КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
справа №757/64759/17 Головуючий у І інстанції - Матійчук Г.О.
апеляційне провадження №22-ц/824/10827/2023 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 листопада 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Кабінету Міністрів України на рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2023 року
у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Луганської обласної військово-цивільної адміністрації (Луганська обласна державна адміністрація), третя особа: російська федерація в особі уряду російської федерації про стягнення майнової та моральної шкоди, спричиненої в результаті вчинення терористичних актів, -
установив:
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до Печерського районного суду м. Києва із позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Луганської обласної військово-цивільної адміністрації (Луганська обласна державна адміністрація), третя особа: російська федерація в особі уряду російської федерації про стягнення майнової та моральної шкоди, спричиненої в результаті вчинення терористичних актів, мотивуючи свої вимоги тим, що позивачі, які уклали шлюб 08 травня 1976 року, є співвласниками житлового будинку з прилягаючими надвірними прибудовами житловою площею 79,4 кв.м. та загальною площею 121,7 кв.м., який знаходиться в АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,1522 га, що підтверджується договором купівлі-продажу житлового будинку від 31 березня 2007 року, витягом з Державного реєстру правочинів від 31 березня 2007 року, витягом про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно від 03 квітня 2007 року, технічним паспортом №1/240 від 06 березня 2007 року, договором купівлі-продажу земельної ділянки від 31 березня 2007 року, витягом з Державного реєстру правочинів від 31 березня 2007 року, державними актами на право власності на земельну ділянку ЛГ №106847 та ЛГ №10881.
Вказує, що після початку проведення антитерористичної операції на території Луганської області с. Валуйське, Станично-Луганського району, Луганської області опинилось на лінії артилерійських обстрілів при проведенні антитерористичної операції.
Внаслідок артилерійських обстрілів при проведенні антитерористичної операції 14 листопада 2014 року о 01:40 год. у будинок позивачів влучив артилерійський снаряд та виникла пожежа.
Як наслідок, було зруйновано 30% стін, 40% перегородок, 60% перекриття підлоги, даху та покрівлі, 95% вікон та дверей, 50% сходів, значно пошкоджені оздоблювальні матеріали в житлових кімнатах, 90% системи опалення та електрозабезпечення, 100% особистого майна позивачів, що знаходилося у будинку.
В результаті зазначених вище подій будинок позивачів має нежилий стан і не може використовуватися для проживання, що підтверджується актом обстеження житлового будинку, який пошкоджено внаслідок артилерійського обстрілу, від 19 листопада 2014 року, фотографіями будинку після пошкодження та руйнування, актом про пожежу від 15 листопада 2014 року, висновком №745 за результатами проведення будівельно-технічного дослідження від 16 червня 2017 року, а також показами самих позивачів та їх сусідів.
Таким чином, позивачі вважають, що в результаті вчинення терористичного акту під час антитерористичної операції в с. Валуйське, Станично-Луганського району, Луганської області, їм було спричинено матеріальну та моральну шкоду, що стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.
Просили суд, стягнути із Держави в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 заподіяну йому майнову шкоду в сумі 1815412,50 грн, стягнути із Держави в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_2 заподіяну їй майнову шкоду в сумі 1815412,50 грн, стягнути із Держави в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 1544,40 грн судових витрат, стягнути із Держави в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 заподіяну йому моральну шкоду в сумі 400000 грн, стягнути із Держави в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_2 заподіяну їй моральну шкоду в сумі 400000 грн.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2023 року, позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Луганської обласної військово-цивільної адміністрації (Луганська обласна державна адміністрація), третя особа: російська федерація в особі уряду російської федерації, про стягнення майнової та моральної шкоди, спричиненої в результаті вчинення терористичних актів - задоволено частково.
Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 1815412,50 грн.
Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію у розмірі 1815412,50 грн.
Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 1544,40 грн.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Державна казначейська служба України подала апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила що доводи суду викладені у рішенні про те, що позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції не заслуговують на увагу, оскільки такими вимогами позивач свій позов не обґрунтовував, а посилався на положення статті 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України.
