ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 листопада 2023 року
м. Київ
справа № 751/2556/22
провадження № 61-9013св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачка - ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління (Служба) у справах дітей Чернігівської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 03 лютого 2023 року у складі судді Карапута О. О. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 17 травня 2023 року у складі колегії суддів: Онищенко О. І., Висоцької Н. В., Мамонової О. Є.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління (Служба) у справах дітей Чернігівської міської ради, про визначення місця проживання дитини з батьком.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 14 липня 2022 року розірвано.
У шлюбі у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ., який з грудня 2021 року проживає з позивачем за адресою: АДРЕСА_1 .
Посилаючись на те, що відповідачка протягом тривалого часу не бере участі у вихованні дитини, обмежується лише телефонним дзвінками, перебуває у Швейцарській Конфедерації та не має наміру повертатися в Україну, позивач просив визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_5 .
У липні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просила визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з нею.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, в якому у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вона також має сина від першого шлюбу ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Діти зареєстровані та до початку воєнного стану проживали з нею, за адресою: АДРЕСА_2 .
На час введення в Україні воєнного стану сторони проживали окремо, однак між ними існувала усна домовленість стосовно участі батька у вихованні сина. Вона не заперечувала щоб син проводив більше часу з батьком, а тому ОСОБА_5 забирав сина за домовленістю з нею та міг залишати у себе на ночівлю.
24 лютого 2022 року син сторін ОСОБА_3 перебував у батька, який потім вивіз його за межі міста Чернігова, куди ОСОБА_2 не змогла поїхати через руйнування моста. До 15 березня 2022 року вона разом із старшим сином перебувала в м. Чернігові, однак надалі, турбуючись про життя сина ОСОБА_7 , виїхала з ним за межі міста Чернігова, а згодом за кордон. 18 березня 2022 року вони зареєструвалися у Швейцарії як біженці. 26 липня 2022 року вона приїхала за місцем проживання ОСОБА_1 але він дитину не віддав. У зв'язку з чим вона звернулася до правоохоронних органів та служби у справах дітей Чернігівської міської ради.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 03 лютого 2023 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 17 травня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Позов ОСОБА_2 задоволено. Визначено визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір'ю - ОСОБА_2 за зареєстрованим місцем проживання: АДРЕСА_2 .
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, урахувавши вік дитини, ставлення сторін до виконання батьківських обов'язків, наявність між ними конфлікту, а також висновок органу опіки та піклування, дійшов висновку, що проживання дитини разом з матір'ю відповідає найкращим інтересам дитини.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 03 лютого 2023 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 17 травня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 06 вересня 2018 року у справі № 644/9094/16-ц, від 09 листопада 2020 року
у справі № 487/7241/18, від 06 червня 2019 року у справі № 495/2106/17,
від 17 квітня 2019 року у справі № 608/190/18, від 22 грудня 2021 року у справі
№ 204/8432/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на доводи заявника про те, що дитина тривалий час проживає з батьком, у неї склалися відповідні соціальні зв'язки. Проживання дитини з позивачем до липня 2022 року влаштовувало відповідачку. Він забезпечив належні матеріально-побутові умови для проживання дитини, має стабільний високий дохід і можливість займатися навчанням, вихованням дитини, влаштовувати його дозвілля. Зміна місця проживання та дитячого садка негативно вплине на його психоемоційний стан.
Суди проігнорували принцип рівності прав та обов'язків батьків щодо дитини. Оскаржувані судові рішення не містять належного обґрунтування стосовного того, що проживання дитини з матір'ю відповідатиме її найкращим інтересам дитини.
Суди помилково поклали в основу оскаржуваних судових рішень висновок органу опіки та піклування, який є необґрунтованим, оскільки не містить мотивів доцільності проживання дитини з матір'ю. Не звернули увагу на те, що такий висновок є лише одним із доказів та не має обов'язкової сили для суду і оцінюється ним у сукупності з іншими наявними у справі доказами.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які б давали підстави для висновку, що визначення місця проживання дитини з матір'ю буде мати більш позитивний вплив на дитину, ніж залишення її проживати разом з батьком, у звичному для неї середовищі.
У вересні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, вона просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивовано тим, з травня 2023 року дитина проживає разом з нею. Вона не перешкоджає спілкуванню дитини з батьком, зокрема їх син ОСОБА_3 залишався з ночівлею у батька, їздив з ним до бабусі та дідуся за межі м. Чернігова. Зважаючи на наведене вона вважала, що сторони знайшли компроміс стосовно виховання дитини та участі батька у його житті. Подання позивачем касаційної скарги дає підстави для висновку про те, що такі дії вчинено не з метою спілкування з дитиною, а уникнення мобілізації.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 червня 2023 року касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надану заявнику строк для доплати судового збору.
Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2023 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої
статті 389 ЦПК України.Витребувано матеріали справи № 751/2556/22 із Новозаводського районного суду м. Чернігова та надано учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У серпні 2023 року матеріали справи № 947/27774/21 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи
з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексумежах, ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,
а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди попередніх інстанційвстановили, що з 2020 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 14 липня 2022 року розірвано.
У шлюбі в них народився син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно з актом від 13 липня 2022 року, складеним мешканцями будинку АДРЕСА_3 , дитина ОСОБА_4 та його батько ОСОБА_1 проживають у квартирі АДРЕСА_4 без реєстрації з грудня 2021 року.
Згідно з довідкою Товариства з обмеженою відповідальністю «Стройбуд Консалт Інвест» від 13 липня 2022 року ОСОБА_1 працює водієм вантажного автомобіля, з посадовим окладом 15 300,00 грн. Характеризується позитивно.
Згідно з довідкою Чернігівського дошкільного навчального закладу № 71 Чернігівської міської ради Чернігівської області від 21 липня 2022 року, ОСОБА_8 зарахований до закладу дошкільної освіти № 71.
Згідно з відомостями Головного управління Національної поліції в Чернігівській області 27 липня 2022 року ОСОБА_2 зверталася до органів поліції із заявою про проведення перевірки та вжиття відповідних заходів стосовно її колишнього чоловіка ОСОБА_1 , який 24 лютого 2022 року забрав їхню спільну дитину ОСОБА_4 та не віддає її.
За результатами відповідної перевірки встановлено, що у зверненні
ОСОБА_2 не вбачається ознак адміністративного чи кримінального правопорушення. Правовідносини які виникли між сторонами є цивільно-правовими.
За адресою проживання матері дитини ( АДРЕСА_2 ) та за адресою проживання батька дитини ( АДРЕСА_1 ) створено належні умови для виховання, розвитку та відпочинку дітей, а батьки дитини - ОСОБА_2 і ОСОБА_1 здатні виконувати батьківські обов'язки.
Рішенням виконавчого комітету Чернігівської міської ради № 517 від 20 жовтня 2022 року затверджено висновок щодо визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір'ю ОСОБА_2 .
Нормативно-правове обґрунтування
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна, або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до частини першої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
У частині першій статті 3 Конвенції визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «М. С. проти України» суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини (рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04).
Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.
Норми міжнародного права та національного законодавства не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини, з огляду на необхідність врахування найкращих інтересів дитини, суди мають встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, при розгляді справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах (див. постанову Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі № 127/28537/18).
У постанові від 21 липня 2021 року у справі № 404/3499/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага повинна приділятись якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Дитина є найбільш вразливою стороною під час будь-яких сімейних конфліктів, оскільки на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.
У постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17 зазначено, що вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку. Взявши до уваги вік дитини, матеріально-побутові умови проживання батьків та ставлення кожного з них до виконання батьківських обов'язків, висновок органу опіки та піклування, затверджений рішенням Виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 20 жовтня 2022 року № 517, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що і ОСОБА_1 , і ОСОБА_2 піклуються про дитину та її майбутнє, мають можливість самостійно її утримувати, однак найкращим інтересам дитини відповідатиме її проживання разом з матір'ю.
Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані доводи заявника про те, що суди помилково поклали в основу оскаржуваних судових рішень висновок органу опіки та піклування, який є необґрунтованим, оскільки суди оцінили обставини справи не лише в межах цього висновку, а в межах всіх наявних у справі матеріалів з точки зору визначення найкращих інтересів дитини. Зокрема суд апеляційної інстанції дослідив матеріали, що були підставою для надання органом опіки та піклування висновку про доцільність проживання малолітнього ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір'ю.
Перевіривши посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі, колегія суддів Виходить з такого.
У постанові Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 185/6994/15-ц зазначено, що «у справах про визначення місця проживання дитини, суд повинен встановлювати усі обставини, які мають значення та дають підстави визначитись із тим, що буде відповідати найкращим інтересам дитини, не обмежуючись лише обставинами, на які посилаються сторони у своїх вимогах чи запереченнях. При вирішенні таких спорів доцільно та правильно керуватися виключно інтересами дитини, судам передусім потрібно впевнитися, що саме той з батьків, на чию користь буде прийнято рішення, створить для дитини належні умови для її морального, духовного та фізичного розвитку.
У постанові Верховного Суду від 06 вересня 2018 року у справі № 644/9094/16-ц зазначено, що висновок органу опіки та піклування не може мати переваги над іншими доказами для суду та не може бути оскаржений в окремому судовому процесі, а може бути визнаний необґрунтованим та відхилений судом в порядку статті 19 СК України.
У постанові Верховного Суду від 09 листопада 2020 року у справі № 487/7241/18 зазначено, що при визначенні місця проживання дитини суди повинні крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
У постанові від 06 червня 2019 року у справі № 495/2106/17 зазначено, що коли батьки перебувають у рівних умовах, мають однакове ставлення до своїх батьківських обов'язків та в разі однакової прихильності дитини до обох батьків, місце проживання дитини має бути визначено з тим із батьків, яким створено більш сприятливі умови для проживання дитини.
Наведені правові висновки Верховного Суду потрібно розуміти так, що суди під час вирішення спору про визначення місця проживання дитини мають керуватися принципом якнайкращих інтересів дитини, а при однаковому ставленні батьків до виконання своїх батьківських обов'язків та забезпечення умов проживання дитини враховувати сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 608/190/18 зазначено, що «сам по собі малолітній вік дитини не свідчить про наявність підстав для визначення її місця проживання саме з матір'ю, якщо дитина вже тривалий час проживає з батьком, який сумлінно ставиться до виконання своїх батьківських обов'язків».
У постанові Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 204/8432/19 зазначено, що якщо мати не надала суду переконливих доказів на підтвердження того, що проживання дитини з батьком суперечитиме найкращому забезпеченню інтересів дитини, а суд не встановив обставин, які б давали підстави для висновку, що визначення місця проживання дитини з матір'ю матиме більш позитивний вплив на дитину, ніж залишення її проживати разом із батьком у звичному для неї середовищі, то це є підставою для визначення місця проживання дитини з батьком.
Висновки судів попередніх інстанцій згаданим висновкам Верховного Суду не суперечать. Суди вирішили питання про визначення місця проживання малолітнього сина сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , крізь призму врахування найкращих інтересів дитини, дотримавшись балансу інтересів між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Вирішуючи питання визначення місця проживання дитини, суди урахували посилання заявника на те, що дитина з грудня 2021 року проживала з батьком, а також пояснення ОСОБА_2 стосовно обставин її виїзду за кордон з сином від попереднього шлюбу, її звернення до правоохоронних органів з підстав неповернення батьком дитини; дослідили докази на підставі яких орган опіки та піклування дійшов висновку про доцільність визначення місця проживання дитини разом з матір'ю, який визнали обґрунтованим; показання свідків та ставлення кожного з батьків до виконання батьківських обов'язків.
Верховний Суд урахував, що після припинення сторонами шлюбних відносин, між сторонами склався певний порядок участі обох батьків у спілкуванні та вихованні дитини.
Незважаючи на наведене, звернення до суду з позовами про визначення місця проживання дитини обох батьків, дає підстави для висновку, що вони не змогли налагодити конструктивну комунікацію щодо здійснення батьківських прав.
Вирішуючи позовні вимоги сторін, розуміючи, що спір стосується вкрай чутливої сфери правовідносин, а дитина потребує уваги, підтримки і любові обох батьків, взявши до уваги вік дитини та поведінку кожного з батьків, суди попередніх інстанцій при вирішенні спору надали першочергове значення саме найкращим інтересам дитини та дійшли обґрунтованого висновку про визначення місця проживання дитини з матір'ю.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, чи зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Верховний Суд вважає необхідним зазначити, що батьки мають налагодити співпрацю з метою забезпечення належного контакту між кожним із них з дитиною, встановлення можливості спілкування та спільного проведення часу. За істотної зміни обставин сторони мають право ініціювати визначення іншого порядку фізичної опіки стосовно дитини.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість постанови не впливають, тому Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 396, 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 03 лютого 2023 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 17 травня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
О. В. Ступак