Головуючий у І інстанції Волкова С.Я.
Провадження №22-ц/824/13294/2023 Доповідач у ІІ інстанції Матвієнко Ю.О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 грудня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Матвієнко Ю.О.,
суддів: Мельника Я.С., Гуля В.В.,
при секретарі: Ковтун М.В., Ковтун М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, в якому просив суд розірвати договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, який укладений 31 січня 2020 року між батьками ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кийовою В.В., та вважати датою розірвання договору дату подання даного позову до суду.
Обгрунтовуючи вимоги, позивач посилався на те, що 03 лютого 2020 року рішенням Дніпровського районного суду м. Києва по справі № 755/100/20 шлюб між ним та відповідачем, зареєстрований 05 червня 2009 року, актовий запис №280 - розірвано.
Від шлюбу у сторін народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Сторонами було досягнуто згоди щодо участі у вихованні та утриманні дітей, про що було укладено договір між батьками від 31 січня 2020 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кийовою В.В.
Згідно умов договору позивач зобов'язався здійснювати виплату аліментів відповідачу на кожну дитину у розмірі 5 500 грн. кожного місяця, а відповідач у свою чергу зобов'язалася не перешкоджати спілкуванню та проведенню спільного часу позивача з дітьми.
Вищевказані умови договору виконувались позивачем та відповідачем до 24 лютого 2022 року, однак з 24 лютого 2022 року позивач не може у повному обсязі виконувати вимоги щодо сплати аліментів, які встановлені у п. 4.2. договору, оскільки не має відповідних доходів і наразі по встановленим аліментам швидко накопичується борг, який позивач не має змоги погасити.
Борг по аліментам у позивача утворився за умов, які не залежать від відповідача, оскільки за офіційним місцем роботи позивачу було зменшено зарплатню, яка становить в середньому майже 15 000,00 грн. на місяць, що підтверджується довідкою з місця роботи позивача від 12.09.2022 року.
Крім того, позивач у позові зазначав, що одружився вдруге, в нього інша родина, якою він опікується та утримує.
При цьому, позивач намагався врегулювати спір з відповідачкою щодо зменшення суми сплати аліментів на деякий час, поки позивач не влаштується на іншу роботу та зможе сплачувати аліменти відповідно до договору, однак відповідач категорично відмовила та пояснила позивачу, що вона одружилася вдруге, народила ще двох дітей і тепер у неї на утриманні вже четверо дітей, яких потрібно утримувати, а тому про зменшення суми аліментів не може іти мова, оскільки їй потрібні гроші на існування.
Позивач посилався також на те, що відповідачка не виконує умови договору, які зазначені в п. 2.1., щодо безперешкодного спілкування та проведення часу з дітьми, оскільки відповідачка уникає спілкування з даного питання з позивачем. Останній раз позивач бачився з дітьми у грудні 2021 року, тобто, договір, укладений між сторонами, не виконується та втратив свою актуальність і є виключно формальним документом.
Враховуючи вищевикладене, позивач і звернувся до суду з позовом про розірвання договору, укладеного 31 січня 2020 року між ним та відповідачем, як такого, що втратив свою актуальність і є виключно формальним документом.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2022 року матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей направлено до Печерського районного суду міста Києва.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 травня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити по справі нове рішення про задоволення позову.
Обгрунтовуючи скаргу, позивач посилається на те, що однією із підстав для задоволення позовних вимог було те, що відповідачка не виконує умови договору, які зазначені в п. 2.1., щодо безперешкодного спілкування та проведення часу з дітьми. Через те, що відповідачка уникає спілкування з даного питання з позивачем, ОСОБА_1 останній раз бачився з дітьми у грудні 2021 року.
Позивач у скарзі зазначає, що у суді першої інстанції ОСОБА_2 участі в розгляді справи не приймала, будь-яких процесуальних документів щодо предмету спору не надавала. На думку позивача, така пасивна поведінка відповідачки вказує на те, що їй байдуже, яке буде прийнято рішення у справі. Натомість ним, позивачем, суду надано докази, які обґрунтовують підстави для розірвання договору у судовому порядку, оскільки сторони його не виконують, і він втратив свою актуальність і є виключно формальним документом.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав та просив про її задоволення з викладених у ній підстав.
Відповідач ОСОБА_2 , яка повідомлялася про час та місце розгляду справи, до апеляційного суду не з'явилась; колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за її відсутності за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що 31 січня 2020 року між ОСОБА_2 (мати), з однієї сторони, та ОСОБА_1 (батько), з другої сторони, був укладений договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей (а.с.20-24). Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кийовою В.В., й загальні положення договору свідчать, що батьки домовились про місце проживання дітей та про порядок здійснення батьківських прав матір'ю та батьком, який проживатиме окремо від дітей. Місцем проживання дітей батьки визначили місце проживання матері за адресою: АДРЕСА_1 . У разі зміни місця проживання дітей мати зобов'язується попереджувати батька із вказанням точного місця проживання дітей не пізніше одного місяця з моменту зміни місця проживання (пункти 1.2, 1.3 розділу 1 договору «Предмет договору»). Порядок здійснення батьківських прав визначено розділом 2 договору; права та обов'язки сторін визначено розділом 3 договору; аліментні зобов'язання - розділом 4 договору.
