ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 грудня 2023 рокуЛьвівСправа № 460/18100/23 пров. № А/857/19963/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Гудима Л.Я.,
суддів: Гінди О.М., Ніколіна В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2023 року, головуючий суддя - Друзенко Н.В., ухвалене у м. Рівне, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про зобов'язання вчинити дії,-
ВСТАНОВИВ:
В липні 2023 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ВЧ НОМЕР_1 , в якому просив зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.12.2017 року по 28.06.2023 року включно, з урахуванням положень ст. 117 Кодексу законів про працю України.
В обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що на виконання судового рішення йому виплачено індексацію грошового забезпечення та грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Вказує, що відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Тому, позивач стверджував про наявність в нього права на отримання середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку за період з 23.12.2017 року по 28.06.2023 року відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати” від 08 лютого 1995 року №100.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2023 року адміністративний позов задоволено частково; визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.12.2017 року по 23.06.2018 року; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.12.2017 року по 23.06.2018 року в розмірі 66 679,71 грн. (сума вказана без відрахувань передбачених законом податків та обов'язкових платежів, а також без урахування вимог постанови Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004 року); в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ВЧ НОМЕР_1 оскаржила його в апеляційному порядку, яка, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.
Свою апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що до спірних відносин не підлягають застосуванню вимоги статті 117 КЗпП України.
На підставі пункту 1 частини 1 статті 311 КАС України розгляд справи проводиться в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що подана апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 в період з 27.07.2007 року по 22.12.2017 року проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 22 грудня 2017 року №323, ОСОБА_1 був звільнений з військової служби у запас згідно пп. “а” ч. 6 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу” та виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 15.11.2022 року у справі №460/20691/22 позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинення певних дій задоволено частково; визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 22.12.2017 року із застосуванням базового місяця - грудень 2015 року; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 22.12.2017 року із застосуванням базового місяця - січень 2008 року; визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2017 рік. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на дату звільнення з військової служби.
На виконання вказаного судового рішення, 28.06.2023 року позивачу перераховано на його картковий рахунок недоплачену суму грошового забезпечення в розмірі 84 609,54 грн.
ОСОБА_1 вважав порушеним своє право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, тому звернувся до суду.
Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що визначений розмір середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (але не більше як за шість місяців) в сумі 66 679,71 грн. не перевищує розміру несвоєчасно виплаченої індексації грошового забезпечення за рішенням суду у справі №460/20691/22 в сумі 84 609,54 грн., а відтак є співмірним і підлягає стягненню у повному обсязі.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи з огляду на наступне.
У відповідності до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює порядок проходження військової служби, чітко не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату всіх належних сум звільненим військовим, з метою забезпечення принципу рівності прав та недискримінації у трудових відносинах Верховний Суд прийшов до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними, відтак поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби та пов'язані з обов'язком провести виплату усіх належних працівнику коштів при звільненні з роботи (зі служби).
Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності, який застосовується у розмірі середнього заробітку, спрямований на захист прав звільнених працівників на отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлена статтею 117 КЗпП України, згідно з якою при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Таким чином, Верховний Суд прийшов до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби (такий висновок Верховного Суду викладений також у постановах від 31.10.2019 року у справі №2340/4192/18, від 30.04.2020 року у справі №140/2006/19 та від 20.05.2020 року у справі №816/1640/17).
Крім того, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, де Велика Палата зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Вирішуючи питання щодо розміру суми компенсації середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні суд першої інстанції застосував принцип співмірності, що узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 18.07.2018 року у справі №825/325/16, від 30.11.2020 року у справі №480/3105/19.
В свою чергу, законодавство покладає обов'язок на суб'єкта виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим суд зазначає, що відповідач дійсно здійснив бездіяльність в частині непроведення нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Аналізуючи вищевикладене та встановлені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач провів фактичний, остаточний розрахунок з позивачем поза межами строку, визначеного ст. 116 КЗпП України.
Також, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Відповідно до статті 117 КЗпП України, (в редакції Закону України "Про внесення змін в законодавчі акти України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 року № 2352-IX (далі - Закон № 2352-IX ), чинній на час звернення із позовом, у разі невиплати звини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. При цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, з 19.07.2022 року за затримку виплати належних сум при звільненні звільнений працівник має право на отримання середнього заробітку за весь час затpимки по день фактичного розpахунку але не більше ніж за шість місяців.
Таким чином, відповідач повинен був виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше як за шість місяців, а саме 66679,71 грн. (364,37 грн. * 183 дні).
Оцінюючи в сукупності вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду попередньої інстанції про підставність та обґрунтованість позовних вимог в цій частині, відтак такі підлягають частковому задоволенню.
В іншій частині судове рішення сторонами не оскаржується.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В частині решти доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені сторонами, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не встановив неправильного застосування норм матеріального права, порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2023 року у справі №460/18100/23 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Л. Я. Гудим
судді О. М. Гінда
В. В. Ніколін