28 листопада 2023 р. Справа № 480/5376/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Русанової В.Б.,
Суддів: Жигилія С.П. , Перцової Т.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної установи "Центр пробації" на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 23.08.2023, головуючий суддя І інстанції: О.А. Прилипчук, по справі № 480/5376/23
за позовом ОСОБА_1
до Державної установи "Центр пробації"
про визнання бездіяльності протиправною та стягнення грошової компенсації,
ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Державної установи "Центр пробації" Міністерства юстиції України (далі також - відповідач, ДУ "Центр пробації"), в якій просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Державної установи "Центр пробації" Міністерства юстиції України щодо невиплати позивачу грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна;
- стягнути з Державної установи "Центр пробації" на користь позивача грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у розмірі 24 699,11 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що звільнений зі служби 31.01.2023 у зв'язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів за п.5 ст. 23 ЗУ "Про державну кримінально-виконавчу службу України" та п.4 ч.1 ст. 77 ЗУ "Про Національну поліції", проте відповідачем до теперішнього часу не виплачено грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 23.08.2023 позов задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність ДУ "Центр пробації" щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна.
Зобов'язано ДУ "Центр пробації" виплатити на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у розмірі 24699,11 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні його позовних вимог.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі.
Відповідач є бюджетною організацією, а тому джерелом коштів для грошової компенсації за неотримане речове майно є виключно Державний бюджет України. Взяття на себе зобов'язань без відповідних бюджетних асигнувань є порушенням бюджетного законодавства. Оскільки вказана грошова компенсація не включена до переліку першочергових платежів, тобто буде здійснена позивачу органами Казначейства за наявності забезпеченості єдиного казначейського рахунку.
Просив врахувати, що відповідач не відмовляв у нарахуванні та здійсненні виплати відповідної компенсації, тому не мала місце протиправна бездіяльність зі сторони відповідача. Посилався на правову позицію викладену у Постанові Верховного Суду у справі № 320/5970/17, в якій зазначено, що протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень має місце в тому випадку, коли у межах повноважень існує обов'язок вчинити конкретні дії, але він не виконаний.
Просив скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 23.08.2023 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.
Позивач правом надання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що капітана внутрішньої служби Короля Р.В., інспектора Конотопського районного відділу філії державної установи "Центр пробації" в Сумській області звільнено 31.01.2023 за п.5 ст. 23 ЗУ "Про державну кримінально-виконавчу службу України" та п.4 ч. 1 ст. 77 ЗУ "Про Національну поліції" (у зв'язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів" згідно витягу з наказу №37/К від 13.01.2023 "Про особовий склад" (а.с. 8).
Позивачу нарахована компенсація у розмірі 24 699,11 грн., що вбачається з довідки від 13.03.2023 № 1121 про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна (а. с. 9).
На звернення позивача від 28.04.2023 № К-216 відповідачем повідомлено про те, що грошова компенсація за належні до видачі предмети речового майна не належить до переліку першочергових платежів, а тому буде виплачена за наявністю кошторисних призначень (а.с. 11).
Вважаючи вказану бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку, що реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів і базується на спеціальних і чинних, на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.
Надаючи правову оцінку правомірності прийнятого судом першої інстанції рішення з урахуванням доводів апеляційної скарги та встановлених обставин справи, колегія суддів зазначає наступне.
Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями ст.17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Питання пов'язані з реалізацією права на соціальний захист неодноразово розглядав і Конституційний Суд України та сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002).
Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002).
Правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначає Закон України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" (далі Закон).
Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України (п.1 ст.6 Закону).
З огляду на п.2 ст.14 Закону, служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
Частиною 1 статті 23 Закону визначено, що держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів Украйні.
Умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати (ч.2 ст.23 Закону).
Відповідно до ч.5 ст.23 Закону на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України №578 від 14.08.2013 затверджено Порядок №578, а також затверджено Норми забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби.
Відповідно до пункту 20 Порядку затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2013 року № 578 «Про затвердження Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби» (далі-Порядок), особи рядового і начальницького складу, які прибули для проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі з інших державних органів чи військових формувань, забезпечуються речовим майном особистого користування після закінчення строків носіння предметів зазначеного майна, отриманих раніше, крім випадків, зазначених в абзаці четвертому пункту 10 цього Порядку.
Згідно пункту 23 Порядку, грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, виплачується згідно з пунктом 60 цього Порядку на підставі заяви. Для виплати персоналу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування оформляється довідка про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи, підприємства для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки.
Відповідно до пункту 27 Порядку, під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього, розрахована із закупівельної вартості, яка діяла на 1 січня року виникнення права на отримання такого майна.
Судом встановлено, що відповідач не заперечує права позивача на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, як і не заперечує того, що станом на момент подання позовної заяви грошова компенсація за неотримане речове майно позивачу не виплачена.
При цьому, відповідач вказує, що виплата грошової компенсації за неотримане позивачем речове майно при звільненні не належить до переліку першочергових платежів, а виплатити її при звільненні він не мав можливості у зв'язку з відсутністю фінансування.
В свою чергу, колегія суддів вважає необґрунтованими вищевказані посилання відповідача, оскільки у відповідності до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення).
Так, реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів і базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.
У зв'язку з цим Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 року № 5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №825/874/17 та від 19 червня 2019 року №825/1987/17.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що відсутність у відповідача фінансування коштів не є належною підставою для нездійснення виплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу грошової компенсації за не отримане речове майно в сумі 24699,11 грн є протиправною, а також про наявність правових підстав для задоволення позову та вважає, що судом першої інстанції повно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Посилання апелянта на правову позицію викладену у Постанові Верховного Суду у справі № 320/5970/17 колегія суддів відхиляє, оскільки обставини справи, що розглядається не є тотожними із вказаною справою.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги спростовані наведеними вище обставинами та нормативно - правовим обґрунтуванням, у зв'язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Державної установи "Центр пробації" - залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 23.08.2023 по справі № 480/5376/23 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя В.Б. Русанова
Судді С.П. Жигилій Т.С. Перцова