КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Справа № 752/24739/19 Головуючий у суді І інстанції Мазур Ю.Ю.
Провадження № 22-ц/824/12255/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 грудня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 05 червня 2023 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Фесик Марії Олексіївни, заінтересована особа - ОСОБА_2 ,
ВСТАНОВИВ:
У березні 2023 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Василюка І.С. звернулася до суду зі скаргою на дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Фесик М.О., обґрунтовуючи її тим, що 21 січня 2021 року Київським апеляційним судом прийнято постанову, якою стягнуто з неї на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 876 525,00 грн та судовий збір у розмірі 12 900,00 грн.
На підставі вказаного судового рішення видано виконавчий лист № 752/24739/19 від 04 лютого 2021 року, який прийнятий до виконання приватним виконавцем Фесик М.О. та за ним відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1.
Відповідно до ухвали Верховного Суду від 21 лютого 2022 року приватним виконавцем прийнято постанову про зупинення вчинення виконавчих дій у цьому виконавчому провадженні до закінчення перегляду у касаційному порядку справи № 752/24739/19.
Згідно витягу з Автоматизованої системи виконавчих проваджень від 03 березня 2023 року стан виконавчого провадження № НОМЕР_1 визначено як зупинено, підставою для чого є зазначена вище ухвала від 21 лютого 2022 року.
Однак, приватним виконавцем Фесик М.О. в рамках виконавчого провадження було направлено боржнику дві вимоги виконавця: від 14 лютого 2023 року № 974 про необхідність з'явитися за адресою арештованого майна з наданням вільного доступу до майна для опису та подальшої реалізації шляхом електронних торгів, яку заявник отримала 23 лютого 2023 року; від 01 березня 2023 року б/н про необхідність з'явитися за адресою арештованого майна з наданням вільного доступу до майна для опису та подальшої реалізації шляхом електронних торгів, про яку представник заявника дізнався 03 березня 2023 року з Автоматизованої системи виконавчого провадження.
ОСОБА_1 вважає такі вимоги приватного виконавця неправомірними і такими, що вчинені з порушенням процедури, встановленої Законом України «Про виконавче провадження», а саме під час дії постанови про зупинення вчинення виконавчих дій з примусового виконання рішення суду, у зв'язку з чим порушені її права та свободи.
З огляду на наведене, заявник просила суд визнати неправомірними вимоги приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Фесик М.О. від 14 лютого 2023 року та від 01 березня 2023 року, а також скасувати зазначені вимоги виконавця.
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 05 червня 2023 року в задоволенні скарги відмовлено.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що чинним законодавством України не передбачено передумов для зупинення вчинення виконавчих дій в період зупинення виконавчого провадження, саме щодо повноти перевірки майнового стану боржника та вжиття всіх заходів спрямованих на розшук майна боржника, а тому відсутні порушення положень Закону України «Про виконавче провадження», які б свідчили, що приватним виконавцем вчинено неправомірні дії з примусового виконання рішення суду.
Після прийняття постанови про поновлення вчинення виконавчих дій від 07 березня 2023 року приватним виконавцем було направлено на адреси боржника вимогу від 10 березня 2023 року про необхідність з'явитися за адресою арештованого майна з наданням вільного доступу до майна для опису та подальшої реалізації шляхом електронних торгів в рахунок погашення заборгованості, яка виконана заявником так і не була, відтак задоволення вимог скарги про визнання неправомірними та скасування вимог приватного виконавця від 14 лютого 2023 року та від 01 березня 2023 року ніяким чином не призведе до будь-якого поновлення прав боржника у виконавчому провадженні, адже її правове становище не зазнає жодних змін.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, заявник в особі представника - адвоката Василюка І.С. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким скаргу задовольнити.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що вимога надати приватному виконавцю вільний доступ до нерухомого майна, яке вже перебуває під арештом, для опису та подальшої реалізації під час зупинення виконавчого провадження не може бути розцінена як перевірка майнового стану боржника та вжиття всіх заходів спрямованих на розшук майна боржника в розумінні частини четвертої статті 34 Закону «Про виконавче провадження».
Термін, коли виконавцем проводились виконавчі дії є строками здійснення виконавчого провадження, а коли виконавче провадження зупинено - виконавчий документ просто перебуває на примусовому виконанні і цей термін не включається до строків здійснення виконавчого провадження.
Посилання суду першої інстанції на постанови Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 520/8697/19 та від 16 жовтня 2020 року у справі № 814/758/17 щодо можливості надсилання боржнику вимог виконавця під час зупинення провадження є нерелевантними спірним правовідносинам з огляду на те, що були зроблені у неподібних до цієї справи формах втручання під час зупиненого провадження.
Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що допущене порушення приватного виконавця під час винесення оскаржуваних вимог є підставою для притягнення боржника до відповідальності за несвоєчасність виконання вимог у разі встановлення відсутності поважності причини такого невиконання, тому оскарження вимог виконавця направлені саме на нівелювання негативних наслідків невиконанням вимог, які складені з порушенням законодавства.
Тобто, порушення прав боржника вбачаються у законному сподіванні на вчинення дій щодо неї приватним виконавцем відповідно до законодавства та нівелювання негативних наслідків при вчинені останнім незаконних дій. Такий захист є ефективним, зокрема доступним для заявника, спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення, які виконавець вчиняє на свій розсуд.
Крім того, суд досліджував порядок виконання боржником вимоги приватного виконавця від 10 березня 2023 року, яка не була предметом оскарження та винесена після поновлення виконавчого провадження, тобто після усунення обставин, на які посилалася заявник у своїй скарзі, як на порушення своїх прав, вважаючи їх незаконними. Отже, судом першої інстанції не у повному обсязі встановлено обставини, які мають значення для справи, зокрема, помилково встановлено наявність в спірних правовідносинах вимоги від 10 березня 2023 року та зроблено висновки поза межами позовних вимог.
Відзиви на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшли.
Натомість приватний виконавець Фесик М.О. надіслала письмові пояснення щодо апеляційної скарги, вказавши, що на час подання скарги на дії приватного виконавця вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 було поновлено постановою від 07 березня 2023 року, а на момент перевірки майнового стану боржника у ЄДРСР вже було оприлюднено постанову Верховного Суду від 18 січня 2023 року, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року - без змін та поновлено виконання судового рішення про стягнення грошових коштів.
Заявником не наведено, яке саме її право було порушено відповідними вимогами приватного виконавця, а найважливіше те, яким саме чином скасування відповідних вимог виконавця призведе до будь-якого поновлення прав боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, адже її правове становище не зазнає жодних змін: ані в частині накладеного арешту на все майно, ані в частині обов'язків, закріплених у частині п'ятій статті 19 Закону України «Про виконавче провадження». На думку приватного виконавця, боржник штучно зловживає своїми процесуальними правами та її скарга спрямована виключно на затягування процесу виконання рішення суду, яке набрало законної сили.
Сторони та їх представники в судове засідання суду апеляційної інстанції не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомили, а тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 та частини другої статті 450 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 24 квітня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за попередніми договорами купівлі-продажу відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 24 квітня 2020 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 876 525,00 грн та судовий збір у розмірі 12 900,00 грн. В іншій частині позову ОСОБА_2 відмовлено.
На підставі вказаного судового рішення стягувачу видано виконавчий лист № 752/24739/19 від 04 лютого 2021 року, який пред'явлений нею до примусового виконання приватному виконавцю виконавчого округу м. Києва Фесик М.О.
04 листопада 2021 року приватний виконавець винесла постанови про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 та про арешт майна і коштів боржника.
Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 24 квітня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року та зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.
За заявою представника боржника - адвоката Василюка І.С. 01 липня 2022 приватним виконавцем було винесено постанову про зупинення вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 до закінчення перегляду у касаційному порядку справи № 752/24739/19.
Постановою Верховного Суду від 18 січня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року залишено без змін. Поновлено виконання постанови Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року.
14 лютого 2023 року приватним виконавцем Фесик М.О. було направлено ОСОБА_1 вимогу приватного виконавця вих. № 974 про необхідність з'явитися за адресою: АДРЕСА_1 , з наданням вільного доступу до цього нерухомого майна для опису та подальшої реалізації шляхом електронних торгів в рахунок погашення заборгованості, а також письмово повідомити про доходи та майно (надати декларацію), що належить боржнику, і надати письмове пояснення причин несплати боргу на користь ОСОБА_2
01 березня 2023 року приватний виконавець повторно направила боржнику аналогічну за змістом вимогу приватного виконавця вих. № 1321.
Відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55); обов'язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства (пункт 9 частини другої статті 129); суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (частини перша, друга статті 129-1).
Конституційний Суд України послідовно наголошує у своїх рішеннях на зобов'язанні держави забезпечувати конституційні права і свободи: «конституційні права і свободи є фундаментальною основою існування та розвитку Українського народу, а тому держава зобов'язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для їх реалізації. Відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними, а це є неприпустимим у правовій державі» (абзац четвертий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012); «держава, виконуючи свій головний обов'язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини» (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини рішення від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016).
Конституційний Суд України неодноразово підкреслював, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013).
Обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов'язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов'язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 15 травня 2018 року № 2-р (ІІ)/2019).
З практики Європейського суду з прав людини вбачається, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов'язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; водночас ухиленням від виконання цього обов'язку є перекладення державою відповідальності за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження на особу, на користь якої ухвалене судове рішення; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (§ 43 рішення у справі «Shmalko v. Ukraine» від 20 липня 2004 року, § 84 рішення у справі «Fuklev v. Ukraine» від 7 червня 2005 року, § 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28 листопада 2006 року, §§ 46, 51, 54 рішення у справі «Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine» від 15 жовтня 2009 року).
Таким чином, визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов'язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон України «Про виконавче провадження» та/або Закон № 1404-VIII).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Положеннями частин першої статті 13 Закону № 1404-VIII передбачено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Як встановлено частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема: проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; викликати фізичних осіб, посадових осіб з приводу виконавчих документів, що перебувають у виконавчому провадженні; вимагати від матеріально відповідальних і посадових осіб боржників - юридичних осіб або боржників - фізичних осіб надання пояснень за фактами невиконання рішень або законних вимог виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження (частина третя статті 18 Закону № 1404-VIII).
Згідно частини четвертої статті 18 Закону № 1404-VIII вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов'язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
За змістом пункту 2 частини першої статті 34 вищевказаного Закону виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа.
Відповідно до положень частин першої, четвертої, п'ятої статті 35 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у випадках, передбачених пунктами 1, 4, 6, 8, 11 частини першої статті 34 цього Закону, до закінчення строку дії зазначених обставин, а у випадках, передбачених пунктами 2, 3 і 5 частини першої статті 34 цього Закону, - до розгляду питання по суті.
Арешт, накладений виконавцем на майно боржника, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг та електронні гроші, які зберігаються на електронних гаманцях в емітентах електронних грошей протягом строку, на який виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій, не знімається, крім випадків, передбачених пунктами 10, 15 частини першої статті 34 цього Закону. У період зупинення вчинення виконавчих дій виконавець має право звертатися до суду в порядку, встановленому цим Законом, а також вживати заходів до розшуку боржника (його майна) або проведення перевірки його майнового стану.
Після усунення обставин, що стали підставою для зупинення вчинення виконавчих дій, виконавець не пізніше наступного робочого дня з моменту, коли йому стало про це відомо, зобов'язаний продовжити примусове виконання рішення у порядку, встановленому цим Законом, про що виносить відповідну постанову.
Отже, чинним законодавством України не передбачено передумов для зупинення вчинення виконавчих дій в період зупинення виконавчого провадження саме щодо повноти перевірки майнового стану боржника та вжиття всіх заходів спрямованих на розшук майна боржника.
Разом з цим, вчинення приватним виконавцем дій по розшуку майна боржника передбачає наявність документального оформлення та процесуального вираження.
Подібні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 520/8697/19 від 16 жовтня 2020 року у справі № 814/758/17.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про застосування частини четвертої статті 35 Закону № 1404-VIII, оскільки зазначена норма передбачає, що у період зупинення вчинення виконавчих дій виконавець має право звертатися до суду в порядку, встановленому цим Законом, а також вживати заходів до розшуку боржника (його майна) або проведення перевірки його майнового стану.
Зупинення виконавчих дій не є абсолютним та не виключає проведення підготовчих та організаційних заходів по забезпеченню виконання виконавчого документу, а оскаржувані вимоги приватного виконавця від 14 лютого 2023 року та від 01 березня 2023 року, складені після поновлення виконання постанови Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року, не є заходами примусового стягнення, адже спрямовані лише на з'ясування майнового стану боржника з метою подальшої реалізації її майна в рахунок погашення боргу, надані інформації про доходи та майно (подання декларації), що належить боржнику, і пояснень причин несплати стягувачу присудженої суми боргу, тому оскаржувані дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Фесик М.О. не можна визнати неправомірними та такими, що не відповідають вимогам статей 18, 34, 35 Закону № 1404-VIII.
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби й позови, що виникають із відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Відповідно до статті 447 ЦПК України, частини першої статті 19, частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями у судовому процесі (частина друга статті 2 ЦПК України).
У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення зазначених норм дозволяє зробити висновок, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим.
В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 вказано, що «право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду пов'язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця».
У постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 вказано, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим».
Таким чином, якщо державний виконавець або інша посадова особа державної виконавчої служби, приватний виконавець порушив встановлений порядок вчинення виконавчих дій, проте при цьому не порушив права скаржника (скаржник не обґрунтував, а суд не встановив порушення прав саме скаржника, а не будь якої іншої особи), то така скарга задоволенню не підлягає.
Верховним Судом неодноразово було викладено такий правовий висновок, зокрема у постановах від 09 грудня 2020 року у справі № 641/9433/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 520/6667/14-ц, від 21 січня 2021 року у справі № 2-5398/11, від 15 лютого 2021 року у справі № 522/21761/18, від 11 березня 2021 року у справі № 755/6875/18 та інших.
Звертаючись до суду зі скаргою на дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Фесик М.О., заявник та його представник взагалі не зазначили, яким чином складені і направлені виконавцем боржнику вимоги від 14 лютого 2023 року та від 01 березня 2023 року в період зупинення виконавчих дій у виконавчому провадженні, однак після поновлення в касаційному порядку виконання постанови Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року, призвели до позбавлення боржника можливості отримання захисту її прав та інтересів, та як саме вказане заявником порушення процедури перешкоджає у реалізації нею своїх прав та свобод.
При цьому судом першої інстанції встановлено, що 07 березня 2023 року приватним виконавцем було винесено постанову про поновлення вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 та 10 березня 2023 року складено і направлено боржнику вимогу приватного виконавця вих. № 1551, яка теж не була виконана ОСОБА_1 , за результатами чого було складено акт приватного виконавця від 22 березня 2023 року.
У постановах від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.
Відповідно до статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Таким чином, судовий контроль за виконанням судових рішень, у разі встановлення обґрунтованості скарги, спрямований не лише на визнання (констатацію) неправомірності оскаржуваних рішень, дій чи бездіяльності виконавця, а й на поновлення порушеного права заявника.
Однак, вимоги особи, яка подала скаргу на дії приватного виконавця, а саме визнання неправомірними та скасування вимог приватного виконавця у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, не призведуть до будь-якого поновлення прав боржника у вказаному виконавчому провадженні, адже правове становище боржника не зазнає жодних зміна ані в частині накладеного арешту на все майно, ані в частині обов'язків боржника, закріплених у частині п'ятій статті 19 Закону України «Про виконавче провадження».
За обставин, встановлених у справі, що переглядається в апеляційному порядку, у разі задоволення скарги ОСОБА_1 у суду в межах процедури судового контролю за виконанням судових рішень відсутні механізми поновлення прав заявника з огляду на те, що після поновлення вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 приватним виконавцем складено і направлено боржнику аналогічну вимогу приватного виконавця 10 березня 2023 року, яка не була виконана боржником.
Отже, даному випадку звернення заявника зі скаргою на дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Фесик М.О. по суті не спрямоване на досягнення мети, яка визначена у статті 447 ЦПК України.
Виходячи з наведеного, місцевий суд обґрунтовано не вбачав в діях приватного виконавця Фесик М.О. щодо складення вимог від 14 лютого 2023 року та від 01 березня 2023 року ознак неправомірності і дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення скарги в межах заявлених підстав та пред'явлених вимог з огляду на те, що ці вимоги не впливають на права та свободи боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.
Доводи апеляційної скарги про те, що допущене порушення приватного виконавця під час винесення оскаржуваних вимог є підставою для притягнення боржника до відповідальності за несвоєчасність виконання вимог у разі встановлення відсутності поважності причини такого невиконання, тому оскарження вимог виконавця направлені саме на нівелювання негативних наслідків невиконанням вимог, які складені з порушенням законодавства, не заслуговують на увагу як такі, що ґрунтуються на припущеннях.
Водночас колегія суддів врахувала, що на час складення оскаржуваних вимог приватного виконавця виконання постанови Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 876 525,00 грн вже було поновлено постановою Верховного Суду від 18 січня 2023 року. Навіть якщо приватний виконавець порушив встановлений порядок вчинення виконавчих дій, однак не порушив права боржника (чого суд у цій справі не встановлено не було), то така скарга задоволенню не підлягає за будь-яких умов.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів, яким судом дана належна правова оцінка як кожному окремо, так і в сукупності.
Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги представника заявника.
За таких обставинколегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні скарги на дії приватного виконавця постановлена відповідно до вимог матеріального та процесуального законодавства і обґрунтовані підстави для її скасування відсутні.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382, 452 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 05 червня 2023 року в даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 15 грудня 2023 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.О. Писана
Д.О. Таргоній