КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження Доповідач - Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/16808/2023
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ Справа № 755/19631/21
27 листопада 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Левенця Б.Б.
при секретарі - Смолко А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справуза апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 вересня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Чех Н.А., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення,-
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2021 року ОСОБА_7 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення.
Позовна заява мотивована тим, що 13 лютого 2020 року в порядку примусового виконання виконавчого листа № 2604/29397/12 від 19 червня 2013 року, виданого Дніпровським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_8 боргу за кредитним договором № 0426/07/01-СL від 08 листопада 2007 року в розмірі 84 142,29 доларів США, що еквівалентно 672 549,32 грн., та пені у розмірі 3 306,66 грн, ДП «Сетам» проведено електронні торги під час яких було реалізовано квартиру АДРЕСА_1 .Його було визнано переможцем вказаних торгів.
30 квітня 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пономарьова Д. В. видала йому свідоцтво про право власності на вказану квартиру. Його право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за № 1078.
В спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 (колишній власник), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та її неповнолітні діти - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .
Відповідно довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_4 володіє на праві власності 1/3 частиною квартири АДРЕСА_2 .
Неповнолітні діти були зареєстровані в спірній квартирі в 2019 році (після ухвалення рішення про стягнення боргу), що підтверджено судовим рішення Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року.
ОСОБА_1 та ОСОБА_3 мають у власності квартиру АДРЕСА_3 .
Незважаючи на вищевикладене, відповідачі відмовляються в добровільному порядку звільнити належну йому квартиру, що порушує його права власника, а тому він був змушений звернутись до суду з даним позовом.
Враховуючи вище викладене, просив суд задовольнити його позовні вимоги.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 29 вересня 2022 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення задоволено.
Зобов'язано ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та її дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_6 не чинити ОСОБА_2 перешкод в користуванні житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та її дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у сумі 302 грн. 70 коп.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у сумі 302 грн. 70 коп.
Стягнуто ОСОБА_9 на користь ОСОБА_2 судовий збір у сумі 302 грн. 70 коп.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 30 листопада 2022 року відповідач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу у якій просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права.
Вважає, що висновки суду першої інстанції є такими, що не відповідають дійсності, оскільки втручання в житлові права родини ОСОБА_10 , шляхом їх виселення з квартири, є непропорційним та таким, що порушує права родини апелянта.
Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 травня 2022 року у справі № 751/2231/19, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника нерухомого майна, у тому числі, і колишніх. Одним із основних питань, що підлягають з'ясуванню під час вирішення такої категорії спорів, є наявність іншого житла у особи, яку виселяють.
Зазначає, що апелянт та її чоловік не мають у власності іншого житла, про що в матеріалах справи наявні відповідні докази.
Вважає, що оскаржуване рішення не було ухвалене «згідно із законом», оскільки в ньому була проігнорована імперативна норма ст.109 ЖК УРСР, яка встановлює неможливість виселення особи без надання іншого житла. Вказаним рішенням суду апелянта та її чоловіка виселено з їх єдиного житла. Доказів на підтвердження того, що родина ОСОБА_10 здійснювала відчуження іншого нерухомого майна матеріали справи не містять.
Зазначає, що кредитний договір, укладений із ОСОБА_3 ,був забезпечений іпотекою, відповідно до договору іпотеки від 08 листопада 2007 року. Предметом іпотекибула квартира, щознаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , яка в подальшому і була передана ОСОБА_8 в порядку позасудового врегулювання. Після того, як ОСОБА_8 заволодів предметом іпотеки, ОСОБА_4 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 були вселені до квартири, з якої наразі їх виселяють. Вказує на те, що дійсно донька апелянта та її онуки мають у власності по 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_5 , однак, зазначена квартира не є придатною для проживання, з огляду на що доньку та онуків було вселено до останнього житла - квартири АДРЕСА_1 .
Вказує на те, що із усталеної практики Верховного Суду вбачається, що з метою захисту прав апелянта та її чоловіка, необхідно застосувати положення ст.109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.
Відзиву на апеляційну скаргу до апеляційного суду подано не було.
Постановою Київського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 вересня 2022 року залишено без змін.
Не погоджуючись з постановою Київського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року, у травні 2023 року відповідач ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просила суд скасувати постанову Київського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року та рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 вересня 2022 року.
Постановою Верховного Суду від 21 вересня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення скасовано, справу в указаній частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_3 , представник відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 адвокат Ільїна Дар'я Валеріївна повністю підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити.
Позивач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про день та час слухання справи судом повідомлений у встановленому порядку. 24 листопада 2023 року на адресу апеляційного суду електронною поштою надійшло клопотання ОСОБА_2 про перенесення розгляду справи 27 листопада 2023 року об 11 год.40 хв. у зв'язку з тим, що він перебуває зараз на території ведення бойових дій. Вказане клопотанння відправлено з електронної пошти ОСОБА_11 , електронно -цифровим підписом ОСОБА_2 не підписано, будь-яких доказів до клопотанння не надано. З огляду на зазначене, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення вказаного клопотанння та вважає можливим розгляд справи у відсутності позивача.
Відповідач ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , та представник третьої особи: Служби у справах дітей та сім'ї Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації в судове засіданння також не з'явились, про день та час слухання справисудом повідомлені у встановленому порядку, а тому колегія судлів вважає можливим розгляд справи у їх відстуності.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 08 листопада 2007 року між АКБ «Форум» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 0426/07/01-CL, згідно якого банк відкрив позичальнику відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі з лімітом кредитування 70 000,00 доларів США, строком по 08 листопада 2012 року під 13 % річних.
08 листопада 2007 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_12 , які є майновими поручителями ОСОБА_3 , ОСОБА_3 та АКБ «Форум» був укладений договір іпотеки щодо забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором № 0426/07/01-CL від 08 листопада 2007 року, предметом іпотеки є нерухоме майно - квартира АДРЕСА_3 , загальною площею 43,60 кв. м.
21 березня 2012 року Дніпровським районним судом м. Києва розглянуто справу № 2604/29397/12 за позовом ПАТ «Банк Форум» до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за результатом чого ухвалено рішення, яким в солідарному порядку з відповідачів на користь позивача стягнуто заборгованість за кредитним договором № 0426/07/01-CL від 08 листопада 2007 року у розмірі 84 142,29 доларів США, що згідно курсу НБУ станом на 28 листопада 2012 року становить 672 549,32 грн, пеню у розмірі 79 555,61 грн, а також судові витрати по 1 609,50 грн з кожного. Заборгованість виникла з травня 2010 року. Рішення набуло законної сили 04 червня 2013 року.
19 червня 2013 року,на виконання вказаного рішення, Дніпровським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист № 2604/29397/12.
22 січня 2018 року між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_8 було укладено договір № 954-Ф про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, згідно якого ОСОБА_8 передано права вимоги до позичальників, іпотекодавців та поручителів, зокрема, до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , за результатами відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом № UA-EA-2017-12-21-000292-b від 28 грудня 2017 року.
На підставі виконавчого листа Дніпровського районного суду м. Києва № 2604/29397/12 від 19 червня 2013 рокубуло відкрито виконавче провадження № НОМЕР_3, в межах якого на прилюдних торгах була реалізована квартира АДРЕСА_1 .
Дана квартира належала на праві власності ОСОБА_1 , що підтверджено договором купівлі-продажу від 25 лютого 2010 року. Право власності зареєстровано в державних органах в березні 2010 року.
30 квітня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономарьовою Д. В. видано на ім'я ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , право власності на квартиру зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Не погодившись із діями виконавця, ОСОБА_1 оскаржила їх в судовому порядку пославшись на те, що порушено порядок проведення оцінки майна, яке передається на торги; порушено житлові права її онуків, так як вказана квартира була передана виконавцем на торги за відсутності дозволу органу опіки і піклування на реалізацію житлової нерухомості, право на користуванняякою мають її онуки.
За результатами розгляду скарги (справа № 755/12052/19) Дніпровський районний суд м. Києва 14 лютого 2020 року ухвалив судове рішення, яким задовольнив вимоги частково, визнав неправомірними дії державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві про передачу нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , на реалізацію з прилюдних торгів ДП «Сетам». В іншій частині відмовив.
15 вересня 2020 року Київський апеляційний суд ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 14 лютого 2020 року скасував та ухвалив нове рішення, яким відмовив в задоволенні скарги.
26 жовтня 2021 року Верховний Суд розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 та виніс постанову, якою скасував постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, змінивши мотивувальну частину ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 14 лютого 2020 року, виклавши її в редакції постанови.
У вказаній постанові Верховний Суд дійшов висновку, що державний виконавець не виконав належним чином вимог частини 1 статті 18, частини 5 статті 57 Закону України «Про виконавче провадження», абзацу першого пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації майна, тому його відповідні дії не відповідають вимогам закону - є неправомірними, оскільки руйнують визначений порядок дій, який має забезпечити дотримання прав сторін виконавчого провадження, зокрема, щодо перегляду результатів оцінки вартості арештованого майна. В той же час, Верховний Суд вказав, щочинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні діти, якщо власник не є їх батьком (матір'ю) або ж особою, яка замінює останніх.
Також в процесі розгляду справи № 755/12052/19 судами було встановлено, що державний виконавець подав документи до ДП «Сетам» 15 липня 2019 року, у цей же день у спірній квартирі було зареєстроване місце проживання ОСОБА_5 . Місцепроживання ОСОБА_6 булозареєстроване у спірнійквартирі за 4 дні до передачідокументів виконавцем до ДП «Сетам» - 11 липня 2019 року.
05 липня 2022 року Дніпровськийрайонний суд м. Києваухвалив рішення у справі № 753/20258/20 за позовом ОСОБА_2 , яким визнав ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
20 вересня 2022 року у вказаній справі було відкрите апеляційне провадження, судове рішення апеляційним судом на час розгляду даної справи не ухвалено.
З довідок Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Дніпровської РДА про реєстраціюмісця проживання особи від 07 грудня 2021 року встановлено, що в квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_3 з 20 квітня 2010 року, ОСОБА_1 з 20 квітня 2010 року, ОСОБА_4 з 11 липня 2019 року, ОСОБА_5 з 15 липня 2019 року та ОСОБА_6 з 11 липня 2019 року.
З Інформації з Державного реєструречових прав на нерухомемайно від 18 листопада 2020 року слідує, що ОСОБА_4 є власницею 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 02 грудня 2011 року. Хто є власниками 2/3 частин даної квартири ОСОБА_4 та відповідачі суду не повідомили.
Інформація про те, що право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру скасоване або визнано недійсним, в матеріалах справи відсутня, як і відсутні судові спори з цього питання.
Задовольняючи позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення, суд першої інстанції свій висновок мотивував тим, що позивач є власником спірної квартири, придбавши її на прилюдних торгах, а тому колишня власниця спірної квартири ОСОБА_1 та інші відповідачі, які користувались майном з дозволу колишнього власника, підлягають виселенню з квартири АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції оскаржується відповідачем ОСОБА_1 . Інші відповідачі у справі апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції не подавали. Також матеріали справи не містять доказів щодо права ОСОБА_1 представляти інтереси неповнолітніх відповідачів.
Постановою Верховного Суду від 21 вересня 2023 року за результатом розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 , скасовано постанову Київського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення, справу у вказаній частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У такому випадку рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 вересня 2022 року переглядається апеляційним судом лише в частині вимог про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення зі спірної квартири ОСОБА_1 .
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселеннята доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду дійшла таких висновків.
Відповідно до вимог статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Предметом позову у справі, яка переглядається, є усунення позивачу, який є власником квартири АДРЕСА_1 , набутої в ході примусового виконання рішення суду про стягнення в солідарному порядку з відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_1 грошових коштів у зв'язку із невиконання зобов'язань за кредитним договором, перешкод в користуванні власністю шляхом виселення відповідачки ОСОБА_1 , яка є попередньою власницею спірної квартири.
Права позивача у спірних правовідносинах врегульовані статтями 317, 319, 383, 391 ЦК України.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Крім того, у спірних правовідносинах права позивача як власника квартири захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
В свою чергу права відповідача у справах про виселення захищені статтею 8 Конвенції, яка встановлює, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. theUnitedKingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatismutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Вказана правова позиція сформульована в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)
Таким чином, враховуючи позиції, висловлені ЄСПЛ, а також Великою Палатою Верховного Суду при розгляді справ, в яких піднімається питання щодо необхідності захисту прав власника майна шляхом виселення осіб з цього майна, з метою недопущення порушення права на мирне володіння майном та права на повагу до приватного життя, які в розумінні Конвенції є рівнозначними правами, слід завжди оцінювати пропорційність втручання.
Разом з тим, суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_2 в частині вимог до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом її виселення з квартири АДРЕСА_1 , не дослідив питання на предмет його пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача на користування житловим приміщенням.
Фактичні ообставини справи, встановлені судом, свідчать про те, що відповідач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто є особою похилого віку.
Спірна квартира АДРЕСА_1 , належала відповідачу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 25 лютого 2010 року.
13 лютого 2020 року в порядку примусового виконання виконавчого листа № 2604/29397/12 від 19 червня 2013 року, виданого Дніпровським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_8 боргу за кредитним договором № 0426/07/01-СL від 08 листопада 2007 року в розмірі 84 142,29 доларів США, що еквівалентно 672 549,32 грн, та пені у розмірі 3 306,66 грн, ДП «Сетам» проведено електронні торги, під час яких було реалізовано квартиру АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 (позивач у справі) було визнано переможцем вказаних торгів.30 квітня 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пономарьова Д. В. видала ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на спірну квартиру. Право власності на квартиру зареєстровано в Державному реєстріречових прав на нерухомемайно про реєстрацію права власності за № 1078.
Під час судового розгляду справи сторонами не заперечувалось, що виконання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором №0426/07/01-CL від 08 листопада 2007 року не було забезпечено спірною квартирою АДРЕСА_1 .
Матеріалами справи підтверджується, що стороною відповідача у судовому порядку оскаржено дії державного виконавця щодо проведення виконавчих з реалізації спірної квартири, так і оспореніелектронні торги з реалізації спірної квартири.
У справі № 755/12052/19 за скаргою ОСОБА_1 на дії Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві, стягувач ОСОБА_8 , розгляд якої закінчився ухваленням постанови Верховного суду від 26 жовтня 2021 року (провадження № 14-113цс21), дії державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві про передачу нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , на реалізацію з прилюдних торгів ДП «Сетам» визнані неправомірними судовими рішення.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києвавід 28 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 755/5143/20, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції, треті особи: Державне підприємство «СЕТАМ», ОСОБА_3 , ОСОБА_12 , ОСОБА_8 про визнання недійсними електронних торгів з реалізації квартири, визнання недійсними та скасування свідоцтва і акту про проведені електронні торги, відмовлено.
При цьому суди, вирішуючи спір у справі № 755/5143/20 про визнання недійсними електронних торгів з реалізації квартири, виходили з того, що ухвала Дніпровського районного суду м. Києвавід 14 лютого 2020 року у справі № 755/12052/19 про визнання неправомірними дії державного виконавця щодо передання ним ДП «Сетам» спірної квартири на реалізацію з прилюдних торгів скасована постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року.
Разом з тим, як свідчать встановлені обставини справи, що вказана постанова суду апеляційної інстанції від 15 вересня 2020 року скасована касаційним судом постановою Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року, якою визнано, що суд першої інстанції дійшов до правильно висновку про порушеннядержвиконавцем частини п'ятої статті 57 Закону про виконавчепровадження, абзацу першого пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації майна, а отже рішення суду першоїінстанції безпідставно скасоване судом апеляційноїінстанції у ціййого частині.
Також у жовтні 2019 року ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_12 звернулися до Києво-Святошинського районного суду Київської області із позовом до ОСОБА_8 , треті особи: Дніпровський РВ ДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві, ОСОБА_13 про визнання зобов'язань за кредитним договором№0426/07/01-CL від 08 листопада 2007 року припиненими (справа № 369/12902/19).
Постановою Київського апеляційного суду від 30 травня 2023 року за результатом розгляду апеляційної скарги ОСОБА_12 рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 червня 2022 року скасовано і ухвалено у справі № 369/12902/19 нове судове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_12 до ОСОБА_8 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_13 . Визнано зобов'язання, що виникли на підставі кредитного договору №0426/07/01-CL, укладеного між Акціонерним комерційним банком «Форум» та ОСОБА_3 припиненим з 27.03.2018 року.
Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та іншихобставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновкамиекспертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішуєвідповідно до своговнутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідьвстановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємнийзв'язок доказів у їх сукупності. Суд надаєоцінку як зібраним у справідоказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивуєвідхилення або врахування кожного доказу (групидоказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що відповідач ОСОБА_1 , як власникквартири АДРЕСА_1 , не давала згоду на передачу спірної квартири на забезпечення виконання основного (кредитного) зобов'язання.
В спірній квартирі зареєстровано місце проживання ОСОБА_10 ої ОСОБА_14 , в якій вона постійно проживає з 2010 року.
Матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_15 и іншого житла.
Колегія суддів апеляційного суду враховує, що судові рішення у цивільних справах№ 755/12052/19, 755/5143/20, 369/12902/19 були ухвалені у справах, в яких предмет доказування охоплював обставини як виконання зобов'язань за кредитним договором № 0426/07/01-CL, так і виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 березня 2012 року у справі № 2604/29397/12.
Обставини, встановлені судовими рішенням у зазначених цивільних справах, що набрали законної сили, вказують на те, що кредитний договір №0426/07/01-CL від 08 листопада 2007 року був забезпечений іпотекою. Відповідно до договору іпотеки від 08 листопада 2007 року предметом іпотеки була квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .
Після видачі судом виконавчого листа від 19 червня 2013 року на виконання судового рішення у справі № 2604/29397/12боржник ОСОБА_3 погодився на пропозицію нового кредитора (іпотекодержателя) ОСОБА_8 та передав йому предмет іпотеки в позасудовому порядку у рахунок погашення боргу. 27 березня 2018 року ОСОБА_8 зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки.
Натомість, ОСОБА_8 не визнавтієї обставини, що зобов'язання припинилось внаслідок позасудового врегулювання, як це визначено частиною 4 статті 36 Закону України «Про іпотеку», та продовжив ініціювати звернення стягнення на майно родини ОСОБА_10 .
Так, після припинення зобов'язань внаслідок реєстрації за ОСОБА_8 права власності на предмет іпотеки в порядку позасудового врегулювання, останній ініціював звернення стягнення на інше майно родини ОСОБА_10 , зокрема, на 1/2 земельноїділянки та будинку, а також на двокімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 , яка належала ОСОБА_1 на праві власності.Зазначена квартира в ході примусового виконання рішення суду була продана з електронних торгів13 лютого 2020 року, на яких переможцем визнано ОСОБА_2 .
Відповідно до судового рішення (постанови) Київського апеляційного суду від 30 травня 2023 рокувизнано зобов'язання, що виникли на підставі кредитного договору №0426/07/01-CL, укладеного між Акціонерним комерційним банком «Форум» та ОСОБА_3 , припиненим з 27 березня 2018 року.
Колегія суддів апеляційного суду вважає, що обставини щодо виконання зобов'язань за кредитним договором № 0426/07/01-CL від 08 листопада 2007 року, а також щодо виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києвавід 21 березня 2012 року у справі № 2604/29397/12, що встановлені судовими рішеннями у справах № 755/12052/19, 755/5143/20, 369/12902/19, що набули законної сили, вплинули на відчуження спірної квартири та подальше виселення ОСОБА_1 з квартири, що призвело до порушення її права на приватне життя.
При цьому, зважаючи на те, що набуття позивачем у власність спірної квартири відбулось в ході примусового виконання рішення суду, тому державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді реєстрації та проживання попереднього власника у ній, а набувач спірної квартири ОСОБА_2 за певної обачності мав реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування колишнього власника.
У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселенийіз займаного жилого приміщенняабо обмежений у правікористування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за виняткомвипадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав іншихгромадян або прав державних і громадських організацій.
Правовий аналіз наведених норм законодавства та встановлених судом фактичних обставини у своїй сукупності дозволяють колегії суддів апеляційного суду зробити висновок про те, що право позивача на спірну квартиру не може бути захищено шляхом виселення відповідача ОСОБА_10 ої Ірини ОСОБА_16 зі спірної квартири, яка внаслідоквідчуження спірної квартири на погашення боргу за кредитним договором, на що згоди не надавала, залишається фактично без житла, що також поставило під загрозу соціальний статус останньої, яка в похилому віці може стати безхатченком, втративши право користування житлом, яким користується з 2010 року, щостане для неї надмірним тягарем та порушуватиме її право на повагу до житла.
Також колегія суддів бере до уваги, що позивач, обравши спосіб набуття у власність спірної квартири на електронних торгах в ході примусового виконання рішення, міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості,однак, не здійснив достатньої належної обачності при укладенні угоди, не з'ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням.
Таким чином, обмеження права відповідача ОСОБА_1 на житло є більшим ніж необхідним для досягнення мети позивачем на усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції на вказане уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про задоволення позову в частині вимог до ОСОБА_1 шляхом виселення останньої з квартири АДРЕСА_1 .
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про неправильність висновків суду першої інстанції в цій частині є обгрунтованими.
Зважаючи на встановлені обставини, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що позов ОСОБА_2 в частині вимог до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення не підлягає задоволенню.
Що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що оскаржуване рішення не було ухвалене не «згідно із законом», оскільки в ньому була проігнорована імперативна норма ст.109 ЖК УРСР, яка встановлює неможливість виселення особи без надання іншого житла, то колегія суддів вважає їх такими, що вони не грунтуються на встановлених обставинах справи та вимогах закону, з огляду на наступне.
У постанові від 22 березня 2023 року у справі№ 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) Велика Палата Верховного Суду зазначила наступне:
Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК УРСР відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто, порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК УРСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, стосується не тільки випадківвиселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто, не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Враховуючи вказаний висновок Великої Палати Верховного Суду та те, що спірна квартира не була придбана за кредитні кошти, не передавалась в іпотеку, колегія суддів відхиляє посилання відповідачки ОСОБА_1 на незастосування судом першої інстанції при вирішенні вказаного спору положень статті 109 ЖК УРСР.
З урахуванням вище викладеного, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга відповідача ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 вересня 2022 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення з квартири розташованою за адресою: АДРЕСА_6 підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення з квартири за адресою: АДРЕСА_6 .
Відповідно до положень частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За результатом розгляду апеляційної скарги апеляційний суд здійснює розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції - частина 4 статті 382 ЦПК України.
Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судовий збір є складовою судових витрат.
За загальними правилами цивільного судочинства судовий збір належить до судових витрат, які несуть суди усіх рівнів, коли розглядають позовну заяву, апеляційну, касаційну скаргу чи заяву про перегляд судових рішень Верховним Судом.
При цьому судовий збір як складова судових витрат виконує компенсаційну, превентивну і соціальну функції.
Згідно з частиною 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При подачі апеляційноїскарги відповідачем ОСОБА_1 було сплачено судовий збір у розмірі 1 362,00 грн. За результатами апеляційного перегляду справи апеляційну скаргу було задоволено частково (1/3), а тому з позивача ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 454,00 грн
Керуючисьст.ст. 41, 47 Конституції України, ст.ст.317,319,383,391ЦК України, статею 1 Першого протоколу до Конвенції, ст. 8 Конвенції, ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 вересня 2022 рокув частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення з квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_6 та в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору у розмірі 302,70 грн. скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.
В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 , відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) судовий збір за подання апеляційної скарги розмірі 454,00 грн.
Постанова суду апеляційноїінстанціїнабираєзаконноїсили з дня їїприйняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягомтридцятиднів з дня їїпроголошення.
Якщо в судовому засіданнібуло оголошено лише вступну та резолютивнучастину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 15 грудня 2023 року.
Головуючий: Судді: