П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
------------------------
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 листопада 2023 р.м. ОдесаСправа № 420/8955/23
Перша інстанція: суддя Попов В.Ф.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Шляхтицького О.І.,
суддів: Семенюка Г.В., Домусчі С.Д.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційні скарги Відділа примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Відділа примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2023 року у справі № 420/8955/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) , Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання постанови такою, що не підлягає виконанню, -
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог.
У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулась з вищевказаним адміністративним позовом, у якому просила:
- постанову старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Мельниченко А.В. від 19 травня 2016 року у виконавчому провадженні № 51069714 про стягнення з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 89 008,84 доларів США та 22 027,16 грн визнати такою, що не підлягає виконанню.
В обґрунтування позовних вимог зазначалось, що ОСОБА_1 є боржником у виконавчому провадженні по стягнення виконавчого збору. 21.10.2020 постановою старшого державного виконавця ВПВР ДДВС МЮУ виконавчий документ у виконавчому провадженні № 51069714 від 19.05.2016, повернутий стягувачу без виконання на підставі п. 2 частини 1 ст. 37 Закону України “Про виконавче провадження”. У цій постанові зазначено, що постанова може бути повторно пред'явлена до примусового виконання протягом трьох місяців до 21.01.2021. Оскільки постанова не пред'явлена до виконання і є чинною постанова про накладення арешту, просить визнати її такою, що не підлягає виконанню.
Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України проти задоволення позову заперечував, надав до суду першої інстанції відзив на позовну заяву, у якому зазначив, що позивачкою пропущено строк звернення до суду щодо оскарження постанови про стягнення виконавчого збору, а тому вона є чинною. Повернення виконавчого документа не є закінченням виконавчого провадження і не звільняє боржника від обов'язку сплати боргу. Повернення виконавчого документа стягувачу не може слугувати підставою для визнання такою, що не підлягає виконанню постанова про стягнення виконавчого збору від 19.05.2016 у ВП №51069714.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 03 серпня 2023 року позов задовольнив.
Постанову старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Мельниченко А.В. від 19 травня 2016 року у виконавчому провадженні № 51069714 про стягнення з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 89008,84 доларів США та 22027,16 грн визнав такою, що не підлягає виконанню.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) подали апеляційні скарги.
В апеляційних скаргах, які є подібними за змістом, зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права, неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, у зв'язку з чим просить його скасувати та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовити.
Апелянти, мотивуючи власну правову позицію, акцентують на таких обставинах і причинах незаконності і необґрунтованості оскаржуваного судового рішення:
- суд першої інстанції проігнорував, що постанова19.05.2016 ВП № 51069714 є чинною та не скасованою, ОСОБА_1 кошти виконавчого збору, відповідно цієї постанови - не сплачено, а строк оскарження даної постанови, з урахуванням вимог ст. 74 Закону «Про виконавче провадження», ст. 287 КАС України - пропущено;
- суд першої інстанції не врахував, що процесуальна дія державного виконавця, в даному випадку винесення постанови про повернення виконавчого документу стягувачу у ВП№ 60270421 на підставі п. 2 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» не може слугувати підставою для визнання такою, що не підлягає виконанню постанови про стягнення виконавчого збору від 19.05.2016 у ВП№ 51069714;
- суд першої інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 20.05.2020 у справі № 825/2328/16, відповідно до якого порушення процедури прийняття рішення суб'єктом владних повноважень саме по собі може бути підставою для визнання його протиправним та скасування у разі, коли таке порушення безпосередньо могло вплинути на зміст прийнятого рішення.
- інші доводи апеляційних скарг відтворюють зміст відзиву до позову.
Особи, що беруть участь у справі, про дату, час і місце судового розгляду були сповіщені належним чином від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи без його участі, відповідачі в судове засідання не з'явились , враховуючи що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до частини 2 статті 313 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін.
Обставини справи.
Суд першої інстанції встановив, що постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територiального управління юстиції в Одеській області Мельниченко А.В. від 12 травня 2016 року було відкрито виконавче провадження № 51069714 з виконання виконавчого документу - виконавчого напису №3913, виданого 10 грудня 2007 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, про звернення стягнення на домоволодіння, що належить ОСОБА_1 , та на земельну дiлянку загальною площею 595 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .
19.05.2016 старший державний виконавець вiддiлу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Мельниченко А.В. винесла постанову про стягнення з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 89008,84 доларів США та 22027,16 грн. Указана постанова була винесена в рамках виконавчого провадження № 51069714.
07.10.2019 постановою головного державного виконавця Вiддiлу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванютою І.М. виконавче провадження № 51069714 з примусового виконання виконавчого документу-виконавчого напису № 3913, виданого 10 грудня 2007 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. про звернення стягнення на домоволодіння та земельної ділянки, що належить ОСОБА_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , було закінчено відповідно до п. 15 частини 1 ст. 39 Закону України “Про виконавче провадження”.
Постановою старшого державного виконавця Вiддiлу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Мiнiстерства юстиції України Башiлова В.О. від 10.10.2019 було відкрите виконавче провадження № 60270421 про примусове виконання постанови ВПВР ДДВС МЮУ № 51069714 від 19 травня 2016 року про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 89008,84 доларів США та 22027,16 грн.
Під час здійснення виконавчого провадження № 60270421 постановами старшого державного виконавця Вiддiлу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Григорян О.Г. було накладено арешт на кошти ОСОБА_1 (постанова від 22.07.2020), на корпоративні права ОСОБА_1 (постанова від 22.07.2020), на все рухоме та нерухоме майно Ясенчук С.М. (постанова від 10.10.2019).
Відомості про ОСОБА_1 як про боржника було внесено до Єдиного реєстру боржників.
21.10.2020 постановою старшого державного виконавця Вiддiлу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Григорян О.Г. виконавчий документ, а саме: постанова ВПВР ДДВС МЮУ у виконавчому провадженні № 51069714 від 19.05.2016 , повернута стягувачу без виконання на підставі п. 2 частини 1 ст. 37 Закону України “Про виконавче провадження”.
17.05.2022 ОСОБА_1 звернулась до Відповідача з вимогою зняти арешти, накладенi пiд час здiйснення виконавчого провадження № 60270421 постановами старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Мiнiстерства юстиції України Григорян О.Г. на кошти ОСОБА_1 (постанова від 22.07.2020), на корпоративні права ОСОБА_1 (постанова від 22.07.2020), на все рухоме та нерухоме майно ОСОБА_1 (постанова від 10.10.2019).
Не отримавши відповіді позивачка звернулась в суд з позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, щодо зняття арештів.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29.07.2022 у справі № 420/8894/22 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено, рішення вступило в законну силу.
Отже, суд першої інстанції встановив, що виконавче провадження № 51069714 по стягненню з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 89008,84 доларів США та 22027,16 грн. по якому виконавчий документ - постанова про стягнення з боржника виконавчого збору від 19.05.2016 року повернута стягувачу 21.10.2020 року і в подальшому повторно не пред'являлась до виконання.
ОСОБА_1 , посилаючись на пропущення тримісячного строку звернення виконавчого документа до виконання та зазначаючи, що наявність обмежувальних заходів у вигляді арештів майна та рахунків свідчить про порушення статті 1 Першого протоколу Конвеції про захист прав людини і основоположних свобод просить визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.
Вказані обставини сторонами не заперечуються, а отже є встановленими.
Висновок суду першої інстанції.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач ВПВР ДДВС МЮУ, не звертаючи виконавчий документ до виконання протягом тривалого часу після його повернення, а саме починаючи з 21.10.2020 фактично відмовився від такого стягнення, отже відповідач втратив право на повторне пред'явлення до виконання постанови про стягнення з боржника виконавчого збору від 19.05.2016 у виконавчому провадженні № 51069714 через сплив строків пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Пропущення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання у цій справі, де пропущений строк обраховується роками, суд першої інстанції визнав як іншу причину для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню повністю.
Суд першої інстанції, погодившись із обґрунтуванням позивачки, що наявність таких обмежувальних заходів як арешт рухомого, нерухомого майна та рахунків, без вчинення у строки визначені законом дій по стягнення виконавчого збору, свідчить про порушення статті 1 Першого протоколу Конвеції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки впливає на майнові права та інтереси позивачки.
Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, Закона України “Про виконавче провадження” від 02 червня 2016 року №1404-VIII.
Джерела права й акти їх застосування та оцінка суду.
За змістом частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Спеціальним законом, який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України “Про виконавче провадження” (далі - Закон України № 1404-VIII).
Водночас, до 05.10.2016, на момент винесення постанови про стягнення виконавчого збору у ВП № 51069714 від 19.05.2016, умови і порядок виконання рішень судів у разі невиконання їх у добровільному порядку визначав Закон України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року № 606-XIV (далі - Закон № 606-XIV).
Згідно із пунктом 5 частини першої статті 3 Закону №1404-VIII передбачено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих документів - постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору.
Відповідно до частин першої та другої статті 11 Закону №1404-VIII строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов'язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.
Згідно із частиною першою та другою статті 12 Закону № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття.
Частиною четвертою статті 12 Закону №1404-VIII унормовано, що строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Згідно із пунктом 9 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.
Водночас, відповідно до частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
У розмінні Закону №1404-VIII постанова про стягнення виконавчого збору є різновидом виконавчого документу, примусове виконання якого здійснюється з певними особливостями, обумовленими правовою природою виконавчого збору як плати за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби.
Суд першої інстанції виснував, що з аналізу статей 26, 45 Закону № 1404-VIII випливає, що про стягнення виконавчого збору державний виконавець зазначає у постанові про відкриття виконавчого провадження, а його безпосереднє стягнення здійснюється без виокремлення в інше виконавче провадження за рахунок стягнутих із боржника грошових сум одночасно із задоволенням вимог стягувача.
Винятком з цього правила є випадки, передбачені частиною третьої статті 40 Закону №1404-VIII, зокрема закінчення виконавчого провадження з підстав фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом, якщо виконавчий збір не стягнуто.
У такому випадку виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує на загальних підставах в окремому виконавчому провадженні, у тому числі урахуванням вимог щодо строку пред'явлення такого виконавчого документа до виконання.
У Розділі XIII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону № 1404-VIII закріплено, що виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред'являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.
Відповідно до частини першої статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Згідно із частиною першою статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції, вирішуючи питання щодо правильності застосування судом норм чинного законодавства, а також щодо обґрунтованості поданої апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.
Так, за обставинами справи, виконавчий документ яким є постанова про стягнення з боржника виконавчого збору від 19.05.2016 у виконавчому провадженні № 51069714 (а.с.13, т.1) повернута стягувачу 21.10.2020 (а.с.25,т.1) на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII, а саме у зв'язку із відсутністю у боржника майна на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення виконавчого збору.
Сторонами не заперечується, що в подальшому виконавчий документ про стягнення виконавчого збору від 19.05.2016 повторно не пред'являвся до виконання.
Між тим, відповідно до пункту 2 постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 21.10.2020 стягувачу - Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Мiнiстерства юстиції України було роз'яснено, що виконавчий документ може бути повторно пред'явлений до виконання в строк до 21.01.2021 .
Суд першої інстанції зазначив, що будь-яких причин не звернення виконавчого документа у строки зазначені у статті 12 Закону №1404-VIII відповідачем не наведено. Із заявами про поновлення строку звернення до виконання відповідач не звертався.
Не зазначено таких причин і у апеляційних скаргах.
Водночас, відповідно до статті 11 Закону №1404-VIII - будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.
Отже, вирішуючи спір по суті суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач ВПВР ДДВС МЮУ, не звертаючи виконавчий документ до виконання протягом тривалого часу після його повернення, а саме починаючи з 21.10.2020 фактично відмовився від такого стягнення.
Будь-які контраргументи з цього приводу апелянти не зазначили.
Апеляційний суд як і суд першої інстанції зазначає, що відповідач формально втратив право на повторне пред'явлення до виконання постанови про стягнення з боржника виконавчого збору від 19.05.2016 у виконавчому провадженні № 51069714 через сплив строків пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Водночас, як встановлено під час розгляду справи та підтверджено матеріалами справи, що під час здійснення виконавчого провадження № 60270421 постановами старшого державного виконавця Вiддiлу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Григорян О.Г. було накладено арешт на кошти ОСОБА_1 (постанова від 22.07.2020 , а.с.21-22,т.1), на корпоративні права ОСОБА_1 (постанова від 22.07.2020, ас.с.23-24,т.1), на все рухоме та нерухоме майно Ясенчук С.М. (постанова від 10.10.2019, а.с.19-20,т.1).
Відомості про ОСОБА_1 як про боржника було внесено до Єдиного реєстру боржників.
Отже, не виконуючи рішення про стягнення виконавчого збору порушуються права позивачки на мирне володіння майном.
Відтак, колегія суддів зазначає, що 21.10.2020, на момент винесення ухвали про повернення виконавчого документа стягувачу, борг за основним виконавчим провадженням фактично не був стягнутий, оскільки виконавче провадження з примусового виконання виконавчого напису № 3913, виданого 10.12.2007 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. було закінчено на підставі пункту 15 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII, оскільки стягувач виявив бажання залишити за собою нереалізоване майно у рахунок погашення боргу (а.с.15,т.1).
При цьому, апеляційний суд акцентує увагу, що приймаючи постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання постанови від 19.05.2016 ВП № 51069714 виконавець достеменно знав, що виконавче провадження № 51069714 з примусового виконання виконавчого напису № 3913, виданого 10.12.2007 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. було закінчено на підставі пункту 15 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII.
Водночас, відповідно до правових норм Закону № 1404-VІІІ у редакції, що діяла до 28 серпня 2018 року висновується (на час винесення постанови про стягнення з боржника виконавчого збору ВП №5106974 від 19.05.2016), підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.
В контексті оцінки спірних правовідносин у цій справі суд враховує правові висновки, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11.03.2020 у справі № 2540/3203/18, відповідно до якої при стягненні виконавчого збору відповідно до частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду. При цьому, умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. За своїм змістом виконавчий збір є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення.
Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України в рішенні від 09 лютого 1999 року у справі № 1-7/99 (про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) надав офіційне тлумачення частини першої статті 58 Конституції України та вказав, що положення цієї норми про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність осіб. За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
У постановах від 28 січня 2021 року у справі № 420/769/19, від 22 січня 2021 року у справі № 400/4023/19, від 21 січня 2021 року у справі № 640/3430/19, від 12 серпня 2020 року у справі № 1340/5053/18 та від 28 жовтня 2020 року у справі № 400/878/20 Верховний Суд констатував, що положення статті 27 Закону № 1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року, зменшували відповідальність позивача як боржника у порівнянні з нормами статті 27 Закону № 1404-VІІІ у редакції, яка була чинна після 28 серпня 2018 року (Закон № 2475-VIII), оскільки розмір виконавчого збору обраховувався як 10 відсотків від фактично стягнутої суми, а не з суми, що підлягає примусовому стягненню.
При цьому, апеляційним судом встановлено, що під час перебування виконавчого документа - виконавчого напису № 3913 від 10.12.2007 на примусовому виконанні державним виконавцем не було здійснено фактичне стягнення суми боргу на користь стягувача.
Отже, з урахуванням того, що внесені Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII зміни до статті 27 Закону № 1404-VІІІ погіршили становище боржника ОСОБА_1 , а також того, що виконавчою службою фактично не стягнуто з боржника коштів за виконавчим листом, колегія суддів дійшла висновку про відсутність у відповідача правових підстав для стягнення з позивача виконавчого збору саме в сумі 89 008,84 доларів США та 22 027,16 грн.
Підсумовуючи наведене колегія суддів констатує, що на час звернення ОСОБА_1 до суду із цим позовом у позивача був відсутній обов'язок щодо сплати виконавчого збору у зазначеній сумі.
Щодо обраного позивачем способу захисту апеляційний суд зазначає про таке.
Так, позивачем заявлено вимогу про визнання постанови про стягнення виконавчого збору від 19 травня 2016 року у виконавчому провадженні № 51069714 такою, що не підлягає виконанню.
Водночас, відповідно до норм статті 374 КАС України закон не передбачає можливості визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, якщо останній виданий іншим компетентним органом, отже судом не встановлено процесуальних підстав для визнання постанови № 51069714 від 19.05.2016 про стягнення виконавчого збору такою, що не підлягає виконанню.
Поряд із цим, колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду в постановах від 29.05.2018 у справі № 800/341/17 (9991/944/12) та від 12.11.2019 у справі № 9901/21/19 зазначила, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до КАС України, у межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин, про захист яких вони просять, від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У постанові Верховного Суду 25.03.2020 у справі № 752/18396/16-а сформульована правова позиція, що принцип диспозитивності в адміністративному процесі має своє специфічне змістове наповнення, пов'язане з публічно-правовим характером адміністративного позову та активною участю суду в процесі розгляду адміністративних справ, тому адміністративний суд може та зобов'язаний в окремих випадках вийти за межі позовних вимог, якщо спосіб захисту, який обрав позивач, є недостатнім для захисту його прав, свобод і законних інтересів.
Тобто під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, мають перевіряти їх відповідність усім зазначеним вимогам, у тому числі, чи прийняті вони обґрунтовано.
Аналогічна правова позиція вже була висловлена, зокрема, у постанові від Верховного Суду України 28.01.2014 (справа № 21-459а13).
При цьому, колегія суддів наголошує, що Верховний Суд у постанові від 26.08.2020 у справі № 360/4369/19 акцентував, що належним способом захисту у справах про оскарження примусового стягнення виконавчого збору є визнання протиправною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору.
Як убачається із установлених обставин справи, постанова про стягнення виконавчого збору від 19.05.2016 по ВП № 51069714 була ухвалена у відповідності до вимог чинного законодавства.
Водночас, пропущення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання у цій справі, де пропущений строк обраховується роками, суд першої інстанції визнав як іншу причину для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню повністю.
Колегія суддів погоджується із обґрунтуванням суду першої інстанції, що наявність таких обмежувальних заходів як арешт рухомого, нерухомого майна та рахунків, без вчинення у строки визначені законом дій по стягнення виконавчого збору, свідчить про порушення статті 1 Першого протоколу Конвеції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки впливає на майнові права та інтереси позивачки.
Доводи відповідача щодо строків звернення до суду першої інстанції з цим позовом суд ґрунтовно відхилив, а інших обґрунтувань чи доказів на спростування позиції позивачки, апелянти не навели.
Разом з тим, бездіяльність суб'єкта владних повноважень у даному випадку впливає на майнові права позивачки.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 20.10.2011 у справі Рисовський проти України (заява № 29979/04) підкреслив особливу важливість принципу належного урядування, який передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно, в належний і якомога послідовніший спосіб. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати своєчасного виконання обов'язків.
Тобто, виходячи з принципу належного урядування, державні органи загалом, зобов'язані діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати своєчасного виконання обов'язків (у даному випадку - за рахунок позивача у зв'язку із тривалим не зверненням до виконання постанови про стягнення виконавчого збору).
Отже, враховуючи зміст встановлених фактичних обставин описаних вище, нормативно-правове регулювання спірних правовідносин, з огляду на відсутність у спірної постанови про стягнення виконавчого збору такої властивості як протиправність, на думку колегії суддів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що єдиним ефективним способом захисту прав позивача за обставин цієї справи є визнання постанови старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Мельниченко А.В. від 19 травня 2016 року у виконавчому провадженні № 51069714 про стягнення з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі 89008,84 доларів США та 22027,16 грн такою, що не підлягає виконанню.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню є підставою для закінчення виконавчого провадження.
Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В ході розгляду справи позивач довів суду ті обставини, на які він посилався в обґрунтування заявлених вимог, а відповідач не надав суду належні докази на підтвердження своїх заперечень проти позову.
Доводи апеляційної скарги.
Колегія суддів вказує, що апеляційні скарги відповідачів не містять суттєво інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені у відзиві на позовну заяву, з урахуванням яких, суд першої інстанції вже надав оцінку встановленим обставинам справи.
Щодо посилань апелянта на постанову Верховного Суду від 22.05.2020 у справі № 825/2328/16 відповідно до якої, що порушення процедури прийняття рішення суб'єктом владних повноважень саме по собі може бути підставою для визнання його протиправним та скасування лише у разі, коли таке порушення безпосередньо могло вплинути на зміст прийнятого рішення колегія суддів зазначає про таке.
Так, за висновком Верховного Суду, сформованим у постанові від 23.04.2020 у справі № 813/1790/18, межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб'єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.
При цьому відповідно до правового висновку, що викладений у постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 804/639/18, від 13 жовтня 2021 року у справі № 640/21854/18та від 27 вересня 2022 року у справі № 320/1510/20, ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: «протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип «формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення»; одним з критеріїв, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб'єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.
Враховуючи, що не звернення до виконання виконавчого документу протягом тривалого часу впливає на майнові права ОСОБА_1 , оскільки накладено арешт на кошти, корпоративні права та на все рухоме та нерухоме майно позивачки, а органи виконавчої служби відповідно до принципів належного урядування, не забезпечили збалансований підхід до різних інтересів як суб'єкта владних повноважень так і особи, колегія суддів вважає недоречним , з урахуванням з'ясованих обставин справи посилання апелянта на вищенаведену постанову Верховного Суду.
Принагідно слід зазначити, що Верховний Суд у постанові від 10 вересня 2018 року по справі № 905/3542/15, посилаючись на рішення ЄСПЛ від 5 липня 2012 року у справі «Глоба проти України» підкреслив, що основна мета виконавчого провадження - виконання судового рішення, яке у державі, що визнала верховенство права, не може залишатися невиконаним на шкоду одній із сторін, а держава повинна вжити усіх необхідних кроків, у межах своєї компетенції, для виконання остаточного рішення суду.
Інші доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині постанови, ґрунтуються на суб'єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.
Отже, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційні скарги Відділа примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Відділа примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2023 року у справі № 420/8955/23 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.
Суддя-доповідач О.І. Шляхтицький
Судді С.Д. Домусчі Г.В. Семенюк