ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Справа № 607/7371/23Головуючий у 1-й інстанції Вийванко О. М.
Провадження № 22-ц/817/846/23 Доповідач - Храпак Н.М.
Категорія -
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 грудня 2023 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Храпак Н.М.
суддів - Костів О. З., Хома М. В.,
за участі секретаря - Сович Н.А.,
та сторін: позивача - ОСОБА_1 , його
представника - ОСОБА_2 , відповідача -
ОСОБА_3 , її представника ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 607/7371/23 за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якого діє представник - адвокат Сампара Надія Миронівна на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 червня 2023 року, ухваленого суддею Вийванко О.М. у справі за позовом за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю, -
ВСТАНОВИВ:
У квітні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до відповідача ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 25 квітня 2019 року між ним та обслуговуючим житлово-будівельним кооперативом «Грін Парк» укладено договір доручення інвестиційного будівництва № 21. На виконання умов даного договору, згідно квитанцій та платіжних інструкцій АТ КБ «Приватбанк», позивачем сплачено загальну суму 931 635 грн, зокрема: № 0.0.1345613709.1 від 07 травня 2019 року суму в розмірі 295 000 грн, призначення платежу - дольова участь згідно договору доручення №2.1 від 25.04.2019р.; № 0.0.1346993446.1 від 08 травня 2019 року суму в розмірі 293 300 грн, призначення платежу - дольова участь згідно договору доручення №21 від 25.04.2019р.; № 0.0.1348412260.1 від 10 травня 2019 року суму в розмірі 299 800 грн, призначення платежу - дольова участь згідно договору доручення №21 від 25.04.2019р.; № 0.0.1350728480.1 від 13 травня 2019 року суму в розмірі 43 535 грн, призначення платежу - дольова участь згідно договору доручення №21 від 25.04.2019р.
04 липня 2019 року між сторонами по справі було зареєстровано шлюб.
Оскільки термін здачі в експлуатацію квартири мав бути 2 квартал 2019 року, однак у такий термін будинок зданий не був, позивач зареєстрував нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , 19 лютого 2020 року, будучи уже в шлюбі.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 02 серпня 2021 року шлюб між сторонами по справі було розірвано.
Нерухоме майно - квартиру, згідно договору доручення інвестиційного будівництва № 21 від 25 квітня 2019 року, позивач придбав для себе особисто, за особисті кошти, які були зароблені ним за кордоном ще задовго до знайомства із майбутньою дружиною, жодних коштів для придбання житла відповідач не надавала. При укладенні договору доручення інвестиційного будівництва №21 від 25 квітня 2019 року позивач розраховував на те, що будинок буде зданий в експлуатацію вчасно - 2 квартал 2019 року, відтак вважає, що квартира є його особистою приватною власністю, куплена за власні кошти.
У зв'язку із недосягненням згоди щодо досудового врегулювання спору, з підстав викладених у позові, позивач просить позов задовольнити та визнати квартиру АДРЕСА_2 , особистою приватною власністю ОСОБА_1 .
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 червня 2023 року задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю.
Визнано квартиру АДРЕСА_2 , особистою приватною власністю ОСОБА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 1 073,60 грн.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір в розмірі 5 164,59 грн.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 - адвокат Сампара Н.М. просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29.06.2023 у справі № 607/7371/23 та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що в грудні 2018 року ОСОБА_5 та ОСОБА_1 почали спільно проживати, як сім'я за адресою АДРЕСА_3 .
04.07.2019 сторони по справі уклали шлюб.
19.02.2020 сторони придбали квартиру за адресою АДРЕСА_4 .
Грошові кошти на придбання спільної квартири вони накопичували ще до весілля, а саме, з 2018 року від моменту початку спільного проживання, адже саме з цього моменту їх бюджет став спільним.
Значну частину грошей подарували її батьки, більше того, її тато надав грошові кошти на ремонт придбаної квартири та особисто проводив ремонтні роботи в ній.
Оскільки майно придбане в період шлюбу та за спільні кошти, воно належить сторонам, як подружжю на праві спільної сумісної власності, незважаючи на те, що власником даного майна зазначений ОСОБА_1 .
Заявник зазначає, що судом першої інстанції протиправно винесено рішення у справі № 607/7371/23 тільки на підставі заяви про визнання позовних вимог, яка складена представником ОСОБА_1 та підписана ОСОБА_3 в тяжкому психоемоційному стані під постійним тиском та впливом колишнього чоловіка.
Також, суд не роз'яснив ОСОБА_3 наслідки написання вказаної заяви, яка не розуміла юридичних наслідків своїх дій та вважала, що розгляд справи № 607/7371/23 не вплине на винесення рішення у даній справі та вважала, що зміниться лише те, що колишній чоловік зареєструє місце проживання ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_4 . Суд не надав ОСОБА_3 роз'яснення її дій та їх наслідків, більше того в ОСОБА_3 на той момент був відсутній представник.
Крім того, заявник вказує на факти вчинення ОСОБА_1 домашнього насильства щодо неї, внаслідок чого остання боялася колишнього чоловіка та перебувала в стані жертви, що негативним чином вплинуло на її психологічний стан під час визнання позовної заяви.
Відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_3 до суду апеляційної інстанції не поступав.
У судовому засіданні ОСОБА_3 та її представник - адвокат Сампара Н.М. доводи апеляційної скарги підтримали та просили їх задовольнити.
ОСОБА_1 та його представник - адвокат Білик Л.С. в судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечили, просять залишити її без задоволення та скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 червня 2023 року.
Заслухавши доповідь судді-головуючої, пояснення учасників справи, ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з таких мотивів.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як вказано в частині третій статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.
Судом встановлено, що 25 квітня 2019 року між ОСОБА_7 та обслуговуючим житлово-будівельним кооперативом «Грін Парк» укладено договір доручення інвестиційного будівництва № 21 (далі - договір).
Згідно п. 3.1, 3.2 даного договору, об'єктом інвестування сторони розуміють сукупність майнових прав на ізольоване не житлове приміщення, яке після введення будинку в експлуатацію стає окремим об'єктом нерухомості - двокімнатної квартири АДРЕСА_5 на 6 поверсі, загальною площею 69,01 кв. м, житловою 36,42 кв. м.
Пунктом 2.2 договору передбачено запланований термін введення об'єкта будівництва в експлуатацію - 2 квартал 2019 року.
Пунктом 4.4 договору сторони передбачили, що довіритель може сплатити вартість Об'єкту інвестування одним єдиним платежем у повному обсязі або частинами.
Відповідно до п.4.5 договору, за умови обрання Довірителем способу оплати одним платежем у повному обсязі. Перший платіж складає 931 635 грн., такий платіж має бути здійснено в термін до 5 робочих днів, що слідуватимуть за днем укладення договору.
Згідно квитанцій та платіжних інструкцій АТ КБ «Приватбанк», позивачем сплачено загальну суму за договором доручення № 21 від 25 квітня 2019року 931 635 грн, зокрема: № 0.0.1345613709.1 від 07 травня 2019року суму в розмірі 295 000грн., призначення платежу - дольова участь згідно договору доручення №2.1 від 25.04.2019р.; № 0.0.1346993446.1 від 08 травня 2019року суму в розмірі 293 300грн., призначення платежу - дольова участь згідно договору доручення №21 від 25.04.2019р.; № 0.0.1348412260.1 від 10 травня 2019року суму в розмірі 299 800грн., призначення платежу - дольова участь згідно договору доручення №21 від 25.04.2019р.; № 0.0.1350728480.1 від 13 травня 2019року суму в розмірі 43 535грн., призначення платежу - дольова участь згідно договору доручення №21 від 25.04.2019р.
Як вбачається із довідки за вих. № 14/05/19-1 від 14 травня 2019 року, ОЖБК «Грін Парк» підтверджує поступлення коштів на р/р кооперативу в сумі 931 635 грн, згідно договору доручення інвестиційного будівництва №21 від 25 квітня 2019року (квартира 38, площа 69,01 кв. м).
08 травня 2019 року ОСОБА_7 змінив своє прізвище та ім'я на ОСОБА_8 , що підтверджується свідоцтвом про зміну імені серії НОМЕР_1 , видане 08.05.2019 Чортківським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області, актовий запис № 19.
04 липня 2019року ОСОБА_1 уклав шлюб із ОСОБА_9 , про що свідчить свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_2 , видане 04.07.2019 Тернопільським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області, актовий запис № 1115.
Згідно акту прийому - передачі від 07 лютого 2020 року, ОСОБА_1 прийняв, згідно договору доручення інвестиційного будівництва № 21 від 25 квітня 2019 року, квартиру АДРЕСА_6 .
Позивач ОСОБА_1 19 лютого 2020 року зареєстрував нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_7 , про що свідчить Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 201712906 від 25.02.2020.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 02 серпня 2021 року у справі № 607/4451/21 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було розірвано.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем ОСОБА_1 доведено факт придбання квартири АДРЕСА_1 , за особисті кошти до укладення шлюбу, а тому дана квартира належить позивачу на праві особистої приватної власності.
Колегія суддів, з даним висновком суду першої інстанції погоджується, виходячи з такого.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм.
У статті 60 Сімейного кодексу України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Частиною першою статті 70 Сімейного кодексу України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені статтею 57 СК України, відповідно до пунктів 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
Відповідно до роз'яснень наданих у п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21.12.2007 року №11, не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
У зв'язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц (провадження 61-35779ск18).
Якщо один з подружжя доведе, що майно набуте ним у шлюбі було придбано за особисті, а не спільні кошти, то таке майно не є спільною сумісною власністю подружжя, а є особистою власністю цього члена подружжя, зазначене узгоджене з позицією ВСУ (Постанова ВСУ у справі №6-1568цс16).
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Матеріалами справи підтверджено, що 25 квітня 2019 року між ОСОБА_1 та обслуговуючим житлово-будівельним кооперативом «Грін Парк» укладено договір доручення інвестиційного будівництва № 21, згідно якого об'єктом інвестування сторони розуміють сукупність майнових прав на ізольоване не житлове приміщення, яке після введення будинку в експлуатацію стає окремим об'єктом нерухомості - двокімнатної квартири АДРЕСА_5 на 6 поверсі, загальною площею 69,01 кв. м, житловою 36,42 кв. м.
На виконання умов даного договору, згідно квитанцій АТ КБ «Приватбанк», позивачем за період з 07 по 13 травня 2019 року сплачено повну вартість спірної квартири на загальну суму 931 635 грн.
Отже, судом встановлено, що спірна квартира придбана за рахунок особистих коштів позивача ще до укладення шлюбу, який був зареєстрований 04.07.2019.
Відповідно до пункту 2.2 договору доручення інвестиційного будівництва № 21 передбачено, що запланований термін введення об'єкта будівництва в експлуатацію - 2 квартал 2019 року, однак спірне будівництво введено в експлуатацію значно пізніше і передано позивачу 07 лютого 2020 року і відповідно зареєстровано ним 19.02.2020.
Проте відповідачкою ОСОБА_3 не надано суду жодного доказу, що вказана квартира придбана за спільні кошти, тому доводи заявника в апеляційній скарзі про те, що майно, придбане в період шлюбу та за спільні кошти, яке належить сторонам, як подружжю, належить на праві спільної сумісної власності, апеляційний суд до уваги не бере, оскільки зазначене нерухоме майно набуто у власність позивачем за рахунок його особистих коштів до реєстрації шлюбу з відповідачем, що було всебічно та безпосередньо досліджено судом першої інстанції на підставі наявних у справі доказів.
Твердження заявника про те, що судом першої інстанції безпідставно винесено рішення тільки на підставі заяви про визнання відповідачкою позовних вимог не заслуговують на увагу, оскільки в рішенні судом зазначено лише факт подачі відповідачем ОСОБА_3 суду заяви про визнання позову, однак судом в повному обсязі досліджувалися обставини справи і оцінювалися надані сторонами докази, тому колегія суддів вважає, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України», (CASE OF SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE), рішення від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 слід залишити без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 червня 2023 року - залишити без змін.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 червня 2023 року - залишити без змін.
Судові витрати покласти на сторони в межах сум ними понесених.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 12 грудня 2023 року.
Головуюча Н. М. Храпак
Судді: О. З. Костів
М.В. Хома