Також зазначила, що на даний час держава в особі її уповноважених органів продовжує здійснювати розслідування злочину, внаслідок якого позивачам завдано шкоду.
Проте, жодних рішень уповноважених державних органів, які б свідчили про необ'єктивність і незалежність розслідування, позивачами не надано.
Таким чином, оскільки розслідування у кримінальній справі триває й не закінчено то держава, в особі її уповноважених органів, продовжує здійснювати розслідування злочину, внаслідок якого позивачам завдано шкоду, а отже суд першої інстанції не має права надавати оцінку щодо визначення ефективності розслідування злочину у цивільному процесі.
Звертає увагу на те, що Держава робить всі максимально можливі дії та заходи, щоб захистити громадян та їх майно від протиправних посягань з боку держави-агресора.
В подальшому, після отримання доступу до активів та майна російської федерації заблокованих за кордоном, можливим буде реалізація в повній мірі права кожної особи на відшкодування завданої шкоди її майну.
Також, при умові, що держава порушила свої позитивні зобов'язання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, позивачі мали би право лише на отримання компенсації, а не відшкодування повної вартості їй будинку.
Однак, Держава робить всі максимально можливі дії та заходи щоб захистити громадян та їх майно від протиправних посягань з боку держави-агресора.
Крім цього, судове рішення про стягнення з державного бюджету України коштів, без встановлених бюджетних призначень законом про Державний бюджет України на відповідний рік (наприклад, про стягнення грошової компенсації встановленої статтею 1 першого протоколу до Конвенції), не може бути виконане Казначейством.
Просила скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2023 року та ухвалити по справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі.
В свою чергу, Кабінет Міністрів України також подав апеляційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2023 року, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Апеляційну скаргу обґрунтовував тим, що при розгляді даної справи судом першої інстанції не було застосовано до спірних правовідносин положення статті 79 ЗУ «Про міжнародне приватне право» та норм двох конвенцій: Європейської конвенції про імунітет держав, прийнятої Радою Європи 16 травня 1972 року та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року, а також рішення ЄСПЛ від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти росії» та рішенні ЄСПЛ від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви», які підлягали застосуванню.
Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету, а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю життю чи майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на територію держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
Починаючи з 2014 року загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України.
Такі дії РФ продовжує вчиняти на момент постановлення рішення у даній справі.
Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Зазначає, що дії вказаної іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
Російська федерація яка держава-окупант відповідно до Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатки до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію.
Також судом першої інстанції не було застосовано до спірних правовідносин норми бюджетного кодексу України та постанови КМУ від 02 вересня 2020 року №767 «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації», які підлягали застосуванню, з огляду на наявність на момент розгляду справи чинного нормативно-правового акту Уряду, який визначав порядок здійснення компенсації за зруйноване майно, яке знаходилось на контрольованій Україною території Луганської області.
Наведені вище відповідні положення регулюють компенсаційний механізм, а з огляду на наявний механізм отримання компенсації за зруйноване житло, можливість відновлення порушеного права позивачів лежало поза межами необхідності відновлення такого права судом, і залежало лише від волі позивачів щодо реалізації їх права на отримання компенсації за зруйноване житло в межах положень, визначених Порядком №767.
Крім цього, вважає, що судом першої інстанції було помилково застосовано до спірних правовідносин положення статті 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом», які не підлягають застосуванню.
Зазначає, що Держава в особі Кабінету Міністрів України, в межах його компетенції, здійснила всі можливі дії щодо вжиття заходів щодо організації боротьби з тероризмом та відшкодування завданої шкоди.
Просив скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2023 року, та ухвалити по справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовити.
Своїм правом на подачу відзивів на вказані апеляційні скарги, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не скористалися.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які уклали шлюб 08 травня 1976 року, є співвласниками житлового будинку з прилягаючими надвірними прибудовами житловою площею 79,4 кв.м. та загальною площею 121,7 кв.м., який знаходиться в АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,1522 га, що підтверджується договором купівлі-продажу житлового будинку від 31 березня 2007 року, витягом з Державного реєстру правочинів від 31 березня 2007 року, витягом про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно від 03 квітня 2007 року, технічним паспортом №1/240 від 06 березня 2007 року, договором купівлі-продажу земельної ділянки від 31 березня 2007 року, витягом з Державного реєстру правочинів від 31 березня 2007 року, державними актами на право власності на земельну ділянку ЛГ №106847 та ЛГ №10881.
14 листопада 2014 року внаслідок терористичного акту, під час проведення антитерористичної операції в Луганській області, майно позивачів, яке знаходилось в с. Валуйське, Станично-Луганського району, Луганської області, було зруйновано артилерійським обстрілом.
Так, відповідно до Акту про пожежу від 15 листопада 2014 року житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , 14 листопада 2014 року пожежею знищено покрівлю будинку площею 154 кв.м., перекриття другого поверху житлового будинку площею 154 кв.м., перекриття першого поверху житлового будинку прощею 94 кв.м., металопластикові вікна у кількості 23 шт. площею 31 кв.м., дерев?яні двері у кількості 11 шт. площею 19,8 кв.м., особисте майно, електролічильник, а також пошкоджено стіни житлового будинку, прямий збиток від пожежі 1200000 грн, побічні збитки - 1215949 грн, причина пожежі встановлена - вибух артилерійського снаряду.
Актом обстеження пошкодженого житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , від 20 листопада 2014 року встановлено, що від виникнення пожежі знищено покрівлю будинку площею 154 кв.м., перекриття другого поверху житлового будинку площею 154 кв.м., перекриття першого поверху житлового будинку прощею 94 кв.м., металопластикові вікна у кількості 23 шт. площею 31 кв.м., дерев?яні двері у кількості 11 шт. площею 19,8 кв.м., особисте майно, електролічильник.
Відповідно до висновку №745 за результатами проведення будівельно-технічого дослідження від 16 червня 2017 року вартість ремонтно-відновлювальних робіт житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , пошкодженого в результаті артилерійського обстрілу, становить 3630825 грн.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову та стягуючи з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 грошову компенсацію у розмірі по 1815412,50 грн. на кожного, суд першої інстанції виходив з того, що належним відповідачем у справі є Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, оскільки він згідно із ст. 116 Конституції України забезпечує виконання законів України.
Тривалий час правовідносини щодо надання компенсації за зруйноване житло не врегульовані, а у випадку здійснення самостійного відновлення житла потерпілою особою або відшкодування шкоди завданої терористичним актом є неврегульованими і на час ухвалення судового рішення у зв'язку з відсутністю відповідних нормативно-правових актів.
Факт пошкодження майна позивачів підтверджено актами, і крім того проведення активних бойових дій на території с. Валуйське, Станично-Луганського району, Луганської області, де був розташований будинок позивачів, є загальновідомим фактом, який не потребує доказування.
Враховуючи викладене, суд вважав, що позовні вимоги ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах справи.
Визначаючи розмір компенсації за принципом розумності та справедливості, враховуючи фактичні обставини справи, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням практики ЄСПЛ, суд дійшов висновку, що позивачі, як власники зруйнованого будинку, мають право на отримання за рахунок держави грошової компенсації у загальному розмірі 3630825 грн, оскільки вказана сума знайшла своє підтвердження наданими суду доказами щодо розміру завданої позивачам матеріальної шкоди.
Проте, з такими висновками колегія суддів погодитись не може, оскільки вони не узгоджуються з вимогами чинного законодавства, з огляду на наступне.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).
Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).
За загальним правилом шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
У статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справа №265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19) зроблено висновок, що «передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об'єкт нежитлової нерухомості незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.
За статтею 1 Першого протоколу до Конвенції поряд із негативним обов'язком утриматися від неправомірного втручання у право мирного володіння майном держава має позитивні обов'язки гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, ефективне використання цього права та його відновлення у разі порушення.
Позитивні обов'язки можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки); у процесуальному аспекті: хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами.
Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту нежитлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Проте, залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов'язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об'єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право, відсутні підстави для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов'язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов'язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі.
Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення якого виду конвенційних обов'язків позивач вимагає від держави компенсацію, і чи обґрунтованим відповідно до цього порушення є її розмір».
Згідно зі змістом позовних вимогу у цій справі позивачі вважають, що вони мають право на відшкодування майнової шкоди за рахунок держави за пошкодження (знищення) їх майна згідно зі статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Вказують на порушення їх прав, зокрема через недотримання державою зобов'язань щодо відсутності протягом тривалого часу адміністративного механізму відшкодування шкоди, що була спричинена.
Позивачі, серед іншого, стверджували, що вже з огляду на сам факт руйнування їх майна внаслідок терористичного акту Держава Україна зобов'язана відшкодувати шкоду в розмірі реальної вартості такого майна.
У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил, суди мають з'ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов'язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов'язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв'язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов'язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
Проте суд першої інстанції під час розгляду справи, яка переглядається, не встановив, що руйнування майна позивачів відбулося саме внаслідок дій Держави України, тому справа не стосується права на відшкодування майнової шкоди, завданої саме відповідачем.
Жодних причинно-наслідкових зв'язків між проведенням силами Держави України АТО та руйнування майна позивачів суд не встановлював.
Обставин порушення державою негативного конвенційного обов'язку для відшкодування матеріальної шкоди (за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи) в позовній заяві ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не зазначили.
При цьому, порушувати права та свободи може не тільки держава, навіть на території, де вона проводить АТО.
Якщо ж позивачі вважають, що руйнування їх майна відбулось внаслідок діяння рф, то за це не може бути відповідальною Україна.
Згідно з висновком Верховного Суду у постанові від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Рф як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію (частини п'ята та дев'ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).
Україна є об'єктом збройної агресії з боку рф, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року №129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі - Звернення).
Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії рф (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIIIЗаяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала рф державою-агресором (абзац шостий Звернення).
У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії рф проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами рф озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року)(абзац п'ятий пункту 1 Заяви).
27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил рф (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).
Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях.
Рф своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України (пункт 3 Заяви).
Позивачі не обґрунтовували, що Держава Україна до того моменту, як відбулось руйнування їх майна внаслідок артилерійського обстрілу, знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань, могла вжити, але не вжила заходи, які би усунули ризик для майна позивачів.
Отже, установлені судом першої інстанції обставини справи не підтверджують порушення Державою Україною її обов'язку щодо вжиття належних заходів та недопущення руйнування будинку позивачів внаслідок артилерійського обстрілу.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , звертаючись до суду з позовом до Держави Україна про відшкодування майнової шкоди, завданої їх майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції, посилались на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, обґрунтовуючи розмір завданої їм шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку, керуючись статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
Разом із цим, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об'єкт нерухомості незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.
Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Отже, посилання позивачки, як на правову підставу позову, норми Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв'язку з негативним обов'язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є помилковими.
Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 до Порядку внесені зміни, які набули чинності 08 вересня 2020 року та якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією рф.
Відповідно до абзацу 2 пункту 3 Порядку грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, яке перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».
На час пред'явлення позову про відшкодування матеріальної шкоди зазначений Порядок існував, ним визначений механізм надання та розмір грошової компенсації постраждалим за зруйноване майно від держави, позивачі не скористались зазначеним механізмом для отримання компенсації, проте підстав для покладення на Державу Україну обов'язку відшкодувати у повному обсязі заподіяну майну позивачів шкоду не має, відповідно до вищевикладеного.
Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 21 червня 2023 року (справа №757/5115/21).
На вказане вище суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, у зв'язку з чим рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2023 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Керуючись ст.ст.7,367,369,374,375,381,382,389 ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Кабінету Міністрів України задовольнити.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2023 року скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Луганської обласної військово-цивільної адміністрації (Луганська обласна державна адміністрація), третя особа: російська федерація в особі уряду російської федерації про стягнення майнової та моральної шкоди, спричиненої в результаті вчинення терористичних актів - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складений 11 грудня 2023 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба