Справа № 752/2115/20
Апеляційне провадження №22-ц/824/12994/2023
19 жовтня 2023 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння,
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння.
В обґрунтування позову зазначив, що відповідно до заповіту від 10 травня 2016 року він є спадкоємцем всього належного майна, а також належних майнових прав та обов'язків ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Дев'ятою київською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу після смерті ОСОБА_3 , яка фактично прийняла спадщину після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Після смерті ОСОБА_3 залишилось спадкове майно у вигляді квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 64,1 кв. м. Указана квартира зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Позивач посилався на те, що звернувся до Дев'ятої київської державної нотаріальної контори із заявою про заведення спадкової справи після померлої та отримання спадщини, але станом на момент отримання спадщини зазначене спадкове майно було вже зареєстровано на праві власності за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 24 травня 2016 року, укладеного між ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець).
У пункті 2 договору купівлі-продажу квартири від 24 травня 2016 року визначено, що квартира належить продавцю ОСОБА_6 на підставі договору дарування квартири, а дарувальниками виступили ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року, у справі № 752/10342/16-ц визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 20 грудня 2003 року, укладений між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубар Н. В. 20 грудня 2003 року за реєстровим № 4321.
Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд витребувати із володіння ОСОБА_2 на його користь квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 28 січня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням суду, позивач 21.09.2021 року подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким задовольнити позов. Вважає його незаконним та необґрунтованим, ухваленим із порушенням та неправильним застосуванням судом норм матеріального і процесуального права.
Постановою Київського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 січня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено, витребувано із володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 спірну квартиру, вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Не погоджуючись із вказаною постановою суду, у лютому 2023 року відповідач направив касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Постановою Верховного Суду від 12 липня 2023 року постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 21 липня 2023 року прийнято вказану справу до свого провадження.
18.10.2023 року до Київського апеляційного суду від апелянта надійшла заява про відкладення розгляду справи. Протокольною ухвалою Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року у задоволенні вищевказаної заяви було відмовлено.
Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
В ході розгляду справи судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 27 грудня 1993 року, виданого Київським електротехнічним заводом «Транссигнал», квартира АДРЕСА_2 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Квартира приватизована на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (том 1, а. с. 10).
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 24 жовтня 1994 року НОМЕР_1 (том 1, а. с. 11).
Відомостей про відкриття спадкової справи після смерті ОСОБА_5 матеріали справи не містять.
За змістом договору дарування квартири, укладеного 20 грудня 2003 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідченого приватним нотаріусом Зубар Н. В., та зареєстрованого в реєстрі за номером 4321, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 безоплатно передали в дар ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_2 .
При укладенні договору дарування від 20 грудня 2003 року особу дарувальника ОСОБА_5 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , було посвідчено паспортом серії НОМЕР_3 , виданим Залізничним РУ ГУ МВС України в м. Києві 16 січня 1998 року, остання мешкала у АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 16).
ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 31 травня 2007 року серії НОМЕР_4 (том 1, а. с. 12).
Відповідно до інформаційної довідки Київського міського бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ) від 09 червня 2016 року КВ-2016 № 23024, наданої на запит Київської державної нотаріальної контори № 9, згідно з даними БТІ, квартира АДРЕСА_2 на праві власності зареєстрована за: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 27 грудня 1993 року Київським електротехнічним заводом «Транссигнал» (том 1, а. с. 14).
10 травня 2016 року ОСОБА_3 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Грек А. В., відповідно до якого заповіла все належне їй майно ОСОБА_1 (том 1, а. с. 9).
Відповідно до свідоцтва про смерть, ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 90 років, про що 13 травня 2016 року складено відповідний актовий запис № 7620 (том 1, а. с. 13).
24 травня 2016 року приватним нотаріусом Некриловим К. Ю. посвідчено та зареєстровано в реєстрі за номером 4266 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 (том 1, а. с. 18). Зі змісту цього договору купівлі-продажу спірна квартира належала продавцю ОСОБА_6 на підставі договору дарування, посвідченого 20 грудня 2003 року приватним нотаріусом Зубар Н. В., зареєстрованого за реєстровим номером 4321. 24 травня 2016 року цей договір зареєстрований в електронному Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за реєстровим номером об'єкта нерухомого майна: 929123580000.
08 червня 2016 року ОСОБА_1 у встановленому законом порядку подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2019 року у справі № 752/10342/16-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково (том 1, а. с. 20-33), визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 20 грудня 2003 року, укладений між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Зубар Н. В. за реєстровим номером 4321, що зареєстрований 24 травня 2016 року в електронному Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 929123580000, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним - відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року у справі № 752/10342/16-ц касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року залишено без змін.
При розгляді справи № 752/10342/16-ц судом першої інстанції встановлено, що у Дев'ятій київській державній нотаріальній конторі заведена спадкова справа № 426/2016 після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка фактично прийняла спадщину після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 . Заяву про прийняття спадщини подав спадкоємець за заповітом ОСОБА_1 .
Також судом було встановлено, що Дев'ятою київською державною нотаріальною конторою була заведена спадкова справа № 1120 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 за заявою ОСОБА_3 від 08 листопада 2007 року № 2368, якою ОСОБА_3 заявила, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її рідна сестра ОСОБА_4 , що мешкала по день смерті за адресою: АДРЕСА_1 , спадкове майно після її смерті приймає. Необхідні документи будуть подані додатково. Фактом прийняття спадщини є подання цієї заяви у встановлений законом шестимісячний термін про прийняття спадщини.
За даними спадкової справи № 1120, відкритої до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 , судом також встановлено, що за адресою АДРЕСА_1 : проживала і була зареєстрована ОСОБА_4 , з 15 жовтня 1956 року по день смерті, виписана 30 жовтня 2007 року. Станом на 03 листопада 2007 року в квартирі ніхто не зареєстрований; проживала і була зареєстрована ОСОБА_5 з 12 червня 1962 року по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 , знята з реєстрації 07 червня 1996 року.
У Дев'ятій київській державній нотаріальній конторі заведена спадкова справа після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка мешкала по день смерті у АДРЕСА_1 , спадкове майно складається з квартири, що знаходиться у АДРЕСА_1 , 1/2 частину якої ОСОБА_4 фактично прийняла після смерті своєї дочки - ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 . При видачі свідоцтва про право власності на житло не були визначені частки у квартирі, що є спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , просили внести в свідоцтво про право власності на житло, видане Київським електротехнічним заводом «Транссигнал» 27 грудня 1993 року згідно з розпорядженням (наказом) від 27 грудня 1993 року № 128, відомості, що вказана квартира приватизована в рівних долях. Відомості необхідні для оформлення спадкової справи, відповідь просили видати ОСОБА_3 .
Відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції виходив із того, що позивач не є і ніколи не був власником спірного майна, відтак не володіє правом на пред'явлення віндикаційного позову, яке належить лише особі, якій таке майно належить. Крім того, суд першої інстанції констатував пред'явлення позову після спливу строку позовної давності, оскільки про факт існування порушення своїх прав позивач дізнався 07.06.2016 року.
Суд апеляційної інстанції у постанові від 09 листопада 2022 року не погодився з наведеною позицією суду першої інстанції, встановивши право позивача як на пред'явлення такого позову, так і відсутність пропуску строку позовної давності, яку він обраховував починаючи з 25.06.2000 року, тобто з моменту набрання законної сили рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29.10.2019 року у справі №752/10342/16.
В ході перегляду справи суд касаційної інстанції в повній мірі погодився з наведеною позицією апеляційного суду щодо наявності у позивача права на пред'явлення віндикаційного позову. В той же час касаційний суд вважав неналежними висновки апеляційного суду щодо необхідності обрахування строку позовної давності починаючи з 25.06.2000 року.
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 заявив клопотання про застосування до позовних вимог ОСОБА_1 строку позовної давності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
При цьому відповідно до частин першої, п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Частиною п'ятою статті 267 ЦК України визначено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18.
При вирішенні даної справи суд касаційної інстанції зазначав, що важаючи, що строк позовної давності до вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння у ОСОБА_1 почався 25 червня 2020 року, тобто з моменту набрання законної сили рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2019 року у справі № 752/10342/16-ц, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють застосування строку позовної давності.
У постанові Великої Палати верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) зазначено:
«Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки право власності територіальної громади м. Львова на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли Львівська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи.
Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.
Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом а ні з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, а ні з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб».
На підставі наведеного колегія суддів Верховного Суду прийшла до висновку про неналежність висновку про непропущення позивачем строку позовної давності, що і було підставою для направлення справи на новий апеляційний розгляд з метою додаткового дослідження даного питання.
Зважаючи на те, що при новому апеляційному розгляді колегія суддів апеляційного суду в повній мірі погоджується із з позицією касаційного суду у даній справі щодо неможливості обрахування початку перебігу строку позовної давності з часу вступу в силу судового рішення у справі №752/10342/16, вважає її виваженою та обґрунтованою, необхідності для повторного викладення (повторення) таких висновків не вбачає.
Оскільки про реєстрацію права власності на спірну квартиру за відповідачем позивач дізнався при зверненні 08 червня 2016 року до Дев'ятої київської державної нотаріальної контори, саме з даного часу має обраховуватися початок перебігу строку позовної давності у даній справі.
Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуальновизначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У пунктах 22, 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» судам роз'яснено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 ЦК України.
У зв'язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.
Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
В ході розгляду справи було встановлено, що апелянт у встановлений законом строк, а саме 08 червня 2016 року заявив про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , що свідчить про те, що він успадкував спірну квартиру після смерті ОСОБА_3 .
Позивач звернувся до суду як спадкоємець власника спірної квартири - ОСОБА_3 та обрав ефективний спосіб захисту своїх прав.
Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Частиною п'ятою статті 1268 ЦК України визначено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Відсутність у спадкоємця, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину, не свідчить про відсутність у нього права власності на спадкове майно.
Таким чином, з огляду на вищевказане, позивач з моменту прийняття спадщини набув право власності на спірне спадкове майно та, відповідно, звертаючись до суду з позовом про витребування майна, обрав ефективний спосіб захисту своїх прав.
Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 19 квітня 2021 року у справі № 752/10342/16-ц (провадження № 61-16598св20) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів дарування та купівлі-продажу квартири.
З урахуванням вищевказаного, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту свого права через відсутність у нього права на спірне майно, відтак вимоги позивача про витребування майна з чужого незаконного володіння є обґрунтованими. Під час розгляду справи належним чином було встановлено та доведено позивачем, що спірне майно, неволодіючим власником якого він є, знаходиться у фактичному користуванні відповідача, який набув його без відповідної правової підстави.
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 заявив клопотання про застосування до позовних вимог ОСОБА_1 строку позовної давності.
Як вже було зазначено вище, про реєстрацію права власності на спірну квартиру за відповідачем позивач дізнався при зверненні 08 червня 2016 року до Дев'ятої київської державної нотаріальної контори, відтак саме з даного часу має обраховуватися початок перебігу строку позовної давності у даній справі.
З позовною заявою у даній справі позивач звернувся лише 31.01.2020 року, тобто з пропуском встановленого законом трирічного строку позовної даності. В той же час за своєю правовою природою передбачений законом строк позовної давності не є абсолютним імперативом.
Як вбачається із матеріалів справи, з метою підтвердження свого права на спірне майно та забезпечення можливості ефективного способу захисту своїх прав, позивач спочатку мав оскаржити договір дарування спірної квартири, укладений від імені ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 , за чим позивач і звернувся до суду 05.07.2016 року з відповідною позовною заявою.
Лише після вступу рішення у вказаній справі в силу, позивач отримав у своє розпорядження офіційне визнання незаконності переходу права власності на спірне майно до іншої особи та підтвердив наявність у нього права на спірне майно, тобто отримав належний правовий інструмент для можливості захисту свого права шляхом пред'явлення віндикаційного позову.
Зважаючи на викладене, з точки зору колегії суддів апеляційного суду, у позивача були поважні причини для пропуску строку звернення до суду з позовом у даній справі.
У відповідності до положень ч. 5 ст. 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
На відміну від положень ч. 3 ст. 267 ЦК України, які прямо передбачають можливість застосування судом строку позовної давності виключно за умови наявності окремої заяви сторони, зробленої до винесення рішення судом, положення частини 5 вказаної норми не передбачають необхідності подання окремої заяви для захисту порушеного права у разі, якщо суд визнає поважними причини пропуску строку позовної давності.
Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів апеляційного суду констатує поважність причин пропуску строку позовної давності позивачем. В даній справі вбачається, що позивач одразу після отримання інформації про порушення своїх прав пред'явив претензії до осіб, які їх порушили, шляхом зверненням до суду з позовом до ряду осіб, в тому числі і безпосередньо до ОСОБА_2 .
З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову та витребування спірного майна з чужого незаконного володіння на користь позивача.
Згідно положень ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи висновок апеляційного суду про задоволення апеляційної скарги та позовних вимог з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2 117, 10 грн.
У відповідності до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення серед іншого є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 січня 2022 року скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення про задоволення позову.
Витребувати із володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 , яка складається із трьох житлових кімнат, загальною площею 64,1 кв.м, житловою площею 42,2 кв. м.
Стягнути з ОСОБА_2 РНОКПП НОМЕР_5 , адреса: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_6 , адреса: АДРЕСА_4 ) 2 117 (дві тисячі сто сімнадцять) гривень 10 коп. судового збору.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
М.А. Яворський