Справа № 161/2050/23 Головуючий у 1 інстанції: Кихтюк Р. М.
Провадження № 22-ц/802/998/23 Доповідач: Карпук А. К.
ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 грудня 2023 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Карпук А.К.
суддів - Бовчалюк З.А., Здрилюк О. І.,
секретар Власюк О. С.
з участю: позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
представника позивачів ОСОБА_3 ,
представника відповідача ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_5 в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_6 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 серпня 2023 року,-
ВСТАНОВИВ:
Позивачі звернулися в суд з позовом до ОСОБА_5 в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_6 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, мотивуючи тим, що у належній позивачам на праві спільної часткової власності квартирі АДРЕСА_1 залишається бути зареєстрованим неповнолітній син позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який у вказаній квартирі не проживає з 2015 року.
Місцем проживання неповнолітнього ОСОБА_5 є місце проживання його матері - ОСОБА_6 , а саме, квартира АДРЕСА_2 .
Зазначають, що ОСОБА_5 разом зі своєю матір'ю вибув на інше постійне місце проживання, понад установлений строк не проживає у квартирі, реєстрація відповідача позбавляє їх можливості отримувати житлову субсидію.
Рішенням Луцького міськрайонного суду від 28 серпня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Зазначає, що реєстрація неповнолітнього ОСОБА_5 у належній позивачам квартирі, який фактично у цій квартирі не проживає з 2015 року, порушує їх права, як власників.
Представником відповідача не було подано відзиву на апеляційну скаргу.
Перевіряючи законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, рішення суду до скасування з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 25.06.2004 та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно.
Із інформації про осіб, які задекларували або зареєстрували своє місце проживання в житлі від 02.02.2023, виданої департаментом ЦНАПу Луцької міської ради вбачається, що за адресою - АДРЕСА_3 зареєстровані: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що неповнолітній ОСОБА_7 є сином одного із позивачів ОСОБА_1 - співвласника житла та не втратив інтерес до житла, іншого житла немає, а тому відсутні підстави для визнання його таким, що втратив право користування даною квартирою. При цьому суд послався на судову практику Верховного Суду, зокрема, постанови від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19)
З такими висновками суду апеляційний суд не погоджується, оскільки обставини у даній справі є відмінними від обставин у справах, що були предметом розгляду Верховного Суду, оскільки в розглядуваних Верховним Судом справах не було встановлено визначення батьками місця проживання дитини, а заперечення відповідачів зводились до збереження власне права користування житлом, також у постанові від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17 встановлено обставини створення власниками перешкод в користуванні житлом, у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц обставини стосувалися непроживання неповнолітнього у квартирі у зв'язку із неприязними відносинами між батьками, у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 вимоги стосувалися втрати права на житло у квартирі комунальної власності та встановлено, що батьками не було визначено місця проживання малолітнього.
Зокрема, апеляційним судом встановлено, що неповнолітній ОСОБА_5 разом із своєю матір'ю ОСОБА_6 не проживає у квартирі АДРЕСА_1 з 2015 року.
Із змісту поданих законним представником неповнолітнього ОСОБА_5 - ОСОБА_6 письмових заперечень вбачається, що законний представник заперечує проти позову не у зв'язку із наміром зберегти місце проживання неповнолітнього ОСОБА_5 у спірній квартирі, а з метою «формальної реєстрації», зазначаючи, що не має власного житла, у зв'язку з чим не зможе зареєструвати неповнолітнього сина після повернення в Україну, оскільки тимчасово перебуває на даний час у США.
З долученого законним представником ОСОБА_6 до матеріалів справи паспорта громадянина України вбачається, що вона зареєстрована за адресою АДРЕСА_4 .
У даному судовому засіданні встановлено, що у 2015 році законний представник неповнолітнього ОСОБА_6 разом з неповнолітнім сином ОСОБА_5 не проживають у квартирі АДРЕСА_1 . Після розірвання шлюбу, батьки неповнолітнього ОСОБА_5 визначили за домовленістю між собою місцем проживання неповнолітнього ОСОБА_5 з матір'ю ОСОБА_6 , після чого останній постійно проживає з матір'ю.
Також з пояснень представника відповідача вбачається, що після повномасштабного вторгнення росії на територію України, законний представник та неповнолітній ОСОБА_5 вимушено виїхали на територію Польші, а пізніше - до США, де тимчасово перебувають на даний час.
Тому суд першої інстанції помилково зазначив в оскарженому рішенні про відсутність ОСОБА_5 за місцем реєстрації у зв'язку із вимушеним виїздом за кордон, оскільки добровільне виселення із спірної квартири ОСОБА_5 разом з матір'ю відбулось не у зв'язку із російською агресією, у а зв'язку із розірванням шлюбу між батьками та визначенням батьками його місця проживання, що відповідає положенням статті 160 СК України, згідно з якою місце проживання малолітньої дитини визначається за згодою батьків, якщо дитина не досягла 10 років. Якщо ж дитині від 10 до 14 років, вона спільно з батьками бере участь у прийнятті рішення щодо свого місця проживання. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Під час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанції законний представник ОСОБА_6 та представник ОСОБА_4 не подали суду доказів того, що неповнолітній ОСОБА_5 , якому виповнилося 14 років, визначив або бажає визначити місце свого проживання разом з батьком - ОСОБА_1 , не повідомляли суду у своїх письмових пояснення про такі наміри неповнолітнього. Також у даному судовому засіданні представник ОСОБА_4 на запитання суду пояснив, що неповнолітньому потрібна реєстрація у цій квартирі, оскільки без реєстрації він не зможе отримати лікування, також реєстрація місця проживання необхідна для здобуття освіти, однак такі доводи не грунтуються на нормах Закону України «Про освіту», «Про вищу освіту», ст. 49 Конституції України та ст. 33 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», які не визначають умовою надання освітніх та медичних послуг реєстрацію місця проживання особи.
Не відповідають дійсності письмові пояснення ОСОБА_8 про те, що після повернення в Україну вона не зможе зареєструвати місце проживання сина, оскільки не має власного житла. Зокрема, в апеляційній скарзі позивач зазначає, що законний представник неповнолітнього ОСОБА_9 - ОСОБА_6 є співвласником квартири у місті Луцьку, і її право власності підтверджується судовим рішенням.
Апеляційним судом на підставі відкритих відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що рішенням Луцького міськрайонного суду від 04 січня 2023 року у справі № 161/5809/19, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року визнано право власності ОСОБА_8 на частину квартири АДРЕСА_5 .
Наведених обставин суд першої інстанції не врахував, тому дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову у зв'язку із неповноліттям ОСОБА_5 .
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Ця норма права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.
На підставі викладеного апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_5 втратив право на користування квартирою АДРЕСА_1 на підставі частини 2 статті 405 ЦК України, тому заявлений позов підлягає до задоволення, а рішення суду першої інстанції до скасування на підставі статті 376 ЦПК України у зв'язку із неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи.
У зв'язку із визначенням батьками місця проживання неповнолітнього з матір'ю, яка забезпечена власним житлом, діючи в інтересах ОСОБА_5 як ОСОБА_6 , так і представник - адвокат Волощук О.Ф. у запереченнях проти позову зазначили не про збереження права на житло, а фактично про потребу у «формальній реєстрації» місця проживання, ОСОБА_5 фактично тривалий час проживає з матір'ю, житлові права неповнолітнього не порушуються ухваленням рішення про визнання таким, що втратив право на житло.
Керуючись статтями 368, 374, 376, 382, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд ,
постановив:
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 серпня 2023 року в даній справі скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов задовольнити.
Визнати ОСОБА_5 таким, що втратив право на користування квартирою АДРЕСА_1 .
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді