Справа №760/16967/17
2/760/5746/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 листопада 2023 року Солом'янський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді - Кушнір С.І.
за участю секретаря - Федоренко Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за позовом АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про виселення,-
ВСТАНОВИВ:
Позивач ПАТ КБ «ПриватБанк» 30 серпня 2017 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про виселення, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 23 квітня 2019 року, просив:
- виселити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , які зареєстровані та/ або проживають у квартирі, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зі зняттям з реєстрації місяця проживання у відповідному органі реєстрації.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 28 вересня 2016 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонастпуником якого є АТ КБ «ПриватБанк», в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність квартиру, загальною площею 43.60 кв.м., житловою площею 29.50 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 12 листопада 2004 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гамаль І. М. та зареєстрований у державному реєстрі за №309.
Після набуття права власності на вказану квартиру позивач намагався отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стала реєстрація та проживання у ньому відповідачів, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з квартири, загальною площею 43.60 кв.м., житловою площею 29.50 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 109 Житлового кодексу УРСР, ним було направлено відповідачам письмову претензію про добровільне звільнення приміщення та зняття зреєстраційного обліку, однак останнім законні вимоги позивача були проігноровані та нерухомість не була передана позивачу у вільне користування, а отже у позивача не залишилось іншого вибору, окрім звернення до суду за захистом своїх порушених прав.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 01.09.2017 року зазначену цивільну справу передано в провадження судді Солом'янського районного суду м. Києва Лазаренко В.В.
Ухвалою суду від 15 листопада 2017 року відкрито провадження у справі та призначено до судового розгляду.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 26.02.2019 зазначену цивільну справу передано в провадження судді Солом'янського районного суду м. Києва Кушнір С.І.
Представник позивача ПАТ КБ «ПриватБанк» в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.
Відповідачі в судове засідання не з'явились, про розгляд справи повідомлялись належним чином. Від представника відповідача ОСОБА_1 до суду надійшла заява, відповідно до якої представник не визнає позовні вимоги, просить відмовити в задоволені позову в повному обсязі, а справу розглянути за його відсутності.
За правилами ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Виходячи з цього, суд вважає за можливе ухвалити рішення у справі на підставі наявних доказів.
Суд, врахувавши доводи сторін, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з вимогами п. п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Судом встановлено, що 28 вересня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» в порядку позасудового врегулювання звернув стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки, укладеним 12 листопада 2004 року з ОСОБА_1 та посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гамаль І. М., зареєстрований за №309.
У зв'язку з цим позивач отримав у власність квартиру, загальною площею 43.60 кв.м., житловою площею 29.50 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , про що 03 жовтня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Р.О. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 31674455, номер запису про право власності 16693850.
Згідно витягу з Реєстру територіальної громади міста Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 станом на 10 січня 2018 року зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3 ; ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Звертаючись до суду, позивач посилався на те, що відповідач не відреагував на письмову претензію останнього про добровільне звільнення приміщення та зняття з реєстраційного обліку, тому вважає, що виникли підстави для звернення до суду за захистом своїх порушених прав.
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом Порядок передачі майна у заставу та звернення стягнення на це майно визначений ст.ст. 572-597 ЦК України, Законом України «Про іпотеку»,Законом України «Про заставу»,Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов'язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх.
Забезпечувальне зобов'язання (взаємні права та обов'язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов'язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов'язанням).
Виконання забезпечувального зобов'язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов'язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).
Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до частин першої, другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Верховний Суд у постанові від 18 січня 2023 року у справі №442/810/22, зазначив, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
При вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Відповідно до частини першої ст.109 ЖК України виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).
Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК України). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК України щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.
Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.
Зазначені висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі №361/44814/19 (провадження №14-109цс22).
Так, рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а саме: реєстрацію права власності та запису про передачу права власності ПАТ КБ «ПриватБанк» на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 43,60 кв. м, житловою 29,50 кв. м, шляхом скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 31674455 від 03 жовтня 2016 року, та скасування запису про право власності №16693850, внесені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Р. О.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2020 року у справі №760/4725/17-ц за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 постанову Київського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року скасовано, рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2018 року залишено в силі з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.
Верховний Суд виснував, що спірна квартира, використовується ОСОБА_1 як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за ПАТ КБ «ПриватБанк» як забезпечення виконання ним умов договору про іпотечний кредит від 12 листопада 2004 року, укладеного в іноземній валюті. Отже, у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швець Р. О., як державного реєстратора, були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ КБ «ПриватБанк».
Вказані обставини в порядку ч. 4 ст. 82 ЦПК України суд визнає такими, що не підлягають доказуванню, оскільки вони встановлені рішенням суду у цивільній справі, у якій брали участь ті самі особи.
За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №356309442 від 29 листопада 2023 року, з 06 серпня 2020 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 43,60 кв. м, житловою 29,50 кв. м, зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 12 листопада 2004 року приватним нотаріусом Гамаль І.М. та судових рішень у справі №760/4725/17-ц.
Згідно вимог ст. ст. 76, 77, 79, 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За встановлених обставин, у зв'язку з неможливістю звернення стягнення на квартиру без згоди власника через введений мораторій, виключається можливість виселення мешканців, оскільки підставою для законності такої дії згідно ч. 1, 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» є звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення.
За результатами судового розгляду, суд дійшов висновку, що позивач належними та допустимими доказами не довів наявність обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а тому приходить до висновку про відмову у задоволенні заявлених вимог позивача.
Керуючись Законом України «Про іпотеку», Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», ст. 109 ЖК України, ст. ст. 16, 509, 526, 530, 549, 572, 575, 610, 611, 612, 629, 631, 1049, 1054 ЦК України, ст. ст. 2, 10, 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд, -
ВИРІШИВ:
У задоволенні позову АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про виселення відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 05.12.2023 року.
Суддя С.І. Кушнір