Номер провадження: 22-ц/813/899/23
Справа № 523/16500/19
Головуючий у першій інстанції Жовтан П. В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30.11.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів колегії: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю: представника ОСОБА_1 - адвоката Горбачової Н.В. та Поліщука С.А.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Горбачової Наталії Володимирівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 10 лютого 2021 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договорів купівлі-продажу, -
ВСТАНОВИВ:
24 жовтня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду зі позовом ОСОБА_2 про визнання недійсним договорів купівлі-продажу.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 23 липня 2013 року Суворовським районним судом м. Одеси було ухвалено заочне рішення, яким позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторінг Україна» задоволено, стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ТОВ «ОТП Факторінг Україна» суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 725 264,10 доларів США, що за курсом НБУ на 25.12.2012 становить 5 797 035,95 гривень, яка складається із заборгованості за кредитом - 126 228,40 доларів США (1 008 943,60 грн), заборгованості по відсоткам - 29 407,67 доларів США (235 055,51 грн), суми пені за прострочення виконання зобов'язань - 569 928,03 доларів США (4 553 036,84 грн), та в рівних частках судовий збір у розмірі 3219,00 грн.
Про існування рішення ОСОБА_1 стало відомо з листа Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області, отриманого нею 20 вересня 2018 року.
На запобігання арешту і реалізації будинку та земельної ділянки, які ОСОБА_1 успадкувала після смерті своєї матері та які є її єдиним житлом, позивач звернулася до відповідача ОСОБА_2 з проханням про укладення фіктивних договорів купівлі-продажу належного їй майна. Так, 26 жовтня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки розміром 0,0642 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С.В., реєстровий №1050.
Крім того, 26 жовтня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, загальною площею 36,1 кв.м, житловою площею 16,5 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С.В., реєстровий №1047.
Позивачка вказала, що вищезазначені договори не були направлені на реальне відчуження земельної ділянки та житлового будинку, майно ніколи не передавалося, позивач проживає до теперішнього часу в спірному будинку. Грошові кошти за договорами не передавалися. Отже, на думку ОСОБА_1 , вищевказані договори купівлі-продажу є недійсними з моменту їх укладення та не створили юридичних наслідків, тому просить визнати їх недійсними.
Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 10 лютого 2021 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі адвокат Горбачова Н.В. в інтересах ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача та представника ОСОБА_1 - адвоката Горбачової Н.В., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, а також ОСОБА_2 , який визнав апеляційну скаргу в повному обсязі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, за наступних підстав.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При здійсненні правосуддя у цивільних справах суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом (ст. ст. 2, 5 ЦПК України).
Статтями 11, 15 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним та згідно п. 2 ч. 1 ст. 3, та ст. 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
За приписами частини першої статті 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно положень статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У статті 215 ЦК України закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Відповідно до статті 328, частини п'ятої статті 656 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.
Матеріалами справи встановлено, що заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 23.07.2013, позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторінг Україна» задоволено, стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ТОВ «ОТП Факторінг Україна» суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 725 264,10 доларів США, що за курсом НБУ на 25.12.2012 становить 5 797 035,95 грн, яка складається із заборгованості за кредитом - 126 228,40 доларів США (1 008 943,60 грн), заборгованості по відсоткам - 29 407,67 доларів США (235 055,51 грн), суми пені за прострочення виконання зобов'язань - 569 928,03 доларів США (4 553 036,84 грн), та в рівних частках судовий збір у розмірі 3 219,00 грн (а.с. 12-14).
Згідно копії свідоцтва про розірвання шлюбу від 03.03.2011, серії НОМЕР_1 , внаслідок розірвання шлюбу, з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 набула прізвище « ОСОБА_6 » (а.с. 11).
Відповідно до листа Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби ГТУЮ в Одеській області №09.1-7274/52188551 від 03.09.2018, на виконанні у відділі перебувало виконавче провадження ВП №52188551 з виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 липня 2013 року (а.с. 15).
26 жовтня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки розміром 0,0642 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С.В., реєстровий №1050 (а.с. 20-23).
26 жовтня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, загальною площею 36,1 кв.м, житловою площею 16,5 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С.В., реєстровий №1047 (а.с. 24-27).
Згідно листа Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області ПМУ МЮ (м. Одеса) від 08.02.2021 за №10031767, повідомлено, що 17 жовтня 2018 року державним виконавцем відділу винесено постанову про закінчення виконавчого провадження ВП №52188551, на підставі п. 5 ч. 1 ст. 39 ЗУ «Про виконавче провадження», на підставі скасування заочного рішення Суворовського районного суду Одеської області від 23 липня 2013 року (а.с. 87).
Звертаючи до суду із позовом про визнання недійсним договорів купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку, ОСОБА_1 посилалась на те, що такі договори були укладені лише з метою запобігання арешту та реалізації будинку та земельної ділянки, договори не були направлені на реальне відчуження земельної ділянки та житлового будинку, майно ніколи не передавалося, грошові кошти за договорами не передавалися. Тому, думку позивачки ОСОБА_1 , вищевказані договори купівлі-продажу є недійсними з моменту їх укладення, не створили юридичних наслідків.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, обґрунтовано виходив з того, що звернення ОСОБА_1 до суду із вказаним позовом не обумовлене її прагненням захисту майнового права, а є свого родом юридичним механізмом для досягнення кінцевої мети «переведення» права власності за первинним власником. Позов про визнання недійсним договорів-купівлі продажу, яка є стороною цього правочину, що за її ж твердженням було вчинено з метою уникнення звернення стягнення на майно, не підлягає задоволенню як такий, що спрямований на одержання судового захисту права, яким особа зловжила.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки суд першої інстанції в повному обсязі встановив характер спірних правовідносин, належним чином встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих учасниками справи доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого та справедливого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Загальний порядок укладення договорів будь-якими учасниками цивільних відносин визначено у главі 53 ЦК України.
Як визначено частинами першою, третьою статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Умовами договору купівлі-продажу земельної ділянки від 26 жовтня 2018 року зокрема встановлено, що договір за домовленістю сторін вчинено за 23 558 грн, які отримані продавцем від покупця повністю до підписання договору (пункт 3.1 Договору). Сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, що цей правочин вчиняється за відсутності впливу тяжкої обставини та обставин, що спонукають вчинити даний правочин на вкрай невигідних умовах та він не є фіктивним чи удаваним, тобто не є таким, що передбачено ст. ст. 234, 235 Цивільного кодексу України (пункт 6.2 Договору).
У договорі купівлі-продажу житлового будинку від 26.10.2018 також встановлено, що договір за домовленістю сторін вчинено за 76 401 грн, які отримані продавцем від покупця повністю до підписання договору (пункт 3.1 Договору). Сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, що цей правочин вчиняється за відсутності впливу тяжкої обставини та обставин, що спонукають вчинити даний правочин на вкрай невигідних умовах та він не є фіктивним чи удаваним, тобто не є таким, що передбачено ст. ст. 234, 235 Цивільного кодексу України (пункт 5.3 Договору).
З боку відповідача ОСОБА_2 договори купівлі-продажу домоволодіння і земельної ділянки були спрямовані на набуття права власності на домоволодіння та земельну ділянку, які були предметом спірних договорів.
Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги відносно того, що договори купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку від 26.10.2018, які укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не були спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків, тому в матеріалах справи достатньо доказів для визнання також договорів недійсними оскільки вони були спрямовані лише на уникнення звернення стягнення на майно, з огляду на наступне.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року в справі №346/6034/13-ц, аналіз статей 3, 13, 15, 16, 203, 215, 216 ЦК України дозволяє зробити висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Учасники цивільних відносин не можуть на рівні того чи іншого договору здійснювати кваліфікацію певного договору як недійсного (нікчемного чи оспорюваного), визначати правові наслідки нікчемності правочину, домовлятися про застосування реституції. За домовленістю сторін можуть змінюватися тільки правові наслідки оспорюваного правочину. По своїй суті застосування конструкції недійсність акту та/або реституції не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Крім того, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Верховний Суд у постанові 01 лютого 2021 року у справі №727/10298/18-ц, провадження №61-16543св20 дійшов висновку, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.
Термін «зловживання правом» свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб'єктивних цивільних прав, а не виконання обов'язків. Обов'язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб'єктивного цивільного права.
Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб'єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов'язків.
Здійснення суб'єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб'єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов'язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб'єктивних цивільних прав.
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.
Так, частинами 2-5 ст. 13 ЦК України, при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Суд може відмовити в захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої ст. 13 ЦК України (ч. 3 ст. 16 ЦК України).
Згідно рішення Конституційного Суду України №2-р(ІІ)/2021 від 28.04.2021 суд дійшов висновку, положення ч. 3 ст. 13 та ч. 3 ст. 16 ЦК України не обмежують конституційного права власника володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю з урахуванням наявних меж здійснення права власності . Зазначена норма, має на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав.
Частина третя статті 16 ЦК України надає суду можливість діяти на власний розсуд (дискреційно) щодо відмови в задоволенні позову за результатами розгляду справи по суті, тому цей припис, не містить перешкод для судового захисту цивільного права та інтересу особи навіть у разі порушення нею частин другої - п'ятої статті 13 ЦК України. З цих міркувань Конституційний Суд України вважає частину третю статті 16 ЦК України домірним засобом досягнення такої мети, як стимулювання учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав.
Конституційний Суд України вважає, що приписи ч. 3 ст. 16 ЦК України не допускають дискримінації учасників цивільних відносин, оскільки ці приписи може бути застосовано до будь-якого учасника цивільних відносин у разі, коли він порушує межі здійснення цивільних прав, зокрема, шляхом зловживання належними йому суб'єктивними цивільними правами.
Судовий захист передбачає здійснення правосуддя з метою захисту або відновлення порушених оспорюваних прав і свобод. Право на судовий захист не є абсолютним, однак держава має забезпечити доступ до правосуддя в такий спосіб або такою мірою, щоб саму суть цього права не було порушено.
На підставі вищевикладеного, колегія апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції, про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, через штучність спору, зловживання позивачкою своїми цивільними правами, та у зв'язку із вчиненням нею дій які порушують права інших осіб та суперечать принципу добросовісності.
З урахуванням наведеного судова колегія приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Таким чином, суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності та постановив законне, правильне по суті і справедливе рішення, спрямоване на стимулювання учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382-384 ЦПК України Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу адвоката Горбачової Наталії Володимирівни в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 10 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 11 грудня 2023 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дришлюк
Р.Д. Громік