ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 листопада 2023 року справа №200/2274/23
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Блохіна А.А., суддів Казначеєва Е.Г., Сіваченко І.В., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 09 серпня 2023 р. у справі № 200/2274/23 (головуючий І інстанції Духневич О.С.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
УСТАНОВИВ:
В травні 2023 року (24 травня 2023 року зареєстровано судом) ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Донецькій області, в якому просив суд: визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Донецькій області, яка полягає у нездійснені ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки в розрахунку при звільнені, з 15.09.2021 року по 25.04.2023 року; зобов'язати Головне управління Національної поліції в Донецькій області, здійснити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , нарахування та виплату середнього заробітку за весь час затримки в розрахунку при звільнені, за період з 15.09.2021 року по 25.04.2023 року; стягнути з Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , грошові кошти витрачені на правову допомогу в сумі 5000 гривень.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 15.11.2022 року у справі № 200/218/22 визнано протиправною бездіяльність ГУ Національної поліції в Донецькій області, яка полягає у нездійснені ОСОБА_1 виплат при звільнені всіх належних йому сум грошового забезпечення, та зобов'язано здійснити нарахування та виплату: - грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як УБД за 2016, 2017, 2018, 2019, 2021 роки; - одноразову грошову допомогу при звільнені зі служби з розрахунку місячного грошового забезпечення, включивши до його складу індексацію, - щомісячну доплату за виконання завдань по забезпеченню охорони публічної (громадської) безпеки в період дії карантину, за період з 12.03.2020 року по 13.09.2021 року: - витрати на правову допомогу в сумі 2000 гривень. Позовні вимоги в частині нарахування та виплати середньої заробітної плати за час затримки в розрахунку залишено судом без задоволення. В рішенні суд зазначив, що в цій частині вимоги є передчасними, в зв'язку із тим, що розрахунок зі позивачем ГУ НП в Донецькій області не здійснено, та ставити питання про виплату середньої заробітної плати за весь період затримки в розрахунку передчасно, та це питання можливо бути вирішено лише після того як управлінням буде здійснено повний розрахунок зі мною при звільнені. На виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 15.11.2022 року у справі № 200/218/22 ГУ НП в Донецькій області здійснило виплату позивачу грошових коштів, та надало розрахунок здійснених виплат. При цьому на вимогу здійснити нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені ГУ НП в Донецькій області відмовило. Враховуючи що з ГУ Національної поліції в Донецькій області позивача було звільнено з 15 вересня 2021 року, а повний розрахунок було здійснено 25.04.2023 року, затримка в розрахунку складає 19 місяців, тому позовні вимоги, на переконання позивача, підлягають задоволенню.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 09 серпня 2023 р. у справі № 200/2274/23 позов задоволено частково, внаслідок чого визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Донецькій області, яка полягає у нездійснені ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки в розрахунку при звільнені. Зобов'язано Головне управління Національної поліції в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , середній заробіток за час затримки розрахунків при звільненні у розмірі 7202,46 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2000, 00 грн. (дві тисячі гривень 00 копійок).
Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржене судове рішення та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним.
Справу розглянуто в порядку письмового провадження у відповідності до ст. 311 КАС України.
Відповідно до вимог ч. 1,2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів заслухала доповідь судді-доповідача, перевірила матеріали справи, вивчила доводи апеляційної скарги, і дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу у Головному управлінні Національної поліції в Донецькій області.
Відповідно до наказу Головного управління Національної поліції в Донецькій області № 507 о/с від 15.09.2021 року позивача звільнено з посади інспектора сектору реагування патрульної поліції відділу поліції № 1 Краматорського районного управління поліції Національної поліції в Донецькій області, на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України “Про Національну поліцію” - за власним бажанням.
Наказом Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 17.09.2021 № 514 о/с внесено змінм до наказу від 15.09.2021 № 507 о/с в частині звільнення лейтенанта поліції ОСОБА_1 (0124890) - інспектора сектору реагування патрульної поліції відділу поліції № 1 Краматорського районного управління поліції. Вважати звільненим зі служби в поліції без встановлення премії у вересні 2021 року.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 15.11.2022 по справі №200/218/22 позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Донецькій області яка полягає у нездійснені ОСОБА_1 нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016, 2017, 2018, 2019, 2021 роки.
Зобов'язано Головне управління Національної поліції в Донецькій області здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учасника бойових дій за 2016, 2017,2018, 2019, 2021 роки.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Донецькій області, яка полягає у нездійсненні нарахування одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби ОСОБА_1 з розрахунку місячного грошового забезпечення із включенням до його складу індексації.
Зобов'язано Головне управління Національної поліції в Донецькій області здійснити нарахування ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби з розрахунку місячного грошового забезпечення, включивши до його складу індексацію, та виплатити перераровану одноразову грошову допомогу при звільненні з урахуванням попередньо виплаченої суми.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Донецькій області, яка полягає у нездійсненні ОСОБА_1 нарахування та виплати щомісячної доплати за виконання завдань по забезпеченню охорони публічної (громадської) безпеки в період дії карантину за період з 12.03.2020 року до 13.09.2021 року.
Зобов'язано Головне управління Національної поліції в Донецькій області здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату щомісячної доплати за виконання завдань по забезпеченню охорони публічної (громадської) безпеки в період дії карантину за період з 12.03.2020 року до 13.09.2021 року.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2023 року апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 15 листопада 2022 року у справі № 200/218/22 залишено без задоволення. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 15 листопада 2022 року у справі № 200/218/22 залишено без змін.
На виконання рішення суду, Головне управління Національної поліції в Донецькій області перерахувало на банківський рахунок позивача 25.04.2023 кошти у розмірі 23 186,25 грн, які складаються з: компенсації за невикористані відпустки, як учаснику бойових дій за 2016-2019, 2021 роки у сумі 16137,10 грн.; доплати одноразової грошової допомоги при звільненні з урахуванням індексації в сумі 4639,05 грн.; доплати додаткової виплати на період карантину по запобіганню COVID-19 в сумі 732,73 грн.
Представник позивача звернувся до Головного управління Національної поліції в Донецькій області з адвокатським запитом у якому просив нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки в розрахунку при звільнені, за період з 15.09.2021 року по момент здійснення виплати.
На звернення представника позивача щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідач листом № 928/05/23-2023 від 24.04.2023 року повідомив, що підстав для такої виплати немає.
Вважаючи відмову щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх порушених соціальних прав.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, колегія судів зазначає наступне.
Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя працівників, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Частиною 1 статті 47 КЗпП України передбачає, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Згідно зі статтею 117 цього Кодексу в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 №260 “Про затвердження Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських” не містить норм щодо виплати звільненому поліцейському середнього заробітку в зв'язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
Таким чином, суд вважає, що нерозповсюдження на поліцейських норм КЗпП України стосується лише норм, якими врегульована оплата праці (виплата грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення, таких як: спорів щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати. Разом з тим, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення, неврегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, тому щодо них необхідно застосувати положення КЗпП України, а саме статті 116, 117 цього Кодексу, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
При цьому, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейським Національної поліції України (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №807/3664/14, від 31.10.2019 у справа № 2340/4192/18.
Суд неодноразово зазначав про те, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на поліцейських стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських зі служби в поліції (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Водночас такі питання врегульовані статтями 116, 117 КЗпП України.
Вказані висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20.07.2023 року по справі № 200/18480/21.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Аналіз чинної практики Верховного Суду, дає достатні правові підстави для суду зробити висновок, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці поліцейських, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, але з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, доцільно застосовувати норми статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення поліцейських.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських викладений у постановах Верховного Суду 09.03.2023 року у справі № 640/16061/21 та від 12.06.2023 року у справі №160/7452/22.
Отже у питанні відшкодування позивачу середнього заробітку за час несвоєчасного розрахунку при звільненні, суд застосовує норми загального законодавства, а саме ст. 116, 117 КЗпП України.
Конституційний Суд України у рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Щодо доводів відповідача на той факт, що у справі № 200/218/22 у задоволенні вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку відмовлено, тому заявлена у цій справі вимога не підлягає задоволенню і у справі № 200/2274/23, суд вважає безпідставними, оскільки у справі № 200/218/22 вимога про стягнення середнього заробітку була заявлена передчасно. Разом з тим, на час звернення позивача з позовом у справі № 200/2274/23, розрахунок з ним проведено у повному обсязі, що дає можливість визначити остаточний обсяг середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.
При цьому, щодо посилання відповідача про неможливість застосування ст. 116, 117 КЗпП України до правовідносин, що виникли у зв'язку із виконанням рішення суду необхідно зазначити наступне.
Як свідчить зміст рішення Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) у справі “Меньшакова проти України”, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні “Меньшакова проти України” вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 справа № 810/451/17 дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.
Умовами застосування частини 1 статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. Саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зважаючи на приписи частини 2 статті 116 КЗпП України, відповідач зобов'язаний був виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення в повному обсязі у день звільнення - 15.09.2021, проте виконав свій обов'язок зі сплати лише 25.04.2023 в розмірі 23 186,25 грн. (компенсація за невикористану відпустку, одноразова грошова допомога при звільненні, додаткова виплата за період карантину).
Враховуючи, що працівникові не виплачена належна йому частина грошового забезпечення в день звільнення, позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку є правомірними.
Cуд звертає увагу на те, що як роз'яснено у пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 “Про практику розгляду судами трудових спорів”, у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.
Згідно зі статтею 27 Закону України “Про оплату праці” порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Згідно з абзацом 1 пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Абзацом 3 пункту 2 два Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до абзацу першого пункту два Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Верховний Суд у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми. Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплатити розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (постанова від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).
Оскільки позивача звільнено 15.09.2021 року, виплату коштів на виконання рішення суду здійснено 25.04.2023 року, строк затримки розрахунку з 16.09.2021 по 25.04.2023 складає - 586 календарних днів.
Середньоденний заробіток позивача, відповідно до довідки Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 03.08.2023 року №467, складає 416,13 грн.
За період з 16.09.2021 по 25.04.2023 розмір коштів, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні позивача, складає 243 852,18 грн. (416,13 грн. х 586 днів).
Суд враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 39-41 постанови від 18.03.2020 по справі № 711/4010/13-ц, згідно яких встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (позиція Верховного Суду України, висловлена у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц): - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.
Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
Ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені також Верховним Судом у постанові від 20 травня 2020 року у справі №816/1640/17.
У п. 77-78 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі № 761/9584/15-ц також зазначено, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
У пункті 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц викладено правову позицію, відповідно до якої з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Cуд враховує, що стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, необхідно зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів.
Аналогічна правова позиція зазначена в пункті 39-41 постанови Верховного Суду від 08.11.2018 у справі №805/1008/16-а.
Таким чином, з урахуванням встановлених обставин у цій справі та правових позицій Верховного Суду щодо співмірності, які є різними щодо методики розрахунку, за відсутності законодавчого врегулювання цього, суд вважає, що сума 243 852,18 грн є неспівмірною із сумою виплати позивачу грошового забезпечення на виконання рішення суду в розмірі 23 186,25 грн., оскільки вона значно перевищує суму такої виплати.
P урахуванням норми статті 117 КЗпП України щодо шестимісячного строку нарахування, яка діє з 19.07.2022, співмірною буде сума вчасно не виплачена позивачу за 6 місяців до дати виплати - 25.04.2023.
На виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду у справі №200/218/22 нараховано та виплачено 23 186,25 грн.
З врахуванням принципу співмірності та порядку визначення істотності частки заборгованості при звільненні, який викладений в постанові Верховного Суду від 30.10.2019 року у справі № 806/2473/18, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені складає: 23 186,25 грн. (сума, яку виплачено позивачу) / 243 852,18 (середній заробіток за весь час затримки розрахунку) х 100 = 9,51%.
Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 9,51% становить: 416,13 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 9,51% х 182 (кількість днів за пів року), яка максимально може бути взята в розрахунок (6 місяців) = 7202,46 грн.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що заявлений позов належить задовольнити у спосіб визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунків при звільненні у розмірі 7202,46 грн.
Обраховуючи суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів. Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів, які спростовували б доводи позивача, а тому заявлені позивачем позовні вимоги є такими, що підлягають частковому задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат по справі.
За приписами статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч. 3 ст. 132 КАС України).
Відповідно до вимог ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Приписами частини 1 статті 132 КАС України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Враховуючи, що позивач у відповідності до ст. 5 Закону України “Про судовий збір” має пільги та судовий збір за подання позовної заяви не сплачував, розподіл судових витрат відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюється.
Також у справі позивачем заявлено про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 грн.
Відповідно до частин 1 та 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до статті 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Аналіз вищенаведених норм, дає суду, підставу прийти до висновку про те, що витрати сторони на правничу допомогу мають бути фактично понесеними (здійсненими) та підтвердженими відповідними належними, достовірними, достатніми та допустимими доказами.
До матеріалів справи представником позивача додано:
- договір про надання юридичних (адвокатських) послуг від 20.11.2021 року;
- акт надання юридичних (адвокатських) послуг підписаний позивачем та адвокатом 20.05.2023 року на суму наданих послуг 7 500 грн,;
- акт надання юридичних (адвокатських) послуг від 20.05.2023 року на суму 6000,00 гривень та акт здійснення розрахунку за надані юридичні (адвокатські) послуги за договором про надання юридичних (адвокатських) послуг від 20.11.2021 року.
- ордер про надання правничої (правової) допомоги та свідоцтво про право зайняття адвокатською діяльністю.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Суд відмічає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 за № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 за № 3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
За практикою Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі “Баришевський проти України”, від 10.12.2009 у справі “Гімайдуліна і інших проти України”, від 12.10.2006 у справі “Двойних проти України”, від 30.03.2004 у справі “Меріт проти України” заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
У справі “East/West Alliance Limited” проти України” Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі “Боттацці проти Італії” (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).
У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі “Іатрідіс проти Греції” (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Лавентс проти Латвії” зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Судом встановлено, що 20.11.2021 року між адвокатом Овчаренком Олегом Олексійовичем та ОСОБА_1 укладено договір про надання юридичних (адвокатських) послуг.
У п. 4.1. Договору вказано, що на визначення розміру гонорару Адвоката впливають строки та результати вирішення спірних правовідносин, ступінь важкості справи, обсяг правових послуг, необхідних для досягнення бажаного результату та належного виконання окремих доручень Клієнта. Обсяг правової допомоги враховується при визначені обґрунтованого розміру гонорару.
Пунктом 4.2. Договору встановлено, що за прийняття доручення, згідно цього Договору до виконання, Адвокату виплачується аванс який складає п'ятдесят відсотків суми гонорару.
Відповідно до акту надання юридичних (адвокатських) послуг адвокатом Овчаренко О.О. надано правову допомогу наступного характеру: 1) ознайомлення з документами та аналіз документів ОСОБА_1 стосовно його звільнення зі служби в НП, рішень судів стосовно оскарження спірних правовідносин, та іншими матеріалами для звернення до суду за захистом порушених прав, попередня консультація щодо характеру спірних правовідносин, оцінка правової позиції судів України - 1500,00 гривень; 2) підготування та направлення адвокатського запиту та інших документів до ГУ НП в До стосовно виконання рішення суду, нарахування та виплати належних грошових коштів - 1500,00 гривень; 3) складання позовної заяви, роздруківка позовної заяви, підготування копій матеріалів для сторін (роздруківка матеріалів на 43 сторінках, засвідчення належним чином копій), складання акту надання юридичних послуг, та акту здійснення розрахунку, направлення позову до Донецького окружного адміністративного суду - 3 000 гривень; 4) участь в Донецькому адміністративному суді при розгляді справи, складання відповіді на відзив та інших процесуальних документів - 1 500 гривень. Загальна сума 7 500,00 гривень.
Згідно акту здійснення розрахунку за надані юридичні (адвокатські) послуги за договором про надання юридичних (адвокатських) послуг від 20.11.2021 року, вбачається, що адвокатом Овчаренко О.О. надано правову допомогу наступного характеру: 1) ознайомлення з документами та аналіз документів ОСОБА_1 стосовно його звільнення зі служби в НП, рішень судів стосовно оскарження спірних правовідносин, та іншими матеріалами для звернення до суду за захистом порушених прав, попередня консультація щодо характеру спірних правовідносин, оцінка правової позиції судів України - 1500,00 гривень; 2) підготування та направлення адвокатського запиту та інших документів до ГУ НП в До стосовно виконання рішення суду, нарахування та виплати належних грошових коштів - 1 500 гривень; 3) складання позовної заяви, роздруківка позовної заяви, підготування копій матеріалів для сторін (роздруківка матеріалів на 43 сторінках, засвідчення належним чином копій ), складання акту надання юридичних послуг, та акту здійснення розрахунку, направлення позову до Донецького окружного адміністративного суду - 3 000 гривень та зазначено, що позивач сплатив узгоджений сторонами гонорар в розмірі 5 000,00 гривень готівкою 20.05.2023 року.
Щодо акту розрахунку за надані юридичні (адвокатські) послуги за договором про надання юридичних (адвокатських) послуг з якого вбачається факт оплати послуг в сумі 5000,00 гривень, суд враховує правовий висновок, який викладено у постанові Верховного Суду від 16.04.2020 року по справі № 727/4597/19 про те, що адвокат може видати клієнту на його вимогу складений в довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо), який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта.
Таким чином, суд доходить до висновку, що акт підтверджує факт отримання коштів адвокатом Овчаренком О.О. від клієнта.
Отже, суд зазначає, що наданими документами позивачем підтверджено отримання послуг адвоката.
При цьому, суд зазначає, що аналіз документів та практики судів, роздруківка позовної заяви, підготовка копій матеріалів для сторін є складовими частинами підготовки позовної заяви та не потребують витрат значної кількості часу на вказані дії, зважаючи на те, що ця справа є справою незначеної складності з усталеною практикою судів, в тому числі й практикою Верховного Суду. Складання акту надання юридичних послуг та акту здійснення розрахунку є відображенням наданих послуг та не є підставами для додаткової оплати послуг за їх складання.
Також, суд звертає увагу на те, що частина понесених позивачем витрат у розмірі 1500 грн., а саме ознайомлення з документами позивача стосовно його звільнення зі служби в НП та іншими матеріалами звернення до суду за захистом порушених прав, попередня консультація щодо характеру спірних правовідносин, оцінка правової позиції судів України - не мали обов'язкового характеру, - відноситься до правової допомоги при складанні самої позовної заяви.
Отже, надані адвокатом документи свідчать про те, що адвокатом завищено розмір витрат на надану ним правову допомогу.
Відповідач у відзиві на позов заперечував проти задоволення клопотання позивача про стягнення витрат на правничу допомогу та зазначає, що заявлена сума гонорару є завищеною, неспівмірною із кількістю витраченого часу та вартістю,
Крім цього відповідач наголошує, що відповідно до акту розрахунку за надані юридичні (адвокатські) послуги за договором про надання юридичних (адвокатських) послуг від 20.11.2021, встановлено, що 17.04.2023 адвокатом витрачено 2 години часу на ознайомлення з документами та аналіз документів позивача стосовно його звільнення зі служби в поліції, рішень судів, стосовно оскарження спірних правовідносин та іншими матеріалами для звернення до суду за захистом порушених прав, попередню консультацію щодо характеру спірних правовідносин, оцінку правової позиції судів України, з такою позовною вимогою як у цьому спорі позивач вже звертався до суду, та рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 15.11.2022 у справі № 200/218/22, вже було стягнуто з ГУНП в Донецькій області кошти за правову допомогу такого ж характеру, що підтверджується відомостями в мотивувальній частині рішення суду. Зміни, у долученому до цього позову акті, відбулись тільки у кількості витраченого часу, він збільшилась на 1 годину, щодо ознайомлення з матеріалами, з якими адвокат вже був ознайомлений при підготовці попередньої позовної заяви.
Щодо інших витрат зазначених у акті, на нашу думку вони не є співмірними, адже предмет спору у даній справі не є складним, не потребує складних правових досліджень, вивчення обсягу фактичних даних та аналізу первинних документів, а обсяг і складність виготовлених процесуальних документів не є значними.
Щодо посилань ГУ НП в Донецькій області на відсутність належного документального підтвердження фактичного понесення витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до положень статті 14 ПК України адвокати здійснюють незалежну професійну діяльність. У свою чергу, Закон України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” не наводить форму та вимоги до документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди) адвокату.
Аналіз спеціального законодавства щодо діяльності адвоката, дає право зробити висновок про те, що законодавством України не встановлено відповідних вимог до розрахункового документу, який повинен надати адвокат при сплаті клієнтом послуг, а також не встановлено форму такого документа.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що адвокат може видати клієнту на його вимогу складений в довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо) який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.04.2020 у справі № 727/4597/19, від 14.05.2020 у справі № 344/7365/16-а, від 15.09.2021 у справі № 440/4206/19 та від 20.09.2022 справа №120/4666/21-а.
Крім того, аналогічний підхід застосовує і ЄСПЛ. Так, у Рішенні у справі “Бєлоусов проти України” (Заява № 4494/07) ЄСПЛ дійшов висновку, що витрати, які мають бути сплачені за договором адвокату, необхідно розглядати як фактично понесені: “п.115. Суд зазначає, що хоча заявник ще не сплатив адвокатський гонорар, він має сплатити його згідно із договірними зобов'язаннями. Як видно з матеріалів справи, п. Бущенко представляв заявника протягом провадження у Суді, отже, має право висувати вимоги щодо сплати гонорару згідно з договором. Відповідно Суд вважає витрати за цим гонораром “фактично понесеними” (див. вищезазначене рішення у справі “Савін проти України” (Savin V. Ukraine), n. 97)”.
В свою чергу, враховуючи зміст позовної заяви, час, який необхідно затратити кваліфікованому юристу на підготовку усіх матеріалів даної адміністративної справи, складність даної адміністративної справи, а саме те, що вона відноситься до справ незначної складності та розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, а також те, що судова практика з приводу даних правовідносин сформована, та те, що з такою позовною вимогою як у цьому спорі позивач вже звертався до суду, та рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 15.11.2022 у справі № 200/218/22, вже було стягнуто з ГУНП в Донецькій області кошти за правову допомогу такого ж характеру, суд першої інстанції дійшов висновку, що сума судових втрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000,00 грн. не є співмірною складності справи. Разом з тим суд зазначає, що вивчення матеріалів у справі, судової практики, підготовка запитів та отримання відповідей є складовими частинами підготовки позовної заяви, а отже, в даному випадку, не є окремими послугами з надання правової допомоги. Відтак, на переконання суду, обґрунтованим та пропорційним до предмета спору розміром витрат на правничу допомогу є сума 2 000, 00 грн., яка відповідатиме критеріям співмірності та вимогам розумності.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про часткове задоволення позову.
Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів не знаходить правових підстав для задоволення апеляційної скарги і відповідно для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, правові висновки суду першої інстанції скаржником не спростовані.
Керуючись 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ПОСТАНОВИВ :
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 09 серпня 2023 р. у справі № 200/2274/23 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 09 серпня 2023 р. у справі № 200/2274/23 - залишити без змін.
Повне судове рішення складено 30 листопада 2023 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.А. Блохін
Судді Е.Г. Казначеєв
І.В. Сіваченко