ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 620/7928/23 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Ткаченко О.Є., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 листопада 2023 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О.,
розглянувши у в порядку письмового провадження матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 31 липня 2023 року про повернення позовної заяви у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Чернігівській області про визнання протиправною та скасування вимоги, -
ВСТАНОВИВ:
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 31 липня 2023 року повернуто позовну заяву особі, яка її подала.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду (за текстом апеляційної скарги).
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції повертаючи позовну заяву дійшов висновку, що позивачем не надано належних і беззаперечних доказів на підтвердження поважності пропуску встановленого законом строку для звернення до суду із даними позовними вимогами та доказів неможливості вчасного звернення до адміністративного суду внаслідок суттєвих перешкод.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з такою позицією суду першої інстанції, зважаючи на наступне.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГУ ДПС у Чернігівській області в якому просив визнати протиправними та скасувати вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-11716-17 У від 15.05.2019 року з єдиного соціального внеску в сумі 21 030,90 грн. та вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-11716-17 У від 24.05.2021 року, з єдиного соціального внеску в сумі 37 788,74 грн.
Тобто, судом першої інстанції встановлено, що позивач оскаржює податкові вимоги за 2019 та 2021 роки, а звернувся до суду з даним позовом лише 09.06.2023 року, тобто із пропуском 10-денного строку звернення до суду, встановленого нормами адміністративного судочинства.
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 20.06.2023 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, визнано неповажними причини пропуску строку, визначено спосіб усунення недоліків шляхом надання обґрунтованої заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду з доказами поважності причин його пропуску.
Ухвалами Чернігівського окружного адміністративного суду від 21.06.2023 року витребувано додаткові докази по справі, а саме:
- у Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції належним чином засвідчену копію постанови про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1, НОМЕР_2 з доказами направлення та отримання боржником - ОСОБА_1 ;
- у Головного управління ДПС у Чернігівській області докази направлення та отримання ОСОБА_1 вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-11716-17 У від 15.05.2019 року з єдиного соціального внеску в сумі 21 030,90 грн. та вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-11716-17 У від 24.05.2021 року з єдиного соціального внеску в сумі 37 788,74 грн.
04.07.2023 року на адресу суду першої інстанції надійшли витребувані від Головного управління ДПС у Чернігівській області докази, які підтверджують скерування на адресу позивача контролюючим органом податкових вимог про сплату боргу (недоїмки) № Ф-11716-17 У від 15.05.2019 року та про сплату боргу (недоїмки) № Ф-11716-17 У від 24.05.2021 року (а.с.19-24).
05.07.2023 на адресу суду першої інстанції надійшла заява ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду з даним позовом, яка обґрунтована тим, що оскаржувані вимоги позивачем не отримано, оскільки за місцем реєстрації позивач не проживає, починаючи з 2009 року, а про існування оскаржуваних податкових вимог останньому стало відомо після ознайомлення 30.05.2023 року з матеріалами виконавчих проваджень. Також, позивач просив поновити строк на звернення до суду, через поважність, на його думку, підстав пропуску такого строку.
10.07.2023 року на електронну пошту суду першої інстанції надійшли витребувані від Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції докази, які підтверджують відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 - 06.11.20219 року та НОМЕР_2 - 17.08.2021 року (а.с.32-33).
Як вірно встановлено судом першої інстанції, вимоги про сплату боргу (недоїмки) від № Ф-11716-17 У від 15.05.2019, № Ф-11716-17 У від 24.05.2021, були надіслані податковим органом на адресу позивача: АДРЕСА_1 , яка визначена позивачем особисто і наявна у контролюючого органу для листування з платником податків, конверти повернулись з відміткою «за закінченням терміну зберігання» (а.с.17-19).
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
За приписами частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
У відповідності до вимог частини 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13.12.2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Суд зазначає, що заява про поновлення строку звернення до адміністративного суду повинна містити роз'яснення причин пропуску і підстави, з яких заявник вважає ці причини поважними. В заяві повинні бути докази того, що здійснити відповідні процесуальні дії у визначений строк у заявника не було можливості. Відповідно з цим, поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій та підтверджені належними доказами.
Суд також звертає увагу, що поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020 № 340/1019/19).
Крім того, встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Як вбачається з позовної заяви та доданих до неї матеріалів, позивач просить визнати протиправними та скасувати податкові вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-11716-17 У від 15.05.2019 року з єдиного соціального внеску в сумі 21 030,90 грн. та вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-11716-17 У від 24.05.2021 року, з єдиного соціального внеску в сумі 37 788,74 грн.
Приписами пункту 1. 3 ст. 1 Податкового Кодексу України передбачено, що цей Кодекс не регулює питання щодо порядку сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, як і відповідальність за порушення такого порядку.
Так, єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), за положеннями пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI), це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Дія Закону №2464-VI поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної зі збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону (частина перша статті 2 цього Закону).
Відповідно до частини другої статті 2 Закону № 2464-VI, виключно цим Законом визначаються, зокрема, принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Відтак, облік платників єдиного внеску, їх права та обов'язки, порядок нарахування, обчислення і строки сплати єдиного внеску, його розмір, повноваження органів доходів і зборів, а також відповідальність за порушення законодавства про збір та облік єдиного внеску визначає Закон № 2464-VI.
В силу вимог пункту 4 частини першої статті 6 Закону № 2464-VI платник єдиного внеску має право, зокрема, оскаржувати в установленому законом порядку рішення органу доходів і зборів та Пенсійного фонду та дії, бездіяльність його посадових осіб.
Згідно частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI у разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.
Скарга на вимогу про сплату єдиного внеску подається до органу доходів і зборів вищого рівня у письмовій формі протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання платником єдиного внеску вимоги про сплату єдиного внеску, з повідомленням про це органу доходів і зборів, який прийняв вимогу про сплату єдиного внеску.
Відповідно до частини 14 статті 25 Закону № 2464-VI суми пені та штрафів, передбачених цим Законом, підлягають сплаті платником єдиного внеску протягом десяти календарних днів після надходження відповідного рішення. Зазначені суми зараховуються на рахунки органів доходів і зборів, відкриті в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для зарахування єдиного внеску. При цьому платник у зазначений строк має право оскаржити таке рішення до органу доходів і зборів вищого рівня або до суду з одночасним обов'язковим письмовим повідомленням про це територіального органу доходів і зборів, яким прийнято це рішення.
Порядок, строки та процедура оскарження вимоги про сплату єдиного внеску поширюються на оскарження рішень органу доходів і зборів щодо нарахування пені та застосування штрафів.
Отже, вказаними положеннями визначений порядок дій платника в частині непогодження із отриманим рішенням про нарахування пені та застосування штрафів, згідно яких платник єдиного внеску може оскаржити вимогу (рішення) контролюючого органу протягом 10 календарних днів з дня отримання в адміністративному чи судовому порядку.
Вказана позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 31.01.2019 по справі № 802/983/18-а, постанові від 17.07.2019 по справі № 0740/1050/18 та постанові від 12.02.2020 по справі № 480/1192/19.
У даному випадку, в якості поважних причин пропуску строку звернення до суду з даним позовом ОСОБА_1 зазначає, що оскаржувані вимоги не отримував, оскільки за місцем реєстрації: АДРЕСА_1 , не проживає, починаючи з 2009 року, а про існування оскаржуваних податкових вимог останньому стало відомо після ознайомлення 30.05.2023 року з матеріалами виконавчих проваджень.
Відповідно до статті 45 Податкового кодексу України (далі по тексту - ПК України) фізична особа платник податків зобов'язаний визначити свою податкову адресу. Податковою адресою платника податків фізичної особи визнається місце її проживання, за яким вона береться на облік як платник податків у контролюючому органі. Платник податків фізична особа може мати не більше однієї податкової адреси.
Фізичні особи подають зазначені заяви особисто або через представника до контролюючого органу за своєю податковою адресою (місцем проживання), а у разі зміни місця проживання до контролюючого органу за новим місцем проживання. Фізичні особи, які тимчасово перебувають за межами населеного пункту проживання, подають зазначені заяви особисто або через представника до будь-якого контролюючого органу.
Для заповнення заяви за формою № 5ДР використовуються дані документа, що посвідчує особу, та інших документів, які підтверджують зміни таких даних (пп. 2, 3 розділу IХ Положення про реєстрацію фізичних осіб у Державному реєстрі фізичних осіб платників податків, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29.09.2017 №822 (далі - Положення № 822).
Внесення змін до Державного реєстру фізичних осіб платників податків (далі Державний реєстр) здійснюється протягом трьох робочих днів від дня подання фізичною особою заяви за формою № 5ДР до податкового органу за своєю податковою адресою (місцем проживання).
У разі звернення до будь-якого податкового органу строк внесення змін до Державного реєстру може бути продовжено до п'яти робочих днів (п. 4 розділу IХ Положення № 822).
Згідно з п. 5 розділу IХ Положення № 822 у разі виявлення недостовірних даних або помилок у поданій заяві за формою № 5ДР фізичній особі може бути відмовлено у внесенні змін та/або видачі документа, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що ОСОБА_1 із заявою про зміну місце проживання до контролюючого органу не звертався, як це передбачено нормами чинного законодавства, що не спростовано апелянтом, а тому вказані причини пропуску строку звернення до суду є неповажними.
Аналогічні підстави пропуску строку звернення до суду з даним позовом зазначені позивачем в апеляційній скарзі і не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції.
Крім того, п. 42.2 ст. 42 ПК України передбачено, що документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).
Правовими положеннями абз. 3 п. 42.4 ст. 42 ПК України визначено, що датою вручення платнику податків документа є дата, зазначена у квитанції про доставку у текстовому форматі, що відправляється з електронного кабінету автоматично та свідчить про дату та час доставки документа платнику податків. У разі якщо доставка документа відбулася після 18 години, датою вручення документа платнику податків вважається наступний робочий день. Якщо доставка відбулася у вихідний чи святковий день, датою вручення документа платнику податків вважається перший робочий день, що настає за вихідним або святковим днем.
У разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їх відмову прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення (абз. 6 п. 42.2 ст. 42 ПК України).
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що податкові вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-11716-17 У від 15.05.2019 року з єдиного соціального внеску в сумі 21 030,90 грн. та вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-11716-17 У від 24.05.2021 року, з єдиного соціального внеску в сумі 37 788,74 грн., вважаються належним чином врученими ОСОБА_1 , відповідно до правових положень ст. 42 ПК України, а тому посилання останнього на поважність причин пропуску строку звернення з даним позовом до суду є безпідставними.
Щодо доводів позивача на дію воєнного стану в Україні, колегія суддів зазначає наступне.
Законодавець законодавчо закріпив, що підставою для поновлення пропущеного строку може бути наявність обставин, які зумовили обмеження можливості реалізувати своє право на судовий захист протягом строку, встановленого законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України від 12.05.2015 № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон № 389-VIII) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до ч. 1 та 4 статті 26 Закону № 389-VIII встановлено, що правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України.
У період дії воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Національного банку України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, судів, органів прокуратури, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, розвідувальних органів та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність (частина перша статті 10 Закону № 389-VIII).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.11.2022 у справі № 990/115/22 висловлена правова позиці, зокрема п.47-48:
«Введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду з позовами. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов'язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку.
Ураховуючи те, що останній день перебігу процесуального строку на звернення до суду з позовом у цій справі припав на період повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України, ця обставина могла унеможливити дотримання такого строку позивачем за умови надання ним до суду належних доказів того, як саме введення воєнного стану обумовило пропуск строку на звернення до суду з позовом, та могла б бути визнаною поважною причиною для поновлення процесуального строку».
Отже, розумні строки в адміністративному судочинстві - це найкоротші за конкретних обставин строки (якщо інше не визначено законом або встановлено судом), протягом яких сторона повинна вжити певних дій, демонструючи свою зацікавленість у їх результатах, і які об'єктивно оцінюються судом стосовно відповідності принципам добросовісності та розсудливості, а також на предмет дотримання прав інших учасників (забезпечення балансу інтересів).
Оцінюючи наведені позивачем доводи щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що вони є безпідставними та не заслуговують на увагу суду, оскільки позивачем пропущено строк звернення з даним позовом до моменту введення на території України воєнного стану, тобто до 24.02.2022 року.
З урахуванням того, що позивач звернувся до суду з даним позовом до суду 09.06.2023, тобто поза межами шестимісячного строку звернення до суду, колегія суддів апеляційної інстанції вважає заявлені апелянтом причин пропуску строку звернення до адміністративного суду неповажними, оскільки останній не був позбавлений можливості подати даний позов до суду в межах строків, встановлених чинним законодавством України.
У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Пономарьов проти України» (№3236/03 від 03 квітня 2008 року, §41) «…Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави».
У свою чергу, поважними причинами пропуску строку на апеляційне оскарження можуть бути визнані лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами справи певних процесуальних дій, які повинні бути підтверджені належними доказами.
Крім того, сам лише факт введення воєнного стану на території України не може слугувати безумовною та достатньою підставою для визнання поважними причин пропуску процесуального строку, за відсутності відповідних обґрунтувань та доказів того, як саме введення воєнного стану, вплинуло на роботу товариства.
Поважними причинами пропуску процесуального строку визнаються обставини, які не залежать від волі заінтересованої особи і перешкодили їй виконати процесуальні дії у межах установленого законом проміжку часу. До їх числа відносяться обставини непереборної сили та обставини, які об'єктивно унеможливлюють вчинення процесуальної дії у встановлений строк. Вказані обставини підлягають підтвердженню шляхом подання відповідних документів або їх копій.
У розрізі розгляду питання про поновлення процесуальних строків, слід звернути увагу на те, що особа, яка заявляє відповідне клопотання, повинна навести доводи і подати належні і допустимі, у розумінні статей 73, 74 Кодексу адміністративного судочинства України, докази на підтвердження того, що наведені неї обставини дійсно перешкоджали їй вчасно скористатись наданим їй правом звернення до суду.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає безпідставними та необґрунтованими доводи апелянта щодо поновлення строку на звернення до суду з даним позовом, а наведені апелянтом підстави для поновлення строку для звернення з даним позовом до суду є неповажними, що не може бути поважною причиною для поновлення строку, відповідно до норм адміністративного судочинства.
Отже, враховуючи вищезазначені правові положення та обставини справи, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що у суду першої інстанції були законні підстави для повернення позовної заяви позивача.
На підставі викладеного, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що право на доступ до правосуддя випливає із принципу міжнародного права, який забороняє відмову у правосудді, та є одним з найважливіших елементів права на судовий захист.
Отже, позивач мав можливість звернутися до суду з даним позовом в межах строку, передбаченого нормами адміністративного судочинства, проте зазначеного не здійснив, належних доказів неможливості звернення з даним позовом не надав ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції.
Таким чином, позивачем не надано належних і беззаперечних доказів на підтвердження поважності пропуску встановленого законом строку для звернення до суду із даними позовними вимогами та доказів неможливості вчасного звернення до адміністративного суду внаслідок суттєвих перешкод, а тому позов у цій справі підлягає поверненню.
Суд апеляційної інстанції також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду 30 липня 2020 року у справі №815/4791/17, від 16 травня 2018 року у справі №815/3814/17.
Відповідно до п. 9 ч. 4 ст. 169 КАС України позовна заява повертається позивачу у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Отже, дослідивши матеріали та обставини даної справи, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про повернення позовної заяви, особі яка її подала, оскільки підстави, на які посилається апелянт, для поновлення строку звернення до адміністративного суду є неповажними.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 вказаної Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі «Peretyaka And. Ukraine» від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, §33).
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що судом першої інстанції порушень норм процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено.
Правова оцінка обставин по справі дана вірно, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскільки вона не містить обґрунтувань які могли б бути підставами для скасування ухвали суду першої інстанції.
Щодо інших доводів апелянта, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Керуючись ст.ст. 169, 308, 310, 316, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 31 липня 2023 року про повернення позовної заяви - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Л.О. Костюк
Повний текст виготовлено 21.11.2023 року