Згідно пункту 5.1 розділу 5 договору цей договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення і діє до моменту досягнення старшою дитиною повноліття; кожна сторона зобов'язується виконувати обов'язки, покладені на неї цим договором, та сприяти іншій стороні у виконанні її обов'язків (пункт 5.2 розділу 5 договору).
Встановлено, що протягом січня-лютого 2020 року в провадженні Дніпровського районного суду міста Києва знаходилась цивільна справа № 755/100/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу. Позивач ОСОБА_2 пред'явила в суді позов про розірвання шлюбу, свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 05.06.2009 року сторони перебувають в зареєстрованому шлюбі, від шлюбу мають дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 . Протягом декількох років сторони проживають окремо, шлюбні відносини фактично припинені.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 03 лютого 2020 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 05.06.2009 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Гагарінського управління юстиції у місті Севастополі, актовий запис № 280, розірвано.
При винесенні рішення суд вважав встановленим, що між сторонами 05.06.2009 року було укладено шлюб, що сторони мають малолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , що сторони подружніх стосунків не підтримують, спільного господарства не ведуть, спору щодо визначення місця проживання малолітніх дітей та поділу майна на час розгляду справи у сторін немає. Позивач категорично наполягає на розірванні шлюбу, переконана, що примирення з відповідачем неможливе, відповідач згодний з цим в повному обсязі. Суд дійшов висновку, що причини, з яких позивач наполягає на розірванні шлюбу, є обґрунтованими, подальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї є неможливим, оскільки сторони не підтримують сімейно-шлюбних стосунків, поновлювати сімейно-шлюбні відносини наміру не мають, збереження шлюбу суперечило б їх інтересам.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з його недоведеності та необґрунтованості, і колегія суддів погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного.
У частині 3 ст. 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
Принцип свободи договору, згідно ст. 6, 627 ЦК України, є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати: по-перше - можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге - можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акта законодавства та така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.
З урахуванням принципів приватного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.
За загальним правилом договір повинен бути незмінним на весь строк його дії, а договірне зобов'язання - виконуватися відповідно до тих його умов, які сторони визначили при укладанні договору. Однак допускається зміна договору, якщо цього вимагають інтереси його сторін, а іноді - і публічні інтереси.
Оскільки договір укладався за згодою сторін, то загальним правилом є те, що зміни до нього також можуть вноситися лише за згодою сторін. Розривається договір у такий же спосіб. Однак не виключається, що ініціатива однієї зі сторін щодо зміни або розірвання договору не підтримується іншою стороною, не викликає в неї згоди. У цих випадках договір може бути змінений або розірваний за рішенням суду.
Зміна та розірвання договору за згодою сторін допускається без обмежень і без установлення в ЦК і цивільному законодавстві переліку підстав для цього. Разом з тим це загальне правило містить винятки, коли законом установлена заборона на внесення в договір змін, зокрема, з моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 636 ЦК України).
Оскільки сторони мають досягти згоди про зміну (розірвання) договору, домовленість між ними також за своєю правовою природою являє собою договір, у зв'язку із чим на нього поширюються як загальні правила про умову дійсності правочинів (ст. 203 ЦК), так і положення про порядок укладення договору (статті 638-647 ЦК України).
Відповідно до ст. 654 ЦК зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, який змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Так, якщо договір був нотаріально посвідчений, договір про його зміну також підлягає нотаріальному посвідченню. Водночас у ЦК України не вказується на те, яке значення має державна реєстрація договору для випадків внесення до нього змін або його розірвання. Втім, якщо договір був зареєстрований, то й зміни до нього, а також його розірвання підлягають державній реєстрації.
Зміна й розірвання договору за рішенням суду допускається лише у випадках, передбачених договором або законом. При цьому в ч. 2 ст. 651 ЦК України наводиться одна підстава для винесення судом рішення про зміну або припинення договору - це його істотне порушення іншою стороною, адже саме воно, як правило, і виступає причиною зміни (а частіше - припинення) правовідносин між сторонами договору. Між тим ця підстава не єдина, і в ст. 652 ЦК передбачена така підстава для зміни або розірвання договору, як істотна зміна обставин.
