. 3 % річних та 8 299,64 грн. інфляційних втрат слід відмовити.
Частиною 3 статті 13 та частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Згідно з частиною 2 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
Відповідно до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, у зв'язку з чим, позовні вимоги Підприємства підлягають частковому задоволенню.
Разом із тим, викладена у прохальній частині позовної заяви вимога Підприємства про встановлення Службі порядку та способу виконання рішення суду в даній справі шляхом зобов'язання Служби негайно перерахувати на користь позивача спірні суми компенсаційних виплат задоволенню не підлягає, оскільки така вимога жодним чином не обґрунтована, зокрема, з посиланням на приписи Господарського процесуального кодексу України.
Суд також звертає увагу на те, що обґрунтована до стягнення у даній справі сума коштів підлягає стягненню з Державного бюджету України, а відтак у такому спорі резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення цих коштів.
Керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 76-80, 86, 232, 233, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва
ВИРІШИВ:
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Державного бюджету України на користь Приватного підприємства “Виробничо-дистрибьюторська компанія “Дім Вина “Скала” (02002, місто Київ, вулиця Луначарського, будинок 24; код ЄДРПОУ 36972343) 7 027 (сім тисяч двадцять сім) грн. 40 коп. 3 % річних та 40 069 (сорок тисяч шістдесят дев'ять) грн. 60 коп. інфляційних втрат.
3. Видати наказ після набрання рішенням суду законної сили.
4. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
5. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
6. Згідно з частиною 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено та підписано 22.12.2023 року.
Суддя В.С. Ломака