ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
08.11.2023Справа № 910/13676/23
Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., за участю секретаря судового засідання Тарасюк І.М., розглянувши матеріали справи
За позовом Заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі
1. Київської міської військової адміністрації
2. Департаменту муніципальної безпеки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Епіцентр К»
про стягнення 3145206,41 грн.
Представники сторін:
від прокуратури: Жовтун Н.Б.;
від позивача 1: не з'явився;
від позивача 2: Суткович М.А.;
від відповідача: Песиголовець Я.О.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
29.08.2023 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської військової адміністрації та Департаменту муніципальної безпеки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Епіцентр К» про стягнення 3145206,41 грн, з яких 2943332,50 грн основного боргу, 64108,20 грн 3% річних та 137765,71 грн інфляційних втрат.
Позовні вимоги обґрунтовані безпідставністю включення до ціни товару, який було поставлено відповідачем (продавцем) на користь позивача 2 (покупця) відповідно до умов Договору №49/2022 від 18.11.2022, суми ПДВ.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.09.2023 відкрито провадження у справі №910/13676/23, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 04.10.2023, встановлено учасникам справи строк для подання заяв по суті справи.
25.09.2023 та 27.09.2023 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зауважив, що йому не надходили жодні претензії про повернення ПДВ у сумі 2943332,50 грн. Втім, отримавши позовну заяву, відповідачем було повернуто позивачу 2 суму ПДВ у розмірі 2943332,50 грн.
02.10.2023 до Господарського суду міста Києва від прокурора надійшла відповідь на відзив, яку суд долучив до матеріалів справи.
04.10.2023 до Господарського суду міста Києва від позивача 2 надійшли письмові пояснення, які суд долучив до матеріалів справи.
У підготовчому засіданні 04.10.2023 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про відкладення підготовчого засідання на 25.10.2023.
12.10.2023 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшли заперечення, які суд долучив до матеріалів справи.
У підготовчому засіданні 25.10.2023 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 08.11.2023.
У судове засідання 08.11.2023 з'явились прокурор та представник позивача 2, які підтримали позовні вимоги у повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні 08.11.2023 надав усні пояснення по справі, проти задоволення позову заперечив.
Представник позивача 1 у судове засідання 08.11.2023 не з'явився, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином за адресою, яка вказана у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, що підтверджується інформацією з офіційного сайту АТ «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштових відправлень, відповідно до якої ухвала суду 30.10.2023 була отримана позивачем 1 (за ідентифікатором пошуку 0600055999870).
У судовому засіданні 08.11.2023 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну і резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ВСТАНОВИВ:
18.11.2022 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Епіцентр К» (постачальник) та Департаментом муніципальної безпеки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (покупець) укладено Договір №49/2022, відповідно до умов якого покупець зобов'язується оплатити товар на умовах, визначених цим договором, а постачальник зобов'язується передати товар у власність покупця, який зобов'язується прийняти його згідно з супровідними документами.
У Специфікації до Договору №49/2022 від 18.11.2022 (Додаток №1) сторони погодили найменування товару, його кількість, ціну та загальну вартість, зазначивши при цьому, що загальна вартість товару становить 28862497,00 грн, крім того ПДВ - 4772499,40 грн, разом з ПДВ - 28634996,40 грн.
Загальна сума договору складається з суми вартості товару, поставленого постачальником протягом строку дії цього договору та вказаного у накладних на такий товар та становить 28634996,40 грн (п. 2.1 Договору №49/2022 від 18.11.2022).
Судом встановлено, що відповідач належним чином виконав свої зобов'язання з поставки товару за Договором №49/2022 від 18.11.2022, що підтверджується видатковою накладною №Рнк/К10-0002672 від 18.11.2022.
При цьому, покупець (позивач 2) належним чином виконав свої зобов'язання за Договором №49/2022 від 18.11.2022, сплативши відповідачу грошові кошти у загальному розмірі 28634996,40 грн (разом з ПДВ у сумі 4772499,401 грн), що підтверджується платіжним дорученням №7 від 21.11.2022.
Однак, Законом України від 30.03.2020 №540 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (Covid-19)», який набув чинності 02.04.2020, доповнено підрозділ 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України пунктом 71, згідно з яким (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) тимчасово, на період, що закінчується останнім календарним днем місяця, в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (Covid-19), звільняються від оподаткування ПДВ операції з ввезення на митну територію України та/або операції з постачання на митній території України товарів (у тому числі лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання), необхідних для виконання заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (Covid-19), перелік яких визначено Кабінетом Міністрів України. У разі здійснення операцій, звільнених відповідно до цього пункту, положення пункту 198.5 статті 198 цього Кодексу та положення статті 199 цього Кодексу не застосовуються щодо таких операцій. Норми цього пункту застосовуються до операцій, здійснених починаючи з 17.03.2020.
Постановою Кабінету Міністрів затверджено перелік лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання, необхідних для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (Covid-19), які звільняються від сплати ввізного мита та операції з ввезення яких на митну територію України звільняються від оподаткування податком на додану вартість
Постановою Кабінету Міністрів України від 09.11.2022 №1260 внесено зміни до Переліку №224. Згідно внесених змін, підрозділ «Інше» розділу «Медичні вироби, медичне обладнання та інші товари, що необхідні для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію, спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» Переліку №224 доповнено новими позиціями, серед яких і Електрогенераторні установки.
Крім того, за змістом постанови Кабінету Міністрів України від 16.11.2022 №1288 (набрала чинності 17.11.2022) до припинення або скасування воєнного стану в Україні та протягом 90 календарних днів після його припинення або скасування дозволяється надання на ринку та/або введення в експлуатацію продукції з Переліку товарів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 №224 без наявності декларації про відповідність та без маркування знаком відповідності технічним регламентам.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої; респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із відповідними змінами і доповненнями), якою установлено з 12.03/2020 на усій території України карантин, дію якого відмінено лише з 30.06.2023 постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651.
Отже, зважаючи на встановлення обставин, які свідчать про те, що предметом закупівлі за Договором №49/2022 від 18.11.2022 був товар, який підлягав звільненню від оподаткування податком на додану вартість згідно з положеннями пункту 71 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України та Переліком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 №224 (у редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин), відсутні підстави для включення до договірної ціни податку на додану вартість, адже таке включення здійснено без дотримання вимог податкового законодавства.
Однак, при здійсненні закупівлі вказаних генераторів за Договором №49/2022 від 18.11.2022 на загальну суму 28634996,40 грн до ціни товару було включено ПДВ на суму 4772499,40 грн.
Судом встановлено, що Департамент муніципальної безпеки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернувся до відповідача з Претензією про повернення суми ПДВ в розмірі 1829166,50 грн, які були повернуті відповідачем, що підтверджується платіжною інструкцією №1 від 20.06.2023.
Звертаючись з даним позовом до суду, прокурор просить суд стягнути з відповідача залишок неповернутого ПДВ, що становить 2943332,50 грн, а також нараховані 3% річних у розмірі 64108,20 грн та інфляційні втрати у розмірі 137765,71 грн.
Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач зауважив, що йому не надходили жодні претензії про повернення ПДВ у сумі 2943332,50 грн. Втім, отримавши позовну заяву, відповідачем було повернуто позивачу 2 суму ПДВ у розмірі 2943332,50 грн.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов наступних висновків.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про прокуратуру» на прокуратуру покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом
Відповідно до ч. 3 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (ч. 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ч. 5 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Згідно з ч. 1 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
У ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» зазначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді.
З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обгрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 07.12.2018 у справі №924/1256/17).
Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (РЖ V. Ргапсе) від 31.03.2005, заява № 61517/00, п. 27).
Водночас Європейський Суд з прав людини також звертав увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, п 35) Європейський Суд з прав людини висловив таку думку: «сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».
Враховуючи зазначене, можна дійти висновку, що наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.
Відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
«Нездійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
«Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка, проте, є неналежною.
«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійсненні процесуальних прав позивача.
У п. 76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зазначено, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення (п. 79 постанови Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18).
Згідно з п. 80 постанови Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Відповідно до п. 81 постанови Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Як зазначив прокурор у позовній заяві, до інтересів держави безпосередньо належить дотримання вимог законодавства, яке регулює питання управління та використання бюджетних коштів, а протиправне витрачання з бюджету коштів підриває матеріальну основу органів влади та місцевого самоврядування, а також держави України в цілому.
Крім того, повномасштабне вторгнення Російської Федерації та введення в Україні правового режиму воєнного стану об'єктивно зумовило виникнення складної економічної ситуації, необхідності додаткового фінансування Збройних сил України.
У зв'язку із цим, захист інтересів держави у бюджетних правовідносинах, в тому числі при зайвому витрачанні чи заволодінні бюджетними коштами, є основним пріоритетом роботи усіх без винятку органів, а порушення у цій сфері є неприпустимими в умовах сьогодення.
За таких обставин, як вказує прокурор, протиправне отримання відповідачем бюджетних коштів у розмірі 2943332,50 грн беззаперечно вказує на наявність порушень державних інтересів, що надає право прокурору для їх захисту в судовому порядку.
Окрім того, Законом України «Про оборону України» (ст.1) визначено, що обороноздатність держави - здатність держави до захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Вона складається з1 матеріальних і духовних елементів та є сукупністю воєнного, економічного, (соціального та морально-політичного потенціалу у сфері оборони та належите умов для його реалізації
Згідно ст. 2 вказаного Закону оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх складових сектору безпеки і оборони України, органів місцевого самоврядування, єдиної державної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройної агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.
Фінансування потреб національної оборони держави здійснюється за рахунок і в межах коштів, визначених у законі про Державний бюджет України на відповідний рік.
Таким чином, безпідставно сплачені відповідачу кошти ПДВ можливо додатково використати для фінансування потреб оборони держави та відсічі збройній агресії російської федерації.
Вказану закупівлю генераторів здійснено за кошти місцевого бюджету, виділених на підставі розпорядження Київської міської військової адміністрації від 17.11.2022 №755 «Про виділення коштів резервного фонду бюджету міста Києва» за бюджетною програмою КПКВКМБ 3018775 «Інші заходи за рахунок коштів резервного фонду місцевого бюджету» для придбання техніки та обладнання для запобігання і ліквідації надзвичайних ситуацій, що виникають у місті Києві внаслідок військової агресії російської федерації проти України, з метою забезпечення стійкості об'єктів критичної інфраструктури та об'єктів, які забезпечують життєдіяльність населення, а отже уповноваженими суб'єктами владних повноважень щодо захисту вказаних інтересів держави є Київська міська військова адміністрація та Департамент муніципальної безпеки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрацію, як безпосередній замовник проведеної закупівлі генераторів та сторона укладеного Договору №49/2022 від 18.11.2022.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» на територіях, на яких введено воєнний стан, для забезпечення дії Конституції та законів України, забезпечення разом із військовим командуванням запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, оборони, цивільного захисту, громадської безпеки і порядку, захисту критичної інфраструктури, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян можуть утворюватися тимчасові державні органи - військові адміністрації.
За змістом ст.ст.8, 9 Закону Україну «Про правовий режим воєнного стану» військові адміністрації населених пунктів, районні, обласні військові адміністрації здійснюють свої повноваження протягом дії воєнного стану та 30 днів після його припинення чи скасування.
У разі утворення районних, обласних військових адміністрацій у день набрання чинності актом Президента України про їх утворення припиняються повноваження відповідних районних, обласних військово-цивільних адміністрацій.
У зв'язку з військовою агресією росії проти України Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24-02.2022 № 64/2022 в Україні введено воєнний стані з 24.02.2022.
Указом Президента України «Про. утворення військових адміністрацій» від 24.02.2022 № 68/2022 утворено обласні та Київську міську військову адміністрацію.
У зв'язку з утворенням військових адміністрацій, Київська міська державна адміністрація набула статусу військової адміністрації та на час дії воєнного стану в Україні відповідно виконує функції органу виконавчої влади у місті Києві.
Відповідно до п.п.1, 2 Положення про Департамент муніципальної безпеки, затвердженого рішенням Київської міської1 ради від 02.03.2023 № 6007/6048, Департамент муніципальної безпеки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). Департамент підзвітний та. підконтрольний Київській міській раді, підпорядковується Київському міському голові, входить до структури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), виконує функції органу місцевого самоврядування та, у визначених законодавством України випадках, виконує функції державної виконавчої влади.
Під час виконання функцій державної виконавчої влади Департамент взаємодіє з Міністерством внутрішніх справ України, Міністерством оборони України, Міністерством юстиції України та Державною службою України з надзвичайних ситуацій.
Відповідно до п.5.10. Положення забезпечує ефективне і цільове використання відповідних бюджетних коштів.
Відповідно до п.15, 16 Положення Департамент є юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, рахунки в органах Державної казначейської служби України, за організаційно-правовою Формою є органом місцевого самоврядування.
За нормами статті 22 Бюджетного кодексу України, для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів роді ллються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Відповідно до п. 3 ч. 2, п. 9 ч. 5 ст 22 Бюджетного кодексу України головними розпорядниками бюджетних коштів за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети можуть бути місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників.
Головний розпорядник бюджетних коштів здійснює контроль за повнотою надходжень, взяттям бюджетних зобов'язань розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів і витрачанням ними бюджетних коштів.
Відповідно до ст. 24 Бюджетного Кодексу України резервний фонд бюджету формується для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені під час складання проекту бюджету. Рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету приймаються відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами Місцевого самоврядування. Кабінет Міністрів України (Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації,та виконавчі органи відповідних місцевих рад) щомісячно звітують перед Верховною Радою України про витрачання коштів резервного фонду відповідного бюджету.
Згідно п. 3 ст.13 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належать, вирішення питань бюджету, фінансів та обліку.
Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» розпорядники бюджетних коштів в особі їх керівників організовують внутрішній контроль і внутрішній аудит та забезпечують їх здійснення у своїх установах і на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління таких розпорядників бюджетних коштів.
Отже, Київська міська військова адміністрація та Департамент муніципальної безпеки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), як її структурний підрозділ, можуть бути головними розпорядниками бюджетних коштів, вирішувати питання бюджету та фінансів, забезпечують ефективне і цільове використання відповідних бюджетних коштів, а також звітують перед Верховною Радою України про витрачання коштів резервного фонду відповідного бюджету.
Неналежне вжиття заходів щодо захисту інтересів держави та територіальної громади Київською міською військовою адміністрацією та Департаментом муніципальної безпеки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та дотримання прокурором
Як вказує прокурор, про безпідставне отримання відповідачем за рахунок бюджетних коштів податку на додану вартість в розмірі 4772499,40 грн ПДВ Департаменту муніципальної безпеки могло та повинно було бути відомо ще в листопаді 2022 року за результатами проведеної закупівлі та укладеного договору від 18.11.2022.
Більш того, Київська міська прокурора, дотримавшись порядку, визначеного ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», неодноразово зверталася до Київської міської державної адміністрації та Департаменту муніципальної безпеки з листами-повідомленнями від 22.12.2022 №15/2-975 вих22; від 16.01.2023 № 15/2-22вих23; від 04.05.2023 №15/2-336вих23; від 26.06.2023 № 15/2-459вих23, в яких уповноважені органи повідомлено про протиправне включення до ціни Договору №49/2022 від 18.11.2022 суми ПДВ, безпідставне отримання цих коштів ТОВ «Епіцентр К» та необхідності вжиття заходів реагування в межах компетенції щодо повернення цих коштів до місцевого бюджету.
На вказані листи Київської міської прокуратури від Київської міської військової адміністрації надійшов лист від 02.02.2023 №002-98, де повідомлялось, що у разі виявлення порушень щодо законності додавання до закупівельної ціни на генератори суми податку на додану вартість Київську міську прокуратуру буде додатково поінформовано.
Крім того, від Департаменту муніципальної безпеки надійшов лист від 21.06.2023 №079/2589, в якому поінформовано, що Департаментом проведено з товариством організаційно-правові заходи та повернуто до бюджету суму ПДВ за договором у розмірі 1829166,50 грн.
Заходів щодо повернення решти безпідставно сплачених коштів ПДВ позивачами не вжито та про причини невжиття прокурора не повідмолено.
Таким чином, як вказує прокурор, починаючи з грудня 2022 року, не зважаючи на те, що позивачі, будучи обізнані про безпідставну сплату податку на додану вартість, як уповноважені органи контролю, а також як замовник товару та сторона договору, не вжили заходів цивільного-правового характеру з метою повернення безпідставно сплаченого податку на подану вартість у сумі 2943332,50 грн та припинення безпідставного та неефективного витрачання бюджетних коштів.
Вказане свідчить про відсутність наміру уповноважених органів вживати заходи щодо усунення допущених порушень та поновлення інтересів держави, тобто, про неналежне здійснення захисту інтересів держави, яке виразилось в пасивній поведінці уповноважених органі
Тому, як вказує прокурор, звернення до суду в інтересах цих органів прокурора є обґрунтованим, приймаючи до уваги, що спірні правовідносини виникли у листопаді 2022 року, однак уповноваженими органами заходів до усунення порушень та фактичного стягнення надмірно сплачених коштів не вжито.
Про підготовку даного позову Київську міську військову адміністрацію та Департамент муніципальної безпеки (виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) попередньо повідомлено відповідно до п. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Враховуючи викладені прокурором у позовній заяві обставини та беручи до уваги характер спірних правовідносин, предмет та підстави позову, суд дійшов висновку, що Заступником керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі обґрунтовано та з дотриманням вимог ст. 53 Господарського процесуального кодексу України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» подано позовну заяву в інтересах держави в особі Київської міської військової адміністрації та Департаменту муніципальної безпеки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Загальні підстави для виникнення зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про, зокрема, відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
Відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Загальна умова частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 Цивільного кодексу України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Для виникнення зобов'язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збiльшення майна в oднiєї особи (вона набуває нові цiнностi, збільшує кiлькiсть та вартiсть належного їй майна або звертає майно, яке неминуче мало б вибути iз її володіння); 2) втрата майна iншою особою, тобто збiльшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна iншою особою; 3) причинний зв'язок мiж збільшенням майна в oднiєї особи i вiдповiдною втратою майна iншою особою; 4) вiдсутнiсть достатньої правової пiдстави для збільшення майна в oднiєї особи за рахунок iншої особи, тобто обов'язковою умовою є збiльшення майна oднiєї сторони (набувачем), з одночасним зменшенням його в iншої сторони (потерпілого), а також вiдсутнiсть правової підстави (юридичного факту) для збагачення.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 11, частин першої, другої статті 509 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
До підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.
Зобов'язання повинне належно виконуватись відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться.
Згідно з частиною першою статті 177 Цивільного кодексу України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.
Частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
Разом з цим, частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частиною першою статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 638 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Господарським кодексом України у статті 180 деталізовано істотні умови господарського договору.
Так, за приписами частин першої і третьої цієї статті зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (частина п'ята статті 180 Господарського кодексу України).
Відповідно до статті 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» вільні ціни встановлюються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.
Отже, сторони на договірних засадах передбачають формування ціни за договором.
Згідно з підпунктом 194.1.1 пункту 194.1 статті 194 Податкового кодексу України (далі - ПКУ) податок на додану вартість становить 20 відсотків, 7 відсотків бази оподаткування та додається до ціни товарів/послуг.
Згідно з підпунктами "а" і "б" пункту 185.1 статті 185 ПКУ, об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з постачання товарів/послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 ПКУ.
Відповідно до пункту 188.1 статті 188 ПКУ база оподаткування ПДВ операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку на реалізацію суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв'язку, податку на, додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб'єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).
Пунктами 30.1.-30.4., 30.9. статті 30 ПКУ унормовано, що податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених п. 30.2 цієї статті. Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об'єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат.
За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг).
Хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Об'єднаної палати КГС Верїовного Суду від 03.12.2021 у справі №910/12764/20.
Отже, порядок та механізм нарахування і сплати ПДВ чи навпаки (операції, які не є об'єктом оподаткування або звільнені від оподаткування тощо) врегульовано відповідними нормами Податкового кодексу України та, відповідно, не можуть встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто в договірному порядку.
Як встановлено судом, у Специфікації до Договору №49/2022 від 18.11.2022 (Додаток №1) сторони погодили найменування товару, його кількість, ціну та загальну вартість, зазначивши при цьому, що загальна вартість товару становить 28862497,00 грн, крім того ПДВ - 4772499,40 грн, разом з ПДВ - 28634996,40 грн.
Відповідач належним чином виконав свої зобов'язання з поставки товару за Договором №49/2022 від 18.11.2022, що підтверджується видатковою накладною №Рнк/К10-0002672 від 18.11.2022.
При цьому, покупець (позивач 2) належним чином виконав свої зобов'язання за Договором №49/2022 від 18.11.2022, сплативши відповідачу грошові кошти у загальному розмірі 28634996,40 грн (разом з ПДВ у сумі 4772499,401 грн), що підтверджується платіжним дорученням №7 від 21.11.2022.
Законом України від 30.03.2020 №540 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (Covid-19)», який набув чинності 02.04.2020, доповнено підрозділ 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України пунктом 71, згідно з яким (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) тимчасово, на період, що закінчується останнім календарним днем місяця, в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (Covid-19), звільняються від оподаткування ПДВ операції з ввезення на митну територію України та/або операції з постачання на митній території України товарів (у тому числі лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання), необхідних для виконання заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (Covid-19), перелік яких визначено Кабінетом Міністрів України. У разі здійснення операцій, звільнених відповідно до цього пункту, положення пункту 198.5 статті 198 цього Кодексу та положення статті 199 цього Кодексу не застосовуються щодо таких операцій. Норми цього пункту застосовуються до операцій, здійснених починаючи з 17.03.2020.
Постановою Кабінету Міністрів затверджено перелік лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання, необхідних для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (Covid-19), які звільняються від сплати ввізного мита та операції з ввезення яких на митну територію України звільняються від оподаткування податком на додану вартість
Постановою Кабінету Міністрів України від 09.11.2022 №1260 внесено зміни до Переліку №224. Згідно внесених змін, підрозділ «Інше» розділу «Медичні вироби, медичне обладнання та інші товари, що необхідні для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію, спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» Переліку №224 доповнено новими позиціями, серед яких і Електрогенераторні установки.
Крім того, за змістом постанови Кабінету Міністрів України від 16.11.2022 №1288 (набрала чинності 17.11.2022) до припинення або скасування воєнного стану в Україні та протягом 90 календарних днів після його припинення або скасування дозволяється надання на ринку та/або введення в експлуатацію продукції з Переліку товарів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 №224 без наявності декларації про відповідність та без маркування знаком відповідності технічним регламентам.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої; респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із відповідними змінами і доповненнями), якою установлено з 12.03/2020 на усій території України карантин, дію якого відмінено лише з 30.06.2023 постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651.
Отже, зважаючи на встановлення обставин, які свідчать про те, що предметом закупівлі за Договором №49/2022 від 18.11.2022 був товар, який підлягав звільненню від оподаткування податком на додану вартість згідно з положеннями пункту 71 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України та Переліком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 №224 (у редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин), відсутні підстави для включення до договірної ціни податку на додану вартість, адже таке включення здійснено без дотримання вимог податкового законодавства.
Однак, при здійсненні закупівлі вказаних генераторів за Договором №49/2022 від 18.11.2022 на загальну суму 28634996,40 грн до ціни товару було включено ПДВ на суму 4772499,40 грн.
Як встановлено судом, Департамент муніципальної безпеки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернувся до відповідача з Претензією про повернення суми ПДВ в розмірі 1829166,50 грн, які були повернуті відповідачем, що підтверджується платіжною інструкцією №1 від 20.06.2023.
Звертаючись з даним позовом до суду, прокурор просить суд стягнути з відповідача залишок неповернутого ПДВ, що становить 2943332,50 грн, а також нараховані 3% річних у розмірі 64108,20 грн та інфляційні втрати у розмірі 137765,71 грн.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.
Господарський суд закриває провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору, зокрема, у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань. Закриття провадження у справі на підставі зазначеної норми ГПК можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи.
Судом встановлено, що 20.09.2023 відповідач сплатив на користь позивача 2 грошові кошти у розмірі 2943332,90 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №50220 від 20.09.2023.
Таким чином, оскільки відповідач сплатив суму основного боргу після звернення позивача з даним позовом до суду, суд дійшов висновку закрити провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Епіцентр К» суми основного боргу у розмірі 2943332,50 грн.
При цьому, судом встановлено, що 20.09.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Епіцентр К» та Департаментом муніципальної безпеки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було укладено Додаткову угоду №2 до Договору №49/2022 від 18.11.2022, в якій сторони дійшли згоди викласти ціну договору без ПДВ - 23862497,00 грн.
Що стосується позовних вимог про стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 64108,20 грн та інфляційних втрат у розмірі 137765,71 грн, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/10156/17 викладено правову позицію про те, що у разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3% річних від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.
У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.
Кредитору, у свою чергу, згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України належить право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу.
Цивільним кодексом України, як основним актом цивільного законодавства, не передбачено механізму здійснення розрахунку інфляційних втрат кредитора у зв'язку із простроченням боржника у виконанні грошового зобов'язання.
Водночас, частиною першою статті 8 Цивільного кодексу України визначено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
Частиною п'ятою статті 4 Цивільного кодексу України передбачено, що інші органи державної влади України у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини.
Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» визначено індексацію грошових доходів населення як встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг (стаття 1 Закону). Статтею 2 цього Закону передбачено як об'єкти індексації грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України, що не мають разового характеру, перелік яких визначено у частині першій цієї статті; водночас, частиною другою статті 2 цього Закону законодавець передбачив право Кабінету Міністрів України встановлювати інші об'єкти індексації, поряд з тими, що зазначені у частині першій цієї статті.
З метою реалізації Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» Кабінет Міністрів України постановою №1078 від 17.07.2003 затвердив Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок), пунктом 1 якого передбачено, що цей Порядок визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків (пункти 1-1, 4 Порядку).
Отже, при розрахунку інфляційних втрат у зв'язку із простроченням боржником виконання грошового зобов'язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003, та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України №265 від 27.07.2007.
Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 Цивільного кодексу України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац п'ятий пункту 4 постанови КМУ №1078).
Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - «дефляція», то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ №1078 від 17.07.2003.
Об'єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 роз'яснено, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.
Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.
Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:
- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;
- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.
Як вбачається з позовної заяви, прокурор нараховує 3% річних у розмірі 64108,20 грн за період з 19.11.2022 по 10.08.2023 та інфляційні втрати у розмірі 137765,71 грн за період з грудня 2022 року по липень 2023 року.
Обгрунтовуючи початок періоду виникнення прострочення виконання зобов'язання з повернення ПДВ, прокурор вказує, що відповідно до ст. 1214 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави.
Як вказує прокурор, оскільки внесені зміни до п. 71 підрозділу 2 розділу XX Перехідна положення ПКУ та постанови КМУ від 20.03.2020 №224, за якими генератори віднесені до товарів, звільнених від оподаткування податком на додану вартість, були у публічному доступі, відповідач з моменту набрання законної сили вказаними змінами мав можливість дізнатися про те, що закуплений товар звільнено від оподаткування ПДВ, тобто, про безпідставне отримання коштів.
Однак, суд не погоджується з вказаними поясненнями прокурора, зважаючи на правовий висновок, викладений Верховним Судом в аналогічному спорі у справі №910/5932/22.
Так, 13.07.2022 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Заступника керівника Волинської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Волинської обласної державної (військової) адміністрації та Управління з питань оборонної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Волинської обласної державної (військової) адміністрації до Товариства з обмеженою відповідальністю «БК КБР» про стягнення 4282071,64 грн., з яких 4142970,00 грн. основного боргу, 27241,45 грн. 3% річних та 111860,19 грн. інфляційних втрат (справа №910/5932/22).
Позовні вимоги у справі №910/5932/22 обґрунтовані безпідставністю включення до ціни товару, який було поставлено відповідачем (продавцем) на користь позивача 2 (покупця) відповідно до умов Контракту №1 від 13.03.2022 суми ПДВ у розмірі 4142970 грн.
Рішенням від 05.10.2022 Господарський суд міста Києва позов у справі №910/5932/22 задовольнив частково; закрив провадження у справі № 910/5932/22 в частині позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «БК КБР» суми основного боргу у розмірі 4142970,00 грн.; стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю «БК КБР» 3% річних у розмірі 7491,40 грн. та судовий збір у розмірі 112,37 грн.; в іншій частині позову відмовив.
Постановою від 07.02.2023 Північний апеляційний господарський суд апеляційну скаргу Першого заступника керівника Київської міської прокуратури залишив без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 залишив без змін.
Верховний Суд у постанові від 23.05.2023 у справі №910/5932/22 погодився із правильністю визначеного судами попередніх інстанцій періоду (21.06.2022 по 12.07.2022), за який підлягають стягненню 3% річних, з огляду на таке.
Частиною другою статті 530 Цивільного кодексу України визначено, що якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
За таких обставин та з урахуванням встановленого у статті 530 Цивільного кодексу України законодавцем семиденного строку з моменту пред'явлення вимоги на виконання боржником обов'язку, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що 3% річних підлягають стягненню з відповідача за період з 21.06.2022 по 12.07.2022 та в розмірі 7491,40 грн. (п. 34.5 постанови).
Отже, враховуючи правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 03.05.2023 у справі №910/5932/22, відповідно до якої строк повернення безпідставно отриманої суми ПДВ повинен визначатися з урахуванням ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, беручи до уваги, що відповідачу не пред'являлась вимога в порядку ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України про повернення ПДВ на суму 2943332,50 грн, суд дійшов висновку про відсутність підстав для нарахування відповідачу 3% річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України.
Таким чином, суд відмовляє у позові про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Епіцентр К» 64108,20 грн 3% річних та 137765,71 грн інфляційних втрат.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.
Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
За таких обставин, суд дійшов висновку повернути прокуратурі сплачений при поданні позовної заяви судовий збір у розмірі 44149,99 грн. (в частині позовних вимог, щодо яких суд дійшов висновку закрити провадження у справі).
В іншій частині позову судовий збір покладається на позивачів у зв'язку з відмовою у позові (на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 231, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,
ВИРІШИВ:
1. Закрити провадження у справі №910/13676/23 в частині позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Епіцентр К» суми основного боргу у розмірі 2943332 (два мільйони дев'ятсот сорок три тисячі триста тридцять дві) грн 50 коп.
2. В іншій частині позову - відмовити.
3. Повернути з Державного бюджету України на користь Київської міської прокуратури (03150, м. Київ, вул. Предславинська, буд. 45/9; ідентифікаційний код: 02910019) судовий збір у розмірі 44149 (сорок чотири тисячі сто сорок дев'ять) грн 99 коп., сплачений за платіжною інструкцією №1541 від 14.08.2023.
4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст складено та підписано 20.11.2023.
Суддя О.М. Спичак