У зв'язку з цим слід зазначити, що, по-перше, законодавець дотримується позиції про загальне правило про незмінність договору й можливість його зміни або припинення в примусовому порядку тільки в силу вагомих (і навіть екстраординарних) причин, установлюючи, що лише істотне порушення іншою стороною договору своїх зобов'язань або істотна зміна обставин може викликати такі наслідки, як зміна або припинення договору.
По-друге, визначаються й критерії істотності порушення або істотності зміни обставин. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
По-третє, правом звертатися до суду з вимогою про зміну або розірвання договору наділена лише одна з його сторін, а не будь-хто інший.
Істотне порушення умов договору є найпоширенішою підставою для його розірвання. У значному ступені кваліфікація порушення договору як істотного має оціночний характер. Однак суд, даючи порушенню оцінку, повинен ураховувати, в першу чергу, розмір збитків, нанесених стороні договору невиконанням або неналежним його виконанням іншою стороною, і порівнянність реальних результатів договірних зобов'язань із тими, які очікувала мати сторона, що звернулася до суду з вимогою про розірвання договору.
Стосовно істотної зміни обставин, з яких сторони виходили при укладенні договору, то ця підстава для зміни або розірвання договору має виникати після його укладення і впливати на його сторони або одну з них таким чином, що виконання договірних обов'язків для однієї зі сторін договору стало б надто обтяжливим для неї і поставило б її в явно невигідне становище порівняно з тими особами, які укладають аналогічні договори після зазначених обставин, а також порівняно з її контрагентом. Подібні ситуації не відповідають принципу справедливості (ст. 3 ЦК України), і його дія вимагає подолання явно нерівного становища, в якому опинилися сторони договору. У випадку незгоди другої сторони договору домовлятися про зміну його умов спір вирішується судом. Втім, у будь-якому випадку ч. 4 ст. 652 ЦК України встановлює виключність такої підстави зміни договору у зв'язку з істотною зміною обставин, що допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
Доводити істотність зміни обставин має сторона, що заявила відповідно вимогу про зміну або розірвання договору.
З матеріалів справи вбачається та судом встановлено, що на підтвердження заявлених позовних вимог про розірвання договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей позивачем ОСОБА_1 надано копії: сторінок свого паспорту, картки платника податків, сторінок паспорту ОСОБА_2 , картки платника податків, свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого 10.10.2020 року, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03.02.2020 року у справі № 755/100/20, свідоцтв про народження дітей НОМЕР_2 , НОМЕР_3 , договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, довідки АТ «Київський науково-дослідний та проектно-конструкторський інститут «Енергопроект» № 018 від 12.09.2022 року.
Разом з тим, вищенаведеними наданими позивачем суду доказами не підтверджується наявність передбачених законом підстав для розірвання договору, укладеного 31 січня 2020 року між ним та відповідачем, зокрема, не підтверджується істотне порушення його умов відповідачем, як іншою стороною, в частині її обов'язків, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона - позивач, значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. При укладенні договору позивач розраховував на те, що відповідач надаватиме йому можливість бачитися з дітьми і жодних доказів невиконання нею цього обов'язку суду надано не було.
Не доведено позивачем і такої підстави для розірвання договору як істотність зміни обставин, з яких сторони виходили при укладенні договору, оскільки довідка АТ «Київський науково-дослідний та проектно-конструкторський інститут «Енергопроект» № 018 від 12.09.2022 року про розмір заробітної плати ОСОБА_1 жодним чином не свідчить про те, що встановлені нею факти впливають на сторони договору або одну з них таким чином, що виконання договірних обов'язків для позивача, як сторони договору, стало надто обтяжливим для нього і поставило його в явно невигідне становище порівняно з тими особами, які укладають аналогічні договори після зазначених обставин, а також порівняно з його контрагентом. Надані позивачем докази не спростовують того факту, що позивач при укладенні договору від 31 січня 2020 року міг передбачити, що розмір його заробітної плати не буде постійним, а може змінитися. При цьому слід зазначити, що ч. 4 ст. 652 ЦК України встановлює виключність такої підстави зміни договору, як істотна зміна обставин, що допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. Натомість позивачем не доведено під час розгляду справи, такої істотності зміни обставин, за якої чинність договору суперечитиме суспільним інтересам або потягне за собою для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
Відповідно до вимог ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною першою статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
За нормами статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Оскільки позивачем суду не було надано належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження обставин, на які він посилався, як на підставу своїх вимог, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги позивача не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов'язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об'єктивну оцінку наявним у справі доказам, як кожному окремо, так і у їх сукупності та взаємозв'язку, та з урахуванням недоведеності позовних вимог ОСОБА_1 обґрунтовано відмовлено у їх задоволенні.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, і доводи апеляційної скарги позивача цього не спростовують, колегія суддів дійшла висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, а скарги ОСОБА_1 - без задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 травня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий:
Судді: