РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 листопада 2023 року
м. Рівне
Справа № 566/423/23
Провадження № 22-ц/4815/1117/23
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Ковальчук Н. М.,
суддів: Боймиструка С. В., Шимківа С. С.
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство «Райффайзен Банк»
відповідач - ОСОБА_1
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Млинівського районного суду Рівненської області від 26 липня 2023 року у складі судді Лободзінського А. С., постановлене в смт. Млинів Рівненської області,
ВСТАНОВИВ:
Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про захист порушеного права кредитора, шляхом стягнення заборгованості. Свої вимоги обґрунтовувало тим, що 21.10.2019 між Акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_1 було укладено Заяву-Договір про відкриття Карткового рахунку та надання Кредиту «Кредитна картка» №010/322904/82/ НОМЕР_1 , згідно умов якої кредитор - АТ «Райффайзен Банк» надав ОСОБА_1 послугу споживчого кредиту у формі кредитування рахунку, під яким розуміються грошові кошти, що надаються на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. У свою чергу, відповідно до умов укладеного кредитного договору, ОСОБА_1 зобов'язалась повернути Банку кредит, розмір поточного ліміту якого на дату початку кредитування становив 50 000,00 гривень та сплатити проценти за його користування з процентною ставкою 48% річних. Однак, всупереч вимогам Заяви-Договору, позичальник - ОСОБА_1 не виконала взяті на себе зобов'язання, в результаті чого у неї виникла заборгованість перед Банком, яка станом на 16.02.2023 склала 70 475,32 грн. та складається з наступного: 45000,00 грн. - заборгованість за дозволеним овердрафтом; 25475,32 грн. - заборгованість за відсотками. Просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за Заявою-Договором про відкриття Карткового рахунку та надання Кредиту «Кредитна картка» №010/322904/82/689040 від 21.10.2019 в сумі 70475,32 грн..
Рішенням Млинівського районного суду Рівненської області від 26 липня 2023 року вказаний позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» заборгованість за Заявою-Договором про відкриття Карткового рахунку та надання Кредиту «Кредитна картка» №010/322904/82/689040 від 21.10.2019 в сумі 70 475 гривень 32 копійки, яка складається з 45 000,00 грн. заборгованості за дозволеним овердрафтом та 25 475,32 грн. заборгованості за відсотками. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» судовий збір у розмірі 2 684 гривні 00 копійок.
Рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог вмотивоване передбаченим законом обов'язком позичальника повернути кредит у строк та на умовах, передбачених договором, та обґрунтовано тими обставинами справи, які вказують, що такий обов'язок відповідачем як позичальником дотриманий не був.
Вважаючи рішення суду в частині задоволених позовних вимог незаконним, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, за невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку. В поданій апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції допустив порушення процесуальних норм, які виявилися в тому, що судом проігноровано її клопотання про витребування оригіналів письмових доказів. Зазначає, що позивач додав до своєї позовної заяви, а також до відповіді на її відзив лише копії документів, а також порушив строки їх подачі. Вказує, що місцевий суд не врахував наведених нею у своїх процесуальних заявах постанов Верховного Суду щодо правильно нарахування відсотків, щодо належності як доказу роздруківки із сайту Банку, щодо відсутності в позивача оригіналів доказів по кредитних правовідносинах. Стверджує, що судом першої інстанції не було здійсненого дослідження доказів на предмет їх належності, допустимості, достовірності та достатності у їх сукупності. Звертає увагу, що судом не враховано п. 18 Розділу Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо звільнення позичальника від відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України. А також від обов'язку сплати на користь кредитора неустойки за таке прострочення в період дії в Україна воєнного стану.З наведених міркувань просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог АТ «Райффайзен Банк» відмовити в повному обсязі.
У поданому на апеляційну скаргу відзиві АТ «Райффайзен Банк» вважає ріщення судуд першої інстанції законним, обґрунтованим і просить залишити його в силі, а апеляційну скаргу - відхилити.
Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що 21 жовтня 2019 року між АТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_1 було підписано заяву-договір про відкриття Карткового рахунку та надання споживчого Кредиту «Кредитна картка» №010/322904/82/689040.
За умовами цього Договору ОСОБА_1 на умовах строковості, зворотності, платності від АТ «Райффайзен Банк» було відкрито кредитну лінію з сумою кредитного ліміту - 50 000 гривень, строком на 48 місяців із процентною ставкою 48 % річних.
АТ «Райффайзен Банк» свої зобов'язання за договором виконало у повному обсязі, надавши відповідачу кредит у розмірі, встановленому договором.
Спірні відносини між сторонами виникли з приводу неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором, і - як наслідок - виникнення заборгованості, про стягнення якої Банк і звернувся з даним позовом до суду.
Із долученого до позовної заяви розрахунку вбачається, що Банк визначив заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором станом на 16.02.2023 року у розмірі 70 475,32 грн., яка включає в себе: 45000,00 грн. - заборгованість за дозволеним овердрафтом та 25 475,32 грн. - заборгованість за відсотками.
Частиною 1 ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (ст.638 ЦК України).
Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. При цьому, ч.1 ст.1055 ЦК України визначено, що кредитний договір укладається у письмовій формі.
Згідно ч.1 ст.526 ЦК зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч.1 ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно зі ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Як вбачається із виписки по рахунку на ім'я ОСОБА_1 з кредитним лімітом в сумі 50 000 гривень, впродовж періоду часу з 25.11.2019 по 18.01.2023 року, відповідачка користувалась наданими Банком кредитними коштами на суму кредитного ліміту, про що свідчить рух коштів по її рахунку, в тому числі, списання коштів на побутові потреби, придбання товарів в магазинах роздрібної торгівлі тощо, однак свого обов'язку щодо своєчасного і в повному обсязі повернення кредитних коштів належним чином не виконувала, у зв'язку з чим станом на 18.01.2023 року прострочила сплату кредиту на загальну суму 45 000 гривень (а.с. 83-91).
Наведене підтверджує обставини невиконання відповідачкою взятих на себе зобов'язання за договором з повернення кредиту, що призвело до утворення простроченої перед Банком заборгованості, яка складається з 45 000,00 грн заборгованості за основною сумою боргу (дозволеним овердрафтом) та 25 475,32 грн заборгованості за відсотками.
Така заборгованість відповідачкою не спростована.
Покликання апеляційної скарги на те, що судом залишено без уваги її клопотання про витребування у АТ «Райффайзен Банк» доказів, апеляційним судом оцінюються критично, оскільки апелянтом не в порушення п. 2. ч. 2 ст. 84 ЦПК України не наведено обставин, які можуть підтвердити ці докази, або аргументів, які вони можуть спростувати. Відповідачкою як на підставу витребування документів вказано на те, що остання має сумніви щодо відповідності поданих Банком копій письмових доказів оригіналу. Разом з тим, такі доводи жодним чином не підкріплені належними доказами та обставинами, які б дійсно ставили під сумнів достовірність наданих суду Банком копій документів. Саме лише бажання відповідачки або її суб'єктивний сумнів не може бути обґрунтованою підставою для витребування оригіналів документів та не є обов'язком суду, та натомість може свідчити про намір зловживання процесуальними правами.
Викладені в апеляційній скарзі посилання на неналежне засвідчення копій документів та пропуску позивачем процесуального строку на подання доказів апеляційним судом відхиляються як такі, що суперечать нормам закону та обставинам справи. Так, відповідно до ст.179 ЦПК України, у відповіді на відзив позивач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень і мотиви їх визнання або відхилення. Відповідь на відзив підписується позивачем або його представником. До відповіді на відзив застосовуються правила, встановлені частинами 3, 5 ст. 178 цього Кодексу.
У частинах 3, 5 ст.178 ЦПК України передбачено, що серед іншого, до відзиву додаються докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем. Положення вищезазначеної норми процесуального закону поширюються і на подання відповіді на відзив, до якої сторона, що її подає, має долучити докази на яких ґрунтуються її доводи і заперечення.
АТ «Райффайзен Банк» такі вимоги процесуального закону дотримані та подано до суду разом з відповіддю на відзив письмові докази - належним чином засвідчені копії оригіналів документів про отримання кредиту ОСОБА_1 , на які він посилався як на підставу своїх вимог.
Покликання ОСОБА_1 на неврахування місцевим судом судової практики Верховного Суду апеляційний суд оцінює критично.
Так, У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41). звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вилинути на вирішення спору: виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з пунктом 41 зазначеного Висновку обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може надавати кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Право особи на справедливий судовий розгляд при визначенні її цивільних прав і обов'язків забезпечується і конкретизується, зокрема, через право на мотивоване судове рішення, що також знайшло пояснення у прецедентах Європейського суду з прав людини.
Водночас, як свідчить прецедентна практика Європейського суду з прав людини, пункт 1 статті 6 Конвенції не може тлумачитись як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Межа, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «RuizTorija v. Spain» від 9 грудня 1994 року).
Наприклад, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р.. пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «RuizTorija v. Spain»).
Таким чином, посилання апелянта на постанови Верховного Суду не створює для суду першої інстанції безумовного обов'язку щодо надання аргументування по кожній із такій постанов, якщо вона не регулює подібних відносин і не підлягає застосуванню в даній конкретній справі.
Твердження апелянта про належне дослідження судом першої інстанції доказів на предмет їх належності, допустимості, достовірності та достатності у їх сукупності спростовуються матеріалами справи.
Так, у відповідності до умов Договору кредит надавався, шляхом зарахування коштів Кредиту на картковий рахунок № НОМЕР_2 (зазначено в п. 1.1 Договору) одночасно з ініціюванням Клієнтом платіжних (видаткових) операцій за КР та/або шляхом Договірного списання Банком коштів Кредиту КР у випадках, визначених Договором. Метою Кредиту є: придбання Клієнтом товарів (робіт, послуг) для задоволення власних потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконання обов'язків найманого працівника
Згідно п. 1.4.1 Заяви-договору розмір Поточного ліміту на Дату початку кредитування становить 50 000 грн.
Банк виконав свої зобов'язання, надавши останньому кредитні кошти в сумі, строки та на умовах, передбачених умовами Кредитного договору, що підтверджується копію виписки по рахунку № НОМЕР_2 .
Банківські виписки є належними доказами підтвердження видачі кредиту та наявності заборгованості за кредитом. Така позиція викладена у постанові від 23.09.2019 року у справі № 910/10254/18 Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду та у Постанові від 30.08.2019 року у справі № 353/614/15 Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, де, зокрема, зазначено наступне: ««Суди дійшли висновку, що виписка з особового рахунка клієнта банку може слугувати як документ, що підтверджує суму витрат на оплату банківських послуг з розрахунково-касового обслуговування, підтвердження видачі та погашення кредиту, за умови зазначення в ній інформації про надання банком таких послуг, сум операцій та заповнення обов'язкових реквізитів. Отже, інформація з автоматизованої банківської системи (банківські виписки) є належним доказом факту укладання та виконання кредитного договору. Таким чином, оскільки у виписці з особового рахунку відповідача міститься інформація про видачу йому 20 грудня 2007 року 33 490.00 євро, доводи касаційної скарги ОСОЬА_4 в інтересах ОСОБА ! про неотримання цих коштів не знайшли свого підтвердження.»
Матеріали справи містять належним чином засвідчену копію виписки по № 1603356500 , а також обґрунтований розрахунок заборгованості станом на 16.02.2023 року, який містить дати та операції платежів, нараховані відсотки за дозволеним овердрафтом, загальний залишок заборгованості, заборгованість за дозволеним овердрафтом тощо.
Відповідачем не спростовано розмір заборгованості, заявлений Банком.
Враховуючи, що при вирішенні цивільних справ судами враховується стандарт доказування «більшої вірогідності, тому висновки про недоведеність вимог у частині розміру заборгованості є необґрунтованим» (постанова КЦС ВС від 25.01.2023 № 209/3103/21 (61-9710св22).
Апелянт у своїй скарзі зазначає, що неподання доказів іншою стороною не звільняє суд від обов'язку оцінки належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності, встановленому ч 2. ст. 89 ЦПК України.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дають змогу оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Касаційного господарського суду Верховного Суду від 25 червня 2020 року у справі № 924/233/18). У постанові йдеться про те, то стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність зіставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з уведенням у дію стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
При цьому, згідно положень ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Разом з тим, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (ч.7 ст. 81 ЦПК України).
Апелянт скористалась своїми правами щодо заперечення проти позовних вимог, висловлювала свої доводи та заперечення в поданих до суду процесуальних заявах, проте належних та допустимих доказів, які б спростовували наведені позивачем обставини справи та обґрунтування позову не надала.
Викладені в апеляційній скарзі посилання на те, що при вирішенні спору судом не було враховано п. 18 Розділу Прикінцевих та перехідних положень ЦК України апеляційним судом не можуть братися до уваги з наступних міркувань.
Положеннями відповідного Закону передбачено, що протягом воєнного стану та 30 днів після його завершення позичальник у разі прострочення звільняється від штрафу, а також нарахувань за ст. 625 Цивільного кодексу України (тобто 3% річних та інфляційні втрати). Таким чином, під час воєнного стану та 30 днів після його завершення обов'язок повертати кредит залишається, як і обов'язок сплачувати проценти за кредит.
Додатково, згідно роз'яснень НБУ від 18.03.2022 року, зазначено, що відповідні зміни, які стосуються воєнного стану не передбачають скасування відсотків за користування кредитними коштами, і таке нарахування є правомірним з боку кредитора.
Відповідно до наданого розрахунку заборгованості за кредитним договором станом на 16.02.2023 року Банк просить стягнути загальну суму заборгованості в розмірі 70 475,32 грн., яка складається з заборгованості за дозволеним овердрафтом у сумі 45 000,00 грн та заборгованості за відсотками 25 475,32 грн.. Нарахування та стягнення пені чи інших штрафних санкцій Банком не заявлено у цьому позові, а відтак твердження апелянта про припинення обслуговування кредиту і невнесення обов'язкових до сплати платежів із посиланням на положення п. 18 Розділу Прикінцевих та перехідних положень ЦК України є безпідставним та необґрунтованим.
Відхиляючи апеляційну скаргу, апеляційний суд також враховує, що з моменту укладення кредитного договору апелянт не зверталась до Банку із запереченнями щодо нерозуміння умов та положень договору, та в судовому порядку не оскаржувала його дійсність вцілому або окремі положення, при цьому здійснювала відповідні фінансові операції, зокрема розраховувалась у магазинах, знімала кошти у банкоматах тобто користувалась кредитним коштами, одночасно частково викопувала обов'язок щодо повернення кредитних коштів і сплати процентів за користування ними.
Процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з'ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Щодо обов'язку доказування і подання доказів, то кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Однак, будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особою, яка подала апеляційну скаргу, не надано. Доводи апеляційної скарги апеляційним судом оцінюються критично, оскільки зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.
Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв'язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Млинівського районного суду Рівненської області від 26 липня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено 16 листопада 2023 року.
Головуючий Ковальчук Н. М.
Судді: Боймиструк С. В.
Шимків С. С.